Поделиться Поделиться

Психологічні проблеми сімейного виховання дітей з обмеженими можливостями

На провідну роль родини в забезпеченні психологічних потреб дитини вказували також З. Фрейд, А. Фрейд, А. Адлер, К. Юнг, Е. Берн, Л. С. Виготський, Б. В. Зейгарнік, О. М. Леонтьєв, В. М. Мясищев та багато інших вчених. Особливо значима виховна функція родини у випадку виникнення інвалідності в дитини.

Д. М. Ісаєв підкреслює, що основними факторами, які впливають на відношення дітей до хвороби, є вік, темперамент, відносини в родині, тип виховання й реакції батьків на хворобу дитини [72]. Як показують дослідження Ж. М. Глозман [42,98], ступінь порушень міжособистісних відносин у сім'ї хронічно хворої особистості залежить від наступних факторів: рольові взаємодії в сім'ї, сімейна позиція, якому займає хворий; форма хвороби, її прояви, тривалість та характеристики хворого, а саме вік, рівень освіти і таке інше.

У зв'язку зі станом дитини змінюється поведінка дорослих, у родині виникають проблеми, з якими батьки не можуть упоратися самостійно: порушується взаємодія із соціальним оточенням; коло спілкування становлять близькі родичі, спеціалісти; виражена тривога і неспокій батьків, викликані відставанням дитини в розвитку від однолітків; відсутність необхідних знань з психології і педагогіки аномальної дитини; відсутність досвіду роботи з психологом на ранніх етапах розвитку дитини; пасивність позиції матері у відносинах "фахівець - мати - дитина".

Однієї із причин тривожного відношення батьків до хвороби дитини, І. М. Вікуліна, І. В. Добряков, А. М. Красильніков, вбачають у широкому поширенні відомостей про захворювання засобами масової інформації. Небажання одержати професійну інформацію про захворювання може виникати через страх дискомфорту від "поганих новин", прагнення уникнути відповідальності за здоров'я, відповідати ролі хворого. Найбільш типове виховання в культі хвороби із залежністю від ліків, режиму, цілого ряду обмежень, виховання з дитинства почуття слабості, відмінності від однолітків [32].

Порушуються відносини усередині родини: поміж батьками й дітьми, поміж подружжям. Виникає страх народження іншої хворої дитини. Часто мати покладає на себе відповідальність за порушення в розвитку дитини чи переносить провину на інших членів родини, намагаючись послабити почуття провини перед дитиною, надмірно опікує її, обмежуючи контакти зі здоровими дітьми.

Інтереси сім'ї зосереджені на дитині з обмеженими можливостями. Дитина володіє значно меншою свободою і соціальною значущістю, чим здорові діти, всі рішення відносно її проблем ухвалює мати, часто вона стає формальним лідером, часто говорить про дитину від її імені в її присутності, позбавляючи її можливості висловити власну думку. Діти з вадами в розвитку частіше за інших випробовують неприйняття і емоційне відчуження з боку сім'ї. Більшість сімей з проблемними дітьми характеризуються різними типами негармонійного виховання і низьким рівнем спілкування. Такий сімейний стереотип може призвести до своєрідних рис особистості дитини з особливими потребами, а саме високого ступеня залежності від сім'ї, слабких навичок зовнішніх соціальних взаємодій, елементам аутичної поведінки, гіперкомпенсації в підлітковому віці через неадекватні реакції - невмотивовані відмови, негативізм, істеричні емоційні реакції, перебільшення своїх недоліків, занурення в надцінні захоплення, розвитку різних страхів.

Серед багатьох проблем сімейних взаємин дозволяється виділити наступні: неправильне виховання, сильний пресинг матері чи батька, загибель одного чи двох батьків, близького, значущого для дитини родича, розлучення батьків.

