Поделиться Поделиться

Урегулювання юридичних конфліктів

Вирішення юридичних конфліктів відбувається в різних формах: за допомогою парламентських і інших конституційних процедур; шляхом розгляду кримінальних, цивільних і інших справ у суді й арбітражі, а також через ухвалення рішень в організаціях, які застосовують право.

Попри всі відмінності поміж цими організаціями і здійснюваними ними процедурами, вирішення юридичних конфліктів має такі загальні ознаки:

– конфлікт розглядається і вирішується органом, уповноваженим на це державою;

– орган, котрий вирішує конфлікт, діє на підставі та задля виконання норм права;

– на період розгляду суперечки конфліктуючі сторони наділяються правами й обов'язками, визначеними і передбаченими законодавством;

– рішення, прийняте відносно конфлікту, обов'язкове для виконання сторонами і, як правило, іншими організаціями і громадянами.

Таким чином, конфлікт набуває чітких контурів, "формалізується", як і сама процедура його розгляду і вирішення. Це, з погляду ухвалення ефективного рішення, має важливе значення, оскільки рішення ухвалюється на основі і на виконання права; воно не може бути суб'єктивним, довільним. Можливі помилки під час ухвалення рішення можуть бути здебільшого виправлені подальшою юридичною процедурою (затвердження рішення вищестоящим органом; оскарження рішення; його перегляд і ін.). Юридичні процедури розгляду конфліктів забезпечують необхідну гласність і тим самим – громадський контроль за розглядом справи, а, таким чином, підвищують авторитет вжитих заходів.

У соціальній конфліктології засоби вирішення юридичного конфлікту поділяють на три головні групи;

конституційні процедури (застосовуються, головним чином, у разі виникнення юридичних конфліктів у політичній сфері);

судовий і арбітражний розгляд справ;

адміністративні процедури (практикуються в різних правозастосовчих органах).

Кожна з форм правосуддя має свої особливості та засоби. Передовсім це конституційне правосуддя. Юридичний конфлікт, що вирішується Конституційним Судом – це конфлікт політичних інститутів, пов'язаний із порушенням Конституції. Порядок діяльності Конституційного Суду визначений Конституцією України.

Конституційне судочинство разом із парламентськими процедурами – одна з форм вирішення юридичних розбіжностей поміж гілками влади й усунення конфліктів, що виникають у законодавчій і виконавчій діяльності. Тобто Конституційний Суд у специфічній формі контролює дотримання Конституції іншими державними органами. Згідно зі своїм статусом, Конституційний Суд вирішує конфлікти, що виникають: поміж законодавчими і виконавчими органами; поміж державними органами України й її суб'єктами; поміж державними органами і громадянами.

Загальна підстава для розгляду цих конфліктів полягає в через те, що у всіх випадках вони пов'язані з реальним чи передбачуваним порушенням норм і принципів Конституції України. Існування Конституційного Суду відіграє важливу, попереджувальну, стримуючу роль уже під час зародження юридичних конфліктів. Коли ж конфлікт завжди ж таки відбувся, Конституційний Суд вирішує його, спираючись на достатньо чіткі юридичні норми, що регламентують його статус. Процедура роботи Конституційного Суду чітко закріплена в юридичних нормах, що забезпечує впорядкований розгляд конфлікту і винесення законної й обґрунтованої ухвали. Важливо зазначити, що рішення, ухвалене Конституційним Судом, не підлягає перегляду і є для всіх обов'язковим.

Форма судового розгляду справи має низку переваг порівняно з розглянутими конституційними процедурами. До них відносять:

– розгляд конфлікту незалежним від інших властей органом, котрий за своїм призначенням і положенням повинен бути зацікавленим у правомірному і справедливому результаті справи;

– чітко розроблена процедура встановлення і перевірки фактичних обставин і ухвалення рішення;

– нормативна основа всієї діяльності суду, котрий керується законом і своїм внутрішнім переконанням;

– обов'язковість ухвалених рішень для виконання як сторонами конфлікту, так і іншими юридичними і фізичними особами.

