Поделиться Поделиться

Соціальна діагностика як технологія соціальної роботи

Соціальна діагностика – найважливіший компонент соціальної технології та сфера діяльності практичного соціального працівника. Технологія соціальної діагностики включає принципи, алгоритм процедур і способів перевірки різних методів дослідження соціальних процесів. В основі діагностики лежить проблема аналізу та узагальнення факторів, що характеризують соціальний розвиток людини, соціальних груп, суспільства.

Практично соціальна діагностика використовується в різних галузях життя і діяльності людей.

Фахівець соціальної роботи є автором чи учасником прикладних психолого-педагогічних, соціологічних, економічних обстежень, займається консультуванням у вирішенні соціальних проблем, корекцією і реабілітацією, формами і методами терапевтичного впливу і т. д. Проте найчастіше в діяльності соціального працівника діагностика виступає в якості вихідної, цілком самостійної сфери діяльності. З соціальної діагностики стану клієнта повинні починатися і нею ж закінчуватися дії соціального працівника. Як область практики, вона орієнтована на професійні знання та вміння, пов'язані з практичним застосуванням певних процедур, прийомів і методів.

При проведенні діагностичних обстежень певна технологія звільняє дослідника від суб'єктивістського підходу, відображає рівень компетентності спеціаліста і адекватно висловлює конкретну соціальну ситуацію [158].

Соціальна діагностика вирішує типові для неї завдання, до яких відносяться:

– виявлення специфічних соціальних якостей, особливостей розвитку та поведінки клієнта;

– визначення ступеня розвиненості різних властивостей, їх вираженості в кількісних і якісних показників;

– опис діагностованих особливостей клієнта, коли це необхідно;

– ранжирування специфічних властивостей клієнта.

У технології соціальної діагностики виділяють певні процедурні етапи:

– знайомство з клієнтом, постановка задач, виділення складу діагностованих ситуацій, параметрів ситуації, вибір основних показників та критеріїв;

– вимірювання та аналіз показників;

– формулювання і оформлення висновків по діагнозу.

Соціальна діагностика є необхідною ланкою перетворювальної практики в циклі: діагноз – прогноз – програма – впровадження.

Будучи важливим технологічним інструментом, вона перш за завжди збагачує кадри соціальних служб теоретичними і емпіричними знаннями, допомагає глибше зрозуміти соціальні проблеми та перспективи їх розвитку.

Незалежно від застосовуваних методів, будь-котрий технологічний процес в соціальній діагностиці має подібну структуру, окремі елементи якої змінюються в залежності від конкретних умов.

Початковим етапом його завжди є скарга клієнта чи його близьких, заява працівника правоохоронного органу, педагога чи ін., тобто поява соціальної проблеми. Сам індивід, котрий є центром уваги такої проблеми, може не усвідомлювати її наявності (дитина, розумово відстала людина, алкоголік чи наркоман, що не розглядає відповідний стан як життєве утруднення чи не знає, що може звернутися за допомогою). Через те працівники соціальних служб не можуть обмежуватися рішенням проблем виключно тих клієнтів, які звернулися до установи соціального обслуговування, при всіх організаційних та інших складнощі до функцій соціального працівника входить виявлення соціальних проблем.

Коли наявність важкої життєвої ситуації констатувати досить просто, то, як правило, зовсім не просто визначити її сутність, причини і шляхи виходу з неї. Практика показує, що далеко не всі клієнти мають навички серйозного соціального аналізу, більшість з них привчені до пошуку простих, однозначних відповідей на складні питання чи використовують зручні форми ілюзій, самообману для пояснення своїх труднощів. Через те наступний етап діагностичного процесу – збір і аналіз даних про соціальну ситуацію. На цьому етапі спеціаліст використовує два типи дослідницьких методів: історико-генетичні і структурно- функціональні.

Історико-генетичні методи покликані визначити час, джерела і причини зародження соціальної проблеми, простежити ступінь її прояву на різних стадіях життя клієнта. Цілий ряд соціальних патологій має спадкову природу чи, принаймні, соціально успадковується. Коли ми в даний час не можемо однозначно сказати, чи є зв'язок пияцтва й алкоголізму індивіда з пияцтвом його батьків чи прабатьків результатом вроджених біологічних передумов, успадкованих від попередніх поколінь, чи це вплив сімейного способу життя, то спадкування особистісних рис, які сприяють алкоголізму (інфантильність, конформність і т.д.), не підлягає сумніву. Успадковуються багато захворювань, у через те числі психічні. Вроджені передумови обумовлюють темперамент, багато які з рис характеру, інтелектуальний статус індивіда.

