Поделиться Поделиться

Структура, соціально-політична база і проблеми зарубіжної УКЦ

Зарубіжна УКЦ перебуває в безпосередньому підпорядкуванні Конгрегації східних церков. її організаційний центр до легалізації УГКЦ в Україні розташовувався в Римі. В Італії УКЦ має кілька дослідницьких центрів, мережу навчальних закладів середньої та вищої ланки, кілька парафій, монастирів, музей. З 1963 по 1984 роки УКЦ очолював Верховний архієпископ Львівський кардинал Й.Сліпий.

З його ім'ям пов'язані становлення й розвиток освітньовиховної, богословсько-історичної, просвітницької діяльності зарубіжної УКЦ. Поза межами України церква має більше як 30 спеціальних навчальних закладів різних рівнів.

Важливу соціополітичну та просвітницьку функції виконують в діаспорі церковні засоби масової інформації. У 80-х роках УКЦ, наприклад, мала одну щоденну газету, п'ять тижневих, кілька журналів, а в місцях компактного проживання українців готувалися спеціальні радіо- і телепрограми, на весь світ працювала українська редакція "Радіо Ватикан".

Політична діяльність УКЦ реалізувалася через навколо-церковні мирянські організації (Український християнський рух, Українське патріархальне світове об'єднання, Союз католицьких жінок, Товариство католицького студентства "Обнова", Союз українців-католиків "Провидіння" в СІЛА, Братство українців-католиків, Українське католицьке юнацтво, Ліга українських жінок у Канаді та ін.), а також через деякі громадсько-політичні організації цього релігійно-церковного комплексу, що зумовило істотне скорочення її соціальної бази.

Треба, однак, зазначити, що саме політизація позитивно вплинула на нормалізацію відносин церкви з багатьма зарубіжними українськими суспільними організаціями та політичними партіями.

Кризові тенденції у внутрішньому житті УКЦ набули в 70-80-х роках хворобливого характеру. Перепоною на шляху переростання їх у загальну кризу став розвиток процесу демократизації й лібералізації суспільно-політичного життя в Україні. В цілому внутрішній розвиток УКЦ породжує проблеми, які неминуче виникають за умов функціонування церкви в еміграції, у відриві від автохтонної території і традиції. Це і питання збереження в релігійно-церковному житті рідної мови, календаря, народних традицій, і проблема кадрів священнослужителів та скорочення чисельності віруючих.

Говорячи про тенденції еволюції зарубіжного українського католицизму, не дозволяється ж обминути факт скорочення числа його прибічників за рахунок переходу їх до інших християнських конфесій, а також поступового процесу розмивання його етнічної однорідності.

Згадані вже труднощі розвитку зарубіжної УКЦ (до моменту легалізації УГКЦ в Україні) переростали для церкви фактично в питання її життя чи смерті, буття чи небуття. І хоча тепер актуальність цих проблем власне для зарубіжних українських греко-католиків не зменшилась, а від розв'язання їх перестала вже залежати доля всієї церкви, вони, незважаючи на їхню нерозв'язаність, зайняли належне їм першорядне місце в церковному житті.

Також 1980 р. папа Іоанн Павло II надав зарубіжній УКЦ право синодального устрою. На зміну щорічним єпископським конференціям прийшли синоди - вищі законодавчі органи у східних церквах. Синод 1990 р. підтвердив повноваження єпископів відновленої в Україні УГКЦ. Синод 1991 р., разглянувши релігійну ситуацію в Україні, ухвалив рішення про переїзд на батьківщину вищих керівників зарубіжної УКЦ.

Актуальним упродовж останньої чверті XX ст. бачиться для УКЦ питання про завершення її організаційної структури патріархальним устроєм.

