Поделиться Поделиться

Західний досвід саморегуляції журналістського середовища

Діяльність журналістів у західному світі регламентується двома способами - за посередництвом законодавчих актів та різноманітних стичних кодексів. Закони мають механізми прямої дії: вони передбачають певні покарання за порушення норм. Натомість етичні кодекси не передбачають жорстких санкцій, вони мають інше завдання: встановлення колективних моральних рамок для того, щоби бути визнаним колегами саме як журналіст.

Французькі закони про пресу та журналістів від 1881,1935-1974 pp.: аналіз загальних тенденцій

У Франції роботу сучасних ЗМІ регламентують два законодавчі акти: закон про пресу, котрий було ухвалено також 1881 р., та про статус журналіста від 1935 р. Перший закон (1881) є рамочним: він визнає пресу вільною, встановлює обмеження свободи та відповідальність за дифамацію, образу, наклеп. Даний закон також юридично окреслює такі поняття, як право на відповідь, презумпція невинності стосовно ЗМІ, таємниця джерела інформації тощо.

Другий закон (1935) стосується конкретних прав журналістів. Поняття морально-стичної відповідальності журналіста у французькому праві винесені за межі загального законодавства.

Пояснення до закону від 1881 р.

Даний закон проголосив свободу преси, друку та розповсюдження. Водночас задля загального порядку та захисту інтересів окремої особистості даний закон визначив межі дозволеної свободи.

За останні 123 роки до закону додалося кілька положень, виписаних у Кримінальному та Військовому кодексах. Проте суть його збереглася практично без змін.

Закон 1881 року містить кілька заборон:

1) друкувати інформацію, яка стосується військової таємниці;

2) повністю видавати друком внутрішні звіти про роботу парламентських комісій;

3) фотографувати людину в наручниках під час судового процесу (повага до принципу презумпції невинності);

4) писати про самогубства неповнолітніх, злочини, скоєні неповнолітніми, та про розслідування, що ведуться проти неповнолітніх;

5) оприлюднювати результати соціологічних опитувань під час виборів за тиждень до голосування.

Даний закон також роз'яснює два провідні положення, які найчастіше стають частиною судових справ: образа честі й гідності та захист приватного життя особи.

За законом відповідальним за образу чи наклеп завжди е директор видання, журналіст традиційно карається меншими санкціями. Тобто поставлені ланки не завжди рятують від відповідальності.

На практиці журналістові набагато легше виправдатися, коли його звинувачують у наклепі, ніж коли йдеться про образу.

Наведемо конкретний наприклад. Один журналіст написав критичний репортаж про один завод Франції. Він зібрав багато свідчень і переговорив з багатьма людьми. У своєму матеріалі журналіст через відгуки людей хотів пояснити, що директор заводу брутально поводився з колективом. Він процитував профспілкового працівника, котрий казав, що директор - "справжній плантатор". Він також звинуватив директора у звільненні профспілкового лідера заводу, вказавши прізвище людини із профспілки, якому було звільнено. Людина, якому цитували, стверджувала, що директор не мав права звільняти з роботи цього працівника, це було протизаконно. Журналіст поговорив із колишнім директором заводу, котрий сказав, що теперешній керівник "нечистий па руку": некоректно поводився з грошима і приховав прибутки заводу.

Директор заводу за висунутих проти нього звинувачень мав дві можливості юридично себе захистити. Він міг звернутися До суду за образу честі та гідності у зв'язку з тим, що його назвали плантатором. Він також міг подати позов про порушення справи про наклеп з фактів звинувачень за незаконне звільнення і фінансові махінації. Захищатися одразу за цими двома статтями він не міг.

На журналістове щастя, директор вирішив порушити справу про наклеп.

У журналіста було 15 днів, щоби довести правдивість викладених фактів. Він довів, що з рахунків незаконно знімалися гроші, та знайшов людей, які засвідчили, що директор не мав права звільняти людину без законних підстав. Журналіст довів правдивість своїх звинувачень, і справу проти нього порушено не було.

Якби директор порушив справу про образу честі та гідності, то виграв би, оскільки назвати людину плантатором - образа.

Як захищатися під звинувачень у наклепі? Журналіст мас довести відсутність злого наміру чи упередження. Треба довести такі чотири конкретні моменти:

- журналіст був щиро переконаний, що факт, про котрий йдеться в матеріалі, насправді був;

- публікація робилася винятково з мстою інформувати громадськість, а не з мстою завдати шкоди;

- журналіст аж ніяк не мав злих намірів, готуючи матеріал;

- журналіст дотримався всіх заходів перестороги для об'єктивності матеріалу.

На практиці трапляється, що за наклеп засуджують навіть тоді, коли викладена інформація правдива. Це відбувається, коли журналіст не знаходить достатньо аргументованих доказів відносно фактів з приватного життя якоїсь впливової особи.

