Поделиться Поделиться

Науково-філософський підхід

Науково-філософський підхід вивчає релігію "ззовні" - як складову частину людської культури в її зв’язках і взаємодії з іншими компонентами культури. Даний підхід репрезентований світським, академічним релігієзнавством. Релігієзнавство - комплексна сфера людських знань про релігію. Предмет релігієзнавства - шляхи утворення релігії, особливості релігійних уявлень про світ і людину, специфічні риси релігійної етики й моралі, функції релігії в суспільстві, історичні форми релігії, коротше кажучи, релігія у всій єдності її структури, функціональності, закономірності. Для вирішення своїх завдань релігієзнавство залучає низку філософських, загальнонаукових і спеціально-наукових методів дослідження. Серед цих методів універсальними є два:

• метод історизму (розуміння досліджуваного явища, по-перше, у тих умовах, в яких воно існує, по-друге, врахування не тільки наявного стану досліджуваного явища, а й процесу його виникнення, попереднього розвитку і подальших тенденцій функціонування в цілому);

• метод об’єктивізму (відтворення явища у його внутрішній визначальній сутності, незалежно від уявлень про нього людей та від теоретико-методологічних орієнтирів самого дослідника).

І релігія, і наука (і філософія) заявляють, що вони досліджують реальність, обидві вони впевнені, що саме їхні судження є істинним її відображенням. І релігія, і наука мають специфічні співтовариства дослідників, особливі дослідні та навчальні заклади. Однак предмет і загальна методологія дослідження у філософії га науки з одного боку, теології та богослов’я - з другого є досить специфічними. Сферою дослідницької уваги філософії та науки є природний світ і людство, сферою дослідницької уваги теології та богослов’я є переважним чином божественне надприродне одкровення, у якому вони сподіваються відшукати основоположні істини, необхідні для спасіння людської душі. Відповідний предмет філософія та наука вивчають дотримуючись правил емпіричної (досвідної) чи логічної перевірки на істинність, тоді як теологія та богослов’я змушені, по-перше, визнавати багато положень просто на віру, чи на підставі авторитету священних текстів чи отців Церкви, по-друге, постійно апелювати до Бога чи якогось з його атрибутів як визначальної надприродної причини всього, що ніякій перевірці теж не підлягає.

Далі, наукове релігієзнавство намагається виключити особисту реакцію вченого на досліджуваний ним об’єкт. У теології (богослов’ї) ж навпаки - він не тільки не відсторонений від об’єкта, що ним вивчається, він прилучений до нього своєю вірою. Вважається, що наукове знання про релігію саме по собі не є ані релігійним, ані антирелігійним, а нейтральним, відстороненим. Воно однаковою мірою ставиться до різних релігій, намагаючись зрозуміти їхню загальну природу. На відміну від цього, теологія (богослов’я) є завжди конфесійною, концентруючи свою увагу на одній конкретній вірі, всі інші вивчаючи з позиції саме даної віри (див. текст 2.1).

Насправді теологічний (богословський) і науково-філософський підхід більш близькі один до одного, ніж це може здатися на перший погляд: філософія й наука засновані на вірі в розум, котрий панує в навколишньому природному і соціальному світі, а теологія та богослов’я націлені на пізнання Бога за допомогою розуму. За винятком того, науково-філософський і теологічний (богословський) підходи до релігії пов’язані поміж собою також історично: теологія (богослов’я) є історично першими формами релігієзнавства. До того ж, заразна Заході (та певною мірою вже й у нас) спостерігається дедалі помітніший перехід наукового релігієзнавства на теоретичні та методологічні позиції теології чи богослов’я. З другого боку, у сучасній теології (богослов’ї) завжди більш помітними стають такі наріжні принципи наукового і загальнокультурного мислення як плюралізм, діалогічність, толерантність.

