Поделиться Поделиться

Внутрішньоцерковна організація, структура, клір у Запорізькій Січі

Збереглося надзвичайно мало історичних відомостей, що давали б уявлення про внутрішньоцерковну організацію, структуру запорізької церкви. Після занепаду Трахтемирівського монастиря на перших порах церковно-управлінські функції виконували, очевидно, ігумен, ченці самарського Пустельно-Миколаївського монастиря. Тут були найдавніша церква, найбільш досвідчені, грамотні й підготовлені в богослужбових та богословських питаннях ченці, налагоджена монастирська літургійна та дисциплінарна практика. Ймовірно, що зв'язок місцевих церков і монастиря не носив характеру підпорядкування й базувався на авторитеті монастиря та його насельників.

Пріоритетною в запорізькому православному товаристві була, однак, центральна - січова церква Покрови Богородиці, її внутрішньоцерковна діяльність ставала взірцем для інших церков у межах Запорізьких Вольностей. Місце січової церкви серед кількох десятків інших церков на запорізьких землях визначало не тільки те, що вона - козацька "столична" церква, а й та обставина, що діяльність січової церкви здійснювалася під безпосереднім патронатом кошового отамана, старшини. Через настоятеля січової церкви, ймовірно, реалізувалися розпорядження кошового отамана, військової ради, адресовані й іншим запорізьким церквам. Таким чином, очевидно, потреба виконання управлінських, розпорядницьких церковних функцій зумовила згодом, уже в часи Нової Січі, спеціальну посаду начальника січових церков. Разом з тим була близька до абсолютної залежність запорізьких церков від козацької військової адміністративної влади - кошового отамана, місцевої старшини. Про це свідчить і той факт, що під значущими для церковного життя козаків документами, відомими на сьогодні, стоять підписи кошових отаманів, зокрема Петра Калнишевського. У цьому, ймовірно, знаходить відображення основоположний і первісний принцип творення Січі як незалежного, самостійного інституту, що діяв за своїми законами, цінностями, звичаями.

Допущення управління якоюсь сферою козацького життя, в даному разі церковною, ззовні, з суспільства, заперечення якого й зумовило появу Січі, означало б небезпеку підриву запорізької автономії. Через те до трагічного 1775 р. включно запорізький церковний устрій залишався фактично незалежним від вищих церковних інстанцій Російської імперії, незважаючи на їхні численні спроби домогтися від Запоріжжя безумовної церковно-адміністративної підлеглості. Ця загальна тенденція мала, проте, свої істотні нюанси. Як Січ після 1734 р. була, за влучним висловом М.Грушевського, лише слабою тінню старої Січі, так незалежність запорізької церкви Нової Січі різниться від незалежності козацьких церков XVI-XVII стст. Разом з поступовим руйнуванням старого козацького устрою, незалежності січового товариства самодержавство, Синод поступово обмежували незалежність функціонування тут і церковних структур.

Деякі факти засвідчують, що Запорізька Січ готова була мати на своїх землях незалежну, автономну єпархію із своїм єпископом. Коли в кінці 50-х років XVIII ст. в Запорізьку Січ приїхав єпископ Милетський (до цього афонський архімандрит), котрий за дорученням константинопольського патріарха і з дозволу уряду та Синоду збирав милостиню в Російській імперії, козаки, зворушені красою архієрейського богослужіння, здійснюваного ним у запорізьких церквах, попросили його залишитись у Січі. Вони зібрали йому багату архієрейську ризницю, "маючи умисел заснувати в себе в Січі особливу єпархію". Причому козаки стояли на своєму навіть тоді, коли до протидії цим задумам включився, за винятком Межи-гірського монастиря, київського митрополита, також й Сенат.

Описаний випадок цікавий також й з іншого боку - як характеристика віруючого козацького товариства, яке на своїх землях просто ігнорувало неприйнятні для себе церковні чи адміністративні укази позасічового походження.

З часів київського митрополита Четвертинського робилися неодноразові спроби не тільки номінально, а й фактично підпорядкувати багату і обширну запорізьку парафію київській кафедрі. Подібні наміри виношували й московські патріархи, Синод. Однак всі вони виявилися приреченими на невдачу. Оскільки цілком ізольовано від зовнішнього церковного світу запорізька структура функціонувати не могла, то авторитетним для козаків центром для церковного спілкування історично визначився Києво-Межигірський монастир. У цьому виборі, очевидно, важливими чинниками стали давні з ним зв'язки козаків, а також, що дуже важливо, - ставропігія Межигір'я - незалежність монастиря від місцевої церковної влади, що так імпонувала запорізьким козакам. У Межигірському монастирі вважалося, що початок їхніх церковно-релігійних зв'язків із Запорізькою Січчю датується 1672 р. З монастиря надсилалися щорічно ієромонахи, з яких обиралися начальник січових церков, настоятель Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря, призначалися служителі інших рангів. З допомогою монастиря формувався, поповнювався чи замінявся склад священиків, церковнослужителів запорізьких церков, здійснювалося постачання необхідними для канонічного богослужіння церковними речами, богослужебною літературою тощо. При Межигірському монастирі функціонував влаштований на кошти Січі "шпиталь" для поранених, покалічених, перестарілих козаків, котрий обслуговувався ченцями. Зрозуміло, що й монастир був зацікавлений у такій не лише своєрідній, а й багатій парафії.

Відносини поміж Січчю й Межигір'ям були в цілому діловими, проте далекими від ідилії. Козаки з повагою, шаною ставились до межигірських подвижників віри, та коли їхня позиція не відповідала, на думку козаків, січовим інтересам чи виходила за коло власне церковних повноважень, запорізьке товариство могло просто проігнорувати своїх духовних наставників. Непоодинокі випадки, коли кошовий отаман, старшина й Товариство змушені були відправляти назад, у монастир, не тільки одного-двох, а цілі групи ченців через те, що не мали вони "священства приличествующего" чи гідної поведінки ("бытие в ненастоящих порядочностях") з жорстким формулюванням "не присилати надалі".

У 1775 р. в Запорізькій Січі діяло 14 парафій. Серед кількох десятків православних церков на запорізьких землях своїм авторитетом, вищістю виділялися, звичайно, січові церкви - Микитинська, Чортомлицька, Підпольнянська. Очевидно, тимчасові січові церкви були в Олешківській та Кам'янській Січі.

На новому місці церкви будувалися на центральній січовій площі, як правило, в першу чергу, і були не тільки адміністративно-територіальним, а й своєрідним ідейним, моральнопсихологічним центром Січі. В січових церквах зберігалося найсвятіше - великий військовий стяг, корогви, військові клейноди запорізьких козаків. Біля січової церкви збиралися загальні чи військові ради, обиралися кошові отамани, старшина, вирішувалися питання війни і миру, виносилися вироки, за старим козацьким звичаєм розподілялися землі, угіддя тощо. У дні загальних військових рад у січовій церкві зранку при широкій участі прибулих з найвіддаленіших слобід козаків проводилися особливо урочисті богослужіння. Ради в обов'язковому порядку розпочиналися багатотисячним молебнем, котрий відправляв настоятель січової церкви. У цій центральній церкві та на площі навколо неї проводилися головні урочистості у зв'язку з надзвичайно шанованими козацьким товариством релігійними святами - храмовим святом Покрови, Великоднем, Різдвом, Водохре-щенням та іншими.

Похожие статьи