Поделиться Поделиться

Самоуправління та саморегуляція особистості у спілкуванні

Проблема самоуправління та саморегуляції особистості є широко досліджуваною сучасною психологічною наукою. У вітчизняній психології обгрунтовано концепцію особистості як суб'єкта власної життєдіяльності, що дає можливість визнання активної ролі людини в реалізації своїх взаємин із зовнішнім світом. Ідеться про її здатність ініціювати власну активність, а основними характеристиками суб'єктної активності виступають креативність, здатність до саморегулювання та самореалізації.

Самоуправління особистостіцс процес цілеспрямованих впливів на самого себе, власну особистість із метою досягнення поставлених цілей та здійснення планів. Самоуправління особистості дозволяється розглядати на різних рівнях прояву: психічному, особистісному, функціональному.

Сутність психічного самоуправління розкриває його механізм, котрий містить такі ланки:

• актуалізація потреби, що створює передумови активності та певних очікувань на майбутнє;

• прийняття рішення відносно мети (вибір), що є реальним спонуканням активності та її спрямування;

• побудова суб'єктивної моделі вагомих зовнішніх умов – створення так званої "картини" зовнішнього світу, що відображає розуміння дійсності;

• побудова суб'єктивної моделі вагомих внутрішніх умов – створення так званої картини внутрішнього світу. Я-концепції як теорії про себе, що відображає міру розуміння себе.

• формування програми виконавчих дій (технологія виконання);

• створення системи суб'єктивних критеріїв успішності досягнення мети у вигляді еталонів, норм, цінностей, ставлення тощо,

• здійснення синтезу інформації, яка міститься на різноманітних ланках (наприклад, інтегрування інформації, отриманої із зовнішньої та внутрішньої моделей, відносно мети та можливості її досягнення тощо);

• здійснення регуляції за рахунок виконання різноманітних дій;

отримання інформації про результати (зворотний зв'язок); здійснення контролю у вигляді порівняння різноманітної інформації;

• оцінювання – ранжирування ситуативної інформації, зокрема про отримані результати в системі раціональних та/чи емоційних координат;

прогнозування з метою забезпечення екстраполяції (перенесення в інші умови) результатів;

• прийняття рішення відносно корекції для забезпечення змін у системі самоуправління на будь-якій ланці.

Таким чином, психічне самоуправління є комплексом, котрий складають певні функції психіки, що забезпечує приведення психіки особи до певної структури та режиму роботи в процесі життєдіяльності з метою найкращої адаптації.

Особистісне самоуправління виявляється в цілеспрямованих змінах, мету яких визначає сама особа, що управляє власною психічною активністю в різноманітних формах її прояву: спілкуванні, поведінці, діяльності, переживаннях. Як творчий процес, самоуправління пов'язане зі створенням чогось нового, зустріччю з незвичною ситуацією чи суперечність, з необхідністю постановки нових цілей, пошуком нових рішень і засобів досягнення цілей.

Перш ніж почне створюватися система самоуправління, повинна виникнути потреба в ній. І така необхідність дійсно виникає, коли звичні, раніше використовувані способи та засоби активності не "спрацьовують", не приводять до очікуваного успіху. У людини виникає почуття невдоволення результатами власних дій, собою, і вона починає діяти за методом "спроб і помилок", перебирає відомі та невідомі їй підходи, прийоми. Коли і вони не ведуть до успіху, виникає необхідність раціонального аналізу актуальної ситуації та створення мети цілеспрямованих змін (самоуправління) дійсного стану. З цього моменту, власне, і починається формування системи самоуправління, яка складається з послідовних етапів, що утворюють цикл самоуправління:

• аналіз суперечностей: формується суб'єктивна модель ситуації на основі визначення особливостей поточного стану подій. Особа намагається знайти відповіді на запитання: "Через що зараз не виходить так, як раніше?" "Що змінилося?" "Що сталося зі мною?" "Що є причиною невдач?" та інші;