Вперше питання про необхідність створення Києво-Галицького патріархату порушено Й. Сліпим у жовтні 1963 р. на II Ватиканському соборі. Через два місяці по через те римський папа надав Львівському митрополитові статус Верховного архієпископа. На конференції єпископів УКЦ у 1969 р. прийнято рішення про утворення Києво-Галицького патріархату УКЦ, а з 1975 р. частина ієрархів та віруючих почала іменувати кардинала Й.Сліпого патріархом. З канонічних та політичних причин подібні дії не підтримано керівництвом Ватикану.

Згідно з Декретом про східні церкви Верховному архієпископу надаються всі права патріарха, встановлення нових патріархатів визнається виключно прерогативою Вселенського собору чи римського папи. Формально зрівнянням Верховного архієпископа у правах з патріархом нібито знімається невідповідність у реальному обсязі їхніх повноважень. Насправді очевидно, що патріарша церква як така, що становить вищу інстанцію для справ патріархату, включно з правом створення нових єпархій та йменування єпископів свого обряду в межах патріархальної території, якісно відмінна від жорстко підпорядкованої Римові й безпосередньо ним керованої, рішення якої не дійсні без затвердження папою, тобто від церкви, якою на сьогодні є УКЦ.

Незважаючи на бажання греко-католицьких ієрархів перенести розв'язання питання про патріархат на міждержавний рівень, керівні кола у Ватикані та його офіційні представники в Україні неодноразово наголошували, що це є виключно церковним питанням, яке не має нічого спільного з міждержавними стосунками Ватикану та України.

На сьогодні бачення майбутнього статусу УКЦ у структурі католицької церкви є розбіжним у Ватикані та в УКЦ. Розбіжність ця надто велика, щоби очікувати на позитивне розв'язання проблеми ближчим часом.

УКЦ прагне до усамостійнення та уніфікації літургічної практики церкви - чину богослужінь, усталеної мови та термінології, очищення від нашарувань часу та чужорідних домішок (полонізмів, латинізмів, русизмів).

Не менш актуальним для УКЦ є питання впорядкування її організаційного устрою. Адже як зарубіжна УКЦ, так і УГКЦ в Україні також не становлять єдиного, цілісного повнокровного церковного організму. Через те поряд із завданням з відновлення та впорядкування давніх і створення нових адміністративно-церковних одиниць перед керівництвом УКЦ неминуче постає проблема підпорядкування єдиній церковній владі всіх українських католицьких церковних структур.

Зарубіжні українські католицькі церкви єднають поміж собою спільний східний обряд з елементами національного забарвлення, канонічне та окремі положення партикулярного права. Конкретні обставини й традиції існування греко-католицької церкви поза межами українських земель визначають специфіку проблем і завдань, що стоять перед ними в окремих регіонах чи країнах, а тим самим і напрями їхнього розвитку. З відродженням УГКЦ в Україні дані церкви втратили цілу низку притаманних їм перед тим функцій, наявність яких зумовлювалась існуванням у зарубіжному світі в статусі політичної еміграції. Змінюються пріоритети і характер діяльності зарубіжних церков, постають нові завдання й нові проблеми, а самі церкви займають належне їм підпорядковане місце в структурі Української греко-католицької церкви.

Українські православні і протестантські церкви в діаспорі

Загальна чисельність православних українців у країнах Заходу налічує близько 300 тис. віруючих. Вони об'єднані в різних церковних організаціях, таких як Українська православна церква в Канаді, УПЦ в Америці, УАПЦ в США, УАПЦ в Західній Європі, УАПЦ соборноправна.

Українські православні громади в Північній Америці виникають на початку XX ст. Процес їхнього організаційного оформлення та розбудови прискорили кризові явища всередині греко-католицьких громад, коли чимала кількість їхніх вірних, протестуючи проти латинізаторського та ворожого до православ'я ставлення першоієрархів, перейшла на православ'я.

