Поделиться Поделиться

Наслідки внутрішньоособистісних конфліктів

Внутрішньоособистісний конфлікт за своїми наслідками може бути і конструктивним (функціональним, продуктивним) з позитивними наслідками, і деструктивним (дисфункціональним, непродуктивним із негативними наслідками).

Конструктивність внутрішньоособистісного конфлікту полягає в позитивному впливі на структуру, динаміку і результативність внутрішньоособистісних процесів, а також у через те, що він є джерелом самоудосконалення і самоствердження особистості. У цьому випадку внутрішньоособистісні суперечності вирішуються без особливих негативних наслідків, а загальним результатом їх вирішення є розвиток особистості.

Класик сучасної психології особистості В. Франкл писав: "Я вважаю небезпечною помилкою припущення, що людині, в першу чергу, потрібна рівновага, чи, як це називається в біології, "гомеостазис". Насправді людині потрібен не стан рівноваги, а швидше боротьба за якусь мету, гідну її".

До позитивних наслідків внутрішньоособистісного конфлікту науковці відносять:

– конфлікти сприяють мобілізації ресурсів особистості для подолання перешкод її розвитку;

– конфлікти допомагають самопізнанню особистості та виробленню адекватної самооцінки;

– внутрішньоособистісний конфлікт загартовує волю і зміцнює психіку людини;

– конфлікт є засобом і способом саморозвитку та самоактуалізації особистості;

– подолання конфліктів дає особистості відчуття повноти життя, роблять її внутрішньо багатшою, яскравішою і повноціннішою (у цьому плані внутрішньоособистісні конфлікти дають можливість насолодитися перемогою над самим собою, коли людина наближає своє реальне "Я" до "Я" ідеального).

Коли особистість не може знайти вихід із конфліктної ситуації, не в змозі вчасно і позитивно вирішити суперечності внутрішньої структури, внутрішньоособистісний конфлікт має деструктивний характер. Негативними наслідками внутрішньоособистісного конфлікту, які стосуються стану самої особистості, є:

– психічна і фізіологічна дезорганізація;

– зниження активності та ефективності діяльності;

– припинення особистісного розвитку, початок деградації;

– поява агресії чи, навпаки, покірності в поведінці людини як захисні реакції;

– стан сумніву, психічної пригніченості, тривожності, загальна депресія;

– руйнування смислоутворювальних життєвих цінностей і втрата самого сенсу життя;

– поява невпевненості в своїх силах, відчуття неповноцінності та нікчемності.

Проте часто негативні наслідки внутрішньоособистісного конфлікту стосуються не тільки стану самої особистості, її внутрішньої структури, проте і взаємодії з іншими людьми в групі, в сім'ї, школі, вищому закладі освіти, організації. Такими негативними наслідками можуть бути:

– несподіване відособлення особистості в групі, мовчазна поведінка, у цілому завжди, що у психології називають "відступ";

– підвищена чутливість до критики;

– деструкція існуючих міжособистісних відносин;

– атмосфера критиканства, демонстрації своєї переваги;

– девіантна поведінка і неадекватна реакція на поведінку інших;

– жорсткий формалізм: буквоїдство, формальна ввічливість, стеження за іншими;

– пошук винних.

Коли внутрішньоособистісний конфлікт вчасно не вирішується, то він може призвести до значно важчих наслідків, найбільш сильні з яких стрес, фрустрация і невроз.

Стрес (від англ, stress – тиск, напруга) – стан людини, що виникає у відповідь на різноманітні емоційні дії. Він може виявлятися на фізіологічному, психологічному і поведінковому рівнях і є вельми поширеною реакцією на внутрішньоособистісний конфлікт, коли той зайшов достатньо далеко й особистість не здатна його вчасно і конструктивно вирішити. Водночас сам стрес часто провокує подальший розвиток конфлікту чи породжує нові конфлікти, оскільки деякі намагаються зірвати своє роздратування і гнів на оточуючих.

Фрустрація (від лат. frustratio – розлад, руйнування планів) – психічний стан людини, викликаний непереборними об'єктивними чи суб'єктивно сприйнятими труднощами, що виникають на шляху до досягнення мети чи вирішення завдання. Фрустрація – завжди обтяжливе переживання невдачі чи невирішеної суперечності. Її дозволяється розглядати як одну з форм психологічного стресу.

Неврози (від греч. neuron – нерв) – це група найпоширеніших нервово-психічних розладів, що мають психогенну природу. В основі неврозів є непродуктивно вирішувана суперечність поміж особистістю і значущими для неї чинниками дійсності. Найважливіша причина неврозів – глибокий внутрішньоособистісний конфлікт, котрий особистість не в змозі вирішити позитивно і раціонально. Ця неможливість вирішення конфлікту супроводжується виникненням хворобливих і обтяжливих переживань невдач, незадоволених потреб, недосяжності життєвих цілей, втрати сенсу життя та ін. Поява неврозів означає, що внутрішньоособистісний конфлікт переріс у невротичний конфлікт.