Щоби виправдатися від образи, варто доводити лише відсутність злого наміру.

У цьому законі сформульовано також право на критику та право на відповідь. Єдиним обмеженням права на критику є захист честі й гідності. Право на відповідь стосується не журналістів, а тих людей, яких було критиковано: кожна людина, про якому йшлося в публікації, може використати це право. Відповідь мас бути надрукована згідно до положень закону на через те ж місці, де й публікація, якому заперечує особа, тим самим шрифтом та в певний проміжок часу.

Принципова зміна, якої зазнав закон 1881 p., - це скасування положення про образу голови держави. Перед тим у Франції ця стаття практично вийшла з судового використання. Проте чимало африканських країн скопіювали цю норму до своїх конституцій та законів, бо велика кількість з них використовує за зразок саме французькі закони. "Репортери без кордонів" тоді звернулися спочатку до законодавців, а потім - до Міністерства юстиції, і після 6-місячних акцій протесту та лобіювання норму було виключено з французького закону.

Важливим положенням цього закону також є захист джерел інформації. Шість років через те до закону було додано статтю, яка дає змогу журналістам, котрі виступають свідками на судових процесах, не вказувати джерела інформації, якому вони здобули під час виконання свого професійного обов'язку.

Нині французькі журналісти вимагають підсилення даної норми шляхом узаконення права па професійну таємницю (юридично нині на неї мають право лікарі та релігійні діячі). У своїх вимогах вони посилаються на Європейську конвенцію з прав людини, яка захищає джерела інформації краще, ніж нинішній французький закон.

Пояснення до закону від 1935 р.

Даний закон визначає конкретні права журналіста. Він виник із усвідомлення поняття професіоналізму, яке було напрацьовано французькою пресою після Першої світової війни, оскільки в її ході преса Франції була заангажованою політично. Журналістам часто доводилося писати політично забарвлені матеріали, що не відповідали їхнім особистим поглядам, проте відображали певні інтереси керівництва цього ЗМІ.

Таким чином, перша французька журналістська профспілка створюється після війни 1918 р. під загальною ідеєю сформувати спільні журналістські правила гри: напрацювати принципи професійної стики. Ця профспілка склала першу журналістську хартію, яка пізніше була переписана.

Наступним кроком даної профспілки було напрацювання законодавчого акта, покликаного врегулювати відносини журналістського колективу з видавцем. Переговори були дуже складними. Вони завершилися ухваленням закону від 1935 p., котрий уперше визначив правовий статус журналіста.

Закон містить 14 статей. Він визначає журналістську професію як таку і мінімальну плату.

Поняття мінімальної плати визріло тоді з усвідомлення журналістики саме як корумпованої галузі людської діяльності. Тобто законодавці зійшлися на через те, що треба встановити суму, яка не дозволить журналістам "продаватися".

Відтоді ця шкала переглядалася не один раз. Проте, на рівні принципу, вона існує досі. Мінімальна плата у Франції становить 1200 євро. Закон також заклав принцип оплачуваної відпустки в пресі (від 4 до 6 тижнів) та принцип матеріальної вихідної допомоги в разі звільнення з роботи.

Допомога на випадок звільнення відразу передбачалась як досить серйозна сума. Вона задумана була, щоби захистити журналістів від невмотивованих звільнень із політичних міркувань суто з примхи работодавців.

Нині всі журналісти, котрі працюють у штаті французьких ЗМІ, обов'язково мають контракти з роботодавцем. Коли журналіст звільняється за власним бажанням, він не має права на матеріальне відшкодування. Відшкодування під час звільнення можливе лише в трьох випадках, коли:

1) видання змінює власника;

2) медіа закривається;

3) ЗМІ змінює політичну орієнтацію і нова видавнича лінія не відповідає принципам та політичним поглядам журналіста.

На практиці третій випадок найскладніше довести у суді. Оскільки й такі поняття, як "редакторська лінія", "переконання журналіста", "особиста позиція журналіста", юридично визначаються надзвичайно важко. Найчастіше в суді видавці намагаються обґрунтувати свою відмову сплачувати вихідні кошти тим, ніби насправді жодної зміни в орієнтації видання не відбулося.

Закон від 1935 р. також запроваджує поняття журналістської прес-картки, про що йтиметься далі.

Витяг із закону від 29 липня 1881 р. про свободу преси

[...] Глава IV. Злочини та правопорушення, здійснені через пресу чи в будь-котрий інший спосіб публікації

§ 1. Спонукання до злочинів та правопорушень

Стаття 23. Будуть покарані як причетні до діяння, що кваліфікується як злочин чи правопорушення, особи, які своїми промовами, вигуками чи погрозами, виголошеними в публічних місцях чи місцях масових зборів, чи надрукованими текстами, малюнками, гравюрами, картинами, емблемами, ілюстраціями, чи через будь-які інші носії письмового, усного слова та образів, що поширюються, пропонуються у продажу чи виставляються на показ у публічних місцях чи місцях масових зборів, чи через розміщення рекламних оголошень чи афіш спонукають виконавця (виконавців) до здійснення згаданого діяння, коли наслідком такої спонуки є конкретні дії.

