Поделиться Поделиться

Конфлікт, стрес, кризовий стан

Англійське слово "stress" походить від латинського "stringere", яке дослівно означає "затягувати удавку". В англійській мові XVI11 ст. стрес означав "силу, тиск, напругу чи міцне зусилля", стосуючись людини і органів її тіла.

Перші визначення терміна "стрес" відображали його розуміння як наслідку зовнішнього впливу. У 1910 р. сер Вільям Озер висловив думку, що "стрес" і "стрейн" (англ. strain - фізична напруга) здатні викликати захворювання. У 30-х pp. видатний фізіолог У. Б. Кенон вивчав ефекти впливу стресу на людей і тварин, зокрема реакцію "fight or flight" ("чи битися, чи тікати"). Коли його "піддослідні" потрапляли в незвичні умови – холод, брак кисню, збудження, Кенон міг спостерігати їхні фізіологічні реакції, що супроводжувалися здебільшого викидом адреналіну в кров. На думку Кенона, його піддослідні "потрапляли під стрес".

Одну з перших наукових спроб пояснити захворювання, пов'язані зі стресом, здійснив у 1946 р. Ганс Сельє, котрий запропонував виділити три стадії реакції людини на стрес:

1. Реакція тривоги, коли після початкової фази зниженого опору настає шок, під час якого активізуються індивідуальні захисні механізми.

2. Опір – стадія максимальної адаптації, після якої організм повертається до рівноваги. Проте коли стрес не минає чи не спрацьовує захисний механізм, то людина переходить до третьої стадії.

3. Виснаження – стадія, що супроводжується почуттям спустошеності.

У ситуаціях стресу активізується "оркестр" наших гормональних залоз, які викидають у кров адреналін і гормони кортикостероїди, що стимулює до дії мозок, нерви, серце і м'язи.

Таким чином:

- посилюється потік крові до мозку;

- серце прискорює роботу і жене до м'язів більше крові;

- поліпшується робота легенів;

- глюкоза і жири потрапляють у кров, забезпечуючи організм додатковою енергією.

У результаті зростає тиск крові. Коли це триває досить тривалий час, то призводить до втрати артеріями природної еластичності та, як наслідок, до підвищеного кров'яного тиску.

Г. Сельє продовжував традицію розуміння стресу як зворотної реакції на внутрішні і зовнішні процеси, які досягають порогових рівнів. У 1970 p. Р. Лазарус висловив припущення, що стрес залежить від того, як людина вміє сприйняти й оцінити значення небезпечного, загрозливого чи іншого неординарного явища. На думку Лазаруса, інтенсивність стресового досвіду визначається тим, наскільки людина відчуває, чи зможе вона подолати ту чи ту загрозу. Коли людина невпевнена у собі, то її захисні механізми виявляються пригніченими.

Таким чином, сьогодні стрес розглядають як силу, яка виводить психологічні й фізичні функції за межі діапазону їхньої стійкості, викликаючи почуття напруженості.

Конфлікти здебільшого пов'язані зі стресами. У процесі конфлікту у сторін зростає роздратування, гнів, можуть виникати такі почуття, як злість, ненависть, страх, образа, відчай, безнадія, безпомічність, самотність, посилюється психологічний стрес. Сила стресу залежить від таких факторів: значущість ситуації, ступінь ризику і дискомфорту, дефіцит часу й інформації, брак знань і умінь для безпечного залагодження чи вирішення конфлікту. Має значення також індивідуальна толерантність до навантажень. Вважається, що особи, які мали психологічні травми в дитинстві, здебільшого виявляють нижчу стресостійкість у конфліктах.

