Поделиться Поделиться

Конституційно-правовий статус церкви в Польщі

Процес радикальних змін державно-церковних відносин в європейських посткомуністичних країнах проходив по-різному. Це зумовлено тим, що кожна країна має свої історичні й духовні традиції, свою етно-конфесійну структуру суспільства, а кожен народ є неповторною гранню "Божого задуму". В цьому розділі розглянемо, як питання релігійної свободи, релігійної совісті тощо вирішуються в Польщі, Угорщині, Чехії та Словаччині – країнах "Вишеградської четвірки", які становлять певну географічну, історичну та культурну єдність.

Особливо показовим у цьому відношенні є наприклад Польщі як типової католицької держави. В цій країні католицька церква традиційно відіграє активну роль не лише в соціальній, проте й у політичній сфері суспільства. Церква має глибокі історичні зв'язки з польським націоналізмом, а традиція національної церкви склалася задовго до традиції національної держави. Цим пояснюються досить міцні позиції, які вдалося зберегти церкві в період панування соціалістичного ладу і навіть успішно протистояти йому. В цілому католицька церква в Польщі позиціюється як "хранителька етичної сили, духовної субстанції та єдності народу".

Комуністичний період добре характеризує метафора про церкву як про "оточену фортецю". З 1948 р. у країні було взято курс на розбудову "основ соціалізму" за радянським зразком. ПНР увійшла до Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ, 1949 р.) та Організації Варшавського договору (ОВД, 1955 р.). Почалися масові репресії проти противників режиму, особливо католицької церкви. Численні загадкові вбивства священнослужителів, які здійснювалися завжди "невідомими правопорушниками", були характерною рисою антицерковної політики комуністичного режиму. Варто також згадати, що у 1975-1976 pp. кардинали С. Вишинський і К. Войтила виступили проти конституційних доповнень про "непорушні та братерські зв'язки з СРСР" і "керівну та спрямовуючу роль" Польської об'єднаної робітничої партії.

Також до розпаду соціалістичної системи в ПНР спостерігався процес, що отримав назву "релігійна відлига". Обрання в 1978 р. папою польського кардинала Кароля Войтили, політичні зміни, започатковані революційними подіями 1980 р., створили нові умови для врегулювання державно-церковних відносин. На початку 1980-х pp. влада стала ліквідовувати перешкоди у сфері релігійної свободи. Наслідком стало відродження релігійного життя, що привело до зростання чисельності релігійних громад, будівництва нових культових будівель, лібералізації законодавства про свободу совісті та діяльність релігійних організацій.

Значно поглиблює й уточнює наші знання про конфесійну специфіку Польщі і параметри релігійності її мешканців доробок науковців Люблінського католицького університету. У світлі проведених ними соціологічних досліджень відносно подружньо-сімейної моралі з'ясовано, що близько третини поляків більш-менш дотримуються тих позицій, які репрезентує церква. Близько третини – висловлюють сумніви, принаймні відносно деяких норм. І, нарешті, приблизно третина поляків упевнено відходить від християнської моралі, трактуючи релігійний моральний порядок як ускладнення людині щоденного життя. Результати соціологічних досліджень свідчать про досить інтенсивний процес секуляризації даної сфери людського життя, навіть серед осіб, які регулярно ходять до церкви. Фактична подружньо-сімейна мораль частково формується незалежно від релігії та її вимог. Звідси випливає висновок про те, що навіть Іоанн Павло II, котрий був для поляків величезним суспільним і моральним авторитетом, отримував лише часткове схвалення свого вчення про подружжя та сім'ю. Сумніви відносно компетенції церкви в моральних питаннях свідчать не тільки про послаблення довіри до інституції, а й про ослаблення самої церковної релігійності.

Офіційний дискурс церкви у справах сімейної етики, а особливо сексуальної, значно відбігає від фактичних переконань дуже багатьох поляків. Моральні переконання і щоденне життя є далекими від інституційних взірців. Подружня і сімейна мораль, яка, згідно з ученням церкви, в житті католиків повинна бути інспірована релігійними цінностями, розуміється багатьма дуже по-різному і часто формується незалежно від релігії. Вплив церкви у цих питаннях обмежений і радше розпорошений.

