Поделиться Поделиться

Соціологічні дослідження політичних процесів в Україні

Соціологічні центри України та їхні дослідження політичних реалій

Серед усіх проблем суспільного життя в сучасній Україні найбільш дослідженими на емпіричному рівні є, мабуть, проблеми політичні. У країні утворилися й успішно функціонують декілька висококваліфікованих соціологічних центрів, що систематично відстежують процеси і явища у сфері політики. До них відносять Інститут соціології, соціологічна служба Центру "Демократичні ініціативи", служба СОЦІС-Геллап; Український центр економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова; Український інститут соціальних досліджень ім. О. Яременка; Київський міжнародний інститут соціологи в Національному університеті "Києво-Могилянська академія" (КМІС) та інші. Для соціологічної характеристики сучасних політичних реалій України в цій частині теми використовуються результати багаторічного соціологічного моніторингу громадської думки населення країни, здійснені під керівництвом Є. Головахи та Н. Паніної й узагальнені за період з 1992 до 2006 році., матеріали багаторічних досліджень співробітників КМІСу на чолі з В. Хмелько та В. Паніотто, а також дані Європейського порівняльного дослідження (2006).

Суспільно-політичний розвиток незалежної України

Суспільно-політичний трансформаційний розвиток України починаючи від проголошення її незалежності знаходиться у фазі переходу до демократії і початків будівництва громадянського суспільства. За даний час була прийнята нова демократична Конституція, впроваджена система періодичних виборів, визначені політичні права громадян, зріс ступінь свободи слова, сформувався новий формат плюралістичної політики. Специфіка суспільних трансформацій в Україні, зазначає київський соціолог А. Ручка, була пов'язана з необхідністю одночасного вирішення чотирьох стратегічних завдань: державотворення (побудова правової соціальної держави), націєтворення (формування політичної нації), маркетизації (побудова ринкової економіки), демократизації (створення демократичних інститутів і просування до зрілої демократії). Коли в Західній Європі подібні завдання вирішувалися у відповідний час поступово, по черзі, то Україна намагається вирішити їх одночасно. На цьому шляху вона домоглася певних досягнень і водночас зазнала чимало труднощів. Згідно для сучасного українського суспільства прикметним є значне розшарування громадської думки та громадських настроїв, зростання їх амбівалентності, суперечливості, невизначеності і коливань. Це стосується і подій, пов'язаних з Помаранчевою революцією кінця 2004 р. Один з провідних українських соціологів А. Горбачик, аналізуючи соціологічну інформацію, одержану Київським міжнародним інститутом соціології та фондом Роберта Шумана стосовно оцінки змін в Україні після цих подій, здійснену за семибальною шкалою (де 1 - дуже добре, а 7 - дуже погано), відзначає таке. Загальний адитивний індекс ставлення до подій Помаранчевої революції становить 3,4 бала, що є трохи меншим нейтрального значення шкали. Серед усіх одержаних оцінок найвищими балами були оцінені твердження: "Свободи слова стало більше", "Позиція України на міжнародній арені стала кращою", "Україна стала більш демократичною державою". Водночас найнижчими були бали стосовно тверджень "Рівень життя зростає" та "Економіка почала краще функціонувати". Таким чином, найбільші здобутки Помаранчевої революції громадяни країни пов'язують із досягненнями саме у політичний сфері. Втім, не варто забувати, що поділ на позиції високої і низької підтримки суджень має відносний характер і що середні бали навіть позитивних оцінок не перевищили нейтральної позначки.

Україна як республіка

Згідно з Конституцією, Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Україна проголошується у ст. 5 першого частини Конституції республікою. Однак політичні реалії сучасної України змушують застановитися над тим, котрий зміст вкладається у це поняття. До виборів Президента у 2004 р. вважалося, що Україна є президентсько-парламентською республікою, в якій лев'яча частка влади, а також уся відповідальність за внутрішню і зовнішню політику належить Президентові. Проте внаслідок політичної реформи (грудень 2004 - грудень 2005 році.) Президент позбавився значної частки своїх владних повноважень, яка перейшла до Верховної Ради та Кабінету Міністрів. Це дало можливість твердити про перехід до парламентсько-президентської республіки. Однак політична ситуація від початку 2006 р. дедалі більше демонструє обопільні спроби змінити баланс на свою користь; через те нині також неможливо остаточно вирішити питання про характер політичного устрою нашої країни.

