Поделиться Поделиться

Персонологи як експериментатори

Окрім того, що дослідники зазвичай надають перевагу через те чи іншому типу даних, вони мають також і свої переконання та уподобання відносно того, як слід проводити дослідження. Свого часу видатний біхевіорист Дж. Уотсон сказав, що він змушений був проводити свої дослідження над тваринами через те, що, працюючи з людьми, почувався надто дискомфортно.

Вільям Джеймс. У 1872 р. він отримав у Гарварді місце викладача, пропагував прагматизм, власну своєрідну філософську концепцію. 1875 р. Джеймс прочитав перший у США курс лекцій із психології "Про відношення поміж фізіологією і психологією". Сам Джеймс формально ніколи не навчався психології. Від університету він отримав 500 доларів для закупівлі необхідного лабораторного обладнання і в середині 1870-х років організував психологічну лабораторію, в якій досліджували реакції на світові та звукові подразники, а також особливості тактильної чутливості різних ділянок людського тіла. Гарвард став першим університетом в Америці, де навчали сучасній експериментальній психології.

Пізніше в Європі Джеймс познайомився з Вундтом, про якого згодом написав, що він ніякий не геній, а просто професор, обов'язок якого знати завжди і мати з будь-якого питання власну думку. Разом з тим, Джеймс визнав, що Вундт справив на нього гарне враження своїми манерами, приємним голосом та привітною посмішкою. Починаючи з 1890 р., Джеймс більше зацікавився "підсвідомими", аномальними психологічними станами, гіпнозом та парапсихологією. Хоча саме Джеймсу належала ідея створення психологічної лабораторії, він не був прихильником експериментальних методів, відчував неприязнь до дослідницької роботи і не сприймав її результати як достатньо переконливі. Він вважав, що в американських університетах надто багато лабораторій, а порівняно з затраченими зусиллями результати досліджень надто мізерні. В 1892 р. Джеймс випустив "Короткий курс психології", що був більше схожий на підручник, ніж його знамениті "Принципи психології", і заявив, що втомився від даної науки. Він пристрасно бажав займатися філософією. Цього ж року Джеймс домігся, щоби Гуго Мюнстерберг (1863-1916) став експериментальним психологом у Гарварді, і поступово він залишив психологію заради філософії. На той момент уже визначилися контури нової психології, американської за духом, і діяльність Джеймса також вносила в неї деякі деталі.

У колі сучасних дослідників змінених станів свідомості Джеймс був би авторитетним співрозмовником. Він міг би обговорити результати експериментів над собою з окисом азоту ("веселий газ") відносно його впливу на психіку, поділитися власним досвідом спілкування з душами померлих та інших містичних дослідів.

Зиґмунд Фройд. Даний учений взагалі заперечував важливість експериментальних досліджень відносно психоаналітичної теорії, хоча він навчався експериментальній медицині та високо цінував взаємозв'язок теорії й емпіричних досліджень. Фройд підкреслював, що психоаналітики тим і відрізняються від інших психологів, що не використовують експеримент у своїх дослідженнях. Він ніколи не ставив контрольованих експериментів, не аналізував свої дані з кількісного погляду. Фройд не розробляв і не використовував діагностичних тестів, як і будь-яких інших способів об'єктивної оцінки особистості. В його працях немає таблиць і графіків. Він формував свої погляди, вислуховуючи людей, що зверталися до нього з різними проблемами, аналізував їхні сни, фантазії, розповіді. Фройд, відповідаючи на листи, в яких психологи повідомляли йому про експериментальні дослідження психоаналітичних положень, часто зазначав, що психоаналітичні поняття не потребують незалежної експериментальної фіксації, бо вони ґрунтуються на великій кількості достовірних спостережень. Його головним методом було інтенсивне клінічне дослідження. В цьому Фройд убачав переваги психоаналізу, оскільки жоден інший методу психології не наближається до того багатства інформації, якому збирає психоаналітик про одну-єдину людину. Матеріал кожного випадку, котрий аналізував Фройд, був надзвичайно об'ємний, адже він працював з однією людиною впродовж двох-трьох років, вислуховуючи ЇЇ не менше п'яти годин щотижня. Критика відносно того, що матеріал Фройда не відповідає сучасним уявленням про використання даних, є справедливою. Також існують докази того, що Фройд досить неохоче відмовлявся від одного разу сформульованої ним точки зору і наполягав, що дані є такими, якими він їх бачить. Однак, тим не менш, треба зазначити, що в типовому психологічному експерименті в контрольованих умовах людину спостерігають чи досліджують не більше кількох годин.

Своєрідність позиції Фройда відносно використання даних полягала в через те, що він також розглядав матеріал власного несвідомого як важливе джерело даних. Фройд займався самоаналізом упродовж усього життя, починаючи з літа 1897 р., кожного дня півгодини перед сном. Він не приймав ніяких гіпотез, поки не перевіряв їх на собі. У своїй власній особистості він знаходив і досліджував ірраціональні сили та конфлікти, які він вивчав у своїх пацієнтах. Сучасні психологи дуже рідко користуються даними самоспостереження і згідно уникають такого підходу до розвитку психології на основі власного досвіду переживань. Із того, як розгортав свої дослідження Фройд, помітно, наскільки він був автономною людиною в інтелектуальному плані. Критика Фройда відносно серйозних недоліків емпіричних процедур, за допомогою яких він верифікував свої гіпотези, порушує також серйозніші проблеми: якими даними може користуватись психолог, яким чином їх фіксувати, які принципи поведінки психолога при оприлюдненні отриманих ним даних.

