Поделиться Поделиться

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ГАРАНТІЇ СВОБОДИ СОВІСТІ Й РЕЛІГІЇ В УКРАЇНІ. ДЕРЖАВНО-РЕЛІГІЙНІ СТОСУНКИ

Свобода совісті та релігії

Свобода совісті та релігії є похідними від загальної свободи, що поряд з правом на життя і власність вважаються підмурком сучасного західного суспільства з часів "батька" західного лібералізму, англійського філософа Дж. Л окка (1632- 1704).

Свобода совісті й свобода релігії - поняття пов’язані, проте не тотожні. Коли поняття свобода совісті означає свободу внутрішньої духовного вибору тих чи інших поглядів, то поняття свобода релігії постає як свобода вибору й самоствердження індивіда лише в системі релігійних координат-віровченні, культовій діяльності, релігійній організації чи релігійних стосунках.

Основоположні принципи релігійної свободи викладено у декількох міжнародних правових документах:

• Загальній Декларації прав людини, прийнятій ООН у 1948 p.;

• Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р.;

• Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості й дискримінації на підставі релігії чи переконань 1981р.

Однак положення цих документів не є нормами п році мої дії. Вони є лише рекомендаціями, що не мають сили для національного законодавства. Натомість Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950), заснована за вищезгаданих документах, є чинним законодавчим актом, обов’язковим для виконання. Положення про свободу релігії та її захист у тій чи іншій формі дозволяється знайти у кожній конституції європейських країн, а також більшості інших держав світу. Важливо, що принцип релігійної свободи здобуває щораз більшу підтримку з боку самих релігійних орган і за дані й. Про це переконливо свідчать, наприклад, документи II Вати канеького собору.

Зміст релігійної свободи у правовому аспекті найповніше викладено уст. 18. Загальної Декларації прав людини: "Кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає в себе свободу змінювати свою релігію чи переконання і свободу сповідувати свою релігію чи переконання як одноособово, так і спільно з іншими, прилюдно чи приватним чином у вченні, богослужінні та здійсненні релігійних і ритуальних обрядів". У Європейській конвенції релігійна свобода розширена "свободою сповідування своєї релігії чи переконання у навчанні". Згідно зі ст. 29.2. Загальної Декларації релігійна свобода може бути обмежена виключно законом і лише задля захисту громадянської безпеки, здоров’я чи моралі, інших фундаментальних прав і свобод громадян.

Нормативно-правовою основою забезпечення релігійної свободи в Україні є статті 11,24 та 35 Конституції України, Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991) із змінами і доповненнями (див. текст 9.8). Законодавство України повністю відповідає засадним им принципам релігійної свободи, викладеним у нормах міжнародного права і релігійному законодавстві інших країн. Специфічною особливістю українського релігійного законодавства є розширене трактування принципу релігійної свободи - одночасно як свободи сповідування будь-якої релігії, як права не сповідувати ніякої. На сьогодні це формулювання є не тільки небажаною спадщиною історичного минулого країни. Воно забезпечує правові гарантії свободи совісті для майже половини дорослого населення України, яке відносить себе до різних категорії невіруючих і за своєю питомою вагою є чи не найбільшою у світі.

Релігійне законодавство України (як і законодавство інших пострадянських республік) встановлює такі базові принципи ставлення до релігії й Церкви:

1. Свобода совісті, релігії;

2. Гарантії рівності особи перед Законом незалежно від її релігійних переконань, релігійних організацій, конфесій поміж собою;

3. Забезпечення прав релігійних меншин;

4. Відокремлення Церкви від держави.

У свою чергу, принцип відокремлення Церкви від держави означає:

• Невтручання держави у внутрішні церковні справи (у зміст віровчення, обрядів, церемоній (1); в систему управління Церквою, її ієрархію (2); у підлеглість іншим релігійним центрам (3); у фінансові витрати (4); у навчально-виховну діяльність у духовних навчальних закладах (5)).

