Поделиться Поделиться

ПОНЯТТЯ РЕЛІГІЙНОГО КОНФЛІКТУ ТА ЙОГО РОЛЬ У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ

З точки зору теорії міжнародних відносин міжнародний конфлікт розглядається як особливі політичні відносини двох чи декількох сторін – народів, держав чи групи держав, що концентровано відтворюються у формі посереднього чи безпосереднього зіткнення економічних, соціальних, політичних, територіальних, національних, релігійних чи інших за природою та характером інтересів. Міжнародні конфлікти, таким чином, є різновидами міжнародних відносин, в які вступають різні держави на ґрунті суперечності інтересів. У ході свого розвитку вони можуть породжувати міжнародні кризи та озброєну боротьбу держав. Виступаючи особливими політичними відносинами, міжнародні конфлікти є феноменами, що мають власну структуру і процес розвитку. Разом із тим, конфлікти в через те чи іншому вигляді взаємодіють із системою, структурою і процесом міжнародних відносин у цілому, виникають і набувають розвитку за законами цього системного середовища. Міжнародні конфлікти можуть впливати й на систему міжнародних відносин у цілому, спричиняючи виникнення в ній структурних змін, хоча це властиво тільки найбільш масштабним міжнародним конфліктам, таким як, наприклад, Перша і Друга світові війни. Більшість же конфліктів суттєво не змінюють структуру міжнародних відносин; їхній вплив зазвичай обмежується рівнем окремих елементів системи міжнародних відносин. Найбільшої гостроти і найбільш небезпечної форми міжнародний конфлікт набуває у фазі збройної боротьби. Проте збройний конфлікт – це також не єдина фаза міжнародного конфлікту, й вона не є неминучою. Він являє собою вищу фазу конфлікту, яка настає внаслідок непримиренних суперечностей в інтересах суб'єктів системи міжнародних відносин.

До суб'єктів конфлікту відносять окремі країни чи коаліції країн, політичні партії, організації та рухи, які змагаються за запобігання і вирішення різних видів конфліктів, пов'язаних із виконанням власних функцій. Основною характеристикою суб'єктів конфліктів залишається сила, під якою розуміють здатність одного суб'єкта конфлікту змусити чи переконати іншого суб'єкта зробити те, чого за іншої ситуації він робити не став би. Іншими словами, сила суб'єкта конфлікту означає здатність до примусу.

Конфліктні відносини. За своїм характером відносини поміж політичними суб'єктами поділяються на союзні, партнерські, відносини протиборства й ворожі відносини. Вони становлять систему економічних, соціальних, політичних, науково-технічних, культурних, моральних, соціально-психологічних, військово- стратегічних та інших зв'язків і взаємодій поміж державами, націями й національностями, політичними, суспільними, релігійними та іншими організаціями всередині держав, груп держав, міжнародними організаціями міжурядового й суспільного характеру. Для конфлікту властиві відносини протиборства й ворожості.

Об'єкт конфлікту – найменш вивчений із теоретичної точки зору елемент конфлікту як системи. Під об'єктом (предметом) конфлікту розуміють інтерес, через котрий сперечаються суб'єкти конфлікту, виражений у суб'єктивно обгрунтованому ними праві володіння чимось.

Розгляд сутності міжнародного конфлікту, суперечностей, що його спричинили, змісту, структури, процесу розвитку дозволяє вирішити питання, пов'язане з типологією конфліктів, оскільки без побудови типології та класифікації міжнародних конфліктів не дозволяється аналізувати соціально-політичну сутність, зміст і форми міжнародних конфліктів на скільки-небудь серйозній теоретичній основі. В найбільш загальному плані міжнародний конфлікт дозволяється класифікувати за низкою підстав, до яких відносять:

• цивілізаційно-культурологічні особливості;

• причини виникнення конфлікту;

• суперечності, що закладені в його основу;

• характер учасників, масштаби;

• засоби, що застосовуються суб'єктами конфлікту;

• характер розвитку;

• соціально-психологічні чинники;

• тривалість.

Релігійні війни та хрестові походи залишилися в минулому, проте релігійні конфлікти не припиняються. Зіткнення на релігійному підґрунті тривають і досі, в через те числі поміж сучасними цивілізованими країнами. І вони змушують замислитися над живучістю цього явища.

