Поделиться Поделиться

МОДЕЛІ ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНОЇ ВЗАЄМОДІЇ: ПРИНЦИПИ ТИПОЛОГІЗАЦІЯ МІЖНАРОДНО- ПРАВОВІ ТА МІЖНАРОДНО-ПОЛІТИЧНІ АСПЕКТИ

Аналізу сучасних моделей (типових видів) державно-церковних відносин присвячено значну кількість наукових праць українських політологів, філософів, релігієзнавців, зокрема праці В. Єленського, В. Климова, Л. Коваленко, І. Коваля, О. Кулакевич, О. Сатана та інших. В. Климов слушно зазначає, що поняття "модель державно- церковних відносин" "охоплює певну сукупність засадничих норм, закріплених звичаєвим правом, законами, іншими нормативно- правовими актами, якими впродовж певного періоду регулюються взаємовідносини держави і Церкви, визначається світський чи клерикальний характер держави, правовий статус релігійних організацій та їх членів, майновий стан, участь Церкви у справах держави і суспільства тощо, які й утворюють властиву даній державі на певному історичному проміжку систему (модель) взаємовідносин цих двох інституцій і фіксують, з одного боку, ставлення державних структур до всього сакрального, а з іншого – правове місце Церкви, особи (віруючі і невіруючі) у державі і суспільстві".

Торкаючись історичних аспектів проблеми, дозволяється констатувати, що історія відносин поміж церквою та державою бере відповідний початок у Римську добу. Римські імператори виходили з ідеї повної влади над світом, верховна влада була сакралізована. Римська імперія оголосила себе "вічною" і "нетлінною", "земним Богом", котрий дарує людству всі блага. "Рим пропонував "мир" і "справедливість" усім людям і народам, над якими панував. Він стверджував, що є остаточним втіленням "гуманності" всіх людських цінностей і досягнень". І сьогодні існують утопічні претензії держав та імперій на те, що саме вони дають власним (і навіть чужим) громадянам всі земні блага й цінності. І деякі християни їх підтримують. Хоча, на нашу думку, церква може існувати незалежно від держав та імперій, а держави та імперії не можуть існувати як гуманні без натхнення з боку релігійних ідеалів, так само як тіла не можуть існувати без того, щоби оживлятися душею.

Аналіз історичних джерел засвідчує, що в період раннього середньовіччя у Візантії існувала модель на зразок "симфонічно" обумовленого розподілу влади – ідеальна форма державно- церковних відносин, яка скасовує існуючі, деколи штучно створені суперечності поміж церковним і світським. У такому ключі обидві інституції, не втручаючись у внутрішній смисл діяльності кожної, співпрацюють на благо народу незалежно одна від одної. Для держави церква є частиною її життя, її совістю, її творчою силою, натомість для церкви держава є зовнішньо історично оформленим життям того ж народу (народів), котрий належить до церкви". Перебіг світової історії свідчить про надзвичайну важкість дотримання саме такого формату відносин.

У сучасному світі розділення держави і церкви стало юридично закріпленим у більшості країн. Також у великій кількості країн законодавчо врегульовано сферу взаємодії держави і церкви. Є підстави вбачати в такій практиці вірність візантійській лінії розвитку церковно-державних відносин, можливість для церкви вільно і безборонно проповідувати Христа і здійснювати справу спасіння.

У політологічній, філософській і релігієзнавчій літературі усталеною є думка про те, що в епоху Відродження зі становленням громадянських суспільств розпочалися процеси секуляризації (набуття світських рис) суспільного життя. Цьому сприяв розвиток наукових знань, насамперед вчення про природне право, згідно з яким держава та її інституції мають земне, а не Божественне походження. Релігія поступово стає приватною справою. Наприкінці XVIII ст. починають реформуватися головні типи відносин поміж церквою і державою, які існують і донині:

• віротерпимість (нетерпимість), за якої одна чи кілька релігій мають привілейований стан, а всі інші оголошуються терпимими (чи нетерпимими);

• свобода віросповідань, за якої всі релігії рівні поміж собою, а людина вільна у своєму виборі конфесії і відправленні релігійного культу;

• свобода совісті, яка, окрім проголошення рівності всіх релігій поміж собою, дозволяє особі не лише вільно обирати будь-якому релігію, проте й бути невіруючою. Нині приблизно третина держав проголосили у своїх основних законах принцип свободи совісті.

