Поделиться Поделиться

Українські органи в чужих мовах: "Украинский Вестник" і "Украинская Жизнь"

Потреба в українському органі, котрий би мав своїм завданням інформувати російське суспільство і пресу про українську справу, стала на порядок дня зараз же, як тільки настали деякі цензурні полегші. Першою спробою було видання в Петербурзі тижневого журналу під назвою "Украинский Вестник". Почав він виходити з 21.V. 1906 р. за редакцією М. Славінського і при активній участі Д. Дорошенка, як секретаря редакції.

Свої завдання орган даний сформулював так: "З'ясувати українське національне питання з історичної, побутової, соціальної й економічної сторінки, визначити місце і значення України поміж іншими областями нової демократичної Росії, сприяти справедливому вирішенню національного і обласного питання взагалі".

На час виходу журналу приїхав до Петербурга М. Грушевський і взяв у ньому активну участь. Його перу відносять найвідповідальніші передові статті. Більшість їх пізніше ввійшла до збірника під назвою "Освобождение России и украинский вопрос".

Журнал мав тісний зв'язок з українськими послами 1-ї Державної Думи, з яких брали в ньому участь: П. Чижевський, В. Шемет, І. Шрам, М. Біляшевський, як також член Державної Ради Д. Баталій. З інших - проф. Д. Овсянико-Куликовський та М. Туган-Барановський. Врешті, члени петербурзької української колонії, серед яких О. Лотоцький, П. Стебницький, М. Могилянський, Олександр та Софія Русови, Ф. Вовк, С. Бородаєвський та інші. Із західноукраїнських земель - І. Франко та інші.

Бадьорий тон, цікавий зміст, виразне накреслення перспектив - завжди це приваблювало увагу до цього органу як українців, так і деяких російських груп. Та не довгий був його вік. Вже через три місяці стала перед ним загроза припинення. Довідавшись про те, О. Русов так писав в одному з листів до Л. Жебуньова:

"Я повернувся з Чернігівщини до Петербурга, а там мені кажуть: припинити "Український Вісник", бо грошей нема на що видавати. Звісно, українці - які це передплатники? Як зробив я статистику, то вийшло всіх передплатників 198 (на всю Україну!), а "Основа", як знаєте, за два роки видання придбала 180, значить поступ на 10%... а з цих 198 передплатників "Українського Вісника" з 8 українських губерній було тільки 96, та й то тільки 76 -справжніх, 20 таких, яким "Український Вісник" висилали замість "Свободи і Культури"... Закриймо, кажуть, шкода праці! Та ні ж. На зло землякам, хоч для тих 102, що з Великороси, Сибіру, Польщі та з-за границі передплачують - будемо таки видавати! Ну, днів 3-4 на біганину за грішми витратили, а таки спромоглися і 12 ч.... випустили... Здобули 2.000 карбованців, а також 1.000 треба здобути, тоді і до кінця року додержимося".

Не пощастило. Встигло вийти всього 14 чисел. Вмер "Український Вісник" разом з Першою Думою.

Минуло з того часу майже шість років, поки пощастило знову виступити з подібним органом, проте на даний раз уже в Москві, де з січня 1912 р. почав виходити за редакцією С. В. Петлюри місячник "Украинская Жизнь".

Упродовж п'яти років перехрещувалися тут українські погляди і змагання з поглядами російськими та зрусифікованих земляків. За винятком інформативних завдань ставила "Украинская Жизнь" також критику та розкриття псевдонаукових теорій, скерованих проти українських національних прав та захист українського руху від наклепів та інсинуацій, що сипалися з боку певних кіл російського суспільства.

Притягнула вона до співпраці ширші кола українських журналістів та наукових сил, а також представників поступової частини російського суспільства, серед яких був відомий оборонець прав українського народу акад. Ф. Корш. З представників польської наукової думки був тут проф. Л. Васілевскі та інші.

Свою позитивну роботу в добу розквіту російського великодержавницького шовінізму виконував даний журнал, непохитно стоячи на захисті інтересів українського руху, аж до перших днів російської революції 1917 р.

Зрозуміло, що вже з першої книжки підпав він під особливий догляд московського цензора Сідорова. Пильно стежили за "Украинскаой Жизнью" також і київські "спеціалісти" українського руху, серед яких одно з перших місць займав лихої пам'яті україножер С. Щоголев. Зокрема чутливо прислухалася до журналу газета "Киев", що постійно сипала добірні лайки і прокльони на його редактора С. Петлюру.

← Предыдущая страница | Следующая страница →