Поширеним видом конфлікту в організації, котрий призводить до стресової для особи ситуації, вважається моббінг (від англ. mob - натовп, нападати натовпом) - колективне психологічне цькування, систематичний вияв ворожості, знущання і дискримінація співробітника. Метою моббінгу може бути звільнення співробітника, котрий не подобається, чи отримання задоволення від приниження і залякування людини. Моббінг може полягати у цькуванні, бойкоті, ненаданні інформації чи наданні хибної чи застарілої, соціальній ізоляції, постійній критиці, ігноруванні успіхів, упереджених жартах, поширенні чуток, виказуванні тощо. Найбільший ризик стати жертвою моббінгу в "новачків", які проігнорували неписані правила колективу, а також у тих особистостей, які мають особливості, що відрізняють їх від інших "середніх" співробітників. Найчастіше моббінг виникає там, де погана організація виробничого процесу, нечітко визначена сфера відповідальності, співробітники недовантажені, де керівництво не надає уваги формуванню робочої атмосфери. На тривалий моббінг його жертва реагує фізіологічними (виразка шлунку, серцево-судинні захворювання тощо) та психічними (різні порушення поведінки, депресії) розладами, а інколи може виникнути бажання піти з життя.

Результати психологічних досліджень свідчать, що жертви сильного стресу відчувають порушення і в інших сферах діяльності, наприклад, труднощі з концентрацією уваги, погіршення пам'яті, зниження здатності до навчання і загальної мотивації, порушення емоційного контролю, зростання підозрілості й ворожості. Ймовірність того, що стресор викличе серйозні порушення, залежить від раптовості, непередбачу-ваності, тривалості, повторюваності, від того, наскільки він загрожує життю, сприяє ізоляції, входить у конфлікт з уявленням про своє "я", фізично чи психологічно загрожує гідності, а також від того, чи особистість відчуває втрату контролю над ситуацією, безпомічність і невпевненість.

Гостра реакція на стрес характерна для учасників конфліктів, у яких мають місце насильницькі дії. Давно було помічено, що, стикаючись із травматичною ситуацією, частина солдатів-новачків тимчасово втрачала здатність виконувати бойове завдання: вони чи демонстрували занурення в себе, чи сильне збудження, погано розуміли те, що відбувається, втрачали орієнтацію, відчували патологічний страх, виявляли неспокій. їхня поведінка суперечила потребам власної безпеки чи безпеки підрозділу. Після того як травматична подія минула, жертви стресу продовжують відчувати порушення повсякденного функціонування: вони повторно переживають тяжку подію, мають підвищену психологічну збудливість, намагаються уникати стимулів, які мають зв'язок із травмою. Водночас відбувається внутрішня робота, яка має відновити відчуття порядку та смислу, цілісність особистого простору, відчуття влади над власним життям. У деяких осіб ознаки посттравматичного стресового розладу зберігаються роками, і вони не можуть повернутися до нормального функціонування протягом усього життя. На якийсь досить тривалий період вони можуть майже звільнитися від симптомів, а потім під впливом незначного стресора, котрий чимсь нагадує початкову травму, а іноді й без помітної причини, дані симптоми повертаються. Оскільки жертви посттравматичного стресового розладу намагаються уникати нагадувань про травму, вони здебільшого уникають лікування і навіть думок про нього.

Деструктивним способом виходу з гострої конфліктної ситуації є суїцид - свідоме і навмисне позбавлення себе життя. Суїцид є відносно нечастим явищем, в якому як під збільшувальним склом виявляються процеси, що перешкоджають конструктивному вирішенню конфлікту. На думку В. А. Тихоненка, позиції особистості в ситуаціях конфлікту поділяються на адаптивні й неадаптивні ("програшні"). В останньому випадку, конструюючи в свідомості конфліктну ситуацію, суб'єкт визначає для себе позицію, яка не дає йому змоги побачити перспективи та шляхи вирішення конфлікту. Смислова оцінка ситуації, що склалась як "безвихідна", різко обмежує "внутрішнє поле зору" і блокує пошукову діяльність. "Програшну" позицію особистості характеризують такі ознаки:

1. Фіксованість позиції. Суб'єкт не може змінити образ ситуації, вільно маніпулювати його елементами в просторово-часових координатах.

2. Залученість, тобто розміщення себе в точці прикладення загрозливих сил; погляд на ситуацію "зсередини", нездатність відмежуватися від конфліктної ситуації, дис-танціюватися від неї.