Збір відомостей про генезис соціальної проблеми передбачає використання методів соціальних біографій (чи сімейних біографій), методу генограми, що особливо часто застосовують в соціальній роботі з сім'єю, і т.д.

Соціальний працівник цілеспрямовано збирає відомості, розпитуючи клієнта і (чи) його близьких; іноді виникає необхідність використання архівних даних (наприклад, у разі протиправної поведінки когось з попереднього покоління, наявності захворювань батьків чи прабатьків). Звичайно, в таких бесідах (їх може бути декілька) потрібно проявляти такт і керуватися правилом розумної достатності. Оскільки предмет бесіди нерідко буває дуже делікатним, клієнти можуть болісно сприймати "лобові" питання про девіантну поведінку, негативні звички чи захворювання – свої чи своїх близьких. У цьому випадку інформація може бути отримана непрямим шляхом, за допомогою узагальнюючих розпитувань; збір даних вимагає наявності певної довіри поміж фахівцем і клієнтом.

Відомості, зібрані соціальним працівником, повинні бути необхідними і достатніми: їх обсяг повинен з максимальною повнотою відповідати змісту проблеми, не залишаючи нерозкритих її сторін, проте без надмірності матеріалу для аналізу.

Слід також пам'ятати, що навіть найбільш шокуюча поведінка родичів, предків, близьких – це не привід для того, щоби виносити вирок самому опитуваному: син чи онук алкоголіка зовсім не приречений сам стати алкоголіком, а родич злочинця людиною, що порушує закон. Кожен індивід може відповідати (юридично і морально) тільки за свою поведінку, і то лише в через те випадку, коли він володіє достатнім інтелектом і самосвідомістю, щоби оцінити свою поведінку і керувати нею.

Структурно-функціональні методи діагностики передбачають отримання даних про поточний стан соціальної проблеми, будову соціального об'єкта і зв'язки, що з'єднують різні його елементи, його функціональність чи дисфункціональність, тобто про те, чи відповідає його діяльність своєму призначенню, чи ні.

Неправильно було б думати, що структурно-функціональні методи застосовуються переважно при аналізі групових клієнтів – сім'ї, класу, трудового чи студентського колективу. Навіть проводячи соціальну діагностику особистості, необхідно вивчити її соціальну мережу, функціонування в соціальному оточенні, нарешті, внутрішній стан, структуру самої особи, гармонійність чи дисгармонійність її внутрішніх елементів, узгодження чи розлад соціальних ролей і т.д.

З арсеналу засобів соціальний працівник використовує в першу чергу спостереження, яке дозволяє, по-перше, зрозуміти оцінку ситуації клієнтом (клієнтами), познайомитися з його (їх) трактуванням наявної проблеми. У процесі спостереження фахівець сприймає як вербальну (словесну), так і невербальну інформацію (міміка та інтонація клієнта, його жести). Дані два потоки інформації, як правило, не збігаються, оскільки вербальне спілкування – це самопрезентація клієнта, що підкоряється деяким соціальним правилам навіть у через те випадку, коли клієнт не зацікавлений у свідомому обмані. Кожна людина при комунікативній взаємодії приховує риси свого характеру, які вона вважає своїми недоліками; кожен хоче виглядати найбільш привабливо і проявляти свої кращі якості (проте в конкретних умовах привабливими для клієнта можуть вважатися саме його недоліки). Клієнт з великим артистизмом, видимою щирістю і переконливістю може створювати бажаний образ, щоби маніпулювати, коли йому надають допомогу.

Спостереження – це професійний атрибут спілкування соціального працівника з клієнтом, котрий використовується постійно, незалежно від того, на якому етапі технологічного процесу відбувається взаємодія – діагностичному, терапевтичному, етапі кризової інтервенції і т.д. Проявляючи емпатійне співчуття до важкої життєвої ситуації клієнта, фахівець повинен одночасно аналізувати результати спостереження, за винятком впливу емоцій. Можливо, в результаті однократного контакту це зробити складно, проте фахівець діагностує ситуацію на протязі всього процесу взаємодії. На основі поведінки людини, сукупності її вербальних і невербальних повідомлень робиться висновок про її особливості, характер соціальних ролей. Спостереження за сімейними (груповими) взаєминами дозволяє зробити висновок про їх стан та функціонування.

