Поделиться Поделиться

Теорії формування регіональної економіки та розвиток сучасних регіонально-економічних знань

Розуміння науки стає можливим лише на основі дослідження її теоретичних основ, що дозволить знайти відповіді на головні питання регіональної економіки (як розмістити, де розмістити, через що саме тут знаходиться, яке саме місце на території буде найкращим). Теоретичні основи науки завжди мають історичне забарвлення, через те що були доведені раніше, що по-перше, полегшує сучасні дослідження, адже новітні ідеї так би мовити "стають на плечі гігантів", великих наукових теорій, відкриттів, досліджень; по-друге, теоретичні основи є визначальними у сприйнятті й розумінні майбутнього будь-якої суспільної формації. Тобто економіка України може бути і має бути тільки українською, проте використовувати собі на користь сильні сторони, досвід, ідеї наших партнерів, конкурентів, сусідів. На підтвердження цього, звернемось до міркувань І. Франка, з яких можливим стає висновок, що "держава – це дерево, яке корінням своїм сягає сивої давнини (звідти й початок формування), сучасність її – це стовбур (становлення), а гіллям та кроною тягнеться високо у майбутнє своє (подальший розвиток). Ось через що теоретичне підгрунтя науки є обов'язковим фрагментом цілісного уявлення й розуміння регіональної економіки.

Проблемами формування та розвитку господарства цікавились відомі мислителі та філософи ше з часів Стародавнього світу. Це праці Платона ("Політик", "Держава"), Аристотеля ("Економіка"), Страбона ("Географія"), Ератосфена ("Geographika"), в яких порушувались питання функціонування держави, суспільства, управління, розвитку міст-держав, домогосподарств, урбанізації, тощо. Пізніше, дослідження суспільного ладу на території міст- держав, міркування про розподіл видів людської діяльності на місцевості, зустрічаються в праці Томаса Мора "Утопія" (лат. Utopia), під впливом якої інший філософ-утопіст Томмазо Кампанелла створює працю "Місто Сонця" (лат. La Citta del Sole), яка також містить первинні ідеї регіональної економіки, а саме наявність територіальної неоднорідності розвитку населення та господарства, його залежності від різноманітних умов. В період філософських досліджень Нового часу з'являються судження про визначальний вилив саме природних умов (різних кліматичних поясів Землі) на особливості житія людського суспільства і регіональну економіку, даний напрям досліджень дістав назву "географічний детермінізм" чи "вульгарний географізм". У різні часи багатьма вченими розміщення виробництва пояснювалося з позицій "географічного детермінізму", сутність якого зводиться до того, що вирішальне значення в розвитку і розміщенні виробництва надається географічному середовищу. Натомість соціальним процесам відводиться другорядна роль. Видатними представниками цього вчення були Шарль Монтеск'є, Елізе Реклю, Фрідріх Ратцель, російські історики С.М. Соловйов, В.Й. Ключевський, географ українського походження Л.І. Мечников. Ідеї залежності міжнародного поділу праці від природного середовища (англ, environment – серидовище) активно розвивають представники вчення "інвайронменталізм" Р. Сміт та Г. Тейлор, згідно з якими ті країни, що розташовані в помірному поясі володіють найкращими умовами для розвитку господарства.

Суттєвий внесок у формування теорії регіональної економіки належить класикам економічної теорії Адаму Сміту (головна праця – "Дослідження про природу і причини багатства народів", видана 1776 року) та Давиду Рікардо ("Основи політичної економії та оподаткування", 1872 р.). За А. Смітом міжнародний поділ праці варто здійснювати з врахуванням абсолютних переваг характерних для країни, тобто держава має спеціалізуватись на виробництві й продажу тієї продукції для якої вона має абсолютні переваги. В свою чергу, Д. Рікардо стверджував, що абсолютні переваги, це лише фрагмент процесу поділу праці, а дійсний ефект має місце в результаті спеціалізації регіону на виробництві й торгівлі тими товарами, відносно яких є наявними саме порівняльні переваги. Таким чином загальна ідея обох видатних вчень полягає у через те, що територія повинна спеціалізуватися на виробництві тих товарів, продуктів й послуг для виготовлення яких складаються найкращі, найвигідніші умови на відміну від інших регіонів і тільки тоді це гарантуватиме економічний ефект.

