Поделиться Поделиться

Психологічні концепції та підходи до вивчення проблеми амбівалентності особистості

Розглянемо спочатку досягнення зарубіжної (головний внесок якої є беззаперечним), а потім вітчизняної психології у вивченні зазначеної проблеми.

Психологічні дослідження амбівалентності у зарубіжній психології дозволяється умовно поділити на три напрями.

Перший напрям - амбівалентність стає невід'ємним конструктом - зосереджує увагу на її психодинамічних аспектах (К. Абрахам, Д. Віннікотт, М. Клейн, 3. Фройд), а також розвивається у теоріях неофройдистів (А. Адлер, К. Юнг) та его-психологів (Е. Еріксон, К. Хорні).

Другий напрям репрезентований дослідженнями амбівалентності як виду психологічного конфлікту в теорії поля К. Левіна, когнітивної концепції Л. Фестінгера.

До третього напряму відносять гуманістичні теорії особистості К. Роджерса, А. Маслоу.

3. Фройд уперше використовує термін "амбівалентність" у праці Тотем і табу" для позначення наявності ніжних і однозначно неприязних почуттів у ставленні до одного й того самого предмета чи людини.

Вивчаючи проблему "табу", 3. Фройд досліджував його природу і виникнення неврозу: Там, де наявна заборона, за нею повинне приховуватися бажання ...що категорично забороняється, воно повинно бути предметом жадоби" [158, с 396]. Він вважав, що нав'язлива поведінка й амбівалентність мають спільне походження - взаємне стримування протилежних сил, які породжують фізичну напругу, а також потребу для її вивільнення. 3. Фройд використовував термін "амбівалентність" як одне з головних понять при розробці структури особистості у працях "Я і Воно", висунувши теорію динамічної взаємодії трьох компонентів: Воно (id), Я (ego), Над-Я (super-ego). Первинна амбівалентність даної структури полягає у несумісності поміж вимогами під-структур Воно та Над-Я.

3. Фройд розширив застосування поняття амбівалентності і розглянув одночасне існування в особистості активних та пасивних вітальних імпульсів, наприклад, до руйнування об'єкта (садизм) чи самого себе (мазохізм). Він трактував також як амбівалентні дві групи інстинктів (рушійну силу поведінки, що визначає будь-якому активність особистості): інстинкт життя (Ерос) та інстинкт смерті (Танатос). Зазначимо, що вчений вбачав обов'язковість наявності амбівалентності в ідентифікації дитини з батьками, що пов'язано з Едиповим комплексом.

Погляди 3. Фройда про амбівалентність продовжували відігравати центральну роль у психоаналітичних теоріях розвитку (К. Абрахам, Д. Віннікотт, M. Клейн, А. Фрейд). Важливе місце займає вивчення розвитку лібідо у працях К. Абрахама, котрий виділив три стадії: доамбівалентна, амбівалентна, постамбівалентна. Перша стадія, доамбівалентна, - це рання оральна стадія (ссання), де є об'єкт, і через те немовля не переживає амбівалентності.

Тільки на другій, орально-садистській стадії (кусання), що настає після прорізання зубів, вперше виникає амбівалентність. Дитина шукає поєднання з матір'ю, проте через фрустрацію готова знищити її: за укусами немовляти прихована ворожість, яка поєднує в собі сексуальне та агресивне задоволення. А через те подальші вияви прихильності та жорстокості, любові та ненависті є виявами даної стадії.

Впродовж анальної стадії, згідно з поглядами К. Абрахама, коли анус (дефекація) є головним органом чуттєвого задоволення, дитячі взаємозв'язки продовжують характеризуватися амбівалентністю: з одного боку, дитина викидає предмет зі свого тіла, з іншого боку, вона зберігає це як дорогоцінну власність.

На латентній стадії триває амбівалентність, яка виражається в чергуванні слухняності та протесту з дальшим докором сумління, відданості, спрямованості до дружніх стосунків з усіма навколо.

Лише на генітальній стадії індивід розвиває здатність до по-стамбівалентної предметної любові. Це стає можливо, коли особистості притаманні інтегративність, цілісність, коли її афекти коливаються у прийнятих межах, достатньо стримуються. Це відображає досягнення гармонії поміж різними сферами особистості, здатність до саморегуляції та адаптації.