• Відсутність представництва релігійних організацій у державних органах влади, права законодавчої ініціативи.

• Невтручання у функціонування системи судочинства.

Обмеження свободи совісті та релігії встановлюються у таких сферах:

По-перше, у царині політичної діяльності. Згідно зі ст. 5. Закону України релігійні організації не мають права брати участі у діяльності політичних партій, висувати кандидатів до органів державної влади. З другого боку, священнослужителі мають право нарівні з усіма громадянами на участь у політичному житті. На виборах 2002 р. було висунуто кандидатами у Ради всіх рівнів 345 священнослужителів.

По-друге, у сфері міжнародних зв ’язків. Згідно зі ст. 14 Закону України іноземці можуть займатися проповіддю релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів лише втих релігійних організаціях, на запрошення яких вони прибули в країну і за погодженням з відповідними державними органами. Заданими цих органів, до речі, іноземні місіонери скоюють 1/3 всіх порушень релігійного законодавства України.

По-третє, у царині освіти. В останньому випадку діє принцип відокремлення релігії від освіти, встановлений ст. 35 Конституції Україні, ст. 6 Закону України "Про свободу совісті...", ст. 6,8,9 Закону України "Про освіту". Згідно з цим принципом освіта в Україні "носить науковий, світський характер". Проте релігійні організації мають право створювати для релігійної освіти дітей, дорослих навчальні заклади і групи, а також провадити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм відносять чи надаються у користування (ст. 6). Громадяни, які навчаються у середніх і вищих духовних навчальних закладах, користуються правами і пільгами, встановленими для учнів і студентів бюджетних навчальних закладів (ст. 11). Згідно зі ст. 20 священнослужителі мають право брати участь у навчально-виховному процесі в школах, надавати педагогам консультативну допомогу. При цьому накладаються обмеження: знання, що їх надає священик, повинні мати інформаційний характер, в школі не дозволяється практикувати релігію, здійснювати обряди. На цій підставі у більш, як 80% шкіл Львівської області викладалися "Основи християнської моралі".

Проте у питанні стосунків поміж релігією та освітою українське законодавство виглядає значно поміркованішим за європейське і за законодавство інших пострадянських республік, які припускають можливість організації релігійного навчання у державних закладах освіти за бажанням батьків та учнів. На сьогодні це питання остаточно не врегульоване.

Однією із невід’ємних конституційних гарантій забезпечення свободи совісті та релігії в Україні є право на альтернативну (невійськову) службу. Воно вперше було встановлено ст. 2. Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу" (1992) і підтверджено у ст. 35 Конституції У країн и. Згідно з нею цю службу проходять у через те разі, "коли виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина". Альтернативну службу громадяни проходять на державних підприємствах, в установах та організаціях соціального забезпечення, охорони здоров’я та навколишнього середовища, а також у сфері комунального, сільського господарства тощо, її тривалість дещо більша за термін дійсної військової служби -18-27 місяців. У цілому уже здійснено понад 20 призовів, якими скористались понад 12 тис. осіб. Причім з 1992 р. кількість молодих людей, які оби рал и альтернативну службу у кожному призові, останнім десятиліттям невпинно зростала: від кількох сотень до кількох тисяч. Це свідчить про те, що альтернати вна військова служба стала вже зви чайним явищем, хоча, у сусідній РОЦІ проблема альтернативної військової служби досі не розв’язана.

У реальній практиці суспільного життя ступінь релігійної свободи значною мірою залежить від характеру державно-церковних відносин, які історично у ньому склалися. Не може бути повної релігійної свободи у крайніх моделях таких стосунків:

• Модель повного злиття держави і Церкви, як це мало місце у Папській державі в Італії й має місце в деяких ісламських країнах;

• Модель ворожнечі й повного відокремлення держави від Церкви, яка послідовно втілювалася в життя у Радянському Союзі. Тож релігійна свобода може бути реалізована лише у проміжних моделях часткового ототожнення держави і Церкви.

