Поделиться Поделиться

Хто сказав, що собаки не плачуть?

Максим йшов на роботу вже звичним і відомим з дитинства маршрутом. На дворі був жовтень, дорога ще не висохла після недавніх дощів, тому чоботи вгрузали в багнюку. Ранок був прохолодним, а небо затягнуло сталевими хмарами. На деревах шелестіло жовте листя, яке поступово осипалося на землю, створюючи жовтий крапчастий килим на чорному і сірому піску. Наш герой йшов трохи зіщулившись, тримаючи руки в кишенях своєї чорної шинелі. До нього наближався якийсь чоловік, через декілька секунд Максим впізнав у ньому викладача місцевої гімназії, пана Громова. Парубок не любив цього чоловіка, був час коли він ставив малого гімназиста Максима Семеренка «на гречку» через дрібні дитячі пустощі на уроках. Але тепер правила пристойності вимагали вітатися з ним, тож наш герой підняв свій кашкет залізничника з червоним верхом, і пробурмотів щось схоже на «Добридень». Викладач відповів незадоволеним і застудженим голосом.

Через кілька сотень метрів наш залізничник наблизився до старої дерев’яної церкви, яка стояла неподалік дороги. Проходячи повз неї, зняв кашкет і перехрестився. Це був Свято-Покровський храм, відомий у навколишніх містечках і селах своєю давністю. Для Максима він мав особливе значення, адже тут він був охрещений, і змалку відвідував літургії разом з матір’ю і бабусею. Старовинні ікони і розписи зачаровували хлопця, і він із великою цікавістю і повагою дивився на дещо почорнілі від часу образи Бога, Богоматері, Ісуса Христа, та святих. Лампадки, що горіли над образами, додавали їм особливої поважності, а свічки, особливо восени та взимку під час вечірніх богослужінь у поєднанні з молитвою та співом хору навіювали спокій, і на душі з кожною хвилиною ставало легше, так ніби якась велика добра сила забирала з неї тягар гріхів і гірких думок, даруючи мир і радість.

Наш герой пройшов понад храмом з легкою усмішкою, він уявляв як прийде в суботу на вечірню службу, як зустрінуть його добрі і трохи суворі погляди з ікон, а свічки будуть зачаровувати своїм світлом, частково освітлюючи приміщення церкви. Ще кілометр, і Семеренко побачив залізничний вокзал. Це було місце його роботи, він наблизився до входу, і через кілька хвилин увійшов всередину, старі двері глухо і повільно зачинились за ним.

Через декілька годин, десь о полудні, коли вже недовго лишалось до обідньої перерви, наш герой вийшов на вулицю з боку перону і залізниці. Хотілось трошки розвіятись після монотонної роботи, в цей момент він побачив, як із щойно прибулого потяга вийшов старий чоловік. Дядько був в почорнілих від кіптяви штанях та сорочці, мав на собі латане давнє темно синє пальто, а за плечима речовий мішок. Чоловік був майже весь сивий, з довгою бородою, а на голові мав коричневу шапку. Він поволі рушив від вагону до вокзалу, трохи спираючись на палицю, що тримав в правій руці. Заходити всередину не став, а сів на лавку біля входу, знявши з плечей мішок та поставивши біля себе.

Максим спостерігав за дядьком, і коли той сів на лавку, сам не знаючи чому підійшов, і став поряд.

– Скоро похолоднішає. – промовив чоловік, потираючи праве коліно, мабуть воно його турбувало вже не перший день. Через декілька секунд він поглянув на Максима, і запитав:

– Скажіть, молодий чоловіче, а чи скоро потяг на Київ?

Хлопець підійшов ближче та сів біля старого.

– Точно не скажу, можливо через дві години. Після революції потяги часто ходять не по графіку.

– Революція. Царя скинули, скоро захочуть Бога скинути. – задумливо сказав дядько.

– Думаєте, це погано, що царя більше немає?

– Погано синку, погано. Але так мало статися, все йшло до того. Страшні часи настали для православних людей. Багато погине і покалічиться, як не тілом то душею.

– Але, може це краще для простих людей?

– Чим? Війна не закінчується, навколо розруха, нащо далеко ходити, он потяги ходять із запізненнями. Люди бідують, а чим нова влада за ці півроку допомогла їм? Отож бо, нічим. Вони там в Петрограді тільки про себе думають, як владу зберегти, а на нас їм байдуже. Несправедливість завжди була, і завжди буде, та мені болить те, що люди від Бога віддаляються.

Після цих слів між старим і молодим запала мовчанка, потім парубок запитав:

– Як же жити, що ми можемо зробити?

– Живи як живеш, тебе Бог поставив на це місце, от на цю станцію, значить ти Йому тут треба, а для чого, це якщо буде Його воля то з часом зрозумієш. Ти віриш в Бога?

– Вірю.