Громадська думка відносно повноважень Президента

Ця невизначеність в колах політичної еліти, яка належить до двох приблизно рівних політичних сил, тісно пов'язана зі станом громадської думки, яка з цього питання є також неоднозначною. Щорічний моніторинг Інституту соціології НАН України дає змогу побачити тенденцію до зменшення частки громадян, які підтримують ідею зосередження усієї повноти влади в руках Президента (коли 1999 р. ця частка складала 61,0%, то 2006 р. - лише 37,2%). Паралельно протягом останніх років зростала питома вага тих, хто прагне бачити розподіл влади поміж Президентом та прем'єр-міністром, затвердженим парламентом. 2006 р. вона склала 29,5 % і зросла майже вчетверо порівняно з 1999 р. Майже кожний десятий воліє бачити Президента звичайним "символом нації", без владних повноважень. Таким чином, за умови збереження динаміки вказаних тенденцій дозволяється було б сподіватися на розширення соціальної бази підтримки парламентсько-президентської республіки, тим більше що зменшення привабливості ідеї переважно президентського правління співпало (особливо починаючи з середини 2005 р.) з падінням рейтингу чинного Президента. Проте парадокс полягає, у через те, що одночасно активізувалися сподівання населення на сильного Президента чи декількох сильних політичних лідерів, здатних навести лад у країні і вивести її із затяжної кризи. З одного боку, рейтинг чинного Президента невпинно падає і станом на середину 2008 р. досягнув гранично низьких показників, співрозмірних з рейтингом колишнього Президента Л. Кучми наприкінці каденції його правління. З іншого, близько половини респондентів нині прихильно ставляться до ідеї запровадження прямого президентського правління, коли Президент перебирає на себе всю повноту влади з метою виходу з кризи, обмежуючи функції парламенту.

Індекс авторитаризму

Підтвердженням вище наведеної тези про парадоксальність громадських настроїв українських громадян є один з узагальнених індексів, розроблених працівниками Інституту соціології, а саме Індекс авторитаризму. Побудований на шкалі авторитаризму з позначками від 0 до 14 балів, даний індекс дає змогу з'ясувати приховані політичні установки особистості, які характеризуються агресивною схильністю до авторитету взагалі й до авторитету влади зокрема. За рівнем поширеності в суспільстві авторитарних установок дозволяється судити про схильність масової свідомості до демократичного чи недемократичного вибору. Даний індекс 1992 р. становив в Україні 8,58 бали, а 2006 р. - вже 8,69. Контрольне питання моніторингу стосовно потреби у сильному правлінні стосувалося рівня підтримки твердження: "Декілька сильних керівників можуть зробити для нашої країни більше, ніж усі закони та дискусії". Коли 1994 р. це твердження підтримали 40,5 % опитаних громадян України, то 2006 р. - вже 65,7 % респондентів. Проте в цілому результати моніторингу свідчать про значну строкатість громадської думки у питаннях розподілу влади та характеру політичного устрою країни.

Що обирають українці: соціалізм чи капіталізм?

Те саме дозволяється констатувати стосовно ставлення респондентів до політики економічного розвитку. Масове розчарування у запровадженні вільного ринку в Україні вилилося у збільшення питомої ваги тих, хто підтримує соціалістичний шлях розвитку та згідно повернення до планової адміністративно-командної економіки. У 1996 р. кожен п'ятий підтримував прихильників соціалізму, а за десять років - вже кожний четвертий. Частка прихильників капіталізму не перевищує 12-13 % населення країни. Свідченням невиробленості власних політико-економічних уподобань є значна частина населення, яка підтримує і тих, і тих, аби не конфліктували (2006 р. - 21,7 %), а також тих, хто не підтримує жодного варіанту розвитку з наведених (21,8% згідно).