• Модель "державноїрелігії", всебічної - законодавчої, матеріальної та моральної - підтримки державою однієї з поширених у ній релігії. Така модель, наприклад, реалізується стосовно до Вірменської Апостольської Церкви (ст. 17 Конституції Вірменії) чи у Норвегії. Стаття 2 Конституції Норвегії встановлює, що євангелічна лютеранська релігія є офіційною державною релігією. Послідовниками Церкви Норвегії є 83% населення. Всі витрати по управлінню Церквою Норвегії покриваються державою і муніципальною владою за рахунок державних податків. Світські чиновники контролюють внутрішні справи Церкви. Норвезькі державні дитячі садки і школи зобов’язані згідно із законом викладати всім учням "Мораль і християнське виховання". Тільки священиків Церкви Норвегії залучають для обслуговування Збройних Сил, державних лікарень і госпіталів, а також в’язниць; тільки священики Церкви Норвегії запрошуються на заходи державної служби і народні свята.

• Модель "традиційної Церкви" - жодна з існуючих в країні релігій не проголошена офіційною Церквою держави, проте одна з них зай має особливе місце в традиціях народу і користується відкритою державною підтримкою. Така модель характерна для римо-католицьких країн Латинської Америки. Близькі до даної моделі формулювання містить преамбула до Закону РОЦІ "Про свободу совісті і релігійні об’єднання", де визнається "особлива роль православ’я в історії Росії, у становленні і розвитку її духовності та культури". А ст. 5 відповідного Закону Литви традиційними визнає одночасно дев’ять релігійних конфесій - від католиків до караїмів.

• Модель "співпраці" - держава забезпечує значне фінансування різних видів церковноїдіяльності, зокрема релігійної освіти, утримання храмів, оплати праці духовенства. Часто у такій моделі стосунки держави і церкви регулюються спеціальними угодами. Ця модель характерна для Іспанії, Італії, Польщі, багатьох європейських країн з лютеранською традицією.

• "Пристосовницька модель" - держава дотримується нейтралітету відносно релігії. Вона не визначає значення якоїсь релігії для загальнонаціональної чи місцевої культури, не займається проблемою розміщення релігійних символів у публічних місцях, не санкціонує винятки у системі оподаткування, не врегульовує на законодавчому рівні особливості релігійного побуту і святкового циклу. Таку модель репрезентують Сполучені Штати Америки.

Для регулювання відносин поміж Церквою та державою в Україні тяв Державний комітет у справах релігії, якій провадив реєстрацію релігійних організацій, встановлював правила проведення ними культової діяльності, здійснював контроль за дотриманням конституційно-правових норм і законів з питань свободи совісті та релігії. За даними Держкомрел ігії, у 2001 р. було скоєно 102 таких порушення, проти 544 у 1992 р. (див. текст 9.9). Ліквідація цього комітету на початку 2005 р. засвідчила бажання центральної виконавчої влади проводити подальшу демократизацію відносин поміж державою і Церквою.

Регулярно відбуваються зустрічі Президента України з главами релігійних конфесій. Утворено Всеукраїнську Раду Церков та релігійних організацій. Вона є представницьким міжконфесійним консуль-тативно-дорадчим органом, що діє на громадських засадах. Подібний орган - Національна Рада церков у США - довів свою корисність, хоча його функції дещо відмінні від функцій української Ради.

На наш погляд, українська держава у своїх відносинах з релігією, передусім, історично "традиційними" для країни Православними Церквами та ісламськими громадами (Автономної Республіки Крим) намагається втілювати в життя "пристосовницьку модель". Така вкрай поміркована позиція вочевидь пояснюється сумним атеїстичним досвідом радянських часів і небажанням у нестабільні часи розбудови незалежної держави впроваджувати більш радикальні моделі.