– Це добре. Молись, і Він тебе не залишить ні в радості ні в час скрути, і не бійся того що скоро буде, бо на все свій час. Бог дає нам випробування щоб укріпити нашу віру, і друзів в житті дає для підтримки, в тебе скоро буде такий друг. – промовивши це, дід пильно подивився в очі хлопця, потім його вуста посміхнулись, сховані сивою бородою. Він кивнув кілька разів, ніби побачив в очах молодого чоловіка те, що його потішило. Максим відчув в цьому погляді якусь благодать, раптом на душі стало легко і радісно. Та вже наступної миті почувся голос начальника станції, який змусив його стрепенутися:

– Семеренко, ти що там робиш, що ти сидиш там як стовп телеграфний, роботу хто буде робити!?

Хлопець різко підвівся, а коли через декілька секунд глянув на лаву, то не побачив там дядька, на ній не було нікого. Йому перехопило подих. Що це було? Він провів рукою по обличчю від чола до підборіддя, знову глянув на порожню лаву.

– Семеренко, ти що, оглух!? – кричав начальник. Максим вкрай схвильований, повільно пішов до приміщення, в голові в нього не вкладалось щойно пережите, до кінця дня в ній роїлися різні думки, це сон якийсь чи було насправді? Відповіді не було. Але слова діда він запам’ятав, і обдумував їх, роблячи висновки про все що відбувається навколо.

Минуло кілька днів, одного вечора, коли наш герой вже збирався йти додому після роботи, він зустрів декого особливого. Дворовий пес сидів біля станції, так ніби чекав на когось. Як тільки Максим вийшов надвір, то зустрівся поглядом із собакою. Не звернувши на нього особливої уваги хлопець пішов по дорозі додому. Та пес не відпускав очима молодого чоловіка, і коли той віддалився на десяток метрів, встав і повільно пішов за ним. Парубок помітив, що тварина йде слідом. Дійшовши до церкви, він спробував відігнати приблуду, але той виявився не з лякливих, зупинився і не рухомим поглядом дивився на свій об’єкт зацікавлення. А коли наш герой пішов далі, собака продовжив йти за ним. По дорозі Максим ще кілька разів намагався відігнати дивного пса, але той нікуди не йшов, і навіть коли обоє прийшли до дому Семеренків, собака залишився сидіти біля хвіртки на ніч.

Вранці парубок побачив, що його вчорашній супутник був на тому самому місці, що й увечері. Максим вийшов на вулицю, пес підвівся і пильно дивлячись на хлопця облизався. Наш герой посміхнувся промовивши:

– Ну і звідки ти взявся? Гаразд, ходімо. – після цих слів обоє пішли ґрунтовою дорогою в напрямку залізничної станції.

Собака наче був прив’язаний до Максима, ходив за ним на роботу і додому. Семеренки підгодовували його, але в двір не пускали. В них уже був пес, ще одного вони не хотіли. Так минув тиждень, осінні дні тягнулись монотонно, теплі сонячні чергувались із хмарними та прохолодними. Максим часто пригадував загадкового діда, і його слова, особливо про друга який нібито має в нього скоро з’явитись. А може цей собака і є ним? Та вже незабаром життя дасть відповідь на це питання.

В кінці жовтня 1917 року навколишні села та містечка облетіла тривожна звістка про те, що в Петрограді знову сталася революція, Тимчасовий уряд повалено, а до влади прийшли більшовики. Через кілька днів активізувались і місцеві комуністи. Одного ранку вони роззброїли повітовий відділ міліції, а представники місцевої влади розбіглися. Настав час безвладдя і хаосу. Після цього вони влаштували мітинг біля Свято-Покровського храму. Максим теж був на ньому присутній.

На церковному подвір’ї був чималий гурт людей. На порозі храму стояв з десяток озброєних більшовиків та священик, який ніби захищаючи собою вхід до церкви притулився спиною до замкнених вхідних дверей. Видно було що комуністи про щось з ним сердито сперечались, а потім один з них повернувся до людей, і почав виголошувати промову:

– Товариші! Позавчора в Петрограді відбулась визначна подія. Робітники і селяни повалили Тимчасовий уряд. Революція ще не закінчилась, вона тільки починається. Ми побудуємо новий світ, де не буде більше несправедливості. Буржуї і жандарми більше не будуть знущатись над простим народом! Сьогодні починається запекла боротьба нової радянської влади проти прихильників старого режиму. Ми вже забрали зброю в колишніх жандармів, чиновники з повітової управи розбіглись по кутках, але скоро ми їх знайдемо і вони постануть перед народним судом! А зараз ми знищимо ще одне гніздо контрреволюції! – після цих слів промовець показав пальцем позад себе на приміщення храму – Церква підтримувала старий царський режим! Ми сьогодні кажемо вам, що Бога немає! В новому світі не буде місця пережиткам і забобонам! Вперед товариші, до роботи! – гукнув більшовик своїм побратимам. Ті зрозуміли заклик, і почали свою чорну справу. Один з них вдарив священика кулаком в живіт, інші двоє взяли його під руки і зіштовхнули з порогу на землю. Після цього прикладами гвинтівок збили замок, і увійшли всередину.

– Що ж ви робите люди, ви ж хрещені! – кричав їм лежачи на землі настоятель храму, але ніякої реакції не було.