Як вказує О. І. Холостова [183,347], структура й функції кожної родини видозмінюються з часом, впливаючи на способи сімейних відносин. Життєвий цикл родини звичайно складається із семи стадій розвитку, у кожній з яких стиль її життєдіяльності відносно стійкий і кожний член родини виконує певні завдання згідно свого віку: шлюб, народження дітей, їхній шкільний вік, підлітковий вік, "випуск пташенят із гнізда", постбатьківський період, старіння. Родини дітей-інвалідів повинні бути готові до того, що їх стадії розвитку можуть бути не властиві звичайним родинам. Діти з обмеженими можливостями повільніше досягають певних етапів життєвого циклу, а іноді зовсім не досягають. Так вчений виділяє наступні періоди життєвого циклу сім'ї дитини з обмеженими можливостями:

1. Народження дитини - одержання інформації про наявність у дитини патології, емоційне звикання, інформування інших членів родини.

2. Шкільний вік - ухвалення рішення про форму навчання дитини, переживання реакцій групи однолітків, організація її навчання й позашкільної діяльності.

3. Підлітковий вік - звикання до хронічної природи захворювання дитини, виникнення проблем, пов'язаних із сексуальністю, що пробуджується, ізоляцією від однолітків, планування майбутньої зайнятості дитини.

4. Період "випуску" - визнання й звикання до триваючої сімейної відповідальності, ухвалення рішення про місце проживання дитини, яка подорослішала, переживання дефіциту можливостей для її соціалізації.

5. Постбатьківський період - перебудова взаємин поміж подружжям (наприклад, коли дитина була успішно "випущена" з родини) і взаємодія з фахівцями з місця проживання дитини.

Як вказують Г. Я. Цейтлін, Г. В. Кожарська, Ж. В. Смірнова та інші, родини з дітьми-інвалідами володіють цілим рядом психологічних особливостей, що негативно впливають на психологічний статус хворої дитини і її здорових братів і сестер. Більшості батьків властиво специфічне відношення до дитини, що опирається на побоювання за її здоров'я, і обумовлена цим занижена оцінка її можливостей, полегшені, а в дійсності інфантилізуючі вимоги до дитини. При цьому всі зусилля батьків зосереджуються на збереженні здоров'я дитини на шкоду розвитку особистості [205].

Проблеми, що виникають у родинах, що мають дітей з обмеженими можливостями, дозволяється співвіднести з типами ролей і поміж-особистісних взаємин у родині:

o мати - батько. Індивідуальні проблеми батьків, їхніх взаємин до народження хворої дитини; проблеми у зв'язку з народженням дитини-інваліда;

o мати - інвалід. Матері за традицією доводиться вести основну вагу турбот по догляду за дитиною-інвалідом, організації його життя; вона часто перебуває в стані, депресії й відчуває почуття провини;

o мати - здорова дитина. Мати повинна приділяти достатню увагу здоровій дитині й утримуватися від того, щоби приділяти надмірну турботу дитині з порушенням розвитку;

o батько - дитина-інвалід. Проблеми залежать від ступеня спілкування батька з хворою дитиною і його участю в життя родини в цілому;

o батько - здорова дитина. Потенційне проблеми подібні з тими, які виникають у підсистемі "мати - здорова дитина";

o дитина-інвалід - здорова дитина. Брати й сестри хворої дитини відчувають почуття провини, сорому й страху "заразитися" тією же хворобою; інвалід прагне "поневолити" брата чи сестру [183,348].

У сім'ях, які виховують дитину з обмеженими можливостями, виникають суттєві якісні зміни. О. М. Усанова [196,258] вважає, що вони проявляються на психологічному, соматичному та соціальному рівні.