Однак також під час демократичних виборів до Верховної Ради Ук-раїни 1990 р. українські політики заявили про відповідний інтерес до релігії. Одним із переконливих свідчень цього є включення до програмних документів багатьох політичних партій релігійних питань та створення партій конфесійного спрямування (Християнсько-Демократична партія України, Республіканська Християнська партія, Партія муеульман). Особливої популярності у першій половині 1990-х році. набуло гасло "Незалежній Україні-єдина автокефальна (самостійна) Православна Церква". На ньому спекулювали група народних депутатів "За єдину Помісну Церкву". Свого часуу Верховній Раді України діяло депутатське об’єднання на підтримку традиційних і канонічних конфесій. За винятком окремих депутатів і політичних партій, зацікавлені у використанні релігії чи в оперті на неї згуртовані захистом корпоративних інтересів регіонально-кланові утворення.

Деякі релігійні організації зі свого боку відверто співпрацюють з впливовими політичними силами, виступають їхніми гаслами, підтримують їхніх кандидатів у структури законодавчої і виконавчої влади. (Протягом 1990-2002 році. народними депутатами України обиралися тільки два служителі культу). Таким чином, вони розраховують одержати більший доступ до державних ЗМІ з багатомільйонною аудиторією і неформал ьну, однак дієву підтримку вусіх сферах своєї діяльності.

Дедалі популярнішими у житті Церкви стає проведення ходів, маршів, тобто масове вираження своїх вимог. У першому півріччі 2004 р. клірики Церкви провели у декількох найкрупніших містах країни кілька багатолюдних акцій. їхньої кінцевою метою була демонстрація здатності Церкви тиснути на владу шляхом організації акцій за участю вел и кої кількості віруючих.

Щоправда, в цілому ставлення релігійних організацій до української держави характеризується, так би мовити, доброзичливим нейтралітетом. Воно засноване, по-перше, на безумовному визнанні факту національної незалежності України; по-друге, на сподіванні, що "Церква відокремлена від держави, проте не від суспільства". Ст. 21 Закону України "Про свободу совісті..." якраз передбачає на прохання громадян чи за ініціативою релігійних організацій проведення богослужінь та релігійних обрядів у військових частинах, в лікарнях, будинках для людей похилого віку та інвалідів, місцях попереднього ув’язнення і відбування покарання. Тим-то питання, які ставляться релігійними організаціями перед владою, не мають політичного забарвлення. Вони стосуються:

• повернення релігійним організаціям відчужених від них у різні часи майнаікультовихбудівельізапобігання можливої приватизації колишньої церковної власності;

• послаблення податкового тягаря в їх економічній діяльності;

• створення пільгових умов для отримання гуманітарної допомоги з боку "братніх" закордонних центрів;

• удосконалення законодавчої бази і напрацювання конкретних механізмів для розширення суспільного служіння-ум ісцях позбавлення волі, сиротинцях, будинках для людей похилого віку, середніх і вищих навчальних закладах, Збройних Силах України;

• отримання більшого доступу до радіо- і телебачення з метою пропаганди суспільно-значущих цінностей і запобігання хвилеподібному зростанню в них демонстрації насильства і розпусти;

• спрощення процедур виїзду закордон з суто релігійною мотивацією (наприклад, паломництво до Мекки чи навчання до Рима).

Згідно до даних опитуваннясромадської думки 2002-2003 pp., суспільна думка схвально ставиться до розширення присутності Церкви у школі і Збройних силах. Позитивне в ід реагували згідно 66% та 50% опитаних.

Досягнутий рівень свободи совісті та релігії в Україні, ступінь демократичності державно-релігійних відносин Нині визнаються світовою спільнотою. Недарма, Україна не згадується серед країн-порушниць у щорічних звітах про стан релігійної свободи, які Держдепартамент США оприлюднює з 1998 р.

← Предыдущая страница | Следующая страница →