Зовнішньополітичні вектори розвитку

Очевидна суперечливість властива й прибічникам різних векторів зовнішньої політики України. У 2006 р. політичні уподобання респондентів з цього приводу виглядали таким чином (табл. 13):

Таблиця 18. Відповіді респондентів на питання: "Якому шляху розвитку України Ви віддаєте перевагу?", %; у 1997 та 2006 році.

Шлях розвитку

Роки

1997

2006

1.

Першою чергою розширювати зв'язки в рамках СНД (тобто об'єднання колишніх республік СРСР)

23,7

13,7

2

Розвивати відносини переважно з Росією

4,5

9,9

3.

Зміцнювати, перш за завжди, східнослов'янський блок (Україна, Росія, Білорусь)

24,8

31,7

4.

Встановлювати зв'язки першою чергою з розвиненими країнами Заходу

18,8

15,2

5.

Опиратися, перш за завжди, на власні ресурси, зміцнюючи незалежність

16,1

20,8

6.

Різні регіони України мають обирати відповідний шлях

4,1

2,8

7.

Важко сказати

11,3

6,3

8.

Інше

2,2

0,6

9.

Не відповіли

0,0

0,1

Київський соціолог А. Горбачик, аналізуючи дані дані, а також соціологічну інформацію КМІС і фонду Р. Шумана, доходить висновку про поступове збільшення питомої ваги прихильників самостійного шляху розвитку України, а також тієї частки населення, яка позитивно оцінює обидва шляхи розвитку зовнішньої політики з орієнтацією і на Захід, і на Схід. Він констатує неоднозначність ставлення населення до різних міждержавних союзів та перспектив приєднання до них України, не сформованість думок відносно переваг та недоліків такого приєднання та навіть суперечливість суджень людей, їх невизначеність та неартикульованість, що проявляється у процесі співставлення даних різних соціологічних досліджень.

Підтримка певних політичних течій

Ця суперечливість громадських настроїв модифікується у підтримку різних політичних сил. У цілому 82,4 % населення 2006 р. цікавилися політикою і брали активну участь у виборах різного ґатунку, і даний ознака залишається стабільно високим. Водночас лише 4,6 % опитаних у 2006 р. були членами певної політичної партії. До того ж кожен десятий не зміг знайти жодної політичної партії, яка була б найближчою до його політичних уподобань; 14-16 % опитаних щороку не можуть остаточно визначити свої позиції; при зменшенні відсотка тих, хто не розуміється на політичних течіях, завжди ж його кількісний вираз у 2006 р. сягав 16,4 %. Серед решти респондентів ступінь близькості до певної політичної течії у 2006 р. був представлений таким чином:

- комуністична (8,3 %);

- соціалістична (16,0 %);

- соціал-демократична (15,1 %);

- національно-демократична (9,3 % ).

Решта політичних течій набрала значно менші відсотки голосів респондентів. На перший погляд, відчутна перевага зосереджена на боці симпатинів лівих сил, що не викликає здивування в силу масового зубожіння населення. Проте специфіка політичної ситуації у цьому випадку полягає у через те, що в Україні дуже мало політичних партій побудовано на виразній ідеологічній платформі: для більшості виборців партії розрізняються не за своїми програмами, а за їхніми лідерами, а також за підтримкою певного політичного курсу.

Структурація політичних сил

Через те аналітики намагаються визначити політичні уподобання через структурацію політичних сил за критеріями, які слугують вододілом електоральних симпатій виборців. Відомий український соціолог І. Бекешкіна, наприклад, виділяє такі найбільш значущі політичні розмежування в Україні:

- поміж прихильниками та противниками ринкових реформ;

- поміж прихильниками прозахідної та проросійської зовнішньополітичної орієнтації;

- поміж прихильниками та противниками наявного політичного режиму.