Дані головні типи відносин поміж церквою і державою вбирають у себе кілька моделей державно-церковних взаємин, які часто взаємно переплітаються: теократія, цезаропапізм, державна церква, відокремлення церкви від держави; проміжний стан поміж моделлю державної церкви і моделлю повного відокремлення; відокремлення церкви і держави.

Теократія (гр. theos – Бог, kratos – влада) постає як форма правління, за якої вся повнота влади в державі належить главі церкви та духовенству. Передбачає ототожнення світської і духовної влад, регламентацію функціонування держави та її інституцій, усього суспільного життя панівною церквою та її органами. Прикладами теократії можуть слугувати Іудея V-I століть до н. е., де владу було зосереджено в руках жреців на чолі з іудейським першоієрархом; Папська область в Італії у 756-1870 pp., а з 1929 р. – держава-місто Ватикан, де Папа Римський є абсолютним монархом, котрий зосереджує у своїх руках необмежену політичну і духовну владу. За висловом релігійного мислителя Ю. Самаріна, церква, що проголошує себе державою, – це католицизм, а держава, що проголошує себе церквою, – це протестантизм. Сьогодні теократичне правління поширене в мусульманських країнах (в Ірані, Саудівській Аравії тощо), де дотримуються традицій, що сформувалися також в Дамаському халіфаті за династій Омеядів (661 -750 pp.) та Абасидів (750-1258 pp.).

Цезаропапізм (лат. caesar – цезар, papa – папа) – модель державно-церковних відносин, за якої церква та її структури повністю залежать від світської влади. Передбачає повну залежність церкви від держави, одержавлення і підпорядкування світській владі церковних структур. Класичним прикладом реалізації такої моделі науковці вважають Візантію, де імператори збирали церковні собори, розв'язували догматичні суперечки, призначали чи знімали патріархів, митрополитів тощо. Цю модель перейняла Московія, і від XVIII до початку XX століть главою російської православної церкви був імператор (імператриця). Церква стає одним із інститутів державної бюрократичної системи, а духовенство – особливим прошарком суспільства зі своїми правами та пільгами (непідсудність світському суду, звільнення від податків, військової повинності тощо).

Державна церква – модель державно-церковних відносин, що забезпечує в державі привілейований стан певній конфесії. Передбачає пряме фінансування державою її інституцій і державний контроль за використанням коштів, делегування церковним структурам певних державних функцій (реєстрація новонароджених, смертей, шлюбів тощо). Прикладом такої моделі слугує сучасна Греція, де державною є православна церква, Статут якої має статус державного закону. Церква у Греції сильніша за державу. Остання гарантує її священнослужителям зарплату і пенсії. В початкових і середніх школах здійснюється православна освіта. Близькою до грецької є і сучасна італійська модель державно-церковних відносин, де понад 90% населення охрещені в католицьку віру. Різні форми державної церкви існують також у Великій Британії, Данії, Швеції, Ісландії та інших країнах. На загал, система державної (чи національної) церкви є особливістю Північної Європи. Винятковий статус певної церкви зафіксовано в конституціях понад 40 держав світу. До речі, у 22 із них главою держави може бути лише особа, яка належить до офіційної церкви.

Статус державної церкви передбачає тісну співпрацю держави і церкви, яка охоплює різні сфери суспільних відносин, а також різні привілеї для релігійних організацій, належних до державної церкви. У Великій Британії офіційною державною церквою є англіканська (протестантсько-єпископська) церква, главою якої виступає монарх. У Російській імперії такий статус належав Російській православній церкві.

Для статусу державної церкви характерними є такі особливості.

1. У галузі економічних відносин – визнання за церквою права власності на широке коло об'єктів: землю, будівлі, споруди, предмети культу й т. д. У багатьох випадках держава звільняє власність церкви від оподаткування чи суттєво знижує податки на неї. Так, до жовтня 1917 р. Російська православна церква була звільнена від податків та громадських повинностей. За відомостями 1905 р., православній церкві та монастирям належало близько 3 млн. десятин земельних ділянок.