Психологічний рівень пов'язан з процесом усвідомлення батьками факту народження дитини з функціональними обмеженнями. Поступові фази розгубленості, страху, шоку, депресії, і нарешті, прийняття діагнозу про народження дитини з функціональними обмеженнями складають певне психологічне поле, яке впливає на сприйняття та прийняття власної дитини сім'єю. Саме в даний період батьки приймають внутрішнє рішення про відношення до дитини, яке може бути негативно-пасивним чи конструктивно-активним. На соматичному рівні зміни в сім'ї торкаються стану здоров'я матері та інших членів сім'ї. Хвилювання матері часто проявляються в різних соматичних захворюваннях, астенічних та вегетативних розладах. Соціальний рівень змін в сім'ї проявляється у взаємовідносинах з оточуючими. Такі сім'ї стають вибірковими в контактах чи максимально їх обмежують. Така позиція провокує некритичність батьківського відношення, неприйняття індивідуальності дитини та створює гіперопіку чи авторитарний стилі виховання.

В. І. Козявкін [87] досліджуючи особливості психічного реагування батьків на фізичний, мовленнєвий чи психічний дефект своєї дитини з ДЦП, виявив існування декількох варіантів сприйняття цього захворювання. Дані варіанти відрізняються глибиною аналізу батьками патології дитини та ступенем адекватності сформованих у сім'ї уявлень про медичний та соціальний прогноз. Особливе значення має емоційна насиченість та направленість хвилювань батьків, пов'язаних із захворюванням дитини, розумінням ними власної ролі в подальшій долі хворого.

Головні типи сприйняття батьками хвороби своєї дитини:

1. Тип поверхового сприйняття.

Уявлення батьків про важкість та перспективи розвиненого захворювання їхньої дитини носить недостатньо повний і адекватний характер. Батьки не розуміють повною мірою своєї відповідальності за її долю, не вважають наявне захворювання важким, яке потребує якихось спеціальних зусиль із їх боку. Вони вірять у необмежені можливості медицини й медичних працівників, на яких намагаються перекласти всю відповідальність за майбутнє своєї дитини та її здоров'я. При цьому вони мало ініціативні в лікуванні хворого, проводять його пасивно, під тиском інших родичів чи на настійну вимогу лікарів. Без особливих переживань поміщають свою дитину в спеціалізовані дитячі садки із цілодобовим перебуванням, у відповідні школи-інтернати й навіть в установи соцзабезпечення. Звичайно таке сприйняття здоров'я дитини з ДЦП виникає в інтелектуально недостатньо розвинених чи інфантильних батьків.

2. Тип демонстративного сприйняття. Церебральний параліч дитини батьки сприймають як незаслужений удар долі, що випробовує їхню витримку й силу любові. Хворий у цих умовах виступає у свідомості батьків, з одного боку, наочним результатом несправедливості, яка існує навколо, з іншого боку - засобом самоствердження. Характерна позиція постійного обвинувачення навколишніх, медичних і соціальних працівників у черствості, недостатній компетентності, а іноді й у зловмисності. При цьому демонструється не завжди реальна безмежна любов до своєї хворої дитини. Це виражається в безустанному пошуку нових фахівців, усе більш ефективних методів і засобів лікування, вимоги направити їхню дитину в спеціалізовані клініки за кордон, надати різні соціальні пільги: поліпшити житло, забезпечити машиною й таке інше. Будь-які заперечення й незгода медичного персоналу з погляду таких батьків викликають у них ворожість, конфліктну поведінку й скарги у вищі інстанції. Хвора дитина усе більше у свідомості батьків відходить на задній план і виступає як засіб досягнення мети матеріального й морального самоствердження. Таке сприйняття хвороби своєї дитини характерно для стенічних батьків, особистісні установки яких формувалися в умовах декларованих державою зобов'язань з повного соціального захисту своїх громадян.

3. Тип катастрофічного сприйняття. Батьки сприймають захворювання своєї дитини як непоправну катастрофу. Вони не вірять у можливість її одужання, не представляють шляхів і методів відновлення порушених функцій організму, не вживають яких-небудь наполегливих і регулярних зусиль з лікування хворого. Вважають себе найбільш постраждалими у даній ситуації, причину всіх своїх неприємностей вбачають (усвідомлено чи, найчастіше, неусвідом-лено) у своїй хворій дитині. Батьки соромляться наявного в неї фізичного, мовного чи психічного дефекту, намагаються менше бувати з нею в суспільстві, при можливості віддають на виховання родичам чи в спеціальні дитячі встанови. Такий тип сприйняття хворої дитини частіше відзначається у астенічних та істероідних особистостей.