Наприкінці XIX ст. економічна наука почала активно досліджувати питання формування економіки регіонів, проте єдиної, цілісно сформованої теорії саме регіональної економіки на той час не було. Створення основ ринкової теорії розміщення виробництва, сільського господарства на базі механізмів отримання прибутку набули значної популярності в зарубіжній науці. Фундаторами цих теорій стали німецькі економісти Иоганн фон Тюнен та Альфред Вебер; далі опублікували свої географічні, соціально- економічні та економіко-географічні дослідження відомі вчені Август Льош, Вальтер Кристаллер, Альфред Геттнер, Уолтер Айзард, Річард Дж. Чорлі, Пітер Хаггет.

Основоположником теорії регіональної економіки поправу вважається Иоганн фон Тюнен (рис. 1.2) німецький економіст, представник німецької географічної школи в економічній науці. У своїй праці "Ізольована держава по відношенню до

Рис. 1.2. Йоганн Тюнен

сільського господарства і національної економіки, чи дослідження про вплив, котрий справляють ціни на зерно, якість земель і податки на землеробство" (Гамбург, 1826-1863 pp.), яка є теорію розміщення сільського господарства, автор підкреслює вигідність застосування різноманітних варіантів розміщення сільського господарства в “ізольованій державі" відносно великого міста, яке розглядається як єдиний ринок збуту сільськогосподарських продуктів.

Вирішального значення дослідник надає витратам на перевезення цих продуктів від місця виробництва до ринку, де їх реалізують. Теорію Й. Тюнена називають "теорією концентричних кілець" (рис. 1.3). Вчений доводив, що в найближчій до міста зоні є вигідним садівництво, городництво в поєднанні з молочним господарством, тобто формується високо інтенсивне приміське господарство. Далі кожна зона змінює свою спеціалізацію та, зрештою, з останньої (периферійної) території на центральний ринок постачається тільки тваринницька продукція.

Рис. 1.3. Модель використання земель в "Ізольовані державі" Й. Тюнена

Тобто в "Ізольованій державі" вперше акцентовано увагу на через те, що різні особливості території є визначальними факторами ефективної спеціалізації виробництва. Шляхом емпіричних розрахунків И. Тюнен обгрунтував зональність сільськогосподарського виробництва залежно від відстані до центра (стосовно господарської ситуації поч. XIX ст.).

Найістотнішим у теорії Й. Тюнена було запровадження до економічного аналізу поняття відстані. Вирішального значення автор надає витратам на перевезення продуктів від місця виробництва до ринку, де їх реалізують. Звісно, сьогодні модель Йогана Тюнена наповнена новим змістом, його концентричні кільця мають аналогію з сучасною приміською та периферійною зонами великих міст, а головні ідеї не втратили свого значення: чим далі від центрального міста – тим вартість землі та вартість робочої сили знижується а транспортні витрати зростають.

Вагомий внесок у розвиток німецької та світової школи регіоналістів зробила "теорія штандортів" відомого географа, філософа, економіста Альфреда Вебера (рис. 1.4). Його праця "Про штандорта в промисловості" у 1909 році послугувала введенню в науковий обіг нового терміну "штандорт" (від нім. standort – місцерозміщення, місцезнаходження), що характеризувало можливе оптимальне місцезнаходження виробництва в гіпотетичних умовах. Слід зауважити, що наприкінці XIX ст. і на початку XX ст. проблема розміщення виробництва обмежувалася "теорією штандарту" сутність якої полягає у виборі оптимального, для окремого власника, місця розміщення певного підприємства.

Рис. 1.4. Альфред Вебер німецький економіст, географ, філософ

Засновники теорії розміщення виробництва А. Вебер і Й. Тюнен фактично вперше довели, що саме розміщення окремого підприємства може забезпечити, при однакових умовах, індивідуальному власникові найбільший прибуток. Коли розглядати розташування джерел сировини й споживачів продукції в певних місцях виробництва, то дозволяється знайти точку в просторі, де витрати на перевезення будуть мінімальні. Таку точку А. Вебер вважав оптимальним місцем розташування виробництва. За наявності двох пунктів сировини та одного пункту споживання, він визначав єдину вихідну точку (рис. 1.5).