• прогнозування: формується модель-прогноз, заснована на аналізі минулого й сьогодення, аналізі суперечностей поміж минулим і дійсністю з метою передбачення перебігу подій чи необхідних дій. Особа намагається знайти відповіді на запитання: "Чи можливо щось змінити?" "Що може змінитися, коли я буду втручатися в перебіг подій?" "Що трапиться, коли я не втручатимусь у перебіг подій?";

• цілепокладання: формується суб'єктивна модель бажаного чи того, що повинно бути (на основі попереднього прогнозу), а також відбувається перехід від передбачень відносно принципової можливості здійснити зміни до передбачення можливих результатів. Особа намагається знайти відповіді на запитання: "Якими повинні бути результати?" "У якому напрямку змінювати себе, своє спілкування, свою поведінку та діяльність?" "Що конкретно дозволяється змінювати (себе/ситуацію)?" Ідеться про процес створення системи цілей, співвіднесення їх поміж собою, а також вибір серед усього загалу саме тих, що є найбільш привабливими для людини;

• планування: формується модель засобів досягнення мети та послідовності їх застосування. Згідно до обраних цілей плани можуть бути стратегічними, тактичними та оперативними. Особа намагається знайти відповіді на запитання: "Якими повинні бути результати?" "У якому напрямку змінювати себе, своє спілкування, свою поведінку та діяльність?" "Що конкретно дозволяється змінювати (себе/ситуацію)?" "Які потрібно залучити засоби для досягнення цілей?" "У якій послідовності їх потрібно застосовувати?";

• оцінювання якості: вироблення критеріїв, за допомогою яких згодом будуть оцінюватися результати. Особа намагається знайти відповіді на запитання "Якими повинні бути показники, що дозволять оцінити успіхи в реалізації наміченого плану?" Як оцінити, що зроблене було необхідним?" "Як оцінити, що зроблене було достатнім?";

• прийняття рішення: відбувається перехід від планів до дій, це наказ собі починати діяти. Особа намагається знайти відповіді на запитання: "Чи завжди передбачене?" "Чи є також час на роздуми?" "Чи потрібно починати діяти негайно, чи також є можливість зволікати?")

• самоконтроль: збирання інформації про перебіг процесу виконання плану в реальній життєдіяльності. Особа намагається знайти відповіді на запитання: "Як просувається справа?" "Чи дозволяється говорити про просування до цілі?" "Чи є помилки у здійснюваних діях?";

корекція: зміна реальних дій, поведінки, способів спілкування, переживань, а також самої системи самоуправління. Особа ставить перед собою запитання: "Що робити далі?", відповідь на яке залежить від результатів самоконтролю. Коли результати виявилися такими, якими планувалися, то наступні дії спрямовуються на закріплення того нового, що знайдено у процесі самоуправління. Коли є помилки, особа ставить перед собою нові запитання ("Як просувається справа?" "Чи дозволяється говорити про просування до цілі?" Чи є помилки в моїх діях?") і намагається відшукати на них відповіді.

Такі цикли можуть повторюватися доти, доки буде існувати потреба у вдосконаленні окремих етапів самоуправління та не станеться перехід до саморегуляції, тобто звичних дій, які грунтуються на віднайдених у процесі самоуправління цілях, планах, критеріях тощо.

Індивідуальність особи проявляється по-різному, зокрема в через те, котрий спосіб (стиль) самоуправління власної активності вона використовує. Спишем самоуправління вважається певний спосіб зміни людиною своєї поведінки, діяльності та спілкування. Лариса Казанська описує три різновиди стилів самоуправління:

– регульований: джерелом змін виступають переважно зовнішні чинники;

– саморегульований: зміни здійснюються усвідомлено, послідовно, з власної ініціативи;

– нерегульований: людина не здатна здійснювати контроль над власною поведінкою, діяльністю та спілкуванням у змінних, нових ситуаціях.

