Поделиться Поделиться

Детермінація насильства в сім’ї на макрорівні

До макрорівня (суспільства в цілому) належать соціальні явища і процеси, які мають певне детерміністичне значення для пояснення того, що їх породжує, визначає, обумовлює.

Соціально-економічні чинники. Наразі економіка держави переживає надзвичайно складний період. Протиріччя економічного характеру тісно переплетені із соціальними вадами: перші тягнуть за собою поглиблення матеріальної диференціації населення, збільшення прошарку знедолених громадян, загострення ситуації на ринку праці, руйнацію принципів соціальної справедливості, перерозподілу матеріальних ресурсів.

До чинників цього виду відносяться такі:

- погіршення і нестабільність соціально-економічного життя (що часом обумовлює суперечність між природним бажанням мати дитину і економічним статусом; неможливість розвивати свої таланти, культурні запити);

- скорочення кількості робочих місць у виробництві та пов’язане з цим безробіття;

- слабка дієвість системи матеріальної допомоги сім’ям, які її потребують, загалом матеріальна залежність жінок від чоловіків

Залежно від стану матеріального становища сім’ї, в яких було вчинене насильство, розподілились наступним чином: низьке або дуже низьке – 70%, з середнім достатком – 27%, заможні – 3%. З кримінологічної точки зору небезпека бідності полягає в тому, що коли вона стає способом життя сім’ї і передається з покоління до покоління, то в цілому змінюється й стратегія виживання таких сімей. Як зазначає Г. Й. Шнайдер, вона починає ґрунтуватися на жорстких засобах та насильстві, що призводить до зростання злочинності як в сім’ї, так і поза нею.

Ще однією об’єктивною реальністю є несприятливі житлові умови, коли сім’ї живуть у аварійних чи напіваварійних будівлях, перенаселених гуртожитках. Навіть у тих випадках, коли сім’ї мешкають в упоряджених помешканнях, проблема виникає через вимушене проживання значної кількості людей у стиснутих умовах: інколи на одного мешканця припадає житлова площа, менша навіть за передбачену міжнародними стандартами для ув’язнених.

Спеціалісти Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України відзначають, що чинна система допомоги маргіналізує сім’ї з дітьми – розмір виплат стимулює народження дітей заради грошей та подальшу передачу на утримання держави (добровільно або через позбавлення батьківських прав). Розуміння того, що державна допомога сім’ям з дітьми є тимчасовим компенсатором втрат, пов’язаних із вибуттям працездатних членів сім’ї з ринку праці, а не видом постійного фінансового забезпечення, бракує і в органах влади, і в населення, що посилює утриманські настрої, поглиблює «пастку бідності».

Вказані та інші економічні негаразди (досить часто обтяжені пияцтвом або наркотизмом одного чи декількох членів родини) сприяють зростанню внутрішньосімейної конфліктності, прагненню задовольнити власні потреби за рахунок утиску прав інших, чи то навіть позбутися родича як небажаного «тягаря».

Вплив факторів політичного характеру перш за все пов’язаний з недоліками здійснення державою соціальної, кримінальної та кримінологічної політики. Зокрема, з приводу соціальної політикинауковці Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України відзначають, що сімейна політика держави наразі не узгоджена з політикою щодо праці, податків, демографії тощо та роблять висновок про необхідність інтеграції сімейної політики в загальноекономічну стратегію держави

Стосовно кримінальної політики видатний російський і український юрист, громадський діяч і публіцист М. П. Чубинський зазначає, що вона складається з трьох напрямів боротьби зі злочинністю: кримінального законодавства, політики превенції, політики репресій (каральної політики). Кримінологічна політика – це складова частина державної внутрішньої соціально-економічної політики, яка на основі Конституції України, теорії кримінології та інтегрованих нею знань визначає методологічні засади та шляхи, якими керується держава при здійсненні нерепресивної протидії злочинності та її проявам. Тим самим кримінологічна політика виступає як єдність: 1) державної концепції протидії злочинності, що виражається у відповідних директивних актах; 2) наукової кримінологічної теорії запобігання злочинності; 3) особливого виду діяльності держави, її органів, громадськості, спрямованої на ефективну протидію злочинності як соціального явища та окремим її різновидам.