4. Тип самообвинувального сприйняття.

Надмірно хворобливе й загострене сприйняття наявного в дитини захворювання поєднується в батьків з тенденцією бачити причину його виникнення у власних помилках і промахах. Батьки (чи один з них, частіше - мати) вважають себе винними у народженні такої дитини, переосмислюють своє минуле, вважають, що пізно звернули увагу на здоров'я дитини, неправильно й несвоєчасно почали її лікувати. Характерна наявність загостреного почуття жалості до дитини, їх постійно переслідують думки про важке захворювання, що розвилося в дитини, переживання за її подальшу долю й майбутнє. Увесь відповідний час вони присвячують догляду за хворим, підкоряючи цьому весь уклад свого життя. Такі батьки активно шукають всі нові методи лікування й реабілітації дітей із церебральними паралічами, звертаються за допомогою в різні інстанції. Непевність у собі змушує їх шукати "компетентних лікарів, на яких дозволяється було б покластися". Найменше додаткове нездужання дитини (застуда, ушиб і т. д.) викликає в них паніку, посилення ідей самозвинувачення. Даний тип сприйняття частіше виникає в батьків з астенічними, тривожно-недовірливими рисами характеру, з високим почуттям відповідальності, що поєднується з непевністю в собі.

5. Тип адекватного сприйняття. Батьки в цілому правильно розуміють характер захворювання дитини, відповідально ставляться до своїх обов'язків по її лікуванню й вихованню. Вони досить інформовані про причини й умови розвитку в дітей церебральних паралічів, особливостей їхнього плину й результату. Чітко представлять значення своєчасної діагностики й раннього початку ДЦП. Знаючи про важливість і необхідність безперервного й тривалого проведення хворому лікувально-реабілітаційних заходів, вони нерідко під керівництвом лікаря освоюють деякі прийоми масажу, лікувальної гімнастики, мануальної терапії й таке інше. Саме в таких батьків хворі на церебральний параліч діти краще пристосовуються до свого рухового чи мовного дефекту, мають менше особистісних відхилень і досягають більш високого рівня соціальної адаптації. Такий тип сприйняття частіше формується у батьків з гармонічними особистісними особливостями, що характеризуються досить високим інтелектом, соціальною активністю, упевненістю в собі, які володіють гарними адаптаційними здібностями.

Таким чином, формування в конкретного батька того чи іншого з виділених типів сприйняття хвороби обумовлено комплексом факторів і обставин, які впливали на нього протягом всього життя (генетичні, перенесені захворювання, сімейні традиції, умови виховання, рівень освіти, економічного можливості й таке інше). Чим більш сприятливим було сполучення цих факторів, чим гармонійніше розвивалася людина, тим більш адекватне сприйняття нею своєї хворої дитини, більш правильна позиція відносно її виховання й лікування.

Особливості сприйняття батьками важкості й перспектив захворювання своєї дитини впливають і на тип її виховання. А. Є.Лічко (1983) [87] виділив наступні головні типи неправильного виховання дітей: гіпопротекція, домінуюча гіпопротекція, поту-ральна гіпопротекція, емоційне знехтування, підвищена моральна відповідальність, атмосфера культу хвороби, суперечливе виховання, виховання поза родиною. В процесі дослідження особливостей сімейного виховання хворих на ДЦП, В. І.Козявкін [87] виокремив наступні форми сімейного виховання.