К. Абрахам підкреслює, що індивід, неспроможний досягти цілісного розвитку лібідо, повертається на ранню стадію. Амбівалентність на оральній стадії в ситуації зриву на шляху її прогресивного розвитку веде до маніакальних (злиття з матір'ю) та депресивних (втрата матері) коливань настрою. Фіксація на анальній стадії розвитку виявляється в агресивних намірах, садизмі чи мазохізмі, бісексуальності. Регресія до фалічної амбівалентності виникає в особистості як не подоланий у дитинстві страх кастрації, що виявляється у неприйнятті залежного становища, прагненні домінування, агресивності чи холодній стриманості та глибокій депресії.

Таким чином, К. Абрахам пов'язує наявність амбівалентності зі стадіями розвитку лібідо, надаючи їй значну роль у своїй теорії.

У М. Клеин, як і у попереднього автора, поняття амбівалентності відіграє суттєву роль в ЇЇ теорії психічного розвитку. Відмінність полягає в через те, що авторка відмовляється від понять стадій розвитку і точок фіксації на користь теорії позицій та надає більше значення першому року життя, ніж дитинству у цілому.

Клейніанська теорія - це об'єкт-теорія, а не інстинкт-теорія. У ній приділяється основна увага вирішенню амбівалентності відносно матері та грудей.

Бажання дитини мати добрі й наповнені груди матері та відкидати спустошені веде до виникнення амбівалентності. Періодично повторювані переживання задоволення та фрустрації є потужним стимулом для лібідозних агресивних імпульсів, для любові та ненависті.

Таким чином, згідно з М. КлеЙн, агресія та любов є фундаментальною організуючою силою психіки в процесі розвитку. Агресія розщеплює психіку, любов інтегрує та сприяє її цілісності.

М. Клейн вважала, що розщеплення та інтеграція у немовляти поступово проходять. Перший процес вона назвала параноїдно-шизоїдним станом. Дитина розщеплює (шизоїдний) груди на хороші та погані через страх (параноїдний).

Другий процес - депресивний, оскільки після розщеплення грудей чи матері (у фантазіях) дитина уявляє собі цілісну матір, яка об'єднує в собі гарні та погані риси. Походження неврозу, за М. Клейн, відноситься до першого року життя і пов'язане з невдачею у проходженні депресивної позиції, а не з фіксацією на різних стадіях дитинства.

Внесок М. Клейн у розуміння амбівалентності важко переоцінити: вона довела одну з найбільших таємниць, з якою стикаються всі люди, що любов та ненависть неможливо відділити одну від одної. Материнська депресивна позиція сприяє через те, що амбівалентність може привести до усвідомлення взаємозв'язку матері-дитини та відповідальності за дитину, відокремленню себе від неї. Материнська амбівалентність розкриває здатність матері до самопізнання та одночасного переживання, думок про дитину як особистість.

Д. Віннікотт, котрий працював одночасно з М. Клейн, автор широковідомого терміна "достатньо хороша мати", використовує амбівалентність як основу побудови цього конструкта* Коли мати - досконала, то дитина стає залежною.

Важливо, за цим психологом, робити регулярні, проте нетривалі перерви в материнській турботі Дитина буде змушена повертатися до власних ресурсів сама і розвивати здатність задовольняти свої потреби. Таким чином, Д. Віннікотт досліджував амбівалентність як основу взаємин матері-дитини.

Узагальнюючи підходи до амбівалентності у психоаналітичних теоріях розвитку, спід зазначити, що їхні представники пов'язували цю властивість зі стадіями розвитку лібідо, з процесами розщеплення та Інтеграції дитиною об'єктів, з певними формами страху.

Неофройдисти А. Адлер, К. Юнг здійснили подальше вивчення проблеми амбівалентності. Фундатор індивідуальної психології А. Адлер, відмовившись від психоаналітичної теорії амбівалентності, роглядав даний феномен як нестійке ставлення, спрямоване на уникнення розв'язання значущої проблеми. Він вважав основним постулатом у своїй теорії уявлення про людину як про єдину самоузгоджувану цілісність [3].

Основним законом людського життя вчений вважав прагнення вищості, яке, на його думку, формує розум і психіку особистості та є вродженим. Джерелом усіх прагнень людини до саморозвитку е почуття неповноцінності. У такій нерозривній єдності амбівалентність охоплює всю особистість: фактично будь-яка діяльність особистості спрямована на подолання почуття неповноцінності та зміцнення почуття вищості. Він описав особистісні вагання як ознака амбівалентності перед життєвими труднощами, котрі створює суспільство. При цьому А. Адлер стверджує, що рух від мінуса до плюса, знизу вверх, є безперервним та нескінченним. Дані полюси протилежностей є рушійною силою у процесі розвитку особистості.