Слід віддати належне громадянській мужності люблінського вченого Януша Маріянського, котрий на підставі емпіричних даних пише про своїх співгромадян таке: "Релігійність поляків має значною мірою селективний характер, є частково непослідовною і "не закінченою", із сильними індивідуалістичними тенденціями в царині моралі. Це є релігійність, яка часто співіснує з моральною вседозволеністю. Продовження суспільно-господарської кризи може означати подальше руйнування етосу польського суспільства і розвиток патології в багатьох проявах індивідуального і суспільного життя, що не є корисним для релігійного життя. Це виявляло б ситуацію, в якій Бога теоретично визнають, проте на реальну поведінку це визнання ніяк не впливає... Отож, дозволяється сказати, що поляки є досить релігійні, проте мало моральні".

Разом з тим важливо зазначити, що міжконфесійні відносини в сучасній Польщі не є безхмарними. Не послаблюється неприязнь поміж різними частинами єдиного тіла християнської віри: католицизмом, греко-католицизмом і православ'ям. Продовжується з'ясування причин розколу у християнстві, котрий стався також в 1054 р. На думку прихильників католицької віри, народи й держави даної орієнтації досягли більшого прогресу в розвитку науки, техніки, економіки, літератури, мистецтва, міжлюдських відносин, організації свого щоденного побуту, ведення мікро- і макрогосподарювання, тим часом як країни Візантійського обряду у християнстві живуть бідніше, менш структуровано та організовано, з меншим поступом просуваються вперед. Ідеологи католицизму констатують, що їхні церковні постулати кращі і прогресивніші, що в основу їхнього трактування людської екзистенції та міжлюдських взаємовідносин покладені головні принципи: "працюй у поті чола свого, молися, покайся, і твоя душа потрапить до раю", тим часом як головні постулати віри Візантійського обряду закликають "молитися, страждати, покаятись у земному житті", і тоді душа православного вірника також потрапить до раю. Тобто, згідно з православним трактуванням, душа може потрапити до раю без щоденної копіткої праці. Таким чином, своє благополуччя не потрібно творити своїми руками – воно може прийти само собою, чи його дозволяється досягти за рахунок інших. Такі протилежні тлумачення проблеми, суперечки, "як краще вірити в Бога – по-католицькому чи по-православному", точаться й нині в міжлюдських відносинах.

Правові засади державно-конфесійних взаємин у нових посткомуністичних умовах, обсяг прав вірників було визначено Законом Польської Республіки від 17 травня 1989 р. "Про гарантії свободи совісті та віросповідання". Згідно до ст. 1 Республіка Польща забезпечує кожному громадянину свободу совісті та віросповідання, котра полягає у свободі вибору релігії та релігійних переконань, їхніх висловлювань – індивідуальних і колективних, приватних і публічних. Законом передбачаються і гарантії свободи совісті та віросповідання у стосунках поміж державою і церквою. Серед них дозволяється назвати відокремлення церкви та інших релігійних інституцій від держави, свободу виконання церквою релігійних функцій, рівноправність церков та інших релігійних організацій незалежно від їхнього статуту. Республіка Польща є світською державою, нейтральною у справах релігії та світогляду (ст. 10). Водночас Закон передбачає і обмеження, що накладаються державою при реалізації цих прав, про що свідчить ст. 3: "Індивідуальне чи колективне виявлення своєї релігії чи переконань може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадської безпеки, порядку, здоров'я чи моральності населення чи законних прав і свобод інших осіб. Свобода совісті та віросповідання не може бути причиною звільнення від виконання суспільних обов'язків, передбачених законом".

Консолідації польської демократії сприяло ухвалення нової Конституції, що набула чинності 17 жовтня 1997 р. і проголосила Польщу парламентсько-президентською республікою. Згідно з Конституцією Польської Республіки, церкви та інші віросповідні союзи рівноправні. Публічна влада в державі зберігає неупередженість у питаннях релігійних, світоглядних та філософських переконань, забезпечуючи свободу їх висловлення в публічному житті. Відносини поміж державою та церквами, а також іншими віросповідними союзами будуються на засадах пошанування їхньої автономії, а також взаємної незалежності кожного у своїй сфері, як і взаємодії на благо людини й загальне благо (ст. 25). Особливістю польської Конституції є гарантування прав батьків та опікунів на забезпечення релігійної освіти й навчання своїх дітей (ст. 53). Для членів Сейму та Сенату, а також для Президента Польщі Конституція передбачає обов'язкову присягу з можливим виголошенням завершальної фрази "Хай допоможе мені Бог" (ст.ст. 104,130).