Диспозиційні психологи. Найбільш активними та послідовними експериментаторами були диспозиційні психологи Гордон Оллпорт, Ганс Айзенк і Раймонд Кеттел. Вони погоджувались один з одним у через те, що закономірною властивістю особистості є демонструвати певну постійність учинків, думок, почуттів, незалежно від плину часу, подій та життєвого досвіду. Суть особистості визначається тими схильностями, що відносять їй, є її невід'ємним атрибутом і які вона проносить через усе життя. Теорія рис є важливим напрямом сучасної психології особистості.

В її контексті сформувалась теорія Великої п'ятірки - синтез найкращих надбань теорії рис, що найбільше імпонує запитам та реаліям сучасного суспільства.

Р. Кеттел і Г. Айзенк вважали своїм науковим завданням скласти вичерпну схему ідентифікації та вимірювання основних рис, що становлять ядро особистості. Вони блискуче використали психометричну техніку, що має назву факторний аналіз, для вияву фундаментальних рис особистості. Кеттел вважав, що факторний аналіз - "знаряддя дослідження, яке для психології настільки ж важливе, наскільки для біологів був важливим мікроскоп". У своїх дослідженнях дані вчені намагалися з'ясувати, як базова структура рис особистості впливає на її дії та поведін-кові прояви.

Р. Кеттел розпочав свою робозу, не маючи ніяких переконань відносно кількості, природи та найменувань рис, і хотів, щоби і інші також розглядали особистісні риси з такої неупередженої позиції. Про свою дослідницьку позицію він пізніше сказав, що "звернув у бік з "головної дороги" існуючих концепцій про типи і риси особистості і почав за допомогою факторного аналізу викреслювати "особистісну карту" поведінки людей".

Г. Айзенк був палким прихильником факторного аналізу, однак він використовував його дещо по-іншому, ніж Кеттел у спробі створити цілісну картину особистості. Кеттел ідентифікував багато схожих особистісних рис, які корелюють одна з одною; виявляв базові елементи особистості шляхом обробки даних досліджень, не задаючи собі жодних теоретичних конструктів. Айзенк дотримувався іншої стратегії. Він вважав, що дослідження слід починати з певної достатньо обгрунтованої гіпотези відносно основної риси, яка цікавить дослідника, а після цього дозволяється проводити точне вимірювання всіх проявів даної риси. Айзенк зосередився на невеликій кількості рис, не залежних одна від одної. В емпіричних дослідженнях він дотримувався свого концептуального бачення природи рис. Учений був переконаний, що для пояснення більшої частини поведінкових проявів необхідно не більше трьох основних суперрис, що їх він називав типами.

Абрахам Маслоу і Карі Роджерс. Дані вчені не були видатними експериментаторами. Статті Маслоу відхиляли наукові журнали як недостатньо підготовлені. Разом з тим, у цих великих теоретиків були певні експериментальні досягнення.

Усередині 60-х років Маслоу провів цікавий експеримент. Він запропонував учасникам дослідження оцінити фотопортрети людей за параметром привабливості. На фото були зображені особи звичайної, цілком буденної зовнішності, однак вони перебували у різних приміщеннях - у красивій і затишній кімнаті, звичайній і некрасивій. Результати дослідження показали, що чим приємніше для сприйняття навколишнє середовище, тим вищу оцінку за параметром привабливості отримують особи на фото. Багатьом психологам подібні експерименти забезпечили наукову славу, однак у біографії Маслоу вони залишились непоміченими. Пізніше Маслоу часто дорікали, що він нехтував справжнім науковим експериментуванням, однак він, безперечно, був прекрасним і серйозним експериментатором, просто виконані ним дослідження є маловідомими. Перша наукова публікація Маслоу, частина про крос-культурні дослідження в збірнику "Психологія особистості" за редакцією Росса Стагнера, побачила світ в 1937 р. Маслоу висвітлив відповідний досвід дослідження індійської резервації, однак і ця праця відома лише окремим історикам науки. Втім, як зазначає автор біографічних нарисів, російський психолог Сергій Стена нов, розвідка про плем'я чорноногих була написана в руслі традиційної біхевіористської орієнтації і особливою оригінальністю не відзначалась. Однак це перша більш-менш значна праця Маслоу.

Що ж до Роджерса, то він отримав у процесі дослідження психотерапевтичного процесу несподіваний результат, котрий назвав "протверезним відкриттям". На його думку, "наші терапевти – компетентні та добросовісні – мали надмірно оптимістичне і, в ряді випадків, невалідне сприйняття стосунків, в які були включені. Пацієнти, за всього свого психозу, і яскраві молоді студенти коледжу без будь-якого знання терапії, як виявилося, мають більш корисне (і, може навіть, більш точне) бачення стосунків".

Роджерс зміг вільно експериментувати, творити, перевіряти свої ідеї без втручання різних соціальних та академічних інституцій. Усі результати проведених досліджень учений зібрав у праці "Карл Роджерс про групи зустрічей" (1970). Наснажений своїми успіхами, вчений зосередився на вивченні особистісно-центрова-них ситуацій у різних політичних та соціальних системах. Його книга "Карл Роджерс про могутність особистості" (1978) отримала світове визнання.

"Ні Біблія, ні Книги Пророків, ні Фройд, ні наукові дослідження - ніщо не може зрівнятись з цінністю мого власного безпосереднього досвіду" (К, Роджерс, 1961).

"Я ніколи не навчився чомусь по дослідницьких працях... Я не справжній вчений, більшість моїх праць покликані були підтвердити те, що я вже визнавав як істину" (К. Роджерс, 1972).

← Предыдущая страница | Следующая страница →