У соціальній сфері існує низка негативних тенденцій, що посилювали дію криміногенних детермінант насильства в сім’ї. В першу чергу це стосується соціокультурних та морально-психологічних чинників сімейного насильства. Так, з їх числа на макрорівні найбільш значущими є:

- існування культури насильства в сучасному суспільстві; поширеність у засобах масової інформації, перш за все на телебаченні, пропаганди насильства та жорстокості, деструктивний вплив відео- та ІТ-продукції;

- поширення алкоголізму (порівняно з радянськими часами фіксується збільшення виробництва і споживання алкоголю на душу населення) та наркоманії;

- укорінення в суспільній свідомості цільової настанови на індивідуальне виживання, відсутність соціальних ідеалів, певний ідеологічний вакуум та криза моральності;

- патріархальність суспільства: незважаючи на задекларовану рівність статей та заборону дискримінації за будь-якими ознаками продовжується практика коли саме чоловікам віддається перевага на ринку праці (при прийомі на роботу, у кар’єрному просуванні тощо); так само нерівність жінок спостерігається і в політичній та бізнесовій сферах.;

- домінаторні (тоталітарні) погляди членів сім’ї. В сім’ях такого типу спостерігається відсутність рівних прав всіх членів родини, особливо дітей; наявність в сім’ї суворих правил, які мають примусовий характер; дисципліна підтримується за рахунок сили та приниження; кожному члену сім’ї відведена певна роль, при чому йде наголос на його стать; зловживання владою з боку домінуючого члена родини; відсутність поваги до особистого життя членів родини та інших людей;

- стійкість стереотипів щодо ролі чоловіка і жінки в суспільстві. Попри кардинальні соціально-політичні зміни й здобутки жіночого руху протягом останніх півтора століть, жінок і чоловіків досі сприймають як осіб з протилежними якостями (незалежний – залежна, агресивний – м’яка, сильний – слабка, жорстокий – добра тощо). У багатьох країнах суто жіночими вважаються такі три риси, як сентиментальність, покірність і забобонність; натомість до притаманних тільки чоловікам були віднесені схильність до ризику, владність, сила, незалежність.

На індивідуальному рівні традиційні ґендерно-рольові стереотипи у крайніх випадках невідповідності людини очікуванням щодо неї як представника конкретної статі можуть позначитися на психічному і фізичному станах, суттєво вплинути на самопочуття, спричинити розгубленість, пригніченість, навіть призвести до самогубства; її можуть супроводжувати стрес, дискомфорт, депресія, занижена самооцінка, відчуття провини, рольовий конфлікт. Встановлено, що наслідок табу на чоловічу емоційність останні мають набагато менш близькі й емоційні зв’язки з дітьми, батьками, друзями; натомість жінку, котра проявляє принциповість, твердість, незворушність сприймають як таку, що втрачає жіночність. На суспільному рівні ґендерна дискримінація та упереджене ставлення продовжують відтворюватися, жінки та чоловіки як соціальні спільноти загалом мають неоднаковий доступ до соціальних статусів, ресурсів, привілеїв, престижу, влади;

- економічне стимулювання народжуваності не супроводжується формуванням відповідального ставлення до батьківства та сім’ї, обов’язковими ознаками якого є збалансованість різних сторін виховання; високий ступінь довіри у відносинах з дитиною; бажання і спроможність давати необхідні дитині любов, тепло й безпеку; визначення меж поведінки дитини, допомога в освоєнні правил, що існують у суспільстві; розвиток здібностей дитини; виховання без насильства: виключення всіх тілесних і психологічних форм покарання, що принижують гідність дитини;

- насильство щодо дитини розглядається як норма виховання, і, як наслідок – засвоєння дитиною (свідком насильства) агресивних паттернів поведінки як нормальних;

- скорочення як загальної кількості, так і доступності для родин дитячих дошкільних установ, освітніх, культурно-виховних та спортивних закладів.

Групу детермінант насильства в сім’ї правового характеру складають недоліки як законодавчого, так і правозастосовного порядку. Зокрема, фахівці у галузі запобігання насильству в сім’ї відзначають наявність колізій між Законом України «Про попередження насильства в сім’ї» та ст. 173-2 КУпАП, а саме:

- на відміну від Закону України «Про попередження насильства в сім’ї», до диспозиції ст. 173-2 КУпАП у якості форми насильства в сім’ї не включене сексуальне насильство, хоча, як свідчить практика, зустрічаються факти некримінальних дій сексуального характеру (залицяння у непристойній та неприйнятній для жертви сімейного насильства формі, принизливі звинувачення у сексуальній непривабливості або неспроможності тощо);