Це положення застосовується також, коли наслідком спонукання є лише замах на злочин, передбачений ст. 2 Кримінального кодексу.

Стаття 24. Особи, які в один із наведених у попередній статті способів безпосередньо спонукають до крадіжки чи злочинів, пов'язаних із вбивством, грабунком, спаленням майна, чи до одного зі злочинів чи правопорушень, що караються згідно зі ст. 309-313

Кримінального кодексу, чи до одного зі злочинів, що караються згідно зі ст. 435 Кримінального кодексу, чи до одного зі злочинів чи правопорушень, спрямованих проти зовнішньої безпеки держави та передбачених ст. 70-100 цього Кодексу, будуть покарані у випадку, коли такс спонукання не мало наслідків у вигляді конкретних дій, ув'язненням на строк від одного до п'яти років та штрафом від 1000 до 1 000 000 франків (від 10 до 10 000 франків).

Особи, які в один із наведених способів відверто спонукатимуть до одного зі злочинів, спрямованих проти внутрішньої безпеки держави, що передбачені ст. 93-106, зазнають тих самих покарань.

Такс саме покарання зазнають особи, які в один зі способів, зазначених у ст. 23, вихвалятимуть злочини, пов'язані з вбивством, грабунком, спаленням, крадіжкою, чи один зі злочинів, передбачених ст. 435 Кримінального кодексу, військові злочини чи злочини, пов'язані зі співпрацею з ворогом.

Будь-які бунтівні вигуки чи співи, що лунають у публічних місцях чи місцях масових зборів, будуть покарані позбавленням волі на строк від шести днів до одного місяця та штрафом від 16 до 500 франків (від 0,16 до 5 франків), чи лише одним із цих покарань.

Особи, які в один із наведених у ст. 23 способів спонукатимуть до дискримінації, ненависті чи насильства відносно особи чи групи людей з огляду на їхнє етнічне походження, національну, расову чи релігійну належність, будуть покарані позбавленням волі на строк від одного місяця до одного року та штрафом від 2000 до 300 000 франків, чи лише одним із цих покарань.

Стаття 25. Будь-яке спонукання в один із способів, наведених у ст. 23, адресоване військовослужбовцям сухопутних, військово-морських чи військово-повітряних сил з мстою відвернути їх від виконання їхніх службових обов'язків та дотримання субординації відносно їхніх командирів та наказів, які вони їм віддають на виконання закону та військових уставів, буде покаране ув'язненням на строк від одного до п'яти років та штрафом від 1000 до 1 000 000 франків (від 10 до 10 000 франків).

§ 2. Злочини проти громадських інтересів

Стаття 26. Образа на адресу президента республіки, заподіяна в будь-котрий з описаних у ст. 23 і 28 способів, карається позбавленням волі на строк від трьох місяців до одного року та штрафом від 1000 до 1 000 000 франків (від 10 до 10 000 франків), чи лише одним із цих покарань.

Покарання, передбачені в попередньому абзаці, застосовуються у випадку образи на адресу особи, що має повноту чи частину повноважень президента республіки.

Стаття 27. Публікація, поширення чи передрук у будь-котрий спосіб неправдивих повідомлень, підроблених, сфальсифікованих чи облудно приписуваних третім особам матеріалів, які здійснені з недоброчесних мотивів і призводять до порушення громадського спокою чи створюють такі передумови, будуть покарані позбавленням волі на строк від шести місяців до трьох років та штрафом від 1000 до 1 000 000 франків (від 10 до 10 000 франків), чи лише одним із цих покарань.

Ті самі дії будуть покарані ув'язненням на строк від одного до п'яти років та штрафом від 10 000 до 3 000 000 франків (від 100 до 30 000 франків), коли публікація, поширення чи передрук, здійснені з недоброчесних мотивів, здатні похитнути дисципліну чи бойовий дух військ чи зашкодити бос готов пості нації.

§ 3. Злочини проти, особи.

Стаття 29. Будь-яке твердження чи обвинувачення, що завдає шкоди честі та повазі до людини чи інституції, якому вони зачіпають, є образою. Оприлюднення чи передрук такого твердженая чи обвинувачення карається законом, навіть коли вони були здійснені у формі припущення чи стосувалися неназваної особи чи інституції і можуть бути ідентифіковані опосередковано, через вислови, вигуки, погрози, гасла чи афіши, що були оприлюднені.

Будь-котрий образливий, принизливий чи лайливий вислів, що не є обвинуваченням, вважається образою.