Окрім Конституції та Закону "Про гарантії свободи совісті та віросповідання", відносини з католицькою церквою регулює також укладений із Ватиканом 28 червня 1993 р. конкордат (ратифікований Сеймом лише 8 січня 1998 р.). У науковій літературі загальноприйнятим є тлумачення конкордату як особливого типу угоди, котра урочисто і на тривалий час регулює всю сукупність взаємин поміж державою і католицькою церквою в кожній окремій країні. Від початку понтифікату Іоанна Павла II до 1 жовтня 2000 р. Святим Престолом було укладено 75 двосторонніх дипломатичних угод (із них 60-3 європейськими партнерами), переважно із суверенними державами, однак іноді й з адміністративними одиницями федеративних держав (для прикладу, з 11 "землями" Німеччини). Проте повноцінний, "справжній", у власному значенні слова, конкордат у другій половині XX ст. було укладено тільки з Польщею.

Конкордат проголошує, що держава і католицька церква в Польщі – незалежні та автономні. Церкві гарантується "вільне та публічне виконання своєї місії", ведення своїх справ на основі норм канонічного права. Угода з Ватиканом підтверджує принципи Конституції, на яких базуються державно-церковні відносини, і водночас вводить низку нових положень. Дані положення набули законної сили, після того як парламент Польщі вніс певні зміни у шлюбно-сімейне законодавство та законодавство про освіту. До нових положень у взаємовідносинах поміж державою та церквою необхідно віднести передачу до відання католицької церкви цвинтарів, які раніше перебували в підпорядкуванні відомства муніципальних служб. За умовами конкордату шлюби, що укладені в костелах, визнаються юридично законними і не потребуватимуть обов'язкової державної реєстрації. Держава взяла на себе субсидування Люблінського католицького університету та Краківської теологічної академії. Церквам надано право викладати основи релігії в школах та дитячих садках, організовувати вищу теологічну освіту.

Показовим та особливо корисним для України, на наше переконання, є польський досвід вирішення проблеми релігійної освіти. Незважаючи на комуністичне минуле та примусову атеїзацію, Польща залишається сьогодні країною з потужно представленою релігійною традицією, що, безумовно, позначається на взаєминах держави й церкви в освітній сфері. Згідно із Законом "Про систему освіти" від 1991 р. та розпорядженням міністра освіти у справі умов і форм навчання релігії в публічних школах від 14 квітня 1992 р., всі релігійні організації, що визнані законом, мають право проводити в школі навчання релігії в обсязі 2 години на тиждень, коли у класі є принаймні 7 учнів, які сповідують цю релігію. Релігійні організації та держава спільно провадять контроль за викладанням релігії. В разі коли батьки проти вивчення релігії у школі, діти вибирають поміж трьома додатковими гуманітарними предметами, по одному з яких вони атестуються. Показово, що проповідники, які навчають релігії в безкоштовних навчальних закладах, одержують зарплату за рахунок державного бюджету. Останнім часом переглядається зміст курсу релігійної освіти за рахунок відмови від традиційного закононавчального підходу і введення філософської, індивідуально орієнтованої проблематики, що спонукає осмислювати різноманітні життєві ситуації крізь призму віри.

З огляду на входження Польщі до ЄС її законодавство узгоджено з міжнародними нормами, в через те числі й питання християнської освіти. В цьому плані Україна може брати наприклад з Польщі. Адже там навіть немає мови про якісь порушення Конституції у зв'язку із введенням релігії в систему освіти.

Слід наголосити на важливому факті: принцип світськості держави не означає обов'язкового верховенства атеїзму та відвертої антиклерикальної спрямованості освіти. Як щойно було доведено, освітня система посткомуністичної Польщі характеризується запровадженням релігійної освіти у вигляді самостійних дисциплін у навчальних закладах всіх форм власності та гарантує учням право вільного вибору. На нашу думку, держава не може й не вправі відмовити значній частині населення нашої країни в релігійній освіті. Відмова одним громадянам у релігійній освіті на підставі небажання інших громадян її отримувати порушує права перших. Українській церкві слід законодавчо гарантувати більш вільне та публічне виконання своєї місії, в через те числі й у стінах загальноосвітніх шкіл.