У пунктах А і С знаходяться джерела сировини, у пункті В – споживач готової продукції. Транспортні витрата не залежать від складу вантажу, а лише від його маси і відстані. У таких випадках маси вантажів дозволяється уподібнити до сил і позначити їхні напрями (r1, r2, r3). Точка рівноваги РОЦІ визначається за методом побудови паралелограма [48].

Рис. 1.5. Оптимальне розміщення виробництва за Альфредом Вебером

Розташування точки РОЦІ є ідеальним, коли враховувати лише сировину і споживача. Коли ж з'являються нові чинники – наприклад, центр розміщення робочої сили, то точка РОЦІ згідно зміщуватиметься.

А. Вебер займався проблемами оптимального розміщення промислового виробництва, ефективність функціонування якого залежить від трьох факторів: транспортного, трудоресурсного та агломераційного (поєднання двох попередніх та самого виробництва). Незважаючи на гіпотетичність, абстрактність даної теорії, А. Вебер сформулював базові принципи розміщення промисловості: в обмеженому, концентрованому (агломерованому) просторі дозволяється домогтися економії ресурсів, визначити оптимальне розміщення виробництва та мінімізувати витрати.

Останні є головним критерієм ефективного розміщення виробництва, найвдалішим місцерозтатуванням прмислового підприємства буде те місце, де виробництво функціонуватиме з мінімумом витрат.

Також одним визначним дослідженням про розміщення населення та підприємництва у ринковому просторі є теорія "Центральних місць" розроблена німецькими вченими Вальтером Кристаллером та Августом Льошем (рис. 1.6). До основних понять даної теорії відносять: пороги послуг; радіуси обслуговування; центри обслуговування (центральні місця); ранги послуг; ранга центрів обслуговування (центральних місць); зони обслуговування; ієрархія центральних місць та їх зон обслуговування; просторова суперпозиція (накладання) зон обслуговування різних рангів [67].

Дані зони обслуговування уявляються ніби бджолині стільники, а заселена територія вкривається правильними шестикутниками без проміжків і пустот (кристаллерівська решітка рис. 1.7), що дозволяє мінімізувати середню відстаннь для збуту чи обслуговування. На думку В. Кристаллера рівномірне розміщення невеликих населених пунктів утворює ядра розселення, що веде до виникнення ієрархії поселень в якій до більшого населеного пункту тяжіє шість менших поселень одного рангу. В межах одного ієрархічного рівня розміри всіх поселень однакові й склад підприємств сфери послуг однотипний.

Вченим було закладено ідеї про доцільне розселення, створення зон обслуговування та ринкових зон, оптимізацію відстаней та адміністративно- територіального впливу.

Німецький науковець Август Льош видав свою працю "Просторова оріанізація господарства" (чи "Економіка розміщення") під час Другої світової війни у 1940 році, де висвітлюється широке коло теоретичних проблем розміщення господарства, як країни в цілому, так і її економічних районів. В своїх теоретичних побудовах А. Льош багато уваги приділяв формуванню ринкового простору (ринкових зон). Головним районоутворюючим чинником

Рис. 1.6. Розробники теорії "Центральних місць" Вольтер Кристаллер та Август Льош

вважав не виробництво і його спеціалізацію, а конкурентоздатний збут різних товарів. Шляхом геометричних побудов і математичних розрахунків А. Льоні визначає радіус збуту товарів і встановлює межі, за якими продати товар буде неможливо через високу ціну, тобто кожен товар мас відповідний максимальний радіус збуту, за межами якого його реалізація стає невигідною. Сутність у через те, що в міру віддалення від місця виробництва, ціна товару буде зростати на величину транспортних витрат. В свою чергу, зростання ціни призведе до зниження попиту. Вчений робить висновок, що найраціональиішою формою такого регіону (зони) є правильний шестикутник, оскільки у цьому випадку межі різних зон щільно примикають одна до одної, утворюючи нерозривний економічний простір, за визначенням А. Льоша – "економічний ландшафт".

Рис. 1.7. Варіанти розміщення "центральних місць" В. Крісталлера: а – центри обслуговування знаходяться у вузлах решітки; б – центри обслуговування знаходяться на сітці решітки.

