Поделиться Поделиться

Сучасні технології запобігання і вирішення політичних конфліктів

Запобігання політичному конфлікту – діяльність суб'єктів політичних відносин, спрямована на нейтралізацію виниклої й усвідомленої суперечності, що призводить до конфліктних дій, чи недопущення руйнівної дії вже існуючого конфлікту на ту чи іншу сторону суспільної системи.

Основними напрямами запобігання політичній конфронтації у внутрішньополітичному житті є:

– соціальне маневрування – перерозподіл певної частини суспільного продукту;

– політичне маневрування – широкий спектр заходів, покликаних забезпечити перетворення різноманітних інтересів у стійкі політичні орієнтації, які фактично сприяють функціонуванню існуючої політичної влади;

політичне маніпулювання – цілеспрямований вплив на суспільну свідомість насамперед через канали масових комунікацій;

створення "образу ворога" – перекладання відповідальності за невирішені актуальні проблеми на інші політичні сили і відвернення уваги основної маси населення від наявних політичних і соціально-економічних завдань;

інтеграція контреліти – персональне (формальне чи неформальне) включення представників контреліти до складу еліти чи залучення до здійснення влади організацій і рухів, що є під впливом контреліти;

силовий тиск від встановлення відкритої тоталітарної диктатури, спрямованої на насильницьке викорінювання негативного ставлення до системи до застосування непрямих методів тиску за дотримання норм сучасного правового порядку таких, як оголошення надзвичайного стану, репресії, заборона опозиційних партій і ін.

Основними напрямами запобігання політичним конфліктам у зовнішньополітичних відносинах є:

– подальша всеосяжна інтернаціоналізація життя світової спільноти у всіх сферах насамперед господарсько- економічної, політичної та культурної; строге дотримання всіма країнами і народами принципу мирного співіснування;

– зниження рівня військового протистояння, тобто безперервне, послідовне і рівномірне зменшення озброєння насамперед зброї масового ураження;

– посилення ролі системи міжнародних міжурядових організацій в сфері правового регулювання взаємин поміж країнами та народами;

– здійснення озброєної "стратегії заборони" військових методів вирішення виникаючих суперечок.

Особливе значення під час врегулювання політичних конфліктів мають методи врегулювання. Як показує політична практика, широко застосовуються такі методи:

"уникнення", тобто ухилення ОДНІЄЇ із сторін від практичних дій у конкретній конфліктній ситуації, коли наче відбувається ігнорування протилежної сторони;

"відкладення", відхід із сцени відкритої політичної боротьби, залишення переможцеві в ного повне володіння своєї території, здача своїх позицій;

соціального "виключення", знищення (придушення) супротивника. Найпоширеніші форми цього методу – збройне насильство, яке вживається як у внутрішньополітичній боротьбі, так і на міжнародній арені та законодавча (юридична) заборона, коли одна чи й обидві сторони змушені піти з відкритої арени політичної боротьби у зв'язку із залишенням її "поза законом");

компроміс поміж конфліктуючими сторонами.

Нині найпоширенішим засобом досягнення примирення сторін у технологіях управління конфліктом є переговори. Під час переговорів сторони обмінюються думками, що неминуче знижує гостроту конфлікту, допомагає зрозуміти аргументи опонента і, таким чином, адекватніше оцінити дійсне співвідношення сил, умови примирення.

Американські фахівці М. Дойч і С. Шикман [93] вважають, що ефективність переговорів і взаємне задоволення сторін підвищуються, коли послідовно відокремлювати існуючі проблеми від суб'єктивної зацікавленості людей, що беруть участь у суперечці; сконцентрувати увагу не на принципах, а на реальних суперечностях; виробляти декілька можливих варіантів рішень; враховувати за перевагою об'єктивні критерії співвідношення сил, а не партійні чи ідеологічні позиції.

Обіцянка поступок, уважність до партнера значно збільшують шанси дійти угоди. Погрози і тиск на опонента з позицій сили таку можливість знижують, спрямовуючи переговори у "заморожений" стан.

Таким чином, з безлічі стратегій вирішення політичного конфлікту саме переговори дають змогу спокійно розглянути альтернативні ситуації, продемонструвати відвертість позицій, ослабити ефективність дій суперника.

Динаміка політичного конфлікту має відомі універсальні стадії: приховане назрівання суперечностей, напруженість, ескалація та вирішення. Проте центральним моментом протистояння в політиці завжди є боротьба еліт за владу.