Формування стилю самоуправління залежить від того, якою мірою особа володіє змістом етапів циклу самоуправління та яким чином вона використовує свої практичні навички в поведінці, діяльності та спілкуванні.

Кожна особа виявляє певний рівень розвитку здатності до самоуправління. На це впливають різні фактори: свідомі процеси (виховання, освіта), що здійснюються згідно до певної мети, програми, так і стихійні, непередбачені впливи на особистість. Механізми формування самоуправління особистості пов'язані з функціонуванням соціальних інституцій (сім'я, різноманітні організації, освітні установи тощо), а також зі спеціальними засобами соціального впливу та контролю (норми, принципи поведінки, традиції, звичаї, санкції тощо). На формування системи самоуправління особистості потужний вплив має мікросередовище, соціально-економічний статус родини, а також стиль сімейного виховання. Коли, наприклад, у родині батьки демонструють високу самоорганізацію власної життєдіяльності та створюють умови для того, щоби дитина виробила такі самі вміння, то вона матиме високий рівень розвитку здатності до самоуправління. Суб'єктивними факторами формування системи особистісного самоуправління виступають психічні якості людини, система ціннісних орієнтацій, настанов, власний життєвий досвід тощо.

Фундаментальною сутнісною характеристикою особистості виступає її здатність до оволодіння власною поведінкою (активністю), чи саморегуляції (ідеться про функціональне самоуправління). Вивченню довільної активності людини присвятив свої роботи Олег Конопкін. Учений визначає усвідомлену саморегуляцію як "...системно-організований процес внутрішньої психічної активності людини з ініціації, побудови, підтримки й керування різними видами та формами довільної активності, що безпосередньо реалізує досягнення прийнятих людиною цілей" та виокремлює такі її складові в реальному процесі регуляції:

прийнята особою мета діяльності: процес саморегулювання здобуває певний вектор, спрямованість;

суб'єктивна модель значущих умов: відображаються внутрішні та зовнішні умови майбутньої довільної активності, що є важливими для побудови алгоритму наступних дій, спрямованих на досягнення поставленої мети. Модель також містить інформацію про змінність/незмінність умов та закономірності їхнього розвитку;

програма дій, що будуть виконуватися: визначається характер, послідовність, способи, динамічні характеристики дій, спрямованих на досягнення мети. Створюючи програму виконавчих дій, людина може свідомо враховувати свої індивідуальні особливості та досвід. Через те навіть за однакової суб'єктивної моделі умов різні люди можуть реалізовувати різні програми дій;

система суб'єктивних критеріїв досягнення мети (критеріїв успішності): уточнюються й конкретизуються вихідна форма та зміст мети;

контроль і оцінювання результатів: забезпечується отримання інформації про ступінь відповідності реального перебігу діяльності, її результатів поставленим цілям;

рішення про корекцію системи саморегулювання: акцентується увага на через те, що причиною корекції виконавських дій є внесення змін до інших ланок регуляторного процесу. Залежно від багатьох особливостей самої виконуваної діяльності та від ступеня сформованості системи її довільного регулювання корекція програми може здійснюватися під час її перебігу на основі інформації про проміжні результати, а також після її здійснення для забезпечення можливості наступної "спроби".

Саморегуляція виступає процесом узгодження характеру завдання (з урахуванням прийнятного рівня успішності його вирішення) та актуального стану особистості. Результатом такого узгодження є побудова індивідуального способу організації діяльності, вироблення її стратегії. Саморегуляція є єдиним процесом, котрий забезпечує мобілізацію та інтеграцію психічних ресурсів людини для досягнення нею висунутих цілей. Тобто, процес саморегуляції сприяє виробленню гармонійної поведінки, а на її тлі розвивається здібність управляти собою згідно до реалізації висунутої мети, спрямовувати власну поведінку згідно до вимог життя, професійних та навчальних завдань.