Стаття 30. Образа, висловлена у будь-котрий зі способів, визначених у ст. 23, на адресу суду, армії, офіційних установ і громадських інституцій, може бути покарана ув'язненням на строк від 8 діб до одного року і штрафом від 10 до 10 000 франків, чи чимось одним.

Стаття 31. Такс ж покарання застосовується й у разі образ, заподіяних у той же спосіб, згідно до їхньої ваги, відносно окремих чи кількох осіб, міністерств та інших інституцій, державних службовців, громадян, що є носіями певного тимчасового чи постійного статусу присяжного чи свідка, згідно до їхнього статусу.

Стаття 32. Образа окремої приватної особи, завдана в один із зазначених у ст. 23 способів, може бути покарана ув'язненням на строк від п'яти діб до шести місяців і штрафом від 5 до 2000 франків, чи чимось одним. Образа, заподіяна у той же спосіб відносно особи чи групи осіб, згідно до їхньої належності чи неналежності до певної етнічної групи, нації, раси чи певної релігії, може бути покарана ув'язненням на строк від шести місяців до одного року і штрафом від 300 до 300 000 франків, чи чимось одним.

Стаття 33. Образа, заподіяна у той же спосіб відносно осіб, зазначених у ст. 30 та 31 цього закону, може бути покарана ув'язненням на строк від шести діб до трьох місяців і штрафом від 5 до 2000 франків, чи чимось одним. Образа, завдана у той же спосіб відносно приватних осіб без попередніх провокаційних заходів може бути покарана ув'язненням на строк від п'яти діб до двох місяців і штрафом від 150 до 60 000 франків, чи чимось одним. Максимальний строк ув'язнення на шість місяців і штраф 150 000 франків застосовуються у разі образи, заподіяної за обставин, зазначених у попередньому пункті, відносно особи чи групи осіб згідно до їхнього походження та їхньої належності чи її сна лежн ості до певної етнічної групи, нації чи певної релігії.

Стаття 34. Статті 29, ЗО і 31 застосовуються у випадках наклепу чи образи померлих, коли особа, що їх заподіяла, мала намір завдати шкоди честі та гідності живих спадкоємців, одного з членів подружжя чи загальних правонаступників.

Незалежно від того, мала чи не мала особа, яка вчинила наклеп чи образу, намір завдати шкоди честі та гідності живих спадкоємців, одного з членів подружжя чи загальних правонаступників, останні можуть скористатися своїм правом на відповідь, визначеним у ст. 13.

Стаття 35. Правдивість факту наклепу стосовно посадової особи може бути встановлена звичайним шляхом лише у випадку, коли йдеться про обвинувачення відносно офіційних установ, збройних сил, громадських установ та інших, зазначених у ст. 31.

Правдивість наклепницьких і образливих звинувачень може також встановлюватись, коли вони стосуються директорів чи керівників будь-якого промислового, комерційного чи фінансового підприємства, що використовує позики чи кредити.

Правдивість наклепницьких обвинувачень може встановлюватись за винятком:

а) коли обвинувачення стосуються приватного життя особи;

б) коли обвинувачення стосуються подій більш ніж десятилітньої давнини;

в) коли обвинувачення стосується адміністративного порушення. Стаття 35.2. Будь-яке відтворення обвинувачення, що було у

судовому порядку визнане наклепницьким, вважатиметься зловмисним, за винятком, коли винуватець зможе довести протилежно.

§ 4. Злочини проти іноземних керівників держав та дипломатичних представників

Стаття 36. Публічна образа іноземних керівників держав, керівників урядів та міністрів закордонних справ може бути покарана ув'язненням на строк від трьох місяців до одного року і штрафом від 10 до 10 000 франків, чи чимось одним.

Стаття 37. Публічна образа посла, повноважного представника, посланника, повіреного у справах та інших дипломатичних представників, акредитованих при уряді республіки, може бути покарана ув'язненням на строк від восьми діб до одного року та штрафом від 10 до 10000 франків, чи чимось одним.

§ 5. Заборонені публікації, імунітет захисту Стаття 38. Заборонено публікувати обвинувачення та інші матеріали кримінальної справи до їхнього оприлюднення в суді. Таке порушення може бути покаране штрафом від 0,50 до 10 франків.

За межами правопорушень, визначених ст. 35, такою ж мірою карається будь-яка публікація матеріалів слухання у вищій раді юстиції. Ллє дозволяється оприлюднювати інформацію, надану головою чи заступником голови зазначеної ради.

Така міра покарання застосовується і в разі публікації у будь-якій формі: фото, гравюра, малюнок, портрет усіх чи частини обставин злочинів, передбачених частинами 1, 2, 3 і 4 першої глави частини II книги III Кримінального кодексу.