2. Церква отримує від держави різні субсидії та матеріальну допомогу. Наприклад, у Великій Британії держава утримує за відповідний рахунок капеланів в армії та у в'язницях. У Російській імперії православна церква отримувала великі субсидії від держави. В 1907 р. на утримання церковного апарату з казни було відпущено 31 млн. руб., тобто стільки ж, скільки й Міністерству народної освіти.

3. Церква наділяється низкою юридичних повноважень: вона має право на реєстрацію шлюбів, народження, смерті, а в деяких випадках – право регулювати шлюбно-сімейні відносини.

4. У галузі політичних відносин – право брати участь у політичному житті країни, в через те числі й через представництво церкви у державних органах. Так, у Великій Британії представники вищого духовенства англіканської церкви є членами Палати лордів. Православна церква в Російській імперії була частиною державного апарату. Синод складався із представників духовенства, призначених за наказом імператора. Очолював святіший синод обер-прокурор, котрий був світським чиновником, проте мав великі повноваження, що дозволяли йому втручатися у внутрішні справи православної церкви, в через те числі й до призначення архієреїв. Прикметно, що всі державні посади мають право обіймати лише особи, які сповідують державну релігію (це дозволяється побачити на прикладах Данії, Норвегії, Парагваю, Швейцарії та деяких інших країн).

5. У сфері релігійних відносин союз церкви і держави полягає в через те, що глава держави, навіть за республіканської форми правління, дає релігійну клятву чи присягу при вступі на посаду. Церква бере участь і в коронації монархів.

6. Церква має широкі повноваження в галузі виховання та освіти молоді, здійснює релігійну цензуру друкованої продукції, кіно і телебачення. Законодавством Австрії (за згодою батьків), Швеції, Італії, Іспанії передбачене обов'язкове викладання релігії в усіх початкових, середніх і спеціальних школах, у навчальних закладах з підготовки вчителів і вихователів дитячих закладів. У Великій Британії релігія є обов'язковим навчальним предметом у початкових і середніх державних школах.

Політична і церковна історія Європи останніх десятиліть засвідчує, що ця модель відносин поміж державою і церквою не має великого потенціалу для поширення. Система була відкинута Швецією, яка, у свою чергу, взяла наприклад з Норвегії; її також не було прийнято жодною екс-комуністичною країною, і навіть країнами, де домінує лютеранство. Так, в Естонії, яка є єдиною країною, де лютерани становлять більшість, прийняття даної моделі було конституційно виключене.

Модель відокремлення церкви від держави реалізується в багатьох країнах – у Франції, Німеччині, Португалії та інших. Такий підхід до проблеми державно-церковних відносин обумовлений частіше за завжди прагненням позбавити церкву монополії у здійсненні ідеологічної та інтеграційної функцій, оскільки церква володіє могутнім потенціалом впливу на свідомість і підсвідомість людей.

Модель відокремлення церкви від держави характеризується такими особливостями.

1. Держава та її організації не мають права контролювати ставлення своїх громадян до релігії і не ведуть обліку громадян за цією ознакою.

2. Держава не втручається у внутрішню церковну діяльність (коли при цьому не порушується чинне законодавство). Зокрема, держава не втручається у зміст віровчень, обрядів, церемоній, культу та інших форм задоволення релігійних потреб, у внутрішнє самоврядування релігійних організацій, у взаємовідносини органів релігійних організацій, їхні відношення з віруючими, а також у витрати коштів, що пов'язані з релігійними потребами.

3. Держава не надає церкві матеріальної чи будь-якої іншої, в через те числі й фінансової, підтримки.

4. Церква не виконує будь-яких державних функцій.

5. Церква не втручається у справи держави, а займається лише питаннями, пов'язаними із задоволенням релігійних потреб віруючих. Держава, зі свого боку, охороняє законну діяльність церкви та релігійних організацій. Таким чином, відокремлення церкви від держави означає переорієнтацію суспільного життя на світські цінності й норми.

Також воно на практиці означає неможливість втручання церкви у справи держави за активного втручання державних інституцій у справи церкви. Проте ця теза потребує уточнень.