Аналітична психологія К. Юнга [188] ґрунтується на тезі про те, що принцип суперечності є головним у побудові психологічної теорії особистості, оскільки напруга, створювана дією протилежних тенденцій, викликає енергію, яка забезпечує існування особистості.

У несвідомому, за К. Юнгом, є індивідуальна та колективна частки, остання з яких будується з психологічних "міфотворчих" структур - архетипів, спільних для всіх людей. Архетипи мають в собі позитивні та негативні аспекти, вони амбівалентні, і через те ця якість характерна для психіки індивіда. Однак амбівалентна цілісність архетипів нестійка, і протилежності можуть розпадатися із роз'єднанням свідомого і несвідомого.

Амбівалентні елементи не тільки протистоять, проте й доповнюють один одного до цілісності, яка є самістю. Без цих переживань немає досвіду цілісності. Надбання самості є результатом прагнення різних компонентів особистості до поєднання, неповторності, цілісності. Розвиток кожної людини в цьому напрямі отримав назву "індивідуалізація", а результат її здійснення - самореалізація.

Таким чином, неофройдисти розвивають постулати психоаналізу про амбівалентність як головну властивість особистості. При цьому А. Адлер, К. Юнг розширюють зміст поняття амбівалентності (протилежності мають приблизно однакову силу та різний ступінь усвідомленості) як співіснування протилежностей, що можуть мати значну напругу, однак здатні до узгодження, чим забезпечується гармонійний особистісний розвиток.

До першого напряму також належить і его-психологія, представники якої (Е. Еріксон, К. Хорні) приділили особливе значення вивченню свідомості та ЇЇ функцій.

Е. Еріксон [185] виділяє вісім стадій психосоціального розвитку "Его" та визначає специфіку для кожної фази - проблему в соціальному розвитку. Кожна стадія супроводжується, за цим автором, кризою, яка складається с позитивного та негативного аспектів. Коли криза долається позитивно, то "Его" збагачується новим компонентом, що є основою подальшого нормального розвитку особистості. Неадекватне вирішення кризи чи невирі-шення спричиняє появу негативного компонента.

Тож, на кожній стадії розвитку "Его" набуває одну з амбівалентних якостей (базальна довіра - базальна недовіра, Его-ідентичність - рольове змішання, інтимність - ізоляція та ін.).

Особливо важливим періодом у психосоціальному розвитку Е. Еріксон вважає юність, коли новими параметрами стають такі протилежності, як Его-ідентичність та рольове змішання. Завданням на цій віковій стадії є інтеграція наявних "Я"-образів в єдину цілісну систему - особистісну ідентичність. Українська дослідниця О.М. Ічанська розглядає становлення ідентичності як динамічного переживання цілісності та безперервності особистості, що відбувається у процесі подолання вікової кризи [68]. Авторка вважає, що під час вікової кризи відбувається зіткнення "минулого Я" (уявлення про себе як про дитину) та "майбутнього Я" (образ можливої дорослості), джерелом якого є консервативність особистісного досвіду. Сутнісною ознакою вказаної ситуації є амбівалентність, яка виявляється як у внутрішній, так і у зовнішній сферах становлення особистості:

1) емоційно-ціннісне самоставлення старшокласників, за даними експериментального дослідження, характеризується високими показниками "самозвинувачення" (47,60% учнів) та "самоцінності (50,70% учнів) при низьких показниках "самоприйняття" (47,60% учнів);

2) юнак водночас прагне до довірливого, інтимного спілкування та уникає емоційної близькості в контактах з іншими, оберігаючи тим самим власну нестабільну ідентичність. Закріплення незбалансованого амбівалентного ставлення до власного "Я" може призвести до формування дифузної, сплутаної особистісної ідентичності [66, с. 8-9].

К. Хорні [170], авторка соціокультурної теорії особистості, розширює зміст амбівалентності, досліджуючи поняття нормального внутрішнього конфлікту та невротичного внутрішнього конфлікту. Джерелом розвитку будь-якого внутрішнього конфлікту є незадоволення невротичних потреб, що формується з необхідності подолати базальну тривогу, яка виникає в дитинстві внаслідок відсутності відчуття безпеки у міжособистісних стосунках. Нормальний і невротичний конфлікт розрізняються ступенем невідповідності поміж сторонами: для психічно здорової особистості невідповідність значно менша, ніж для невротичної. На противагу невротику психічно здорова людина здатна вирішити внутрішні конфлікти шляхом інтеграції всіх суперечливих тенденцій.