Боротьба за владу поміж політичними елітами і всередині них явище у цілому ординарне. У демократичних умовах вона має інтегруючу функцію, оскільки сприяє раціональному врегулюванню інтересів окремих суспільних груп. Вона призводить до занепаду і навіть кризи суспільства і держави, коли проводиться некомпетентними в управлінні особами, корумпованими групами без дотримання "правил гри" і без впливу суспільних груп на характер даної боротьби. Коли до подібних політичних конфліктів залучаються політичні партії, інші політичні суб'єкти, політичні системи суспільства виявляються під загрозою розпаду.

Наслідки конфліктів поміж правлячими й опозиційними групами залежать від ступеня розвитку демократичних інститутів. У тих країнах, де існує розподіл влади, а парламентаризм має багату традицію, де висока політична культура запобігає гострим національним і релігійним (чи конфесійним) суперечностям, дані конфлікти вирішуються, головним чином, шляхом раціонального компромісу. Перехід влади від однієї політичної групи до іншої відбувається без серйозних суспільних потрясінь. У країнах, де подібна практика відсутня, конфлікти поміж різними фракціями нагадують військові дії. Парламентські зіткнення переносяться на вулицю. Влада вдається до насильства. Така форма політичних конфліктів загрожує громадянською війною. Особлива небезпека полягає в через те, що окремі великі партії в деяких із цих країн мають (чи мали) свої воєнізовані чи озброєні загони. Само собою зрозуміло, що конфлікти поміж прихильниками цих партій і владою, перенесені на вулицю, не можуть бути мирними.

Відомо, що основним легітимним засобом вирішення політичних конфліктів є Конституція (Головний Закон) держави. В окремих країнах конституції володіють високою дієвістю, навіть не будучи повністю кодифікованими, в інших – залишаються на папері й безупинно порушуються. Таким чином, шанси на конституційне вирішення будь-якої проблеми в різних країнах вельми різні. Оскільки дієвість конституційних норм значною мірою залежить від досвіду, а окремі східноєвропейські країни мають деякий досвід, то шанси такого вирішення існують.

Водночас цілі, зафіксовані в конституції, можуть виявитися недосяжними, і політична рівновага порушується. Зокрема значний перерозподіл доходів і майна, пов'язаний із конкуренцією, може загострити ситуацію. У таких умовах політикам складно звільнитися від тиску боку різних груп за інтересами.

Головна ж проблема полягає в через те, що у низці країн, особливо з нерозвиненими економічними та політичними відносинами, конституція постійно порушується, і це помітно ослаблює державну владу. Щоби конфлікти поміж населенням і елітами, поміж групами еліт залишалися в конституційних рамках, не призвели до незворотніх для суспільства наслідків, необхідне виконання певних умов;

– створення серйозного базису довіри населення до політики і політиків;

– пріоритет професійних якостей, а не національних ознак під час кадрового формування органів влади;

– створення демократичних (суспільних) організацій із контролю за діями і змінами влади;

– припинення діяльності екстремістських (націоналістичних, релігійних) організацій і рухів;

– заохочення створення і вдосконалення інститутів громадянського суспільства з характерними йому толерантними різносторонніми зв'язками.

За винятком конституційних засобів, існують інші заходи профілактики політичних конфліктів. Вибір залежить від суб'єктів конфлікту, від його місця і часу. В одних випадках для досягнення згоди використовується механізм референдумів і виборів, в інших воно забезпечується за допомогою указів, ухвал, наказів виконавчої влади чи ухвалення необхідних законів (парламент). Форми вирішення конфліктів можуть бути і силовими (придушення, примус), і ненасильницькими (пошук консенсусу і компромісу). На жаль, суспільство, нові покоління не завжди роблять необхідні висновки з історичних помилок, хоча нині акцент на мирне вирішення внутрішніх політичних конфліктів в Україні є дуже необхідним.

Висновки

1. Політичний конфлікт – поширене явище, яке супроводжує фактично всю історію людства і характеризує процес зіткнення протилежних соціальних сил із приводу суперечливих політичних інтересів і цілей і всередині тієї чи іншої країни, і на міжнародній арені.

2. В умовах сучасного суспільства, поділеного за соціальними ознаками, конфлікт – неминуче явище. Вирішення конфлікту зумовлює стабілізацію суспільства із подальшим його розвитку. Завдання соціальної конфліктології полягає в через те, щоби на основі ретельного аналізу змісту конфлікту вказати головні шляхи його вирішення з мінімальними руйнівними наслідками зіткнення.

3. Реалії сучасності наполегливо вимагають відходу від силових методів вирішення суперечок, вивели на перший план метод примирення протиборчих політичних сторін на основі зближення їхніх позицій та інтересів.

← Предыдущая страница | Следующая страница →