Ретроспективний аналіз появи релігійних конфліктів наочно засвідчує: важливою причиною їхньої появи є партикуляризм, тобто претензії певної релігійної групи на виняткове володіння істиною і мораллю. Саме це і спричинює насильницьке впровадження кожною релігійною групою своєї віри. Партикуляризм завжди потребує ворогів, з якими дозволяється зіставити свою власну поведінку як еталон мудрості і благопристойності. Вороги потрібні керівникам таких груп, щоби легше було маніпулювати своїми прихильниками та обгрунтовувати свої дії. Коли ворогів у такої групи не знаходиться, їх доводиться створювати, в через те числі й усередині групи. Релігійний партикуляризм тісно пов'язаний із релігійними груповими переконаннями, нетерпимістю, фанатизмом. Прояви партикуляризму виражаються у вигляді поділу релігій на "істинні" й "хибні", "добрі" й "погані", "корисні" та "шкідливі". Іноді релігійна ворожнеча виявляється у формі класових чи етнічних конфліктів. Ворожнеча стосовно релігійних груп змінюється залежно від того, якою мірою релігійні суперечності пов'язані з політичними, економічними, національними інтересами. В таких випадках останні є лише символом відмінностей, що за ними стоять. Саме такий характер мали події в колишній Югославії, де національно- політичні проблеми прикривалися релігійними прапорами.

Аналізуючи ситуацію на міжнародній арені в кінці XX та на початку XXI ст., дозволяється дійти висновку, що конфлікти, під час яких релігія виступає як важливий чинник мобілізації мас, до цих пір жевріють чи палають у найрізноманітніших куточках планети. Навіть незважаючи на те, що релігія рідко буває єдиним джерелом суперечностей, конфлікти на релігійній основі в XXI ст. стають поширенішим явищем, аніж у XX ст. Відомий американський політолог Семюель Гантінгтон пояснює цю тенденцію закінченням Холодної війни, під час якої глобальне протистояння поміж Заходом і Сходом дуже послаблювало вплив усіляких культурних факторів у міжнародних відносинах. Проте після завершення Холодної війни одним із основних факторів впливу у міжнародній політиці стає приналежність тих чи інших націй не до однієї зі світових політико-економічних систем, а до котроїсь із світових цивілізацій, для кожної з яких найголовнішою характеристикою є релігія.

В постбіполярному світі відбувся зсув загроз міжнародній безпеці з глобального на регіональний рівень. Сучасним релігійним конфліктам більше притаманні кризи внутрішнього характеру. Триває загострення соціально-економічних, національних, етно-конфесійних та інших проблем, які в минулому знаходилися в тіні глобального протистояння наддержав. Найбільше загострення конфліктів релігійного характеру постає в країнах Азії та Африки. Аналізуючи суперечності сучасності та минулого навряд чи знайдеться хоча б декілька, де б був відсутній даний чинник. В основі такої ситуації лежить гетерогенний характер суспільств, що знаходить своє віддзеркалення в наявності серйозних соціально-економічних проблем цивілізаційних розломів, поліконфесійному характері держав, складною етнолінгвістичною структурою створює сприятливе середовище для виникнення конфліктних ситуацій. Важливе місце займає питання історичного розвитку. Враховуючи, що більшість країн має колоніальне минуле, важливу роль мають наслідки імперської демографічної політики. Це пояснюється тим, що центральна влада здебільшого не звертала увагу на склад населення, і при формуванні колоній певні етнічні та релігійні групи були роз'єднані міждержавними кордонами.

На регіональному рівні існує сукупність внутрішніх чинників, які сприяють розвитку релігійних конфліктів. Такими чинниками є соціальна та економічна нерівність представників різних конфесій. До складу внутрішніх передумов виникнення конфліктів належить положення релігійних груп у політичній системі та органах державної влади, а також культивована владою нерівність відносно представників окремих конфесій, їх дискримінація у системі державного управління чи визнання їх пріоритету в ній.

Негативно віддзеркалюється на безпеці країн та регіонів втручання одних держав у справи інших під приводом боротьби з порушенням (реальним чи вигаданим) прав одновірців, захисту їх інтересів.

Показовою в цьому відношенні є політика Ісламської Республіки Іран у недалекому минулому відносно сусідніх країн.

Релігійний конфлікт у конфесійно-неоднорідній державі може бути спровокований спробою уряду проголосити одну з релігій офіційною, що сприймається представниками інших конфесій як порушення їх політичних прав. Релігійний конфлікт може бути викликаний явищем політичного конфесіоналізму (голова держави має сповідувати певну релігію), особливо в полірелігійній та поліетнічній державі (ліванська криза).

Зовнішні фактори, які створюють потенційну можливість конфлікту, здатні дестабілізувати політичну ситуацію як у самих державах, так і поза її межами, спровокувати атмосферу невпевненості, небезпеки і навіть викликати тривале збройне протистояння. До таких факторів дозволяється віднести військову, економічну чи ідеологічну підтримку опозиційного релігійного руху ззовні. Даний фактор яскраво проявляє себе у випадках, коли прихильники однієї релігії проживають на території кількох держав. Прикладом цього може бути сепаратистський рух в індійському штаті Джамму і Кашмір, представники якого вимагають возз'єднання зі своїми одновірцями в Пакистані.