Через кілька хвилин більшовики почали складати на церковному подвір’ї ікони, молитовники, та інше церковне майно яке могло горіти. Люди ж стояли на своїх місцях. По обличчях було видно що більшість з них не схвалювали таких дій. Але страх перед озброєними нелюдами не давав зрушити з місця. Лише кілька жінок кинулись із криком до церкви, намагаючись не допустити наруги, та комуністи відштовхнули їх назад до гурту, пригрозивши розстрілом.

Максим підійшов впритул до ікон, що лежали посеред двору. В душі в нього все кипіло, він не міг зрозуміти як взагалі таке могло відбуватись. Як люди, яких він знав змалку могли робити таке? Адже всі більшовики були місцевими, он дядько Тимофій, з яким дружив його батько, несе хоругву і кидає її на землю. А він же нехай і зрідка проте теж відвідував церкву. Правду кажуть, що чужа душа темний ліс. Не знаєш що може бути в людини всередині, поки воно не проявиться в критичний момент. Було водночас страшно і гірко. Хлопець гарячково думав що може зробити в цій ситуації. Кинутись з криком на безбожників, і отримати прикладом в живіт, це був не варіант. Але хоч щось зробити треба було. Вандали тим часом облили церковне майно гасом. А ось головний більшовик запалив цигарку, потім кинув ще не згаслий сірник на ікони, вони почали горіти. Просто перед Максимом лежав образ Казанської Богоматері. Ще декілька секунд, і полум’я охопить і її. В цей момент парубок зробив вчинок, який назавжди змінить його життя, він вихопив ікону майже з вогню і побіг геть. Перестрибнувши низьку і стару церковну огорожу, помчав через невеличкий лісок до яру, що був неподалік, щоб потім дістатись ним до вокзалу. В цей момент один з більшовиків вийняв з кишені револьвер і хотів вистрелити хлопцеві в спину, та в ту ж мить в простягнуту руку вчепився зубами собака, той самий, який ходив за Максимом останнім часом. Комуніст закричав від болю, але швидко схаменувся, взяв зброю іншою рукою і вистрелив два рази в тварину. Пес заскавчав і впав на землю. Ця сутичка дала парубкові ті десять секунд за які він добіг до яру, і вже перед ним, почувши постріли та пронизливе скавчання, зупинився. Семеренко оглянувся в бік церкви. Через мить він побачив як більшовик лівою рукою націлив на нього револьвер, і вистрелив ще двічі. Кулі пролетіли зі свистом повз парубка, після цього він стрибнув в яр і біг вже не зупиняючись до самого залізничного вокзалу.

Поранений собака лежав на церковному подвір’ї. Поблизу горіли ікони, хоругви, дерев’яні хрести… Кров витікала з нього разом із життям. Він дивився на полум’я, і в повних болю очах з’явились сльози, вони капали на землю. Люди з жахом спостерігали цю картину. Звичайний дворовий пес плакав, він загинув захищаючи того, кого вважав своїм хазяїном, того, кого полюбив і хотів служити йому скрізь і завжди. Більше того, він врятував йому життя. І хто тепер скаже, що собаки не плачуть?

Максим добіг чагарниками до вокзалу хвилин за п’ять. Заховавши ікону за шинель, почав шукати очима перший ліпший потяг, щоб зайти в нього і зникнути, поки сюди не прийшли червоні. Але жодного потяга не було, лише здалеку наближався паротяг. Хлопець вирішив зачекати поки той прибуде на вокзал і присів на лавку, ту саму на якій він спілкувався з загадковим дідом. Коли потяг зупинився, наш герой побачив, що з нього виходять озброєні солдати. На рукавах у них були жовто-блакитні пов’язки. Це були бійці Першого Українського Корпусу під командуванням генерал-лейтенанта Скоропадського. Після революції в Росії вони стали на бік Центральної Ради, і допомагали їй взяти владу в Україні.

Зрозумівши що це не більшовики, і що йому не треба зараз нікуди тікати, Максим полегшено зітхнув. Величезне нервове напруження почало танути. Хлопець продовжував сидіти на лаві. Перед очима були картини щойно пережитого. Солдати не зважали на нього, вони почали шикуватись біля вагонів, двоє з них пішли встановлювати на вході в приміщення вокзалу жовто-блакитний прапор.

Максим Семеренко вийняв із за пазухи ікону Пресвятої Богородиці, подивився на неї, потім підвів очі до хмарного осіннього неба, про себе подумавши: «Господи, що з нами буде, прости нас грішних».

Починався час громадянської війни, вже зовсім скоро люди поділяться на червоних, білих, петлюрівців, махновців, та ін. Вбиватимуть одне одного, палитимуть села, церкви. А заради чого? Щоб довести іншим свою правоту і зверхність? Це того не варте. Життя дається людині лиш раз. Такі як Максим Семеренко були і є в усі часи, але їх мало, і вони на жаль не можуть зупинити безумство революцій і бунтів які постійно вчиняють народи, вважаючи що зможуть побудувати щось краще. Та хіба можна побудувати краще життя завдяки вбивствам інакомислячих і відкиданню віри в Бога? Хіба можна без Бога побудувати світле майбутнє? Я думаю що ні.

Артур Яцук

Похожие статьи