1. Гіпопротекція. Даний вид неправильного виховання відрізняється недостатньою увагою, турботою, щирим інтересом батьків до своєї дитини, її проблем, справ, хвилювань й захоплень. В окремих випадках вона може бути не вчасно нагодована, одягнена в обноски, рване. Іноді батьки цікавляться її проблемами лише формально, "відкуповуються" від неї різними матеріальними придбаннями. Дитина відчуває, що старші відносяться до неї досить байдуже, тяготяться необхідністю доглядати й піклуватися про неї.

2. Домінуюча гіперпротекція. Такий вид неправильного виховання характеризується надмірною опікою батьками своєї дитини. Ними здійснюється дріб'язковий контроль не тільки за кожною її дією, проте й за кожною хвилиною життя, кожною думкою. У сфері формується система суцільних заборон і пильного спостереження за дітьми. Безперервні заборони, неможливість прийняття власних рішень створюють у хворої дитини враження, що їй "завжди не дозволяється", а от її здоровим одноліткам "завжди дозволяється". Таке виховання не дозволяє дитині накопичувати власний життєвий досвід, учиться не повторювати допущених помилок, не дає можливості формувати вольові якості, не привчає її до самостійності, придушується почуття відповідальності. В одних дітей, що відрізняються енергійністю, у підлітковому віці нерідко виникають протести, афективні реакції. В інших, з астенічними, тривожно-недовірливими рисами особистості, також більше підсилюється несамостійність, непевність у собі, нерішучість, невміння постояти за себе й свої інтереси.

3. Потуральна гіпопротекція. У крайньому вираженні даний тип набуває характеру виховання "кумира родини". Він характеризується надмірною опікою над дитиною. Батьки прагнуть звільнити свою улюблену дитину від найменших життєвих труднощів, від будь-яких зусиль, у через те числі спрямованих на її фізичне здоров'я. З дитячого віку такі діти ростуть в атмосфері незаслужених похвал і невтримного обожнювання. Таке виховання формує в них бажання завжди, за всяку ціну бути в центрі уваги навколишніх, слухати їхні захоплені відгуки про свої видатні здібності. У зв'язку зі слабістю вольових якостей, відсутністю працьовитості й завзятості в досягненні будь-яких значимих цілей, вони щиро розраховують на легке й беззаперечне одержання всього бажаного. У результаті в дитині формуються істероідні риси особистості, які накладаються на наявні в неї психічні відхилення.

4. Емоційне знехтування. При цьому типі дитина постійно відчуває, що вона тягар у житті батьків. Таке почуття буває також інтенсивніше, коли поруч із хворою дитиною є інші улюблені діти, іноді - більш здорові чи гарні. Дані випадки сімейного виховання одержали назву за типом "Попелюшки".

Іноді емоційне знехтування дитини батьками носить схований характер. У таких випадках ні мати, ні батько хворої дитини не усвідомлюють того, що не люблять його, тяготяться спільним з ним проживанням. Силами розуму й волі батьки намагаються придушити в собі емоцьійну ворожість до сина чи дочки. Нерідко зовні вони проявляють підкреслену турботу про дитину, про стан її здоров'я. Однак діти, як правило, відчувають штучну вимученість таких турбот і уваги, відчувають батьків недолік щирого емоційного тепла. У більше енергійних дітей такий тип виховання викликає бурхливий протест і реакцію емансипації. У тихих і безініціативних дітей він сприяє формуванню аутичних рис, емоційної нестійкості, підвищеної стомлюваності.

5. Умови жорстких взаємин. Нерідко даний тип виховання виступає крайнім ступенем прояву емоційного знехтування дитини. Жорстке відношення до нього з боку батьків може проявлятися відкрито, у брутальних формах. Воно виражається суворими розправами навіть за дрібні провини чи неслухняність дітей. Не завжди жорсткі відносини в родині вибірково стосуються тільки самої хворої дитини. Як правило, це загальний стиль сімейних міжособистісних взаємин. У цілому - це родина, у якій кожний її член може розраховувати тільки на самого себе, не очікуючи ні допомоги, ні підтримки, ні співчуття з боку найближчих родичів. Причому, жорсткі сімейні взаємини можуть зовні особливо не впадати в око, не супроводжуватися голосними скандалами, бійками й побиттями. В силу цього діти ростуть чи злісними, агресивними, жорстокими, чи "забитими", боязкими, не вміють постояти за себе. Іноді відповідний протест проти застосовуваних до них жорстоких мір вони виражають різними крайніми формами поведінки, у через те числі - суіцидальними спробами.