По-перше, слід зазначити, що існують різні форми відділення церкви від держави. Скажімо, в СРСР це відокремлення означало державний атеїзм та гоніння на релігійні громади. У Франції відокремлення церкви від держави передбачає перш за завжди створення світської держави (так званого l 'Etat laique чи laicite de l'Etat), в якій влада практично повністю ігнорує існування релігійних громад, хоча й не веде з ними війни. Модель, що реалізована в США, як правило, зветься поміркованою. Хоча й тут держава підкреслює відповідний принципово світський характер, завжди ж таки існує фінансова підтримка церковних шкіл, у збройних силах діє інститут капеланів, а церковні одруження мають юридичну силу. В Німеччині, незважаючи на те, що церква відділена від держави, фактично існує досить широка співпраця поміж цими двома інституціями, через те німецьку модель визначають як систему кооперації церкви та держави.

По-друге, слід пам'ятати, що навіть не в усіх соціалістичних державах Центрально-Східної Європи було здійснене відокремлення церкви від держави. Наприклад, у Конституціях соціалістичних Румунії та Чехословаччини не було норми про відділення. Тут священнослужителі зареєстрованих конфесій отримували зарплату від держави, богословські факультети існували при державних університетах тощо. При цьому влада сповідувала державний атеїзм і досить жорстко обмежувала діяльність релігійних угрупувань.

По-третє, сучасні європейські держави, які зберігають систему державної церковності (Велика Британія, Данія, Греція), значною мірою лібералізували юридичний статус релігійних угрупувань, що не є державними. Через те розбіжності поміж моделлю державної церковності та моделлю відокремлення церкви від держави сьогодні значною мірою нівелювалися, зменшилися.

Загальноприйнятим є погляд, згідно з яким у сучасній Росії церква відокремлена від держави; він грунтується на нормах федеральної Конституції, які передбачають таке відокремлення. Однак ієрархи РПЦ не приховують свого прагнення до також більш тісної "співпраці" з владою. Очільник Російської православної церкви патріарх Кирил відкрито підтримував В. Путіна на виборчих перегонах, назвавши його "Божим чудом" і благословивши в березні 2012 р. на третій президентський термін. Це благословення першоієрарха стало кульмінацією драматичного зміцнення зв'язків поміж "головною" православною церквою і Кремлем, що відбувається починаючи з 1991 р., коли розпався формально атеїстичний СРСР. "Російська держава розраховує на те, що церква буде виявляти лояльність і надавати їй підтримку, а церква завжди розраховувала на щедрість держави (із заяви аналітика Московського центру Карнегі Марії Ліпаман). Під час путінської передвиборчої кампанії було прийнято низку вигідних для церкви рішень, включно з рішеннями відносно нерухомості". Зокрема, наприкінці 2011 р. 65-річному патріарху було надано офіційну резиденцію в Кремлі. В такий спосіб глава церкви повернув собі резиденцію, конфісковану в церкви більшовиками в 1917 р. Таким чином, конституційна норма про відокремлення Російської держави від церкви носить по суті технічний характер і не має такого програмного значення, як, наприклад, ст. 1 Конституції Франції. Західні аналітики мають підстави стверджувати, що в Росії церква майже не відокремлена від держави і відбуваються процеси злиття цих двох інституцій в єдиний державно-церковний моноліт. Ситуація в Росії ілюструє той факт, що наявність чи відсутність конституційного положення відділення церкви від держави не вичерпує специфіки державно- церковних відносин. Реально дані відносини будуються в залежності від історичних, політичних і геополітичних, конфесійних і культурних традицій кожної окремої країни.