Узагалі як галузь гуманітарного знання (а також предмет викладання), релігієзнавство виникає разом з іншими гуманітарними дисциплінами у другій половині XIX століття на стику філософії, психології, соціології, антропології, етнографії, археології, мовознавства й має своїм завданням неупереджене дослідження релігій світу. Сталося це, коли поширені історико-порівняльні дослідження релігії набули систематичної форми. Багато зусиль відносно становлення релігієзнавства як науки доклали П. Шантепі де ля Cocee (1848-1920) й П. Тілле (1830- 1920). У даний же час релігієзнавство стало й навчальною дисципліною, релігієзнавчі студії почали проводитися на відповідних університетських кафедрах. Перші подібні кафедри були відкриті наприкінці 70-х році. XIX ст. у Голландії і Франції, незабаром - в інших європейських країнах і США. Перший конгрес релігіє-знавців відбувся у Стокгольмі у 1897 р., а перший конгрес істориків релігії-у 1900 р. у Парижі. У1950 р. на сьомому конгресі була заснована Міжнародна асоціація істориків релігії, яка й зараз залишається найавторитетнішою організацією релігієзнавців світу.

Релігієзнавство як наука пройшло за свою півторастолітню історію кілька етапів розвитку:

Перший період починається з 60-х pp. XIX ст. і завершується закінченням Першої світової війни. Характерним для цього періоду було прагнення релігієзнавців розмежуватися з теологією і використовувати суто наукові методи дослідження релігії.

Другий період відноситься до міжвоєнного періоду (1918- 1939). Його дозволяється назвати періодом посилення теологічного впливу. Досить сказати, що в світському, академічному релігієзнавстві запанувала теорія "прамонотеїзму", а відстороненість і об’єктивність були витіснені принципом "відчування". Завжди це призвело до кризи науки про релігію.

Третій період розпочався після Другої світової війни. Для цього періоду є характерним усвідомлення гострої кризи в релігієзнавстві, критика попереднього етапу та його методологічних основ, а також пошуки нових релігієзнавчих теорій і методів. Часто це виявлялося в прагненні повернутися до тих принципів, які використовувалися на першому етапі, переосмисливши їх, звичайно, згідно до сучасної філософії науки. Іншою особливістю цього етапу є посилення організаційного начала, міжнародних контактів і міждисциплінарних взаємодій. На цьому етапі також помітно зріс інтерес до дослідження сучасних форм релігії, у першу чергу нетрадиційних, особливостей проявів релігійності на зламі XX-XXI ст. Також однією рисою сучасного релігієзнавства є підвищена увага до уточнення релігієзнавчої тер-мікології і численних визначень релігії. Велику роль у цьому процесі відіграє створення теологічних і релігієзнавчих енциклопедій, словників, довідників. Фундаментальним завершенням роботи відносно систематизації знань у царині релігії в зарубіжній науці стала 16-том-на Енциклопедія релігій (Encyclopedia of Religion), видана в Нью-Йорку (1987). На сучасному етапі свого розвитку релігієзнавство висуває також проблему подолання євро- і христоцентризму в термінології, підходах і оцінках, що не "спрацьовують" відносно переважної більшості інших релігій.

Українське релігієзнавство не має історично розвиненої професійної традиції. Від часів Київської Русі воно розвивалося у богословській формі. Колискою української богословської думки дозволяється вважати Києво-Могилянську академію, засновану, як відомо, у першій половині XVIІ ст.

Надалі, поряд із суто богословською традицією, розпочинається формування академічного релігієзнавства в Україні. Воно включає такі головні етапи:

• становлення академічного релігієзнавства (друга половина XIX ст.);

• розвиток релігієзнавчих знань (початок XX ст.-30-ті році. XX ст.);

• етап професіоналізації релігієзнавчих досліджень в Україні за радянських часів;

• сучасний етап розвитку релігієзнавства в умовах незалежної України.