Дані дії не є правопорушенням, коли публікацію було здійснено за письмовим проханням судді, що веде цю справу. Такс звернення мас бути долучене до матеріалів кримінальної справи.

Стаття 39. Заборонено публікувати звіти, передбачені пунктами "а", "б" і "в" ст. 35 цього закону. Також заборонено оприлюднювати звіти слухання чи документи, що стосуються процедури право - наступництва, припинення фінансової допомоги, розлучення, розподілу майна під час розриву шлюбу чи справ, пов'язаних з абортами. Ця заборона не стосується рішення, яке було ухвалено й оголошено.

Дані положення не поширюються па технічні публікації, які поважають анонімність сторін.

Під час судового слухання та у залі засідання суду забороняється використовувати будь-якому звукозаписувальну апаратуру та відео- і кінокамери. За винятком випадків наявності особливого дозволу міністра юстиції, ця заборона стосується і використання фотокамер.

Порушення цих положень може бути покаране штрафом від 10 до 3000 франків.

Стаття 39.2. Забороняється публікація у книгах, пресі, використання на радіо, у кіно та в будь-котрий інший спосіб будь-якого тексту чи ілюстративного матеріалу, що стосується неповнолітніх до 18 років, які залишили своїх батьків, опікунів, осіб чи заклади, яким вони були доручені.

Порушення цього пункту може бути покаране штрафом від 200 до 20 000 франків, а у повторному випадку може застосовуватись ув'язнення на строк від двох місяців до двох років.

Не вважається правопорушенням публікація за письмовим зверненням осіб, які опікуються дитиною, чи на прохання чи з письмового дозволу міністра внутрішніх справ, префекта, прокурора, судового слідчого чи судді у справах неповнолітніх.

Стаття 39.3. Забороняється публікація у книгах, прес?, використання на радіо, у кіно та в будь-котрий інший спосіб будь-якого тексту чи ілюстративного матеріалу, що стосується самогубства неповнолітніх до 18 років.

Порушення цього пункту може бути покарано штрафом від 200 до 20 000 франків, а у повторному випадку може застосовуватись ув'язнення на строк від двох місяців до двох років.

Не вважається правопорушенням публікація на прохання чи з письмового дозволу прокурора.

Стаття 39.4. Забороняється протягом тридцяти років від часу смерті усиновленої дитини публікація у книгах, пресі, використання на радіо, у кіно та в будь-котрий інший спосіб будь-якої інформації відносно правонаступництва особи, що була усиновителем.

Порушення цього пункту може бути покаране штрафом від 300 до ЗО 000 франків, у повторному випадку може бути застосоване ув'язнення від двох місяців до двох років.

Стаття 40. Забороняється публічно розголошувати джерела надходжень для сплати штрафів, судових витрат, відшкодувань, накладених судом. Такі дії можуть бути покарані ув'язненням від восьми діб до шести місяців і штрафом від 1000 до 1 000 000 франків, чи чимось одним.

Стаття 41. Не переслідуються промови, проголошені у Національних зборах чи сенаті, а також звіти та інші публікації, здійснені за рішенням однієї з цих інституцій.

Не переслідуються звіти засідань установ, зазначених у попередньому пункті, опубліковані без злих намірів у пресі.

Не можуть вважатися наклепом, образою чи приниженням точні звіти із судових засідань, виклади промов чи письмових документів, оприлюднених у суді. Проте судді, що ведуть процес, можуть оголосити вилучення образливих, принизливих чи наклепницьких заяв і проголосити їх такими, що надаються до відшкодування. У подібних випадках судді можуть ухвалювати рішення про відсторонення від їхніх обов'язків відносно адвокатів і представників уряду, яке не може перевищувати двох місяців, а у повторному випадку протягом року - шість місяців.

Наклепницькі дії, які виходять за межі судового процесу, можуть бути підставою для порушення громадського чи цивільного процесу стороною, якій суд надав таке право, і підставою для порушення цивільного процесу з боку третьої сторони.

Право на відповідь

Будь-яка особа, фізична чи юридична, про якому згадано в газетній публікації чи періодичному виданні, може скористатися зі свого прана на відповідь. Нона не обов'язково мусить бути прямо названа в публікації, достатньо, коли зрозуміло, що йдеться про неї.

Право на відповідь с загальним правом, яке має абсолютний характер, незалежно від змісту інформації, а таким чином, може бути реалізовано не лише у випадку, коли висловлення відносно особи мають критичну, наклепницьку чи образливу спрямованість, а й у випадку, коли вони містять похвалу чи позбавлені будь-якої помилки чи неточності. Втім, воно не може бути використане після закінчення одного року з моменту виходу публікації, якою воно викликане.

Опублікування поправки, що здійснюється з власної ініціативи газети, не є перешкодою для реалізації права на відповідь.