В Україні, окрім конституційного, існує чотири види судочинства: цивільне, кримінальне, адміністративне, а також арбітражний процес Вони розрізняються предметом судового розгляду, і у зв'язку з цим процедурою розгляду справи і характером ухвалюваних рішень.

Цивільне судочинство функціонує під час розгляду майнових суперечок, трудових конфліктів, земельних відносин, сімейних і спадкових справ. Цивільний процес створює достатньо сприятливі можливості для мирного вирішення юридичних конфліктів. Під час розгляду справи суд покликаний винести законну й обґрунтовану ухвалу на основі всіх поданих сторонами і розглянутих ним матеріалів справи, і, тим самим, вирішити юридичний конфлікт згідно до закону.

Кримінальне судочинство проводиться за так званим кримінальним юридичним конфліктом, котрий є злочином, здійсненим одним чи декількома особами. В одних випадках це конфлікт поміж злочинцем і потерпілим громадянином (наприклад, у разі крадіжки), в інших – поміж злочинцем і державою (під час дачі чи отриманні хабара), проте у всіх випадках – це розбіжність із законом. У суді даний конфлікт перетворюється, як правило, у конфлікт учасників процесу: обвинуваченого і його захисника, з одного боку, і обвинувача (прокурора) з іншого. Достатньо рідкісні виключення, за яких процесуальний конфлікт не приймає відкритої форми, – це явка з повинною і щиросердечне розкаяння. Проте водночас кримінальний юридичний конфлікт – злочин, котрий не дозволяється зробити неіснуючим. У кримінальному судочинстві конфлікт переважно завершується "силовим" рішенням – застосуванням заходів державного примусу. Мирний результат тут є виключенням: у справах так званого окремого звинувачення (побої, образи і наклеп) до і під час судового розгляду допускається примирення обвинуваченого з потерпілим. В інших випадках завершений злочин не може розглядатися як приватна справа потерпілого, і конфлікт злочинця із законом підлягає "примусовому завершенню".

Адміністративне судовиробництво – це не діяльність адміністрації, а вид судочинства відносно розгляду адміністративних справ у особливому порядку, регламентованому нормами адміністративно-процесуального права. Його призначення – реалізація права громадян оскаржити в суді рішення і дії будь-якого органу державної влади, органів місцевого самоврядування, суспільних об'єднань і посадовців. Конфлікт громадянина з названими органами чи особами розглядається і вирішується судовою владою, а це гарантує законність і обґрунтованість рішення.

Арбітражний процес – одна з можливостей, які дозволяють швидко й ефективно вирішити юридичний конфлікт поміж учасниками правовідносин. Основною правовою базою суду є законодавство України в сфері комерційного права. Ведення арбітражного процесу здійснюється згідно до принципу рівноправних відносин сторін-учасників. В арбітражному процесі беруть участь в основному юридичні особи. Конфліктуючі сторони звертаються до арбітражного суду, оскільки не можуть подолати спірну ситуацію своїми силами. Ця ситуація має два різновиди: економічні суперечки поміж підприємцями і суперечки поміж підприємцями й органами державної влади і управління.

Специфічними є способи вирішення юридичних конфліктів у сфері розподілу влади. Принцип розподілу влади є однією з конституційних основ нашої держави. Його сенс полягає в через те, щоби уникнути єдиновладдя, диктатури однієї особи чи групи осіб, побудувати систему "заборон і противаг" проти можливого піднесення однієї з гілок влади над іншими і тим самим гарантувати дотримання демократичних начал в управлінні суспільством.

Законодавча, виконавча і судова влада має кожна свою компетенцію, самостійну систему органів і керується відповідним законодавством. Проте в реальному житті функції трьох гілок влади часом пересікаються чи вступають у взаємні суперечності. Внаслідок цього виникають суперечки відносно компетенції і юридичні конфлікти. Особливо часто відбувається втручання з боку виконавчої влади в судову і законодавчу сфери.