Важливе значення на даному етапі має також залучення до соціальної діагностики фахівців суміжних областей діяльності.

Так, діагностика інтелектуального статусу і психічного здоров'я осіб (особливо дітей), що проводиться психологами і психіатрами, може не тільки представити дані, вкрай необхідні для розуміння сутності труднощів клієнтів та їх сімей, проте і стати основою для вибору стратегії подальшої роботи з ними: психолого-педагогічна корекція і вирівнювання для сприяння навчання дітей у звичайній школі, лікування захворювання, яке зумовлює шкільні та сімейні труднощі, і т.д.

Залучення юристів, а в деяких випадках співробітників органів внутрішніх справ допомагає визначити правовий статус клієнта – наприклад, відрізнити дійсного біженця від професійного жебрака, котрий використовує такий статус для свого промислу.

У разі, коли знань самого спеціаліста з соціальної роботи недостатньо, щоби розібратися в деяких казусних випадках правового становища клієнта, юрист, спираючись на існуюче законодавство, намагається знайти правові підстави для захисту соціальних прав клієнта.

Нарешті, у ряді випадків (особливо при розгляді ситуацій осіб з обмеженими можливостями) фахівець звертається до лікаря: медичний висновок також використовується в ході соціальної діагностики клієнта.

Звичайно, було б чудово, коли б кожен громадянин в результаті регулярної диспансеризації добре знав стан свого здоров'я і міг вчасно реагувати на погіршення його, проте ситуація як у соціальній сфері в цілому, так і в охороні здоров'я зокрема виключає можливість постійного контролю за самопочуттям людей, через те соціальний працівник на основі свого знайомства з медико-соціальними дисциплінами, життєвого досвіду і суб'єктивних скарг клієнта повинен уміти робити висновок про наявність чи відсутність медичних проблем і необхідності звернення до медичної установи.

Зібрані таким чином відомості піддаються аналізу: зіставлення ряду даних, їх сортування на важливі і малозначні, диференціація ознак.

Наприклад, такі явища, як депривація, ескапізм, розлади спілкування, можуть бути наслідком різних соціальних процесів, через те в ході аналізу даних всебічно розглядаються причини і наслідки.

Як правило, зібрані дані рідко бувають несуперечливими і однозначно вказують на одну соціальну патологію; у кожному конкретному випадку є набір декількох типів соціальних проблем. Через те в ході найбільш важливого етапу – постановки соціального діагнозу – спеціаліст не просто робить висновок про сутність та причини життєвих труднощів клієнта, проте й ранжирує наявні проблеми, виділяючи головну, від якої залежить вирішення всіх інших, чи яка може бути вирішена на даному рівні можливостей чи при даному рівні знань.

Соціальна діагностика відноситься до найбільш загальних комплексних соціальних технологій, що використовуються на всіх етапах соціальної роботи та соціального обслуговування. Вивчення наукових знань та оволодіння навичками, що дозволяють займатися діагностичної діяльністю, відноситься до числа необхідних умінь фахівців з соціальної роботи в будь-якій галузі діяльності.

Соціальна діагностика – досить складний і відповідальний вид діяльності фахівців з соціальної роботи. Вона вимагає відповідної професійної майстерності, оскільки стосується долі людей, різних соціальних груп.

Саме через те проведення діагностичних заходів має відбуватися із дотриманням певних принципів.

Принцип конфіденційності. Нерозголошення результатів соціального діагнозу без персональної згоди на це особи, яка була об'єктом діагностики. Коли це діти, то на розголошення результатів обстеження обов'язково потрібна згода батьків чи осіб, які їх замінюють.

Принцип наукової обґрунтованості. Результати аналізу повинні бути, як мінімум, валідними (достовірними) і надійними.

Принцип не нанесення збитку. Діагностичні результати в жодному разі не повинні бути використані на шкоду людині, яка піддалася діагностиці.

Принцип об'єктивності. Висновки дослідження повинні робитися на основі науково обґрунтованих, об'єктивних даних і не повинні залежати від суб'єктивних установок тих, хто проводить дослідження чи користується його результатами.

Принцип ефективності. Не слід пропонувати людині такі рекомендації, які за підсумками діагнозу для неї марні, можуть призвести до небажаних чи непередбачуваних наслідків.

← Предыдущая страница | Следующая страница →