Особливістю раннього українського релігієзнавства був його тісний зв’язок з суспільно-політичним і культурницьким рухом за незалежну українську державу. Це відобразилося, зокрема, у наступних тезах:

• православне християнство є традиційною релігією українського народу;

• наявність власної релігійної традиції є важливим доказом самобутності української історії та культури, права українського народу як носія даної традиції на незалежну державу та самостійну православну Церкву.

Разом із тим, чільні представники академічного релігієзнавства працювали на науково-теоретичному рівні, дотичному тодішньому рівню розвитку західноєвропейського світського релігієзнавства. Наприклад, у М. Грушевського релігія поставала як "шлях" у світ Вищих смислів, цінностей, ідеалів. Згідно з екзистенціалістським баченням А. Річинського, релігія виражає стан внутрішньої праведності особи - єдиного гідного стану існування. У спадщині В. Липинського релігія називається способом містичного єднання особи чи спільноти з Вищими силами. За М. Шаповалом, погляди якого близькі до соціологічних підході в до сутності й походження релігії, релігія являє собою сукупність поглядів і вчинків, за допомогою яких відбувається поділ світу на звичайну земну, "природну" та надземну, надприродну, святу частини.

Першою організаційною формою існування українського релігієзнавства став створений у 1931 р. у складі Інституту філософії та природознавства антирелігійний сектор. Після низки реорганізацій, у 1957 р. в Інституті філософії у Києві, підпорядкованому Академії наук, з’явився відділ наукового атеїзму (з 1991 р. - Відділення релігієзнавства). Через два роки спеціалізована релігієзнавча кафедра була створена на філософському факультеті Київського університету ім. Тараса Шевченка. Тривалий час кафедра мала монополію на навчальне-методичне забезпечення викладання курсів основ релігії та атеїзму в вищих навчальних закладах України. Воно було повно-масштабно уведено в середині 1960-х році. як обов’язковий курс "основи наукового атеїзму" для активізації антирелігійної пропаганди, адже релігія вважалась не сумісно з майбутнім комуністичним суспільством, яке ніби то будувалось у СРСР. З початку 1990-х році. в усіх вузах України як обов’язковий викладається курс релігієзнавства. Він входить до складу філософських дисциплін, через те на філософських факультетах вивчення релігієзнавства провадиться поглиблено. За винятком того, у багатьох університетах читаються факультативні курси з релігієзнавчої проблематики. На базі Відділення релігієзнавства Інституту філософи ім. Г.С Сковороди у 1993 р. було утворено Українську асоціацію релігієзнавців.

На ниві богословської науки прославили себе багато українців, варто згадати імена таких діячів Православної Церкви як митрополит Петро Могила (1633-1647), митрополит Філарет Гумілевський (1805-1866), митрополит Іларіон (Іван Огієнко) (1950-1972), видатним представником греко-католицької богословської думки дозволяється вважати митрополита Андрея Шептицького (1901-1944) та багато інших. У своїх працях вони також зосереджували увагу на суперечливій ролі Церкви в духовному житті українців. Зокрема, Іван Огієнко наголошував, що українська Церква протягом переважної більшості своєї історії захищала український народ від культурної експансії з боку як країн Заходу, так і від Росії. Проте, підпавши під канонічне підпорядкування Руської Православної Церкви, вона об’єктивно сприяла національно-релігійній уніфікації народів Російської імперії.

Релігійне піднесення в Україні останнього десятиліття сприяло також активізації й богословських досліджень. Вони провадяться, як правило, у межах організаційних структур тих чи інших конфесій. Так, зокрема, всі православні конфесії мають духовні академії і безліч семінарій, УГКЦ - Українській католицький університет, де навчаються богослов’я і світські особи, а також низку семінарій і академію. У розпорядженні протестантських деномінацій - розгалужена мережа навчальних закладів, втім не надто високого рівня.