Зародився даний рух у середовищі прибулих до США українців (русинів) греко-католиків із Закарпаття у 1891 році, котрі наслідували наприклад священиків та вірних їхніх парафій. У 1918 р. більша частина українців міста Бостона, одного з осередків поселення перших емігрантів у США, також переходить на православ'я. У 1929 р. греко-католицький екзархат у Пітсбурзі на правах автономії переходить до Грецької архиєпископії в Північній і Південній Америці, що входила до складу Вселенського патріархату. Очолив цю частину православних єпископ Йосиф Жук.

Однією з найбільших зарубіжних українських православних церков є Українська православна церква в Канаді (до 1980 р. називалася Українською греко-православною церквою в Канаді). Вона має нині близько 100 парафій. Засновано УГПЦ у Канаді 1918 р. на з'їзді світських осіб у Саскатуні на знак протесту проти латино-католицької орієнтації уніатського єпископа Микити Будки. Організаційне становлення даної церкви відбувалося разом із утвореною 1919 р. в Сполучених Штатах Америки Американсько-українською православною церквою, яка перебувала під юрисдикцією Антіохійського патріархату. У 1924 р. керівництво обома церквами прийняв на себе архієпископ Іоанн Теодорович, котрий саме для цього був делегований до Америки з України утвореною тут 1921 р. УАПЦ.

По закінченні Другої світової війни в діючі в США і Канаді церкви влилися тисячі біженців українців-православних. З України на Захід емігрували всі єпископи та переважна більшість священиків відродженої на окупованій німецькими військами території УАПЦ. У Америці на той час архієпископа Іоанна Теодоровича та висвячених ним священиків звинуватили у неканонічності. Після зречення І.Теодоровича на соборі УГПЦ в Канаді на його місце обрано архієпископа Мстислава Скрипника (очолював церкву до 1950 р.). Від 1951 р. УГПЦ у Канаді стала митрополією. Цього року на надзвичайному соборі її предстоятелем одноголосно обрано митрополита Іларіона (Огієнка), котрий очолював церкву до своєї смерті в 1972 р.

На рубежі 50-х років православні церкви в США лихоманило від розкольницьких дій ієрархів, що змагалися за владу - новоприбулого митрополита Іларіона та єпископів з Американо-карпаторуської єпархії. Однак керівництву церкви вдалося подолати кризу і в 1950 р. очолювана архієпископом Іоанном Теодоровичем Американо-українська православна церква та УПЦ у США під проводом архієпископа Мстислава Скрипника об'єдналися в єдину УПЦ у США. Закиди відносно неканонічності поставлення І.Теодоровича та висвяченого ним духовенства було знято перевисвяченням їх у 1949 р. Наступного року УПЦ в США набула статусу митрополії.

Митрополит Мстислав Скрипник очолював УПЦ у США від 1972 до 1990 року, коли на соборі в Києві його проголосили патріархом відродженої УАПЦ. У 1995 р. УПЦ в США прийняли під юрисдикцію Вселенського патріарха, що усунуло перешкоди в її єднанні із вселенським православ'ям.

Резиденція предстоятеля УПЦ у США міститься в придбаному на початку 50-х років маєтку в м.Саут Бавнд-Брук (штат Нью-Джерсі), за сорок кілометрів від Нью-Йорку. Тут утворено осередок Української православної церкви (архів-музей, бібліотека, друкарня), діє духовна семінарія, культурний центр. Біля величної церкви св. Андрія Первозванного закладено цвинтар, де знайшли спочинок близько 4 тис. зарубіжних українців різних віросповідань.

Резиденцію предстоятеля УПЦ в Канаді розміщено у Вінніпезі. На сьогодні ця церква налічує близько 100 парафій. Від 1946 р. духовенство здобуває вищу освіту в колегії св. Андрія. Від 1991 р. УПЦ в Канаді перебуває під юрисдикцією Вселенського патріарха.

В Австралії православна церква українців існує як Австралійсько-Новозеландька єпархія УПЦ у США. Невелике число православних українців, які проживають у країнах Латинської Америки, об'єднано в Південноамериканській єпархії УАПЦ.