3. Звуження сфери позиції особистості порівняно зі сферою конфліктної ситуації. Звуження смислової сфери особистості відбувається за рахунок обмеження уявлень про власні ресурси і внаслідок зростання ізоляції від оточуючих.

4. Ізольованість і замкнутість позиції. У структурі усвідомлення конфліктних відносин замість адаптивної позиції "ми-вони" наявна набагато вразливіша конфронтація "Я-вони", яка свідчить про відчуження особистості, втрату зв'язку з референтними групами, порушення ідентифікації.

5. Пасивність позиції. Уявляючи активно спрямовані на нього дії учасників конфлікту, суб'єкт не може в межах складеного смислового образу визначити свої конструктивні дії (нападу, захисту тощо). Така пасивність позиції знецінює будь-які відомі суб'єктові варіанти рішень. Парадоксально, що багато самогубців, аналізуючи сторонні ситуації, а також після закінчення кризи знаходили шляхи вирішення конфлікту і навіть виступали в ролі радників стосовно інших, проте до себе дані конструктивні плани не могли застосувати. У пасивних позиціях знання і досвід не тільки не актуалізуються, а й відкидаються.

6. Нерозвиненість у часовій перспективі, брак майбутнього - тісно пов'язані зі вказаними вище ознаками "програшної" позиції. Майбутнє уявляється тільки як продовження чи поглиблення наявної ситуації [177, с. 22-23]. У ситуації конфлікту "програшна" ситуативна позиція може трансформуватися у "програшну" життєву позицію, і тоді особистість опиняється у кризовому стані.

Часто причиною самогубства є депресивні розлади. Депресія - це складний клінічний синдром, основним симптомом якого є втрата можливості отримувати задоволення і насолоду від речей, які раніше приносили щастя. Людина ніби "видихається", втрачає сильні почуття, нею оволодіває безнадія, провина, самозасудження і дратівливість. Послаблюється рухова активність чи виникають приступи голосного, безупинного говоріння, сповненого скарг, звинувачень, прохань про допомогу. Часто це супроводжується порушеннями сну чи хвилеподібною втомою, на соматичному рівні - тремтінням губ, їх сухістю, частим диханням. З'являється біль у голові чи животі. Хворі відчувають свою небажаність, гріховність, непотрібність і доходять думки, що життя не має сенсу.

Для поліпшення свого стану людина, яка відчуває гострий чи хронічний стрес, може скористатися комплексом заходів:

1. Фармакологічні засоби відновлення: вітаміни, препарати пластичної дії, препарати енергетичної дії, адаптогени.

2. Відновлення засобами фізіотерапії: ультрафіолетове опромінювання, аеронізація повітря, дія теплом і холодом, водні процедури.

3. Масаж: класичний масаж, точковий масаж, вібромасаж.

4. Акупунктура і електроакупунктура.

5. Психологічне консультування і психотерапія.

6. Аутогенне тренування, релаксація (за Бенсоном, за Якобсеном), прогресивна релаксація (за Джекобсоном), медитація.

7. Ароматерапія.

8. Дієтотерапія.

9. Арттерапія (терапія музикою, співом, танцями).

10. Дихальні вправи.

11. Візуалізація.

12. Переключення уваги, повноцінний відпочинок, сон, секс, "шопінг-терапія".

13. Фізичні вправи: динамічні, статичні, ізометричні.

14. Гіпноз.

15. Ведення щоденника, спілкування з друзями.

16. Психологічний захист (заперечення, витіснення, проекція).

17. Використання енергії мікровібрацій (циркулярний дущ, віброакустичні апарати).

Поряд із факторами, які збільшують імовірність суїци-дальної поведінки, виділяють також антисуїцидальні фактори: акцентоване почуття обов'язку, зокрема усвідомлення батьківських обов'язків; уявлення про гріховність самогубства; заклопотаність станом власного здоров'я, страх перед фізичними стражданнями, болем, смертю; інтенсивна емоційна прив'язаність до близьких людей; наявність творчих планів; небажання виглядати негарним після смерті тощо.


← Предыдущая страница | Следующая страница →