За своєю внутрішньою структурою релігієзнавство є полідисциплінарним утворенням. Комплексність релігієзнавства пояснюється складністю структури її об’єкта, котрий містить одночасно матеріальні, духовні й соціальні складові. Донедавна в структурі релігієзнавства виділялися лише чотири дисципліни - філософія релігії, соціологія релігії, психологія релігії, історія релігії. Вже у минулому, XX ст., до них додалися також дві - феноменологія релігії, географія релігії.

Спочатку головна увага в релігієзнавстві приділялась історії релігій. Навіть праці з філософії, соціології, психології релігії ґрунтувалися перш за завжди на історичному матеріалі. Підвищений інтерес до історичного матеріалу в другій половині XIX - на початку XX ст. пояснювався вибухоподібним зростанням цього матеріалу в результаті етнографічних досліджень первісних народів з їхні ми віруваннями і обрядами, археологічними знахідками, розшифровкою давніх типів писемності, завдяки через що відкрилися нові грані духовного життя великих давніх цивілізацій. Пізніше на роль провідної галузі релігієзнавства висувалась феноменологія релігії, яка запропонувала багато всеохоплюючих класифікацій різноманітних релігійних явиш.

В останні десятиліття XX ст. процес спеціалізації релігієзнавства продовжувався. З’явилися нові його сфери, зокрема, політологія та етнологія релігії. Політологія релігії мтчгє. особливості процесу взаємодії релігійного і політичного чинників розвитку суспільства, які, скажімо, можуть виявлятися у формах поєднання релігійної та політичної влади у різних співвідношеннях: теократії (переваги духовної влади) чи цезарепапізму (переваги влади світської); різні моделі державно-церковних відносин; роль у суспільному житті таких факторів як релігійне реформаторство чи фундаменталізм тощо. Етнологія релігії простежує взаємозв’язок і взаємодію релігії та народу (етносу): витоки й походження цих двох феноменів, вплив релігії на формування народу і навпаки те, як етнос формує свою релігію та які зміни вносить він у чужі релігії, приймаючи їх як свої.

У науковій літературі дозволяється зустріти й вказівки на лінгвістичне, порівняльне, конфесійне релігієзнавство.

Насамкінець слід обмовитись, що кордони міжрелігієзнавчими дисциплінами з одного боку, і релігієзнавством та іншими галузями соціогуманітарного знання з іншого боку, досить умовні. Один й той самий дослідник може виступати у різних працях, навіть у різних аспектах однієї наукової праці й як представник певної науки, та як фахівець з кількох релігієзнавчих дисциплін водночас. Проведене авторами спостереження за авторефератами дисертацій, які захищалися в Україні після 1991 р., також засвідчує: за винятком власне фахівців-релігієзнавців (спеціальність 09.00.11 у галузі філософських наук) релігієзнавча проблематика підій малась в дисертаціях з інших філософських спеціальностей, історичних, географічних, соціологічних, політичних наук, державного управління.

Більше того, чим далі, тим більш стирається різниця поміж теологічним (богословським) та власне релігієзнавчим підходами. Наприклад, феміністську теологію дозволяється визначати і як цікаве новітнє відгалуження релігієзнавства, і як спробу радикальний суспільно-політичний рух і напрям академічних студій увести в рамки підпорядкування авторитету Біблії.

Тож не випадково, що 2002 р. в Україні "богослов’я" було визнано "науково-навчальною дисципліною". Вже існує певний досвід її викладання. Наприклад, Львівська духовна академія Української Греко-Католицької Церкви поміж своїх слухачів має значний відсоток мирян, не всі з яких після її закінчення оберуть тернистий шлях духовного служіння. Чи Прикарпатський університет в Івано-Франківську на своєму філософському факультеті 4 роки готує фахівців з релігієзнавства до освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавр. Надалі спудею надається вибір: чи продовжити навчання в магістеріумі цього вузу, чи перейти на магістерську програму з богослов’я у Львівську духовну академію. У такий спосіб почасти вирішується проблема видачі диплому державного зразку, котрий був би визнаний підчас працевлаштування.

← Предыдущая страница | Следующая страница →