Величина затрат, спрямованих на досягнення психологічного комфорту, складає ціну діяльності, якому людина "сплачує" під час її виконання. У процесі саморегуляції людина спрямовує зусилля на досягнення мети не лише з огляду на очікуваний результат, проте й з огляду на те, яких зусиль він вартий. Регулятивні процеси забезпечують такий спосіб діяльності, котрий враховує не лише її вимоги, проте й величину психічних затрат і суб'єктивну комфортність. Таким чином, саморегуляція діяльності та поведінки є процесом встановлення гармонії прагнень на максимальний результат і мінімальну психологічну ціну діяльності. Така гармонізація досягається за допомогою формування індивідуального стилю діяльності. Теорія стилю саморегуляції розроблена Варварою Моросановою на основі ідеї про те, що прояв унікальної індивідуальної своєрідності життєдіяльності (поведінки, різних форм діяльності, зокрема спілкування) суб'єкта значною мірою визначається індивідуальними особливостями саморегуляції довільної активності людини. Таким чином спить саморегуляціїце властиві людині індивідуальні особливості регуляторних процесів, що стійко проявляються в різноманітних видах і формах її довільної активності. До індивідуально-типових особливостей саморегуляції особистості, що визначають її регуляторний стиль, відносять індивідуальні особливості функціонування основних регуляторних процесів (планування, моделювання, програмування, оцінювання та корекція результатів), а також властивості особистості (самостійність, надійність, гнучкість, адекватність, усвідомленість), які впливають на цілісний процес саморегуляції.

Регуляторний процес планування характеризує особливості самостійного висування та утримання цілей діяльності, сформованість здатності усвідомлено планувати власну діяльність. Процес моделювання свідчить про індивідуальну розвиненість уявлень особи про зовнішні та внутрішні значущі умови, ступінь їх усвідомлення, детальність і адекватність. Процес програмування забезпечує усвідомлене створення програм власних дій та гнучке їх застосування в різноманітних ситуаціях, а в разі необхідності – корегування згідно до нових умов. Процес оцінювання результатів забезпечує адекватність оцінювання себе, результатів власної діяльності та поведінки на основі наявності в особи стійких суб'єктивних оцінних критеріїв. Регуляторна гнучкість дає можливість перебудовувати, вносити корективи в систему саморегуляції в разі зміни зовнішніх чи внутрішніх умов перебігу певної діяльності. Регуляторна самостійність забезпечує певну автономність в організації активності особи, її здатність самостійно планувати діяльність і поведінку, забезпечувати досягнення висунутих цілей, контролювати хід виконання плану, аналізувати й оцінювати як проміжні, так і кінцеві результати діяльності.

Досліджуючи регуляторний профіль, що характеризує індивідуальну розвиненість основних процесів і зумовлює тип стилю, Моросанова виділяє такі різновиди профілів:

1) гармонійний ("згладжений") – характеризується приблизно однаковим ступенем розвитку всіх регуляторних процесів. Гармонійний профіль може визначати ефективний стиль саморегуляції в разі наявності високого ступеню розвитку всіх його складових і, згідно, неефективний стиль за їх низької сформованості;

2) акцентуйований ("шпилястий") – характеризується значною різницею поміж ступенем сформованості окремих регуляторних ланок. Такий профіль так само може бути основою ефективного стилю, проте лише в через те випадку, коли слабкорозвинені стильові особливості перебувають у компенсаторних відносинах із високорозвиненими.

Як зазначає Моросанова, однією з причин низької успішності студентів є некомпенсована слабка ланка саморегуляції. Результати здійсненого нею дослідження свідчать про те, що індивідуальний стиль саморегуляції навчальної діяльності студентів із високим рівнем академічної успішності характеризується розвиненим комплексом стильових особливостей регуляції та компенсацією функціонально слабких ланок, а у студентів із низьким рівнем успішності в навчанні даний комплекс є нерозвиненим та відрізняється відсутністю компенсації слабкої ланки.

← Предыдущая страница | Следующая страница →