Історія вчить, що вирішення юридичних конфліктів у сфері розподілу влади має свої особливості:

– конфлікти поміж гілками влади повинні завжди вирішуватися легітимними, конституційними засобами;

– навіть коли конфлікт поміж гілками влади вирішився неконституційним шляхом, його завершення набуває юридичної форми;

– над трьома гілками влади єдиний арбітр – сам суверенний народ;

– тривалий конфлікт поміж владами створює політичну і соціальну кризу в суспільстві та негативно позначається на різних сторонах життя;

– конфлікти поміж гілками влади необхідно не тільки своєчасно вирішувати, проте і вчасно попереджати.

Що стосується техніки вирішення конфліктів поміж гілками влади, то вона містить систематичні переговори поміж главами і представниками відповідних органів і відомств (президентом і парламентом, міністрами і депутатами і ін.), обмін документами, роботу погоджувальних комісій і інше.

Не менш важливими є юридичні конфлікти в парламентській діяльності. Парламент покликаний виробляти і формулювати загальну волю народу на основі аналізу і врахування різних соціальних інтересів і ухвалення єдиних, обов'язкових для всіх вирішень у формі законів. Водночас часто виникають розбіжності та конфлікти поміж політичними партіями, фракціями, групами, окремими депутатами. Вирішення таких конфліктів у самому парламенті вимагає розробки та застосування низки парламентських процедур.

Конфліктологи рекомендують здійснювати вирішення юридичного конфлікту в парламенті трьома основними способами. Це: нав'язування волі однієї чи декількох груп депутатів іншим учасникам; компроміс, для досягнення якого застосовуються різні процедури; консенсус.

Вирішення юридичних конфліктів у роботі парламенту відбуваються у таких формах:

1. Конфлікти у законотворчому процесі. Згідно до Конституції Верховної Ради конфліктна ситуація, що виникає через відхилення Верховною Радою проекту закону, прийнятого Верховною радою, вирішується за допомогою погоджувальної комісії для подолання розбіжностей, і у разі її успішної роботи проект закону повторно розглядається Верховною Радою. Ця форма вельми ефективна та застосовується у багатьох країнах. Коли комісія не була створена чи не дійшла узгодженого рішення, то Верховна Рада може провести повторне голосування законопроекту, котрий вважатиметься прийнятим, коли за нього проголосує не менше 2/3 від загальної кількості депутатів Ради. Тим самим конфлікт буде подоланий "силовим" способом.

Окрім того, регламент парламенту детально окреслює погоджувальну процедуру під час повторного розгляду законів, відхилених Верховною Радою.

2. Парламентські дебати. Під час парламентської дискусії в кожній із палат також часто виникають конфлікти поміж депутатами, які інколи мають емоційний характер. Це стосується не тільки пленарних сесій, палат, проте і засідань комітетів, комісій, депутатських фракцій і груп. Основою розгляду і вирішення конфліктів у всіх таких випадках є регламенти й інші нормативні акти палат, які регулюють порядок розгляду різних питань, проведення слухань і дискусій.

Окремі норми містять правила депутатської етики, які мають пряме відношення до поведінки сторін під час конфлікту. Передбачені і санкції до порушників: позбавлення слова, позбавлення права на виступи впродовж дня, попередження, вказівка, а також видалення із залу запрошених на засідання осіб. У регламентах встановлюються тривалість виступів, порядок внесення пропозицій, черговість їх обговорення та ін.