За винятком того, серед фахівців немає повної згоди з приводу питання, що саме слід розуміти під відокремленням церкви від держави. На Заході зазвичай говорять не про відокремлення церкви від держави, а про відокремлення церкви і держави. В такий спосіб підкреслюються рівноправність суб'єктів цих відносин і неправомірність характеризувати їх як взаємини сюзеренітету- васалітету. До того ж, правознавці майже одностайні: коли під "відокремленням" розуміти стан, за якого держава не має з церквою нічого спільного, то такої правової і суспільно-культурної ситуації не існує ніде в Західній Європі. Відокремлення тут означає, що держава не ототожнює себе з жодною із релігій чи церков, не покладає на церкву здійснення державних функцій, не втручається в її внутрішні справи, і обидві інституції поважають автономію одна одної в належних їм сферах: церкви не наділяються політичною владою, а держава зберігає нейтралітет відносно релігійних організацій, не виступає від імені чи проти будь- якої з них. Держава не примушує своїх громадян діяти на користь певної церкви, не визначає її внутрішній канонічний устрій. При цьому нейтралітет держави практично завжди доброзичливий стосовно церкви. Держава не лише поціновує соціальну працю релігійних інституцій, а й виявляє велику повагу до самої релігії, яка відіграє важливу роль у духовному і моральному розвитку суспільства.

Поєднання моделі державної церкви та моделі повного відокремлення церкви і держави – модель державно-церковних відносин, яка передбачає збереження певних видів державної підтримки та привілеїв окремих церков. Прикладом може слугувати сучасна Німеччина, де хоча і проголошено нейтральність і толерантність держави до різних конфесій, усе ж зберігаються певні відмінності у ставленні до релігійних організацій – залежно від кількості їхніх прихильників. Коли прибічників певної конфесії більше одного відсотка від загальної кількості населення певної землі Німеччини, то вони отримують спеціальний статус, котрий дає їм змогу, наприклад, отримувати державні дотації на власні школи, дитячі садки. Нині в країні нараховується 15 конфесій зі спеціальним статусом. Подібні церковно-державні відносини складалися в Японії, Австрії, Перу та інших країнах світу.

Відокремлення церкви і держави передбачає стан взаємоневтручання, наскільки це можливо, церкви у справи держави і держави у справи церкви, гарантує максимальне забезпечення свободи релігії, режиму толерантності в державі. Типовим прикладом такої моделі слугують США, де свободі відправлення релігії наданий широкий захист, і лише невідпорні державні інтереси, які не можуть бути досягнуті іншим шляхом, можуть сприяти виправданню посягань на релігійну свободу. Навіть найменша релігійна громада в США має такі ж права, як і великі конфесії. Держава не створює свого спеціального органу, котрий повинен регулювати діяльність релігійних інституцій, – всі спірні питання вирішує суд. Релігійні організації звільняються від податків рішенням Федеральної податкової служби, яка проводить детальну експертизу, щоби з'ясувати, чи не переслідує дана організація комерційні цілі. Законодавчо закріплену свободу вірувати чи не вірувати мають також громадяни Франції, Туреччини, України та інших країн.

У світських державах, що спираються на принцип відокремлення держави і церкви, сформулювалися дві моделі: сепараційна та коопераційна. При сепараційному типі відносин не створюється спеціального законодавства, що регулює дані відносини. Поміж державою та релігійними об'єднаннями споруджується "мур", релігія витісняється з усіх сфер діяльності держави. Тут спрацьовує така ідея "відділення", за якої держава не має справи до церкви, а церква – до держави; вони функціонують у двох відособлених сферах. І хоча подібна практика забезпечує рівність релігій перед законом, завжди ж вона дає державі повне право обмеження всіх конфесій, забезпечує секуляризм у різних сферах державного та громадського життя. Сепараційна модель ефективно функціонує в США, Франції та ряді інших країн. При коопераційній моделі реалізується інша ідея відділення, коли церковне і світське розділені, проте водночас взаємодіють і співпрацюють. За такого типу відносин держава приймає на себе захист провідних, традиційних конфесій, співпрацює з ними в багатьох сферах громадського життя й забезпечує малочисленним релігійним громадам лише головні громадянські права. Дані взаємини регулюються конституційними нормами, а також угодами й домовленостями із церквами та релігійними об'єднаннями.