Вагомість досліджень німецьких економістів полягає у через те, що на противагу А. Веберу, В. Кристаллер і А. Льош надають більшого значення ринку збуту готової продукції, як головному чиннику розміщення підприємств, вважаючи, що правильним є таке розміщення, яке забезпечує максимальні прибутки. Таким чином, в основі названих теорій лежать критерії оптимізації ринку. Відомо багато прикладів практичного застосування теорії штандарта і центральних місць до вирішення конкретних проблем розселення в сучасних умовах.

Серед представників сучасних західних вчень з регіональної економіки слід згадати школу просторового аналізу та такі яскраві наукові особистості, як Уолтер Айзард американський економіст і географ, засновник так званої "регіональної науки"; англійські географи Річард Дж. Чорлі та Пітер Хаггет (рис. 1.8), які застосували кількісні методи та системний аналіз в територіальних дослідженнях і створили теорію просторової організації суспільства.

Рис. 1.8. Представники школи просторового аналізу, засновники сучасної регіональної науки Уолтер Айзард, Річард Дж. Чорлі та Пітер Хаггет

У середині та наприкінці XX ст. починає переважати погляд, що економічні закони й закономірності мають загальний характер, проте проявляються вони неоднаково в країнах з різною соціально-політичною системою. На формування економіки регіонів, їх територіальну організацію, структуру, динаміку впливає увесь комплекс закономірностей, передумов і факторів. Проте, провідну роль відіграє процес територіального поділу праці (ТПП), внаслідок чого й формується господарство, економіка регіонів, їх поділ на території.

Зрозуміло, що в теоретичних основах регіональної економіки закладено загальні економічні закони, які не підлягають сумніву та закономірності, що з них походять. Саме через те й особливо в мінливих умовах сучасності, формування економіки регіонів України повинно здійснюватись в абсолютній відповідності до цих законів, задля досягнення конкурентоздатного рівня, максимального соціального та економічного ефекту, інноваційності та екологічності регіонального розвитку, при мінімальних витратах. Базовим законом, котрий визначає характер формування економіки регіону та розміщення продуктивних сил, вважається закон економії суспільної праці, за яким найвищий рівень продуктивності праці досягається при умові зменшення затрат праці на подолання відстаней поміж окремими елементами виробництва, що, в свою чергу, дозволить істотно збільшити обсяги перевезень готової продукції поміж виробниками та споживачами.

Вагомий внесок у формування теорії регіональної економіки спричинили:

– концепція локальних територіально-виробничих комплексів, за якою взаємозв'язок і взаємозумовленість компонентів виробництва на визначеній території забезпечує формування економічного ефекту;

– концепція суспільно-географічних комплексів, яка стала географічним інструментом дослідження регіональної економіки й передбачає аналіз території та її складових завдяки комплексно-пропорційному підходу та робить можливим виявлення й усунення диспропорцій розвитку території;

– концепція "центр-периферія" наголошувала, що для будь-якої територіальної системи (регіону) характерна наявність центру та периферії для яких властиві відповідні господарські функції, різна динаміка зростання та умови розвитку території соціуму, підприємництва, бізнесу, господарювання. Центр наділений більш сприятливими умовами для розвитку та економічного зростання, периферії відведені допоміжні, обслуговуючі, постачальницькі функції, сповільнений розвиток;

– теорія полюсів зростання і центрів розвитку Ф. Перру, в основі якої лежить полюс тяжіння – галузь-лідер, яка притягує до себе фактори виробництва й забезпечує тим самим найбільш ефективне їх використання, що призводить до концентрації підприємств й утворення полюсів економічного зростання;

– концепція земельної ренти, за якою закони земельної ренти суттєво впливають на можливості й характер розміщення підприємств, галузей та комплексів, а таким чином, й на ступінь їх прибутковості, ефективність функціонування;

– теорія міжрегіональних взаємодій, що базується на трьох категоріях: 1) оптимум Парето – неможливо покращити розвиток економіки одних регіонів не порушуючи при цьому стан інших, а також різні оптимальні варіанти неоднаково вигідні для певних регіонів; 2) ядро – коли воно існує, то складається виключно з оптимальних варіантів розвитку; 3) економічна рівновага;

– концепція регіональної конкурентоспроможності – високорозвинені регіони закономірно мають вищі рівні конкурентоспроможності; на території однакові рівні конкуренції проблемні, адже існує обмеженість ресурсів, інформації, території, конкурентна боротьба, тощо, проте одночасно природа конкуренції стимулює розвиток інноваційності, безвідходності, гнучкості, ринкової адаптованості підприємств, галузей, комплексів, територіальних систем.