З формального погляду вимога відносно використання права на відповідь мас адресуватися відповідальному редактору чи керівникові видання, а відповідь мусить бути надрукована на через те ж місці й тим самим шрифтом, що й первісна інформація.

Відповідь повинна бути наведена в повному обсязі, без будь-яких додавань чи скорочень, а розмір її мас відповідати розміру публікації, яка її викликала, в межах від 50 до 200 рядків.

Відповідь повинна бути надрукована безкоштовно та, під загрозою накладання штрафу, протягом трьох днів з моменту її отримання чи, у разі неможливості, в найближчому номері періодичного видання. У період виборів даний строк зменшується до 24 год.

Наклеп

Закон від 29 липня 1881 р. захищає приватних осіб і організації, державних діячів й інституції від повідомлень та коментарів, що завдали їм шкоди у випадку, коли вони вирішать за необхідне вимагати відшкодування завданих збитків.

Вважається наклепом "будь-яке твердження чи приписування певних фактів, яке завдає шкоди честі та гідності особи чи організації, відносно якої дані факти приписуються" (ст. 29 закону від 29 липня 1881 р.). Аби довести наклеп, не обов'язково, щоби особа, організація чи соціальна група були прямо названі, достатньо, коли чітко зрозуміло, що йдеться про них.

У разі скоєння наклепу апріорі передбачається злочинний намір, автору "наклепу" належить довести свою "доброчесність". Таке доведення с зазвичай складним завданням, оскільки передбачає принаймні чотири умови: щирість (наклепник уважав правдивими поширювані ним відомості), переслідування доброчесної мсти (поширення відомостей з метою інформування, а не завдання шкоди), відповідність обсягу завданої шкоди переслідуваній меті, а також розсудливість у діях.

Наклеп завжди пов'язаний із твердженням чи приписуванням певного конкретного факту; факт згадування про нього у формі питання, заперечення, в умовний спосіб чи ставленням під сумнів не звільняє від відповідальності за скоєння наклепу.

Зрештою, наклеп може мати місце навіть, коли поширювані факти є правдивими. Правдивість фактів може бути доведена лише, коли вони не стосуються приватного життя, не зазнали амністії чи відносно них не вичерпано строк позовної давності.

Утім, коли правдивість фактів, що вважаються наклепницькими, доведена, автор наклепу може бути виправданий згідно з принципом "заперечення правдою". Для цього лишається необхідним довести правдивість фактів, а також виправданість коментарів, які уточнюють чи роз"яснюють факти, що вважаються наклепницькими. Треба також, щоби було чітко доведено, що документи, які наводяться як підтвердження, мають законне та прозоре походження, а також були в розпорядженні автора наклепницького матеріалу в момент скоєння правопорушення.

Автор наклепу може скористатися принципом "заперечення правдою" протягом десяти днів з моменту вручення виклику до суду шляхом повідомлення органам прокуратури чи позивачу зазначених у виклику фактів, правдивість яких він має намір довести, а також надання копій документів, які з цією мстою будуть додані до справи, та прізвищ свідків, за допомогою яких він планує довести заявлені факти. Підтверджувальні матеріали можуть бути прийняті па розгляд лише за умови, що вони були в розпорядженні того, хто їх наводить, у момент оприлюднення звинувачень. Коли ця умова не виконується, підтверджувальні матеріали не можуть бути прийняті па розгляд на підтримку принципу "заперечення правдою"; однак вопи можуть бути використані для доведення "доброчесності".

Позивачу надається п'ятиденний строк, щоби надати (не пізніше трьох повних днів до початку судового засідання) копії документів та прізвища свідків, за допомогою яких він має намір довести протилежне.

Образа

На відміну від наклепу, образа не ґрунтується на будь-яких конкретних фактах. Вона визначається як "усіляке образливе, зневажливе чи лайливе висловлення, яке не містить посилання на певні факти" (закон від 29 липня 1881 p.).

Таким чином, образа спостерігається у разі вживання будь-якого вислову, що визнається образливим, за винятком випадків, коли доводиться існування "виправдувальної провокації", яка за умови визнання обґрунтованою та взятої до уваги судом цілковито звільняє автора образи від відповідальності й робить неможливим покарання за це правопорушення. Звинуваченому належить довести факт такої провокації.

Як і у випадку наклепу, апріорі передбачається злочинний намір; автору "образи" належить довести доказ своєї "доброчесності"; образа повинна бути спрямована проти конкретної особи чи інституції.

Витяг із Кодексу законів про працю: положення відносно професійного статусу журналістів

Межі застосування

Стаття L. 761-1. Окрім винятків, передбачених у цій главі, положення томів І-VI кодексу законів про працю застосовуються до професійних журналістів та прирівнених до них категорій.

Визначення журналіста

Стаття L. 761-2. Професійним вважається журналіст, основною діяльністю якого с здійснення на регулярній та оплачуваній основі журналістської професії в одному чи кількох щоденних друкованих засобах чи періодичних виданнях, чи в одному чи кількох прес - агентствах та для якого вона с основним джерелом прибутків.