Як зазначають дослідники, більшість конфліктів, що відбувалися у світі (наприклад, понад 90% з числа всіх конфліктів, які мали місце в 1989-1996 pp.), мали внутрішньодержавний характер, проте часто – з міжнародними наслідками, і основу більшості з них становило саме релігійне, чи ж оформлене на основі релігійних ідей, протистояння (як внутрішньогрупове, так і міжгрупове).

На міжнародному рівні найбільш явною особливістю територіальних та етнічних конфліктів є те, що конфліктуючі сторони відносять до різних релігій. Наприклад, в арабо-ізраїльському конфлікті іудеї ворогують з мусульманами; у конфлікті в Нагірному Карабаху беруть участь азербайджанці-мусульмани та вірмени- християни; у конфлікті навколо Косова брали участь серби- християни та албанці-мусульмани; у чеченському конфлікті також наявний релігійний елемент (радикальна течія всередині ісламу – проти "невірних").

На жаль, релігійний чинник усе частіше впливає на виникнення й хід міжетнічних, міждержавних і цивільних конфліктів. Певного мірою дозволяється говорити про те, що він приходить на зміну ідеологічним протистоянням, характерним для періоду "холодної війни". Реагуючи на загострення напруженості в ряді регіонів Європи, що вилилося у кровопролитні зіткнення, церква й інші громади віруючих підкреслюють нерелігійний характер основних причин конфліктів. Дійсно, причини основної частини конфліктів, що мають місце в Європі, відмінні від глибинної релігійності і полягають у політичній, економічній та військово-геостратегічній сферах. Релігію частіше намагаються залучити як додатковий чинник, здатний обслуговувати суто земні інтереси та гріховні амбіції. За таких умов церква та інші релігійні громади мають радикально відсторонитися від морально невиправданих мотивацій конфліктності. За винятком того, віруючі покликані називати головні причини протистоянь і ворожнечі, а також рішуче прагнути до їх усунення, навіть коли це означає пророче викриття влади й соціумів, найбільше близьких їм у географічному, національному чи етнічному змісті. В той же час багато про що говорить сам факт ефективності зловживання почуттями віруючих для розпалення конфлікту, а також "успішність" залучення релігійного чинника в радикалізацію суперечностей. Ситуація в Північній Ірландії є багаторічною ілюстрацією цього.

У багатьох місцях – у зонах вірмено-азербайджанського, грузино-абхазького конфліктів, на Балканах, Північному Кавказі – релігійність протягом десятиліть була подавлена тоталітарним атеїстичним режимом, однак за декілька років (наприкінці 1980-х – початку 1990-х pp.) знову стала одним із наймогутніших чинників, що впливають на національну самосвідомість, а таким чином, на хід зіткнень, що там відбувалися. Нарешті, спостерігається зростання залучення релігійного виміру в ескалацію ксенофобії, ненависті до мігрантів, антисемітизму й расизму в багатьох країнах континенту. Поміж тим, релігія одночасно має можливість зняття конфліктних ситуацій, гармонізації міжнаціональних відносин, послаблення психологічної напруженості в періоди соціальних загострень, стабілізації суспільно-політичної ситуації в країні тощо. Це також раз доводить, що в суспільно-політичному житті релігія ніколи не виступає в так званому "чистому вигляді”.

Релігія глибоко інтегрована в багато сфер суспільного життя – культуру, освіту, побут і, незважаючи на заяви окремих релігійних лідерів про аполітичність конфесій, у політику. Через те соціальні конфлікти, які пронизують різні сфери суспільного життя, знаходять відображення й у релігії. З іншого боку, конфлікти, що виникли на релігійному підґрунті, розростаючись і посилюючись, неминуче впливають на характер соціальних відносин, у першу чергу політичних, економічних, міжнаціональних.

Поряд із націоналізмом релігія залишається потужним інструментом впливу на громадське життя й політику в багатьох країнах Азії та Африки. Саме там на підгрунті загострення взаємин поміж національно-етнічними та релігійними групами відбувається основна частина гострих конфліктів, збройних зіткнень і війн. Це створює загрозу безпеці, цілісності, стабільності не тільки окремих країн і регіонів, проте й світової системи в цілому, оскільки часто такі зіткнення слугують виправданням для втручання одних держав у справи інших. Дії органів влади та органів управління (центральних і місцевих) за таких умов набувають стійкого спрямування проти певної конфесії, що призводить до ігнорування інтересів не тільки віруючих інших релігійних конфесій, проте й невіруючих.