Формування української регіонально-економічної школи розпочалось на початку XX ст. й представлено науковими доробками як регіоналістів- економістів, так і економ-географів. Основоположниками регіонально- економічних знань у радянський період стали І.Г. Александров, М.М. Баранський, К.Г. Воблий, О.Т. Ващенко, О.Т. Діброва, М.М. Колосовський, В.М. Кубійович, М.М. Паламарчук, М.М. Некрасов, Й.С. Пасхавер, А.Ю. Пробст, С.Л. Рудницький, Ю.Г. Саушкін, МЛ. Туган- Барановський, Я.Г. Фейгін, РОЦІІ. Шніпер та ін., у працях яких значної уваги приділено проблемам економічного районування; закономірностей, принципів і факторів розміщення продуктивних сил та формування економіки регіонів; методології науки; планування і регулювання регіонального розвитку й організації території.

Суттєво розвинув український напрям регіональних економічних досліджень організатор української економіко-географічної школи, економіст К.Г. Воблий (рис. 1.9), котрий доповнив теорію А. Вебера низкою факторів від яких залежить регіональний прибуток виробництва, сформулював поняття "сировинна зона" для промисловості, також у 1919 році написав працю присвячену проблемам господарства України, постійно займався регіональною

Рис. 1.9. К.Г. Воблий, основоположник регіонального напряму в економіці України

проблематикоюс економіко-географічних особливостей України, відновленням господарства України після війни ("Нариси економічної географії України", 1945 рік).

Вагомий внесок у формування регіонально-економічних знань зробив географ, доктор філософії С.Л. Рудницький – вчений, що стояв у витоків української антропогеографії, політичної, соціально-економічної та демографічної географії, які є першоджерелами інформації для регіональної економіки. Завдяки йому Україну, чи не вперше, було представлено у картографічних працях як і цілісну просторову одиницю. У центрі просторових досліджень наукової школи С.Л. Рудницького була людина.

Український економіко-географ О.Т. Діброва розкривав питання регіональної економіки у науковій праці "Географія Української РСР" (1954, 1982), що стала фундаментальним навчальним посібником для студентів університетів та педагогічних інститутів. Важливим досягненням науковця була розробка мережі економіко-географічних підрайонів УРСР, тобто закладались основи економічного районування території країни.

Потужна наукова школа з розробки теорії територіальної організації виробництва і економічної географії України була сформована економ- географом та економістом, академіком НАН України М.М. Паламарчуком (рис. 1.10). Перу М.М. Паламарчука відносять наукові праці з економіки промисловості, економіки районів, розміщення і територіальної організації продуктивних сил, економічної географії УРСР, теорії народногосподарського, зокрема агропромислового комплексоутворення, раціонального використання природних ресурсів; є автором відомого підручника з економічної географії УРСР, котрий видавався протягом 20 років, та є джерелом знань з регіональної економіки.

Слід зазначити, що проблеми регіональної економіки завжди були в центрі уваги українських вчених. В Україні регіональну економіку досліджує Рада з вивчення продуктивних сил України, Інститут регіональних досліджень,

Інститут стратегічних досліджень, Інститут географії НАН України, успішно функціонують потужні наукові школи: Київська, Львівська, Чернівецька, Одеська, Харківська, Тернопільська, Волинська, Східноукраїнська, Вінницька та ін.