Кореспондентом - незалежно від того, працює він на території Франції чи за кордоном - с професійний журналіст, котрий отримує фіксовану заробітну плату і відповідає умовам, викладеним у попередньому абзаці.

Прирівнюються до професійних журналістів прямі співпрацівники редакції: редактори, перекладачі, стенографи, коректори, художники, фоторепортери, за винятком рекламних агентів та інших категорій працівників, чия співпраця з редакцією на будь-яких засадах не мас постійного характеру.

Будь-яка угода, за якої на оплачуваній основі здійснюється співпраця професійного журналіста згідно до першого абзацу даної статті з певним засобом масової інформації, вважається трудовою. Вона є такою незалежно від умов та розміру оплати і визначення, якого надають цій угоді відповідні сторони.

Стаття L. 761-3. Будь-яка угода, що не відповідає положенням ст. L. 761-1, L. 761-2, L. 761-4 - L. 761-8, L. 761-12 - L761-14, не є юридично чинною і не може мати законних наслідків.

Попереднє повідомлення

Стаття L. 761-4. У випадку розірвання трудової угоди, що укладена на невизначений строк поміж представником однієї з категорій осіб, згаданих уст. L. 761-2, з одного боку, та газетою чи іншим періодичним виданням з іншого, строком попереднього повідомлення для будь-якої зі сторін, за винятком випадків, передбачених в останньому абзаці ст. L. 761-7, є один місяць у разі, коли строк дії угоди є меншим чи дорівнює трьом рокам, і два місяці, коли угода діяла протягом строку, що перевищує три роки.

Проте у випадку, коли розірвання угоди відбувається з ініціативи роботодавця, а строк дії угоди є більшим за два, проте не сягає трьох років, на працівника поширюється дія положень ст. L. 122-6.

Вихідна допомога

Стаття L. 761-5. У випадку звільнення з ініціативи роботодавця має сплачуватись вихідна допомога, її мінімальний розмір має дорівнювати сумі місячної заробітної плати в останній місяць роботи за кожний відпрацьований рік (чи частину року); кількість складених таким чином місячних зарплат не може перевищувати п'ятнадцяти.

Коли кількість відпрацьованих років перевищує п'ятнадцять, розмір вихідної допомоги визначається спеціально створеною арбітражною комісією. До складу комісії входять два арбітри, що представляють професійні організації роботодавців, і два арбітри, що представляють професійні організації робітників. Комісію очолює посадовець високого рангу виконавчої чи судової влади, діючий чи у відставці.

Коли сторони чи одна зі сторін не призначають арбітрів, їх призначає голова суду вищої інстанції після восьми днів з моменту отримання рекомендованого листа, що містить вимогу про призначення відповідною стороною від іншої сторони чи обома сторонами від зацікавленої особи.

Коли призначені сторонами арбітри не досягають згоди відносно обрання голови арбітражної комісії, він призначається головою суду вищої інстанції на вимогу більш добросовісної сторони.

У випадку серйозної професійної провини чи численних професійних помилок розмір вихідної допомоги може бути зменшено в пропорції, що встановлюється арбітражною комісією, чи навіть скасовано.

Рішення арбітражної комісії не подається до апеляції. Рішення арбітражної комісії

Стаття L. 761-6. Рішення арбітражної комісії має обов'язковий характер. Протокол рішення подається до канцелярії суду вищої інстанції, у компетенції якого його було ухвалено.

Рішення набирає сили виконавчого документа в момент даної передачі. Всі процесуальні акти, що витікають з виконання ст. L. 761-5 та даної статті, звільняються від оплати процедурних формальностей та інших витрат, зокрема поштових та реєстраційних.

Стаття L. 761-1. Рішення арбітражної комісії, згадане в ст. L 761-5, має юридичні наслідки від моменту звернення до даної комісії, жодне інше рішення не може мати зворотної сили, яка б поширювалась на період, що передує цій даті.

Рішення арбітражної комісії офіційно доводиться до відома сторін одним з арбітрів чи головою комісії шляхом надсилання рекомендованого листа з повідомленням протягом 24 годин з моменту його ухвалення.

Зміна власника, припинення виходу, зміна орієнтації Стаття L. 761-7. Положения ст. L. 761-5 застосовуються також у випадках, коли розірвання трудової угоди відбувається з ініціативи працівника газети чи періодичного видання згідно з положеннями статті L. 761-2, коли цс розірвання спричинене однією з наведених нижче обставин:

1) зміна власника газети чи періодичного видання;

2) припинення виходу газети чи періодичного видання з будь-якої причини;

3) значна зміна в характері чи орієнтації газети чи періодичного видання, коли вона створює для найманого працівника ситуацію, за якої страждають його честь, репутація чи моральні інтереси у цілому.