З приводу релігійних і релігійно-конфесійних конфліктів в Україні зараз точиться чимало дискусій і суперечок, проте суспільство, в через те числі й сама церква, зацікавлені у розв'язанні даної проблеми. Через те щорічно в Україні та інших державах відбувається багато конференцій, з'їздів і самітів відносно запобігання релігійним конфліктам усередині конфесій та конфліктів на релігійній основі в цілому.

Як зазначив голова Елладської православної церкви архієпископ Христодул (7 липня 2007 р., конференція "Релігії і цивілізації XXI століття", Афіни), "...релігійні конфлікти у світі в цілому викликані зіткненням "мирських сил". У наш час ми є свідками небезпечних зіткнень, які на перший погляд можуть здатися релігійними. Найбільш жахливі з них – це зіткнення ісламу з іудаїзмом та християнством. Подібні зіткнення мають мало спільного з релігією. Насправді вони ініціюються зацікавленими в цьому людьми, які намагаються надати цим конфліктам релігійного забарвлення. Як правило, мова йде про спробу освятити ідеологічні та політичні інтереси й настанови. Питання не в через те, щоби переконати прибічників різних релігій не воювати поміж собою, а в через те, щоби переконати владу не провокувати релігійну ворожбу й не використовувати релігію як також одну свою зброю".

Протягом століть у православному світі існували суперечності в напрямах "грецькі церкви" – "слов'янські церкви", "церкви вільного світу" – "церкви комуністичного блоку". Схоже на те, що на початку XXI ст. російська православна церква, втративши роль гегемона, опинилася на роздоріжжі. З більшості богословських, екуменічних, церковно-політичних проблем РПЦ займає більш консервативну позицію, аніж інші православні церкви, котрі підтримують поміркований консерватизм патріарха Варфоломея, його обережний екуменізм, політику зміцнення єдності православної церкви у цілому та єдності православних в Європі зокрема. Натомість, замість конструктивної політики в сучасних геополітичних умовах, патріарх Кирил – значною мірою через прагнення зберегти Україну в лоні Московського патріархату – перейшов на позиції крайнього фундаменталізму. Поглиблення світоглядних суперечностей може завершитися глобальною кризою світового православ'я. Нині, за винятком спроб підкупити патріарха Варфоломея, жодних кроків для зближення зі світовим православ'ям очільник московської церкви не здійснює.

Комплекс причин виникнення суперечок у внутрішньо- православних відносинах дуже багатогранний та складний. Конфліктність у православному світі – це явище, яке має логічне пояснення в історичних, етнокультурних та богословських чинниках. У цілому, аналізуючи стан внутрішньо-православних відносин сучасної України, варто наголосити, що за останні 15 років зменшилися конфлікти через розподіл майна, як це було наприкінці 90-х pp. XX ст., а для розв'язання тих конфліктів, що виникають нині, вже не так часто вдаються до побоїв священиків та мирян із силовим захопленням при цьому культових приміщень. Таким чином, сьогодні вже дозволяється говорити про певну стабілізацію міжцерковних стосунків в українському православ'ї. Як слушно відзначає А. Колодний, упродовж останніх років позиції церков України у міжправославному конфлікті не зазнали помітних змін. УПЦ Московського патріархату продовжує заперечувати можливість діалогу з "розкольниками", вимагає повернення УПЦ Київського патріархату та УАПЦ в лоно "канонічної церкви" через покаяння. Київський патріархат закликає церкву Московського патріархату порвати з останнім і стати на шлях створення єдиної помісної православної церкви, що рішуче відкидає УПЦ Московського патріархату. Спроби переговорів відносно процесів об'єднання поміж УПЦ Московського та Київського патріархатів, а також УАПЦ, які мали місце протягом 2007-2010 pp., ні до чого не привели.

Підсумовуючи викладений у межах даного частини матеріал, варто звернутися до слів Сенеки, котрий писав: "Людей цікавить результат війни, а не її причина". Проте в наш час і причини війн повинні хвилювати кожного. Через що держави вступають у конфлікти одна з одною, при через те що в ряді випадків конфлікти призводять до насилля, війни та смерті людей. Конфлікт – це відмінність бажаних результатів у ситуації будь-якого спору. Найкривавішими та найстрашнішими є релігійні конфлікти. Хоча релігійні війни та хрестові походи відійшли в минуле, релігійні конфлікти не припинили свого існування. Вони не тільки не зникають, а також й набувають сили з кожним роком. Регулярні зіткнення у благополучній в соціально-економічному відношенні Північній Ірландії поміж католиками та протестантами змушують замислитися про живучість цього феномена.

← Предыдущая страница | Следующая страница →