Коопераційна модель державно-церковних відносин діє в більшості країн Західної Європи. Забезпечуючи свободу віросповідання для всіх релігій, держава підтримує найбільш авторитетні церкви: англіканську – у Великій Британії, католицьку – в Італії та Іспанії, православну – у Греції, лютеранську – у Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії. Досвід цих країн засвідчує, що надання привілеїв і підтримка державою однієї чи декількох конфесій не спричиняють обмеження прав інших релігій. Коопераційна модель державно-церковних відносин передбачає підтримку державою однієї чи декількох домінуючих релігійних організацій при забороні дискримінації громадян. Як стверджує науковець І. Коваль, коопераційна модель державно-церковних відносин життєздатна тільки в через те випадку, коли провідна конфесія робить однозначний вибір на користь свободи віросповідання, не прагне використати відповідний вплив на державу й на населення для обмеження прав релігійних меншостей. Більш складно й суперечливо перехід до коопераційної моделі державно-церковних відносин відбувається в тих країнах, де робляться спроби зміцнити державність, зробивши опору на одну релігійну організацію та обмеживши права інших конфесій і релігій. Даний шлях не обіцяє просування до демократії, гальмує розвиток повноцінного співробітництва держави з широким спектром релігійних організацій у сфері добродійності й духовної освіти.

Є вагомі підстави виокремити узагальнену ліберальну "західну модель" релігійної свободи і державно-церковних відносин, якому в цілому після падіння Берлінського Муру перейняли більшість країн Центрально-Східної Європи. Сутнісно ця система взаємин спирається на філософію, яка визнає примат особи над державою і те, що держава тим могутніша, чим вище добробут її громадян і чим послідовніше поважаються громадянські права і свободи. В західноєвропейських країнах домінує ідея співпраці держави та церкви і врахування інтересів усіх конфесій. Ідейним підґрунтям західної моделі взаємин держави, суспільства й церкви став доробок світських мислителів Нового часу Джона Локка і Томаса Джефферсона, які відстоювали ідеї релігійної свободи та релігійної толерантності.

Розуміння релігійної свободи як дару природи, "природного права", яке дозволяє кожному громадянину вільно сповідувати будь- якому релігію, як і рівність усіх релігій, знайшло своє відображення в національному демократичному законодавстві багатьох країн вже наприкінці XVIII ст. Дані ідеї були зафіксовані в "Біллі про встановлення релігійних свобод" (Вірджинія, 1758 р.); у Конституції США (1787 р.); у перший поправці (1791 р.) та інших законодавчих документах, які забезпечували цілу низку фундаментальних прав людини, в через те числі і свободу віросповідань. Так, у Конституції США йдеться про те, що Конгрес не може видавати жодних законів про введення будь-якої релігії, чи про заборону вільно сповідувати будь-якому релігію, чи про утиски свободи слова і преси, чи про обмеження прав народу вільно збиратися і звертатися до уряду з проханнями про припинення зловживань.

На переконання професора Міланського університету С. Феррарі, з яким важко не погодитися, для державно-церковних взаємин у Західній Європі властивими є риси, які дають змогу стверджувати існування спільної моделі в країнах Західної Європи та США. По-перше, це нейтральне ставлення держави до різних релігійних суб'єктів. По-друге, виокремлення в межах "суспільного" сектора так званого "ігрового поля", де церковно-релігійні суб'єкти користуються деякими привілеями в порівнянні з нерелігійними. По-третє, обмеження державного втручання у справи релігійних суб'єктів діями відносно встановлення основних правил і контролем за тим, щоби "ігрове поле" було рівним і кордони його поважалися. Тривожною проблемою благополучних демократій Західної Європи є те, що парафії стрімко втрачають своїх парафіян. "Ми ніколи не мали так багато грошей, як в останні 40 років, – зізнався кардинал Кьольну И. Мейснер. – Проте ніколи раніше ми не втрачали сутність віри так, як це сталося за даний час. Зараз у кьольнській архідеєцезії 2,8 млн. католиків, за останні ЗО років ми втратили 300 тис. На одне хрещення припадають три поховання".

Вітчизняні й зарубіжні релігієзнавці виділяють декілька моделей державно-церковних відносин, що мали місце впродовж тисячоліття від хрещення України-Русі: 1) києворуська модель ("симфонія" поміж державою та церквою, державне сприйняття поширення християнства, наділення церкви широкою правовою юрисдикцією, прагнення держави звільнити церкву від візантійської залежності; 2) козацько-могилянська модель (співпраця військового керівництва Січі з православною церквою, її військовий захист і матеріальна підтримка, прагнення держави звільнити церкву від Московського патріарха; 3) модель часів державного будівництва в 1917-1919 pp. (постійне втручання комуністичної влади в церковні справи, прагнення знищити церкву як інституцію і релігію в цілому); 4) радянська модель (законодавче закріплення принципу відокремлення церкви від держави, сприйняття релігії та церкви як політичного супротивника, атеїзм, беззаконня та насильство, формальне декларування свободи совісті). Радянська модель була логічним продовженням політики більшовицької влади у царині релігії в 1917-1919 pp.