Вагомий внесок у розвиток сучасних досліджень з української регіональної економіки зробили такі

Рис. 1.10. Академік М.М. Паламарчук

видатні особистості як О.М. Алімов, О.В. Гладкий, І.О. Горленко, Б.М. Данилишин, С.І. Дорогунцов, М.І. Долішній, Ф.Д. Заставний, Я.І. Жупанський, С.І. Іщук, Є.П. Качан, К.В. Мезенцев, В.П. Нагірна, Я.Б. Олійник, Г.П. Підгрушний, Ю.І. Пітюренко, М.Д. Пістун, А.В. Степаненко, Д.М. Стеченко, М.А. Хвесик, М.І. Фащевський, О.І. Шаблій та інші. Плеяда українських регіоналістів-економістів, економ-географів здійснила удосконалення теоретико-методологічних основ регіональної економіки, було розроблено сітку сучасного економічного (суспільно-географічного) районування території України, моделі забезпечення сталого розвитку регіонів, запропоновано напрямки трансформаційних перетворень національного господарського комплексу, тощо (рис. 1.11).

Рис. 1.11. Київська наукова школа регіональних суспільно-географічних досліджень, професори М.Д. Пістун, С.І. Іщук, Я.Б. Олійник

Ґрунтовним доробком теорії та методології регіональної економіки стали праці в галузі теоретико-методологічних основ суспільної географії видатного економ-географа, професора М.Д. Пістуна. Вчений є автором однієї з найвдаліших сіток економічного районування України, розробник агропромислового комплексоутворення України та суспільно-географічних аспектів регіональної політики України.

Професор С.І. Іщук здійснив значний внесок у розвиток досліджень присвячених теоретико-методологічним питанням виробничо-територіального комплексоутворення, соціально-економічного районування, його авторству відносять методологія і методика комплексного аналізу промислових вузлів, дослідження проблем комплексного розвитку господарства суспільно- географічних районів і розміщення продуктивних сил України, суспільно- географічних аспектів регіональної промислової політики в умовах становлення ринкових відносин, розробка наукових основ та суспільно-географічне обгрунтування раціональної територіальної організації промислового виробництва. Концепція локальних територіально-виробничих комплексів в регіональній економіці суттєво вдосконалена професором С.І. Іщуком.

Науковий керівник школи "Регіональні суспільно-географічні процеси", професор Я.Б. Олійник розвиває вчення про сучасну територіальну і комплексно-пропорційну організацію економіки, економіку раціонального природокористування України, с фахівцем з проблем регіональної політики, автор низки університетських підручників та посібників нового покоління.

Розвиток сучасних теорій та концепцій регіональної економіки відбувається під впливом інформатики, аналітики та математичних методів і моделей та потребує міждисциплінарного (конструктивного) підходу. Останнім часом розробляються: концепція регіональних промислових кластерів; чотири парадигми регіону (регіон-квазідержава, регіон-квазікорпорація, регіон-ринок, регіон-соціум); інформаційно-комунікативні моделі регіональної економіки [45]. На заході сформувалась найсучасніша концепція просторової економіки Нобелівського лауреата Пола Кругмана, що покликана розкрити причини економічної концентрації та різноманітності людської діяльності (фірм. компаній) в обмеженому просторі, причому висококонцентроване середовище стає причиною отримання надприбутків незважаючи на суттєві конкурентні обмеження. Дана концепція розвиває ідеї регіональної економічної рівноваги території та висвітлена у праці "Просторова економіка: міста, регіони і міжнародна торгівля" ("The Spalial Economy: Cities, Regions, and International Trade"), автори П. Кругман. M. Фуджита, Е. Венейбле [25].

Таким чином, в основу сучасної теорії регіональної економіки закладаються ідеї, що відповідають запитам суспільства у XXI ст. Цс, безумовно, модель забезпечення сталого, комплексно-пропорційного, збалансованого розвитку, за якої економіка, розвиваючись в умовах обмеженості ресурсів та простору, набуває риси: інновацінності, сколої ічності. соціальної орієнтованості, територіальної (просторової) відповідності, прибутковості. За регіональною економікою закріплюються відтворювальні процеси, що мають на мсті раціоналізувати, оптимізувати використання природних, трудових, виробничих, соціальних, фінансових ресурсів зокрема, та суспільного потенціалу території у цілому, наблизитись до суспільної рівноваги території. Дані тенденції сприятимуть формуванню ринкового середовища, яке станс запорукою розвитку ефективного, конкурентоспроможного національного господарського комплексу, здатного протистояти глобальним викликам та взаємодіяти із глобальними запитами.

← Предыдущая страница | Следующая страница →