Поделиться Поделиться

Поняття про первинні і вторинні дефекти розвитку. Вчення про компенсацію

Компенсація (від лат. compensare – відшкодовувати, врівноважувати) – відшкодування недорозвинених чи порушених функцій шляхом використання збережених чи перебудови частково порушених функцій При компенсації функцій можливо залучення нових нервових структур, які раніше не брали участь в її здійсненні.

Поняття про первинні і вторинні дефекти було введено Л. Виготським. Первинні дефекти виникають в результаті органічного пошкодження чи недорозвинення будь-якої біологічної системи (аналізаторів, вищих відділів головного мозку та ін.) внаслідок впливу патогенних факторів. Вторинні – мають характер психічного недорозвинення і порушень соціальної поведінки, безпосередньо не випливають з первинного дефекту, проте обумовлених ним (порушення мовлення у глухих, порушення сприйняття і просторового орієнтування у сліпих та ін.) Чим далі наявне порушення відстоїть від біологічної основи, тим успішніше воно піддається психолого-педагогічній корекції. "Найбільш виховуваними виявляються вищі функції порівняно з елементарними" (Л. Виготський. Т. 5. – С. 131).

У процесі розвитку змінюється ієрархія поміж первинними і вторинними, біологічними і соціально зумовленими порушеннями. Коли на початкових етапах основною перешкодою до навчання і виховання є органічний дефект, тобто напрям вторинного недорозвитку "знизу вгору", то потім, в разі несвоєчасно розпочатої корекційно-педагогічної роботи чи при її відсутності, то явища психічного недорозвинення виникли як вторинні, а також неадекватні особистісні установки, викликані невдачами в різних видах діяльності, нерідко починають займати провідне місце у формуванні негативного ставлення до себе, соціальному оточенню і основним видам діяльності. Поширюючись на завжди більш широке коло психологічних проблем, вторинне недорозвинення починає чинити негативний вплив на більш елементарні психічні функції, тобто напрям патогенного впливу починає йти "зверху вниз".

Відштовхуючись від теорії А. Адлера про значення різних "слабостей", недугу, дефектів для підвищеного розвитку інших функцій, Л. Виготський сформулював головні положення методології та практики стимулювання компенсаторних процесів у дітей та підлітків з різними видами психічного дизонтогенезу.

Ключовим поняттям теорії А. Адлера є поняття "комплексу меншовартості", яке формується у людини, з позиції вченого, завдяки його вічного прагнення до переваги і яке забезпечує в кінцевому рахунку подолання наявних проблем у розвитку.

А. Адлер називає його "вездесущее человеческое чувство неполноценности": "...противоположность органической недостаточности из желаний, фантазий, снов, т.е. психических стремлений к компенсации, столь всеобъемлюща, что можно вывести основной психологический закон о диалектическом превращении органической неполноценности через субъективное чувство неполноценности в психические стремления к компенсации и сверхкомпенсации (Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии. – М., 1993. – С. 22).

Слідом за А. Адлером Л. Виготський підкреслює, що незважаючи нате, що сам дефект є в більшості своїй факт біологічний, дитина сприймає його опосередковано, через труднощі у самореалізації, в занятті відповідної соціальної позиції, у встановленні відносин з оточуючими та ін. Іншими словами, наявність якого-небудь органічного дефекту також не означає "дефективність" дитини з позиції функціональної норми розвитку. Вплив дефекту насправді завжди двояко і суперечливо: з одного боку, він ускладнює нормальний перебіг діяльності організму, з іншого – служить посиленому розвитку інших функцій, які могли б компенсувати недолік. Як пише Л. Виготський, "этот общий закон одинаково приложим к биологии и психологии организма: минус дефекта превращается в плюс компенсации".

Компенсація недостатності чи пошкодження будь-яких психічних функцій можлива тільки непрямим шляхом (непряма чи психічна компенсація), тобто за рахунок створення "обхідного шляху", що включає чи внутрішньосистемні перебудови (використання збережених компонентів функції, що розпалася), чи міжсистемні, коли, наприклад, неможливість оволодіння сліпими оптичною системою знаків, що лежать в основі писемного мовлення, компенсується відчутним каналом, що робить можливим розвиток писемного мовлення на основі дотикової азбуки (шрифту Брайля). Саме в створенні "обхідних шляхів культурного розвитку ненормальної дитини" Л. Виготський бачить "альфу і омегу" лікувальної педагогіки:

"Положительное своеобразие дефективного ребенка и создается в первую очередь не тем, что у него выпадают те или иные функции, наблюдаемые у нормального, но тем, что выпадение функций вызывает к жизни новые образования, представляющие в своем единстве реакцию личности на дефект, компенсацию в процессе развития. Если слепой или глухой ребенок достигает в развитии того же, что и нормальный, то дети с дефектом достигают этого иным способом, на ином пути, иными средствами, и для педагога особенно важно знать своеобразие пути, по которому он должен повести ребенка. Ключ к своеобразию дает закон превращения минуса дефекта в плюс компенсации".

На особистісному рівні компенсація виступає в якості одного із захисних механізмів особистості, що полягають в інтенсивному пошуку прийнятної заміни реальної чи уявної неспроможності. Захисні механізми особистості – це специфічні способи сприйняття подій, свого роду "маневри", до яких вдається людина для пом'якшення неприємних переживань і утримання їх поза свідомістю. Найбільш зрілим захисним механізмом є сублімація (лат. sublime – наверх, вгору). У результаті запуску цього механізму відбувається перемикання енергії з незадоволення бажань (особливо сексуальних і агресивних) на соціально схвалювану активність, яка приносить задоволення.

← Предыдущая страница | Следующая страница →