3. Конфлікти під час голосування часто виникають і через загострення емоцій депутатів у даний відповідальний момент, і через помилки і непорозуміння, що допускаються під час голосування. Цього дозволяється уникнути лише за ретельної регламентації процедури голосування, яка досягається як ухваленням необхідних нормативних документів (правил), так і довголітньою практикою. Зокрема, велике значення має ухвалення закону в результаті проведення трьох читань законопроекту, тобто триразового його обговорення і внесення відповідних поправок на кожному з "читань". Даний порядок дозволяє поступово звести нанівець конфліктні ситуації, пов'язані з обговорюваним законопроектом, а насамкінець і "відсікти" їх за допомогою голосування.

Під час вирішення парламентських конфліктів багато залежить і від порядку голосування, прийнятого депутатами, стосовно конкретного питання (відкрите, поіменне чи таємне). Впливаючи на атмосферу обговорення, той чи інший порядок може чи "пригасити" конфлікт, що намітився, чи, навпаки, загострити його.

4. Узгодження правових актів. Нормативно-правові акти – закони, укази Президента, ухвали Уряду і інше – не завжди відповідають один одному і вирішують всі питання однаково. Це трапляється з різних причин: розбіжність поглядів авторів пропонованих законодавчих актів, помилки під час складання їх проектів, зміна ситуації, регульованою цією нормою права, лобіювання і ін. Неузгодженість актів, своєю чергою, породжує конфлікти під час застосування права, коли сторони посилаються на різні правові акти, і водночас кожна з них виявляється формально правою. Вирішення таких юридичних конфліктів у вузькому сенсі вимагає і необхідної умови узгодження самих актів, і приведення їх до єдиного змісту.

Узгодження правових актів можливе в різних формах, основними з яких є: відміна одного чи обох конкуруючих актів, визнання акту, недійсним, внесення в нього поправок чи доповнень, видання нового акту. Дані дії можуть бути здійснені лише відповідними законодавчими, виконавчими чи судовими органами, що видали акти, чи вищестоящими для них інстанціями. Через те вирішенню юридичного конфлікту, в основі якого є суперечності в правових нормах, повинно передувати чи супроводити узгодження позицій організацій і осіб, відповідальних за дані норми.

Важливу роль відіграє діяльність Міністерства юстиції України, яке реєструє всі відомчі нормативні акти і стежить за їх відповідністю чинному законодавству. За винятком того, Президент України має право припиняти дію актів суб'єктів України, коли вони суперечать чинним законам, а також відміняти ухвали і розпорядження Уряду в разі їх невідповідності Конституції, законам і нормативним указам.

Усі дані юридичні механізми здатні вирішити юридичний конфлікт, котрий виник законним шляхом і допомогти в ухваленні правильного рішення. Таким чином, вирішення юридимного конфлікту – це та чи інша позитивна дія самих суб'єктів конфлікту чи третьої сторони, що припиняє протиборство мирними засобами (чи шляхом узгодження інтересів протиборчих сторін, чи шляхом імперативного розпорядження відповідного органу).

Висновки

1. Поняття юридичного конфлікту необхідно виводити із загального поняття конфлікту. Юридичний конфлікт є протиборством суб'єктів права з суперечливими правовими інтересами, що виникло у зв'язку із створенням, реалізацією, застосуванням, зміною, порушенням чи тлумаченням права. Юридичним конфліктом є змішані, перехідні форми протиборства, що мають хоч би один елемент (суб'єкти, об'єкт, суб'єктивну сторону (мотивацію) чи об'єктивну сторону протидії) юридичного характеру, за якого сторони чи треті особи обов'язково вдаються до необхідної юридичної процедури (юридизація конфлікту), що дозволяє надалі завершити його шляхом припинення чи вирішення юридичним способом.

2. Причини юридичних конфліктів криються в існуванні об'єктивних суперечностей, які можуть на певних стадіях свого розвитку бути латентними (прихованими), проте потім проявляються відкрито у вигляді конфліктів.

3. Відмінною рисою юридичного конфлікту за участю правозастосовчих (правоохоронних) органів є те, що мета діяльності цих органів, мета їх втручання у конфлікт не зводиться до його припинення.

Похожие статьи