Таким чином, в проаналізованих теоріях его-психології амбівалентність розглядається у гармонійних, негармонійних особистостей, психічно хворих та невротиків, констатується важлива роль певних вікових етапів у її розвитку.

Другий напрям дослідження амбівалентності висвітлено у роботах К. Левіна, Л, Фестінгера. На думку К. Левіна [82], конфлікт трапляється в психологічних ситуаціях, де протилежно спрямовані і приблизно рівні сили одночасно впливають на особистість. Варто підкреслити, що вказані протилежності конфлікту мають змістові ознаки амбівалентності, через те слід розглянути їхню динаміку.

Автор виділив три типи внутрішніх конфліктів, які пов'язані з досягненням мети та ведуть до фрустрації. Конфлікт позитивних рівнозначних можливостей виникає тоді, коли у людини е дві привабливі мети, проте їх неможливо досягти одночасно. Через те люди іноді вчиняють за принципом "собаки на сіні", тобто не вирішують конфлікту.

Конфлікт другого типу - конфлікт рівнозначних негативних можливостей, коли необхідно вибрати одну з двох непривабливих цілей. Це веде до найсильнішої фрустрації страху, що супроводжується втечею як засобом уникнення такої ситуації, агресією, відкладанням вирішення проблем із дня на день чи брехнею, у крайніх випадках - самогубством.

Третій тип конфлікту виникає через необхідність прийняття не тільки позитивних, а й негативних аспектів однієї й тієї ж мети. При вирішенні конфліктів цього типу спочатку зазвичай переважає позитивна тенденція, потім - бажання уникнути неприємної амбівалентної ситуації. І з наближенням мети негативна тенденція підсилюється.

У теорії когнітивного дисонансу Л. Фестінгера [154] розвивається положення про те, що поміж двома відповідними когнітивними елементами можливі відношення консонансу (узгодженості) чи дисонансу (суперечливості).

Дисонанс є бажаним станом, оскільки особистість прагне до певної когнітивної збалансованості, адже за змістом людській природі ненависна непослідовність. Звідси амбівалентність майже автоматично зменшується. Саме таке спрощене розуміння амбівалентності критикує М. Занна, М. Томпсон [225].

Нові акценти в осмисленні амбівалентності внутрішнього світу особистості започаткували фундатори гуманістичної психології А. Маслоу, К. Роджерс.

А. Маслоу писав про механізм (по суті - амбівалентність), що заважає духовному зростанню, самоактуалізації: "Сили, що впливають на індивіда, мають не один, а два напрями. За винятком того, що є сили, які підштовхують людину в бік здоров'я, діє регресивний вплив, що тягне індивіда у протилежний бік - до хвороб та слабкості" [96, с 502]. Він, поряд з традиційними психоаналітичними "захисними Его", вводить також два - десакралізацію і комплекс Іони, котрий дозволяється побачити в через те, що люди бояться змінити своє нецікаве, обмежене, проте налагоджене існування, бояться відірватися від усього звичного, втратити контроль над тим, що вже є.

К. Роджерс [129], автор "центрованої на клієнті психотерапії", використовує у своєму підході поняття конгруентності-інконгруентності. Під цим поняттям вчений розуміє ступінь узгодженості поміж тим "Я", що сприймає особистість, та актуальним досвідом людини. Висока конгруентність означає, що реальні переживання особистості та усвідомлення цих переживань збігаються. Коли такої відповідності немає, особистості властива інконгруентність чи суперечність поміж усвідомленням та вираженням переживань.

Інконгруентність становить таку неузгодженість суперечностей, яка утворена розбіжностями поміж власними цінностями, нав'язаними оцінками, що виникають у реальній діяльності особистості, та оцінками, що помилково сприймаються як свої.

У радянській психології в різні періоди до проблеми амбівалентності зверталися побіжно Л.І. Анциферова, Л.І . Божович, Л.С. Виготський.