6. Підвищена моральна відповідальність. Даний тип неправильного сімейного виховання характеризується наявністю в батьків надмірно великих очікувань і надій по відношенню до майбутнього своєї дитини. Вони вірять у наявність у неї особливих здібностей і талантів, розраховують на досягнення нею у майбутньому житті видатних успіхів. Дитина із самого раннього віку весь час відчуває, що рідні від неї чекають дуже багато. Варіантом виховання в умовах підвищеної моральної відповідальності виступають випадки, коли на дитину покладають відповідальність по догляду за молодшими братами й сестрами, за хворими, безпомічними чи старими членами родини. У тихих, боязких, малоенергійних дітей такий тип виховання сприяє виникненню почуття тривожності, розвитку різних страхів і побоювань.

7. Потуральна гіпопротекція. При такому типі виховання безконтрольність і вседозволеність відносно батьків до своєї дитини поєднується з некритичною оцінкою ними її поведінки. Батьки намагаються постійно виправдати свого сина чи доньку. Будь-які, часто непорядні дії власних дітей вони оцінюють на їх користь, найчастіше пояснюючи станом їхнього здоров'я, намагаючись перекласти відповідальність і провину на інших осіб, відгородити їх від цілком заслуженого покарання. Такі діти не можуть пристосуватися до вимог сучасного життя, умови такого виховання сприяють появі в дітей істероідних рис характеру.

8. Виховання в атмосфері культу хвороби. Відмітною ознакою такого типу виховання виступають перебільшені турботи батьків про стан здоров'я своїх дітей. При цьому зведення в культ спеціально організованого режиму й призначеного дитині лікування наявного в неї захворювання, по суті це є одна з форм домінуючої гіперпротекції. У результаті таке виховання сприяє розвитку в дитині інфантильності, егоїстичній фіксації на турботах про власне здоров'я, завищеного рівня домагань. На будь-які труднощі виробляється істеричний спосіб реагування, що характеризується наявністю застрашливих іпохондричних висловлювань і переживань.

9. Суперечливе виховання. Проявляється в через те, що члени родини застосовують несумісні виховні підходи. Кожний з них пред'являє до дитини вимоги, що суперечать вимогам, висловлюваних іншими членами родини. При цьому останні, нерідко, конкурують, а те й відкрито конфліктують один з одним. Дитина може одночасно випробовувати на собі домінуючу гіперпротекцію з боку батька й емоційне нехтування з боку діда чи бабусі. Дитина, яка виховується в таких умовах, намагається лавірувати поміж рідними й грати на їхніх протиріччях. При цьому можуть розвиватися й закріплюватися такі негативні особистісні особливості, як нещирість, егоїзм, черствість і байдужність до проблем своїх близьких, слабість чи повна відсутність яких-небудь моральних принципів.

10. Виховання поза родиною. Даний тип виховання характерно для дітей, що виховуються в умовах будинків дитини, закритих шкіл-інтернатів. Основним негативним фактором такого виховання є наявність різного ступеня виразності емоційної депривації. За винятком того, на дитину негативно впливає поєднання надмірно строгого режиму установи, з формалізмом у його дотриманні, що відкриває можливості для схованої бездоглядності, таємного поширення дурних впливів, жорстоких взаємин поміж вихованцями. У зростаючих у цих умовах дітей нерідко формуються такі особистісні особливості, як емоційна холодність чи, навпаки, підвищена чутливість, своєрідна система життєвих цінностей і моральних норм.