З даної позиції, коли виходити з орієнтацій електорату, структура політичних сил, що увійшли до Верховної Ради за результатами парламентських виборів-2007, має такий вигляд:

- політичні сили, які позитивно ставляться до чинного Президента, виступають за ринкові перетворення та прозахідну орієнтацію (виборці Блоку Юлії Тимошенко та Блоку НУНС);

- політична сила, яка є опозиційною до чинного Президента, частково підтримує ринкові перетворення і виступає за пріоритетність зовнішньополітичних зв'язків з Росією (виборці Партії регіонів України);

- політична сила, опозиційна до чинного Президента, виступає за повернення до централізованої державної економіки чи, принаймні, за більше втручання держави в економічні процеси та за пріоритетність зв'язків з Росією (виборці Комуністичної партії України);

- політична сила, що нейтрально ставиться до чинного Президента, виступає переважно за зовнішньополітичні зв'язки з Росією та має суперечливі економічні орієнтації (виборці Блоку Володимира Литвина).

Стабільність політичних уподобань електорату

Наведені дані І. Бекешкіна інтерпретує таким чином, що в Україні поглибився процес політичної структурації суспільства, а це дає змогу розбудовувати партійну систему європейського типу. Вона також акцентує на через те, що протягом останніх років формуються стабільні політичні уподобання електорату, про що свідчать результати екзит-полів (тобто опитувань виборців одразу ж після того, як вони проголосували на виборчих дільницях). З кожними виборами зростає відсоток електорату, котрий уже до початку виборчої кампанії знає, за кого голосуватиме. На парламентських виборах 1998 р. таких виборців було 42 %, на наступних 2002 р. - 50 %, а на виборах до Верховної Ради 2006 р. - вже 62 %. Висновок дослідниці є таким: Україна наближається до партійно-політичних моделей розвинутих демократичних країн, коли політичні партії мають стабільних прихильників, а під час виборів змагання йдуть за ту відносну меншість виборців, яка також не визначилася.

Україна і Європа: порівняльний аналіз форм політичної участі

Завжди це спонукає звернутися до даних порівняльних соціологічних досліджень і, в першу чергу, - до результатів другої хвилі європейського дослідження 2005 р. Використаємо теоретичні положення О. Резніка про конвенційні та неконвенційні форми політичної участі для порівняння стану справ у 23 європейських країнах та Україні (табл. 14).

Наведені в таблиці показники переважно конвенційної чи санкціонованої політичної участі дають можливість побачити, що європейці переважають

Таблиця 14. Форми політичної участі населення європейських країн та України, %; 2005 р.

з/п

Форма участі

Загальноєвропейський ознака

Ознака по Україні

1.

Звернення до політиків, представників уряду чи місцевої влади

14,5

9,2

2.

Робота у політичній партії чи русі

4,4

4,2

3.

Робота в іншій організації чи об'єднанні

13,9

2,3

4.

Носіння значків з політичною рекламою, інших політичних атрибутів, розклеювання листівок

7,6

12,4

5.

Підписування петицій

21,9

9,3

6.

Участь у санкціонованих мітингах чи демонстраціях

7,5

20,3

7.

Бойкот промислової чи сільськогосподарської продукції

14,7

2,3

громадян України у підписуваннях петицій, зверненнях до органів центральної та місцевої влади і політиків, роботі у громадських організаціях та бойкоті продуктів. Українці ж більшою мірою схильні до участі у санкціонованих мітингах і демонстраціях та розповсюдження політичної атрибутики. За членством у політичних партіях спостерігаємо паритет. Таким чином, конвенційні політичні практики українців також не наблизилися до проявів високої політичної культури.