Митрополія УАПЦ у Західній Європі виникла в повоєнні роки. У січні 1944 р. єпископату УАПЦ довелося виїхати з України до Польщі, а згодом також далі - до західних земель у Німеччині. У березні 1946 р. в Еслінгені проведено собор єпископів УАПЦ, на якому розв'язано низку проблем, пов'язаних з новими умовами існування та діяльності даної церкви.

У 1948 р. в УАПЦ стався розкол: від неї відійшла частина вірних на чолі з єпископом Григорієм, які утворили окрему Українську автокефальну православну соборно правну церкву. На сьогодні УАПЦ соборно правна налічує близько 5 тисяч віруючих.

Від 1953 до 1969 року митрополією УАПЦ у Західній Європі керував митрополит Никанор. Йому підпорядковувалися єпархії православних українців у Західній Європі, Австралії та Новій Зеландії. У 1969 р. главою УАПЦ у ФРН обрано митрополита Мстислава, котрий на той час уже керував УПЦ у США, Південній Америці, Австралії та Новій Зеландії.

Однією з авторитетних українських православних церков за кордоном є Українська православна церква в Америці, яка перебуває під юрисдикцією Вселенського патріарха. Вона налічує близько 13 тисяч віруючих.

Релігійно-церковне життя зарубіжних православних українців позначене не лише завершенням процесу впорядкування канонічного статусу їхніх основних церков через те, що вони перейшли під омофор Вселенського патріархату, а й у зв'язку з інтенсифікацією пошуку шляхів до тіснішої співпраці цих церков, координації дій, єднання.

У країнах СНД та Балтії переважна більшість етнічних українців, які сповідують православ'я, відносять до Руської православної церкви, кілька парафій у Росії має УПЦ Київського патріархату.

Протестантизм у середовищі зарубіжних українців поширений у країнах Північної та Південної Америки. У США діють об'єднання українських євангельсько-баптистських церков, Українська євангельська реформована церква. У Канаді - велика кількість українців-протестантів належить до місцевих протестантських організацій, а також входить до складу Всеканадського об'єднання євангельських християн-баптистів.

Контрольні завдання і запитання

1. Розкажіть про становлення й розвиток греко-католицької церкви в українській діаспорі США і Канади.

2. Що ви знаєте про зародження і сучасний стан УКЦ в Західній Європі й Австралії?

3. З якими проблемами стикаються греко-католицькі церкви в сучасній Польщі, Румуни, Словаччині та інших країнах Південно-Східної Європи?

4. Які соціополітичні та етноінтеграційні функції УКЦ в діаспорі?

5. Охарактеризуйте проблеми українських православних церков у діаспорі.

Тематика рефератів

1. Особливості релігійного життя української діаспори.

2. Структура, канонічний стан, соціальна база і проблеми зарубіжної УКЦ.

3. Українські православні і протестантські церкви в діаспорі.

Рекомендована література

1. Великий АГ. З літопису християнської України: В 10 т. - Рим, 1968-1988.

2. Власовський І. Нарис історії Української православної церкви: В 4 т. - Вид. 2-е. - Нью-Йорк; С. Бавнд-Брук; Київ, 1990. - Т.4.

3. В обороні віри. - Торонто, 1984.

4. Воронін О. Історичний шлях УАПЦ. - Кенсінгтон, 1992.

5. Дорошенко Д.І. Історія християнської Церкви. - Вінніпег, 1949.

6. Енциклопедія релігієзнавства. -Париж; Нью-Йорк, 1980. - Т.9.

7. Журнал "Патріархат" за 1996-1999 році.

8. Іларіон, митрополит. Книга нашого буття на чужині. - Вінніпег, 1956.

9. Савчук СВ. До взаємовідносин поміж Українськими православними церквами у вільному світі. - Вінніпег, 1972.

10. Федорів Ю. Історія церкви в Україні. - Торонто, 1967.

11. Часопис "Відомості" за 1996-1999 році.

Похожие статьи