Дані типи неправильного виховання можуть спостерігатися в сім'ях з іншими захворюваннями. Так, аналізуючи особливості сімейного виховання дітей із бронхіальною астмою, С. М. Вороніна та Г. С. Маскова [33] виявили, наступні тенденції. Виховання за типом гіперпротекції спостерігалося у 50 % опитуваних. Психологічні проблеми батьків, що розв'язуються за рахунок дітей, спостерігалися у 60 % родин, причому 40 % з них - це фобія втрати дитини. Такі показники управління внутрішньосімейними відносинами як високий контроль і висока організація склали 50 %.

Однією із проблем з якою може стикається родина дитини з обмеженими можливостями є суїцид. Особливо гостро дана проблема постає в підлітковий період. Підліткам, що гостро переживають свою фізичну неповноцінність, властиві аутоагресивні вчинки.

Причиною їх виникнення можуть бути переживання самоти, відчуття непотрібності у зв'язку з неможливістю участі в рухливих іграх, переживання загрози втрати батьківської любові (народження другої дитини, вітчим, смерть батьків), незадоволеність зовнішністю, особливо за наявності яскраво виражених зовнішніх деформацій (спотворення ходи, гіперкінези м'язів), особливо у дівчат і таке інше.

Суїцидальна поведінка дітей і підлітків характеризується наступними особливостями:

- недостатньо адекватна оцінка наслідків аутоагресивних дій, тобто діти не передбачають дійсної можливості летального результату, відсутні чіткі межі поміж дійсним суїцидом і шантажно-демонстративним вчинком, котрий проте небезпечний для життя;

- несерйозність мотивів самогубства, що ускладнює профілактику;

- часто відсутня залежність суїцидальної спроби від депресії, яка носить прихований характер.

Дозволяється виокремити демонстративну та афективну суїцидальну поведінку. Демонстративна суїцидальна поведінка характеризується бажанням покарати кривдника, без прагнення накласти на себе руки. Дана поведінка спостерігається у підлітків з істероїдними і нестійкими рисами особистості, цьому сприяє виховання за типом гіперопіки. Не дивлячись на "несерйозність" намірів, за відсутності допомоги така поведінка може привести до здійснення самогубства. До групи ризику входять також особи, які раніше здійснювали суїцидальні дії.

Афективна суїцидальна поведінка - суїцид на висоті сильного переживання. Така поведінка спостерігається переважно у емоційно-лабільних підлітків, представляється найбільш небезпечною, оскільки іноді протікає при звужені свідомості. Найбільш глибоке переживання дефекту спостерігається в підлітковому періоді, після закінчення школи-інтернату і попадання в середу здорових однолітків. Критичним є і післяопераційний період, оскільки часто відсутній очікуваний хворим швидкий результат, з'являються відчуття розчарування, особливо при тривалому очікування операції, яке до того ж іноді викликає порушення серцевого ритму і ряд інших функціональних змін в організмі.

П. І. Сідоров та А. В. Парніков зазначають наступні види суїци-дальної поведінки. Демонстративно-шантажна поведінка має за мету не позбавлення себе життя, а демонстрацію цього настрою. Така демонстрація часом кінчається завершеним суїцидом внаслідок недоврахуванням реальних обставин. Самоушкодження й покалічення взагалі не направляються уявленнями про смерть, їх мета може обмежуватися тільки лише ушкодженням якого-небудь органа. І, нарешті, небезпечні для життя дії, що направляються іншими цілями, варто відносити до нещасних випадків. Таким чином, ті самі дії можуть кваліфікуватися по-різному залежно від мети, що вони переслідують. Наприклад, самопорізи в області передпліч можуть бути віднесені:

- до дійсних суїцидальних спроб, коли кінцевою метою була смерть від крововтрати;

- до розряду демонстративно-шантажних замахів, коли метою була демонстрація навколишнім бажання вмерти при відсутності такої;

- до самоушкодження, коли мета була відчувати фізичний біль, як це буває в психопатичних особистостей у періоди афективних розрядів чи при наркотичному сп'янінні;

- до нещасних випадків - коли за маревними мотивами само-порізи мали за мету "випустити з крові бісів" [167,284].