Зокрема, в експериментальних дослідженнях Л.І. Божович [20] проаналізовано феномен "смислового бар'єру" та "аффекту неадекватності" у школярів, що є наслідком одночасної актуалізації двох протилежних мотиваційних тенденцій. Дані поняття використовуються у контексті вивчення внутрішніх суперечностей, однак вони становлять інтерес і для дослідження передумов виникнення амбівалентності, ЇЇ виявів на різних вікових етапах.

В 1991 році І.М. Михеєва опублікувала роботу "Амбівалентність особистості: Морально-психологічний аспект" [99], у якій дослідила це утворення в структурі мотивації, виділивши передумови виникнення амбівалентності: нестійкість емоцій, невизначеність цілей та установок, неузгодженість моральних принципів з емоціями та волею. Авторка ґрунтовно проаналізувала проблему амбівалентності у художніх творах російських письменників, виділяючи різні моделі амбівалентності морального життя людини.

Л.М. Собчик роглядає амбівалентність у межах своєї теорії провідних тенденцій [145]. Вчена трактує амбівалентність як амбітенденції, за яких кожній головній властивості для досягнення гармонії та рівноваги відповідає властивість протилежного знаку. Вона розробила концепцію цілісного розуміння особистості, в контексті якої розглядала амбівалентність.

Авторка характеризує гармонійну особистість як конкор-дантно-нормальну, де всі протилежності приблизно однаково виражені та врівноважують одна одну. Коли риси особистості виявляються більш Інтенсивно, ускладнюючи адаптацію, то такі особистості Л.М. Собчик називає дискордантно-нормальними. Особистості, у яких протилежні властивості значно ускладнюють соціальну адаптацію, характеризуються як психопатичні.

У сучасній українській психології проблему особистісної амбівалентності плідно вивчає Т.М. ЗелІнська та молоді вчені під її керівництвом (Т.Н. Лук'яненко, В.В. Хабайлюк, А.Е. Хурчак, І.М. Шастко та ін.).

Т.Н. Лук'яненко [87] в своєму дисертаційному дослідженні описала психологічні особливості особистісної амбівалентності у ранньому юнацькому віці залежно від вияву структурних компонентів за віком та статтю. За отриманими цією авторкою результатами, у юнаків старших класів низький узгоджений рівень особистісної амбівалентності виражений менше, а високий розба-лансований - більше, ніж у дівчат. Аналіз динаміки вияву особистісної амбівалентності засвідчив, що зміни від 10-х до 11-х класів мають тенденцію до збільшення високого і зменшення низького рівня. Встановлені особливості міжособистісних стосунків учнів раннього юнацького віку: у хлопців - більша прямолінійність, відвертість вияву агресивності, у дівчат - непряме, більш опосередковане, приховане використання агресії [86, с. 10].

В.В. Хабайлюк довела вплив амбівалентності на розвиток особистості старшокласників у родині. Ця авторка дослідила суперечності в підсистемах сімейних стосунків "дитина - мати", "дитина - батько", "дитина - брати та сестри", "дитина - прабатьки", "дитина - інші люди". Висока амбівалентність стосунків у родині (залежність, агресивність, байдужість) є передумовою особистісних деструкцій, соціальної дезадаптації, аддикцій в різних сферах життя школярів юнацького віку [164].

А.Е. Хурчак, спираючись на традиції вітчизняної психології, досліджує амбівалентність атитюдів в контексті західної концептуалізації цього феномена в юнацькому віці [173]. Вона розробила опитувальник "Вимірювання амбівалентності атитюдів", в якому використовує індекс подібності-інтенсивності (М. Занна, М. Томпсон), що дає можливість отримати експериментальні дані

Т.М. Зелінська концептуалізує амбівалентність як властивість психічно здорової особистості з помірною напругою суперечностей, а також досліджує її деструктивні вияви високої амбівалентності (інфантильні залежності в різних сферах життя). Вчена конкретизує свої погляди на амбівалентність особистості в тендерних ролях материнства [59], батьківства [58], родини [57]. Саме в такому напрямі буде описано амбівалентність особистості в II частині.

Тож, психічне явище "амбівалентність" розглядається як складний взаємозв'язок протилежно спрямованих приблизно однакових за інтенсивністю усвідомлених та неусвідомлених виявів, що відносять до різніх особистісних сфер. Вони можуть перебувати в узгодженому чи неузгодженому стані. Психологи визнають значний вплив амбівалентності особистості, а також окремих і! структурних складових на особистісне зростання, на стан психічного здоров'я.

← Предыдущая страница | Следующая страница →