Невротичний конфлікт як вища стадія розвитку внутрішньоособистісного конфлікту може виникнути в будь-якому віці. Проте здебільшого він закладається у дитинстві в умовах порушення відносин із навколишнім соціальним мікросередовищем і насамперед із батьками. У результаті ускладнення з пошуком виходу з переживань можуть з'являтися психічна і фізіологічна дезорганізація особистості, формування неврозів.

Із появою невротичного конфлікту і неврозів виникає і невротична особа, що характеризується внутрішньо- суперечливими тенденціями, які невротик не здатний ні вирішити, ні примирити. Кажучи про відмінність невротичної особи від нормальної людини, К. Хорні пише: "Тоді як нормальна людина здатна долати труднощі без збитку для своєї особистості, у невротика всі конфлікти посилюються до такого ступеня, що роблять будь-яке позитивне рішення неможливим" [278].

Постійно напружене ставлення невротика до інших, хвороблива реакція на критику і на звичайні зауваження, прихована ворожість і прагнення завжди і скрізь виділятися роблять його із самого початку надмірно конфліктним. А стрижнем його відносин з іншими є постійне суперництво. Проте і в цьому невротик відрізняється від нормальних людей. К. Хорні визначає три особливості, що відрізняють невротичне суперництво від звичайного. Невротик постійно порівнює себе з іншими, навіть у ситуаціях, які не потребують цього; прагне в усіх відношеннях бути унікальним і винятковим; характеризується прихованою ворожістю, установкою "ніхто, окрім мене, не повинен бути красивим, здібним, везучим".

Однак найнебезпечнішим наслідком внутрішньоособистісного конфлікту є те, що він може стати причиною самогубства. Суїцидальна поведінка має зовнішній і внутрішній плани, які в єдності утворюють порівняно стійку, цілісну структуру. Ця структура відображає індивідуальність суїцидента, тип його особистісної кризи і складається з мотиваційного, афектного, орієнтаційного та виконавчого компонентів.

Мотиваційний компонент охоплює мотиви у формі соціальних установок і порівняно стійких ціннісних орієнтації. Найважливіша характеристика цього компонента – наявність у внутрішньоособистісному конфлікті смислоутворюючих мотивів, що виключає їх одночасну реалізацію. Згідно до провідних мотивів, визначають п'ять типів суїцидальної поведінки: протест, заклик до співчуття, уникнення душевних чи фізичних страждань, самопокарання, відмова від життя як капітуляція.

Тип суїцидальної поведінки виявляється залежно від віку, типу особистості суїцидента, а також від ситуації, що спровокувала суїцид. У молодому віці (від 18 до 30 років) переважають протестні форми суїцидальної поведінки. У середньому (після 45 років) – переважають суїциди типу уникнення страждання, самопокарання і відмови. Протестна суїцидальна поведінка часто трапляється в осіб з інфантильним складом особистості, яким характерні егоцентризм, негативізм, емоційна нестійкість.

Афектний компонент охоплює порівняно стійкі, суїцидальні, емоційні переживання, що відображають рівень значущості кризової ситуації. До них відносять: швидкоплинні гострі афекти; стійкий депресивний стан; стан фрустрації великої інтенсивності, переживання нестерпності конфліктної ситуації, обтяжливого очікування негативних наслідків довершеної провини, тривоги перед втратою соціального статусу, страху перед необхідністю брати на себе відповідальність.

Орієнтаційний компонент є блоком діяльності з аналізу соціальної ситуації, усвідомлення рівня її кризовості, ухвалення суїцидального рішення, формування суїцидальних цілей, планування і здійснення відповідних дій. За винятком "Я-образу" суїцидента, до нього входить образ особистісно значущої психотравмуючої ситуації – взаємини, що сформувалися з оточуючими, особливості своєї внутрішньогрупової соціально-психологічної ролі та ін.

Виконавчий компонент структури суїцидальної поведінки охоплює словесні та поведінкові реакції, що відповідають орієнтаційному й афектному компонентам і проявляються у формі суїцидальних висловів чи ж суїцидальних дій. Такі дії відображають психологію суїцидента, призводять до завершеного суїциду чи залишаються його спробою.

Таким чином, суїцидальна поведінка розглядається як наслідок дезадаптації особистості в умовах внутрішньоособистісного конфлікту, що переживається нею.

← Предыдущая страница | Следующая страница →