На переконання науковців, у період незалежності в українському суспільстві сформувалася така модель державно-церковних відносин, яка гарантує широку свободу буття релігії. Характерними ознаками даної демократичної моделі є такі: 1) конституційне закріплення відокремлення церкви від держави і школи від церкви, що формує світський характер їхньої діяльності; 2) рівність усіх релігійних організацій, віросповідань перед законом, невизнання державою жодної релігії як обов'язкової; 3) невтручання держави в діяльність релігійних організацій; 4) захист державою прав і законних інтересів релігійних співтовариств.

Свобода буття релігії в Україні проявляється як в якісних (активне входження релігії в суспільний простір), так і в кількісних (розвиток релігійної мережі та її матеріальної бази) соціологічних вимірах, і, на думку окремих дослідників, дозволяє релігії виступати репрезентантом і чинником формування етнонаціональної свідомості, виконувати в суспільстві як легітимізуючу, так і інтегративну функції, бути ідентифікатором українського етносу.

Характеризуючи питомі риси української моделі державно- церковних взаємин, слід вказати на тривожну тенденцію, яка проявлялася впродовж 2010-2013 pp. На противагу попереднім очільникам держави, які намагалися бути рівновідцаленими від усіх конфесій, команда екс-президента В. Януковича виявляла симпатії лише до однієї церкви, керівний центр якої перебуває за межами України. Викликає подив той факт, що офіційне святкування в Києві 1025-річчя хрещення України-Русі (липень 2013 р.) відбувалося в межах лише однієї російської конфесії, очолюваної патріархом Московським Кирилом.

Підсумовуючи викладений у межах даного частини матеріал, варто звернути увагу на таке. По-перше, протягом століть у світі та Європі зокрема склалися кілька моделей державно-церковних відносин, які не прив'язані, однак, до певних часових періодів і часто взаємно переплітаються: теократія, цезаропапізм, державна церква, відокремлення церкви від держави, проміжний стан поміж моделлю державної церкви і моделлю повного відокремлення; відокремлення церкви і держави. Визначення "своєї" моделі для кожної країни індивідуальне й залежить від багатьох чинників: правових засад, прийнятих у суспільстві, поглядів світської та церковної влади на це питання, традицій, духовного і морального стану суспільства тощо. Через те розбудова Європи не може відбуватися шляхом поширення на інші країни, в через те числі й посткомуністичні, певної національної моделі державно- конфесійних взаємин.

По-друге, моделі державно-церковних відносин країн Західної Європи репрезентують філософію взаємодії цих інституцій, що грунтуються на безумовно визнаних цінностях, які поважає переважна більшість посткомуністичних суспільств. Цими цінностями є свобода совісті й релігії, право не тільки сповідувати будь-якому релігію, проте вільно висловлювати (самостійно чи спільно з однодумцями) власні релігійні почуття, діяти у відповідності зі своїми релігійними переконаннями чи не сповідувати жодної релігії. Кожній людині (а не тільки громадянину тієї чи іншої країни) гарантується рівність перед законом, незалежно від її релігійних переконань, а межі релігійних свобод чітко встановлюються тільки законом і тільки в інтересах захисту життя і здоров'я громадян та суспільного порядку. Держава зобов'язується поважати внутрішній устрій релігійних організацій, гарантує невтручання в їхні внутрішні справи (в абсолютній більшості випадків), а також права релігійних меншин.

По-третє, наприклад Російської Федерації, де фактично православна церква майже не відділена від держави, підтверджує, що наявність чи відсутність конституційного положення про відокремлення церкви від держави не вичерпує специфіки державно-церковних взаємин у конкретній країні.

← Предыдущая страница | Следующая страница →