У випадках, передбачених п. З попереднього абзацу, працівники, що розривають угоду, не зобов'язані дотримуватись строку попереднього повідомлення, передбаченого ст. L. 761-4.

Спеціальні виплати

Стаття L. 761-8. Будь-яка робота, не передбачена домовленостями, що становлять трудову угоду поміж газетою чи періодичним виданням та особою, яка є працівником згідно з положеннями ст. L. 761-2, мас бути спеціально оплачена.

Неопубліковані матеріали, передрук матеріалів Стаття L. 761-9. Будь-яка робота, що замовлена чи прийнята газетою чи періодичним виданням, проте не опублікована, має бути оплачена.

Право публікації в більш ніж одній газеті чи періодичному виданні статей чи інших літературних чи мистецьких творів, авторами яких є особи, згадані в ст. L. 761-2, обов'язково регулюється спеціальною угодою, що визначає умови, за яких здійснюється передрук. Мінімальна заробітна плата: зобов'язання видавців Стаття L. 761-10. Щороку відповідний адміністративний орган складає перелік газет чи періодичних видань, які беруть на себе зобов'язання протягом року сплачувати найманим журналістам і будь-якій особі, згаданій у ст. L. 761-2, яка з ними співпрацює, заробітну плату, не нижчу за встановлену для кожної категорії працівників у відповідному департаменті чи регіоні рішенням спеціальної змішаної комісії, що складається з представників професійних організацій директорату чи видавців та журналістів.

Мінімальна заробітна плата: змішана комісія Стаття L. 761-11. Комісія, яка передбачена ст. L. 761-10 і складається в рівній пропорції з представників працівників та роботодавців - мінімум по три з кожного боку, визначає для відповідного департаменту чи регіону таблицю мінімальних рівнів заробітної плати. У разі значної розбіжності у розмірі газет чи періодичних видань, що виходять у відповідному департаменті чи регіоні, комісія може встановлювати категорії, згідно з якими провадитиметься їх класифікація .

Таблиця мінімальних рівнів заробітної плати встановлюється комісією для кожної окремої категорії.

Представники, які засідають у складі комісії, у разі недосягнення згоди, вдаються до третейських послуг особи, яка обирається за взаємною домовленістю. За неможливості призначення в зазначений спосіб голова суду вищої інстанції делегує до головування в цій комісії з правом вирішального голосу посадовця високого рангу виконавчої чи судової влади, діючого чи у відставці, що мешкає у відповідному населеному пункті чи департаменті; рішення цього арбітра не подається до апеляції. В разі недотримання рішення з боку газети працівники мають право прямої дії проти неї, аби вимагати виконання викладених вище умов.

Рекламні витрати державних служб

Стаття L. 761-12. Правом використання сум, призначених для покриття рекламних витрат, що здійснюються державою, володіють департаменти, комуни, державні установи та підприємства, що виконують публічні функції на засадах концесії в разі оголошення про державні позики, газети, періодичні видання та служби інформації, занесені до списків, що складаються згідно з положеннями ст. L. 761-10 та L. 761-11.

Щотижневий відпочинок

Стаття L. 761-13. Положення глави І частини II книги ІІ цього Кодексу стосовно щотижневого відпочинку застосовуються до осіб, визначених у ст. L. 761-2.

Щорічна відпустка

Стаття L. 761-14. Особи, перераховані в ст. L. 761-2, користуються правом на щорічну оплачувану відпустку.

Тривалість такої відпустки один місяць для журналістів, що працюють у газеті чи періодичному виданні щонайменш один рік, та п'ять тижнів - для журналістів, трудова угода яких діє мінімум десять років.

Мінімальний рівень заробітної плати

Стаття R. 761-2. Перелік газет та періодичних видань, передбачений ст. L. 761-10, складається префектами в період з 1 до 15 січня кожного року.

Право представлятись журналістом

Стаття L. 761-15. Мають право представлятись журналістом - під час оформлення паспорта чи іншого адміністративного акта, чи з метою використання певних заходів, встановлених адміністративними органами на користь представників преси, - особи, які перераховані в ст. L. 761-2 і с власниками професійного посвідчення. Умови видачі цих посвідчень, строк їх дії, умови та форми їх скасування визначаються регламентом публічної адміністрації.

Колишні журналісти

Стаття L. 761-16. Колишні професійні журналісти віком від 65 років, які здійснювали діяльність за фахом мінімум ЗО років чи користуються пенсійним забезпеченням як професійні журналісти, можуть, звернувшись до комісії з видачі професійних посвідчень, отримати звання почесного журналіста та відповідне свідоцтво. Регламент публічної адміністрації визначає умови видачі свідоцтв, строк їхньої дії та форми їхнього скасування.

← Предыдущая страница | Следующая страница →