Поделиться Поделиться

Етнічне як індивідуально-особистісна цінність

Відчуття ціннісної втрати

Тут особливий наголос ми робимо на тій обставині, що цінність етнічного як духовно-душевного стрижня хоч би то якого індивіда гостро й безпосередньо сприймається останнім, щойно перед ним виникає реальна чи позірно-уявна загроза втрати цього стрижня. Ось через що, скажімо, за не таких давніх часів штучного зросійщення українського етносу на його власній території певна частина етнічно свідомого українства чинила відчайдушний опір цьому процесові.

Для з'ясування індивідуально-особистісної духовно-душевної цінності етнічного певну важливість має питання про те, з якою із форм етнічного слід співвідносити “душу” етносу. Мабуть, відповідь не може бути для всіх етносів однаковою. Так, українська душа радше за завжди “мешкає” у мові, а також точніше – у пісенній мові. Найгостріше це відчувають українці в діаспорі. У цьому особливо переконуєшся, коли читаєш цитовані видатним діячем української культури Іваном Огієнком рядки з віршів Спиридона Черкасенка до рідномовного гімну українських емігрантів:

О рідна мово, скарбе мій!

В мертвотних напастях чужини

Ти – мій цілющий, мій єдиний

Душі підбитої напій... [цит. за: 22; с. 15]

Що ж стосується, скажімо, класично-діаспорного єврейського етносу, то його душа аж ніяк не може “міститися” у мові, бо євреї історично засвоювали мову того народу, серед якого вони жили, – латинську, арабську, іспанську, італійську, німецьку тощо. Проте упродовж довгих століть діаспорного існування вони ніколи не втрачали своєї релігії, котру, мабуть, і слід вважати справжнім втіленням душі єврейської етнічності [23].

Наведення прикладів, зрозуміло, дозволяється було б подовжити, проте безперечним є те, що людина не може перебувати у стані повноцінного емоційно-психологічного комфорту, навіть частково втрачаючи духовно-душевне тепло зв'язків із рідним етносом.

Етнізація як стрижень соціалізації

Однак справді катастрофічною для особистості індивіда може бути повна втрата ним своєї етнічності чи й ненабуття її. У зв'язку з цим вважаємо за необхідне звернути увагу на те, що людина перш за завжди – соціальна істота, через те її буття немислиме без почуття “ми”, тобто приналежності до такого соціального цілого, яке забезпечує всебічну захищеність і створює умови для душевної рівноваги.

И у якийсь момент може здатися, що для індивіда достатньо тільки першого, тобто всебічної захищеності, проте це – непорозуміння, на якому саме й базуються абсурдності космополітизму. Насправді ж людина, позбавлена другого, тобто душевної рівноваги, втрачає й найважливіші соціальні ознаки й частіше за завжди стає носієм девіантних нахилів. Своєю чергою, комплекс душевної (психічної) нерівноваги притаманний здебільшого людям неетнізованим чи недоетнізованим. Натомість доглибних засад душевного гомеостазису людина набуває у процесі етнізації й подальших достатньо тісних (безпосередніх чи опосередкованих) зв'язків зі “своїм” етносом.

Таким чином, жодний індивід не може являти собою справді соціальну істоту, коли він позбавлений ознак етнічності. І слід вважати зовсім не випадковим те, що переважна частина вихованців колишніх радянських дитячих будинків (ця здебільшого неетнізована людська маса) перетворювалася на антисоціальні “елементи”, тобто на ворожих суспільству осіб.

← Предыдущая страница | Следующая страница →