Тім Єнсен, керівник семінару у відділі наук про релігію Південного Датського університету, розрізняє три типи підходу до релігійного навчання (Religious Education) в Європі: 1) відсутність такого навчання в школі (Франція); 2) віросповідне навчання, гарантоване державою (Німеччина, Фінляндія, Австрія, Бельгія, Польща); 3) невіросповідне навчання, також гарантоване державою (Велика Британія, Данія, Швеція, Норвегія). У Польщі, як і в Німеччині, Фінляндії, Австрії, Бельгії та деяких інших європейських країнах, дійсно, спостерігається тип релігійного навчання, що спирається на гарантії та фінансування з боку держави.

Релігійна панорама сучасної Польщі є такою. В країні налічується понад 150 визнаних чи зареєстрованих церков і релігійних громад. Найбільш чисельною з-поміж них є, звісно, римо- католицька церква, число прихильників якої сягає майже 34,5 млн. осіб. Згідно з матеріалами статистики, православних у Польщі понад півмільйона. Українські греко-католики та свідки Єгови у реєстрі церков і конфесій за числом вірників ділять поміж собою третю і четверту позиції. Є в Польщі вже міцно вкорінені секти, серед яких на першому місці, як найчисельніша група, – свідки Єгови. Є й нові релігійні рухи, що шукають свого місця у країні. Так звані "деструктивні" секти нечисленні, проте про них найбільше говорять і пишуть, від них застерігають. До таких сект відносять: Об'єднану церкву, чи Рух Святого Духа за єдність світового християнства (називається також церквою Сун Мунґ Муна); Міжнародне товариство свідомості Крішни; Інститут трансцендентального знання; саєнтологію та церкви саєнтології; Спільноту незалежних місійних згромаджень "Сім'я" (колишня назва – "Діти Бога"); Небо – збір християн лікування Божим Духом; сатанинські рухи. Загальна чисельність сект і нових релігійних рухів сягає восьми десятків. Таким чином, Польща стала нині релігійно і світоглядно плюралістичною країною. Проте ця плюралістична панорама віровизнань і певне коло невіруючих не ослаблюють промовистого феномена абсолютної більшості католиків у країні: на 38 млн. мешканців 95% становлять римо-католики (тобто їх навіть більше, ніж тих, хто декларує свою віру в Бога). Католицька церква була й залишається на політичній арені авторитетною духовною потугою. Вона має потужну розгалужену інфраструктуру, яка розвивалася і в комуністичні часи. Кількість священиків (майже ЗО тис.) дозволяє костьолові спрямовувати місіонерів до країн Європи, Азії, Африки та Америки.

Разом із тим експерти з тривогою констатують згасання релігійного піднесення 80-х pp. XX ст., поширення атеїстичних та матеріалістично-споживацьких настроїв у суспільстві після приєднання країни до ЄС. У Польщі дедалі більше встановлюється хрестів, проте, як засвідчують результати соціологічних опитувань, завжди менше стає справжньої гарячої віри в Бога. Лише 53% респондентів у 2010 р. заявили: "Я віруючий і керуюсь вченням церкви". Хоча переважна більшість поляків за традицією вважають себе католиками (95-96%), лише 13% визначають свою віру як дуже глибоку і щиру. Для більшості мешканців країни Пасха стала більшою мірою сімейним, аніж релігійним святом. Дивовижно, що для 13% громадян релігійні свята – лише гарний привід розважатися у вільний від роботи час. Завжди менше й менше людей регулярно моляться (навіть безробітні не знаходять для цього часу). Рідше поляки ходять до костелу. А ті, хто регулярно відвідують храми, зовсім не впевнені, що знайдуть там Бога (25% вірників мають у цьому сумніви). Тільки кожна третя полячка з упевненістю може сказати, що віра надає сенс її життю. А в поляків-чоловіків із пошуком сенсу життя також гірша картина – його знаходить лише кожний четвертий.

Головна причина цих тривожних тенденцій, вочевидь, полягає в падінні довіри польських громадян до костелу. Факт активної присутності церкви на суспільно-політичній арені самим суспільством сприймається іноді доволі складно. Церкву критикують за те, що непомильність у питаннях віри вона ототожнює з непогрішністю в політичних і соціальних питаннях і втручається в особисте життя громадян. Зсекуляризовані суспільства не вважають, що церква має нині відповіді на всі питання. Намагання церкви домогтися відповідності державної політики найбільш принциповим нормам і цінностям, які випливають з її віровчення, призводили і призводять до гострої суспільної боротьби.

← Предыдущая страница | Следующая страница →