Неконвенційні форми політичної участі

Ширший перелік громадянсько-політичних заходів міститься у рамках додаткового дослідження 2006 р., проведеного в Україні разом зі щорічним моніторингом Інститутом соціології. Згідно його результатів, 35,3 % респондентів брали участь принаймні хоча б в одному громадсько-політичному заході, а 64,7 % опитаних залишилися пасивними. О. Резнік на підставі аналізу одержаних результатів доходить висновку, що неконвенційні стихійні форми громадянських практик у 2006 р. не набули поширення: у голодівках протесту, бойкоті органів влади, несанкціонованих владою мітингах, демонстраціях і страйках, пікетах, блокуванні шляхів сполучення, у захопленнях будівель державних установ брали участь (у кожному з перелічених випадків) не більше 0,7 % опитаних. Це спростовує закономірність, яка діє у країнах розвинутої демократії, коли високий рівень конвенційних політичних практик співіснує з низьким рівнем розповсюдженості практик неконвенційного характеру. В Україні, узагальнює дослідник, невисокі показники політичної участі у конвенційних формах не зумовили зростання форм стихійного протесту чи бунту.

Індекс дестабілізаційного протестного потенціалу

Ученими Інституту соціології був розроблений узагальнений індекс дестабілізаційного протестного потенціалу, за допомогою якого дозволяється більш точно визначити питому вагу громадян, готових взяти участь у тій чи іншій формі протесту. Дослідження засвідчили, що значення цього Індексу, яке перевищує "критичну точку" 4,4 бала, сполучене із масовими акціями протесту. В Україні двічі (у 2001 та 2005 році.) даний ознака був перевищений, проте не спричинив до масових неконвенційних дій; у 2006 р. даний Індекс становив 3,7 бали, що підтверджує висновок О.Резніка. Таким чином, Україна є нетиповою в сенсі малої придатності для неї методик емпіричних досліджень, діагностики станів та інтерпретації соціологічної інформації, властивих країнам з розвинутою демократією.

Рівень підтримки демократії в Україні

У світлі наведених даних виникає питання про рівень підтримки самої ідеї демократії в нашій країні. Відомий український соціолог А. Ручка зіставляє низку відповідей на питання всеукраїнського моніторингу 2006 р. (табл. 15).

Таблиця 15. Міра згоди/незгоди респондентів з наведеними судженнями, %

№ з/п

Судження

Позитивні відповіді

Нейтральні відповіді

Негативні відповіді

1.

Демократія є доброю ідеєю за будь-якого часу

49

39

12

2.

Демократія є підходящою формою правління для нашої країни

47

43

10

3.

Задоволеність/незадоволеність тим, як розвивається демократія в нашій країні

16

36

48

Як видно з даної таблиці, рівень підтримки демократії серед населення України не такий уже й високий. Успішне вкорінення демократії в нашій країні, її масова підтримка, вважає А. Ручка, залежатиме надалі від категорії громадян з поки що нейтральними настановами відносно демократії - саме ця категорія становить головне джерело подальшого поповнення прихильників демократії.

Висновки

Узагальнюючи сказане вище, дозволяється дійти таких висновків стосовно політичної ситуації в Україні та міри розвинутості в ній демократи:

- масове позитивне сприйняття нормативного ідеалу демократії не супроводжується такою ж масовою та високою оцінкою реальної практики поширення демократизму в нашій країні;

- переважна більшість населення залишається соціально та політично

- рівень політичної активності українських громадян є нижчим порівняно з населенням країн традиційної демократії;

- політичні уподобання та преференції громадян носять амбівалентний, внутрішньо суперечливий характер, часто з одночасною підтримкою протилежних позицій;

- найбільш поширеними є громадянські практики, пов'язані з виборами;

- протестні практики іншого характеру, зокрема економічного, суттєвого поширення не набули;

- невисокі показники політичної участі у конвенційних формах не зумовили зростання неконвенційних форм масової політичної участі;

- демократія в Україні також не є консолідованою (тобто не є зміцненою та об'єднаною);

- нинішня Україна - це більше електоральна демократія; нині тут панує мінімально-демократичний режим.

← Предыдущая страница | Следующая страница →