- ч. 1 ст. 173-2 КУпАП передбачено адміністративну відповідальність за «застосування фізичного насильства, що не завдало фізичного болю і не спричинило тілесних ушкоджень». Таке формулювання не відповідає визначенню фізичного насильства в сім’ї, що міститься в Законі, а також самому тексту ст. 173-2 КУпАП, в якій зазначено, що внаслідок вчинення насильства в сім’ї «могла бути чи була завдана шкода фізичному або психічному здоров’ю потерпілого». Така неузгодженість нерідко призводить до того, що суди повертають справи щодо вчинення фізичного насильства в сім’ї до органів внутрішніх справ на підставі того, що жертві насильства в сім’ї було завдано фізичного болю. Безперечно, такий підхід суперечить як букві, так і духу законодавства України;

- законодавчо не визначено черговість вживання спеціальних заходів з попередження насильства в сім’ї, що передбачені Законом України «Про попередження насильства в сім’ї», та накладання адміністративних стягнень згідно зі ст. 173-2 КУпАП за ці ж самі діяння. На практиці це призводить до ситуації, коли у разі вчинення насильства в сім’ї, дільничні інспектори міліції або співробітники кримінальної міліції у справах дітей виносять офіційне попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї та складають протокол за ст. 173-2 КУпАП з подальшим направленням матеріалів до суду. У разі повторного вчинення насильства в сім’ї алгоритм дій повторюється, а винесення захисного припису взагалі ігнорується, що призводить до знецінення профілактичного потенціалу цього запобіжного заходу. Крім того, така практика є порушенням ч. 3 ст. 10 Закону, згідно з якою у разі вчинення особою насильства в сім’ї, після отримання нею офіційного попередження про неприпустимість вчинення насильства в сім’ї, ця особа має в усіх випадках направлятися до кризового центру для проходження корекційної програми;

- застосування до кривдника в усіх випадках вчинення насильства в сім’ї, які не містять складу злочину, ст. 173-2 КУпАП, утримує жертв від звернення із заявою про таке насильство, оскільки найчастіше вживаним на практиці адміністративним стягненням в таких випадках виступає штраф. Від таких заходів протидії сімейному насильству страждає передусім сама жертва насильства в сім’ї, яка має, як правило, спільний із насильником сімейний бюджет [540; 239, с. 12–14; 202, с. 218–220].

Представники громадських організації вказують також на такі недоліки:

- законодавством недостатньо чітко визначені органи влади, відповідальні за попередження насильства в сім’ї. Зокрема у ст. 3 Закону «Про попередження насильства в сім’ї» не згадуються органи та заклади освіти, центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді тощо;

- Закон «Про попередження насильства в сім’ї» не передбачає обов’язковості створення кризових центрів: вони мають створюються місцевими державними адміністраціями за поданням спеціально уповноваженого органу виконавчої влади. При цьому дотепер не у всіх регіонах України кризові центри створені та діють; відсутній порядок визначення потреби конкретного регіону, так само відсутні як дані щодо кількості закладів і жертв, яким була надана допомога уповноваженим органом влади з цього питання, так і інформація про те, що саме було зроблено;

- у наявній статистичній звітності відсутній поділ даних за видами насильства в сім’ї;

- відсутність або обмеження у доступі до соціальних послуг для окремих категорій жертв сімейного насильства. Так, відповідно до Типового положення про центри соціально-психологічної допомоги, забезпечення тимчасового притулку можливе лише для осіб, вік яких не перевищує 35 років та для осіб (без вказівки на вік) з неповнолітніми дітьми, місце реєстрації яких знаходиться в межах регіону, в якому функціонує заклад. Аналогічні проблеми стосуються й соціальних центрів матері та дитини. До цього часу не забезпечене надання допомоги особам похилого віку;

- корекційні програми роботи з кривдниками, запроваджені законом з 2009 р., у 10 областях до теперішнього не здійснювалися взагалі. В інших же регіонах на їх проходження направляється дуже мала кількість осіб; ще менший відсоток їх реально проходить;

- при розгляді справ про злочини, пов’язані з насильством у сім’ї, суди рідко виносять окремі ухвали щодо звернення уваги соціальних служб або органів внутрішніх справ на сім’ю з метою подальшого запобігання вчиненню насильства в сім’ї, вчинення більш тяжкого злочину, захисту прав жертв. У судовій практиці України майже немає прикладів покладення на засудженого, який систематично вживає алкоголь або наркотики, обов’язку згідно зі ст. 76 КК пройти курс лікування від алкоголізму або наркоманії в разі звільнення від покарання з випробуванням у порядку ст. 75 КК України.

← Предыдущая страница | Следующая страница →