Професійна робота психолога з даної проблеми передбачає ряд напрямків, а саме своєчасне виявлення групи ризику суїциду; звертати увагу оточуючих на атипічність депресії та необхідно приховувати від дитячого колективу суїцидальні спроби, оскільки дітям властива підвищена навіюваність, схильність до наслідування;

необхідна рання профорієнтація, що дозволяє розвивати здібності дитини залежно від обраної професії.

Як ми вже зазначали провідну роль у розвитку дитини з обмеженими можливостями мають родина та спеціалісти, ті люди, від яких значною мірою залежить оволодіння дітьми новими соціальними навичками. Саме від характеру ставлення найближчих оточуючих людей багато в через що залежить швидкість та якість засвоєння необхідних соціальних навичок. Наведемо деякі способи взаємодії з дитиною, яка має функціональні обмеження. Дані способи взаємодії допоможуть дитині краще підготуватися до оволодіння різними навичками, доброзичливо ставитися до оточуючих, охоче відгукуючись на їхні прохання:

1. Частіше хваліть дитину чи давайте якусь, хоч маленьку, нагороду, коли в неї що-небудь добре виходить (чи коли старанно намагається). Покажіть дитині свою радість, коли в неї щось виходить. Похвала за успіхи діє набагато краще, ніж лайка чи покарання за невдачу.

2. Коли дитина намагається щось зробити, проте в неї не виходить, краще обійти це мовчанням чи просто сказати: "На жаль, не вийшло. Ну, нічого, іншим разом вийде".

3. Більше розмовляйте з дитиною. Пояснюйте завжди, що ви робите, просто й дохідливо. Хоча, навіть, може здаватися, що дитина не розуміє чи не реагує, однак, більше з нею розмовляйте. Коли ви вважаєте, що вона не чує, кажіть і в той же час використовуйте мову жестів.

4. Допомагаючи дитині освоювати нові навички, направляйте її рухи своїми рухами. Використовуйте дзеркало для того, щоби допомогти дитині ліпше взнати своє тіло й навчитися володіти руками.

5. Спонукайте дитину рухатися, намагаючись дістати те, що вона хоче. Навіть на ранніх вікових етапах невірно завжди давати усе дитині в руки: використайте бажання дитини як можливість застосовувати навички володіння тілом і мовою, намагаючись дотягтися, повертаючи корпус, піднімаючись, підповзаючи, виконуючи будь-якому фізичну дію для одержання бажаного.

6. Зробіть навчання забавою. Коли вправу перетворити на гру, дитина навчиться набагато швидше, а всім учасникам даний процес доставить набагато більше задоволення.

7. Продовжуйте займатися з дитиною доти, поки їй цікаво. Як тільки заняття перестає бути забавою, припиніть його чи внесіть які-небудь зміни, щоби зробити його більше захоплюючим і викликати новий інтерес.

8. Самостійність. Допомагати треба тільки за потреби. Намагайтеся зацікавити дитину вчитися робити самостійно завжди, що їй потрібно (поступово, щораз трохи більше того, що вона вже вміє).

9. Діти часто додають найбільші старання, коли їм чого-небудь дуже хочеться, а поруч немає нікого, хто б міг допомогти. Навчити дитину - важливо, проте не менш важливо давати їй можливість досліджувати, випробувати свої власні сили.

10. Коли ви будете квапитися, змушувати їх виконувати занадто багато чи занадто швидко, дитина, коли не буде справлятися, зможе втратити всяке бажання вчитися й взагалі перестати цим займатися.

11. Використовуйте допомогу інших дітей, коли дитина відмовляється випробовувати нові іграшки, пристосування, спеціальні засоби: коли спочатку їх випробовує інша дитина (старші брат, сестра, знайомий) і покаже, що їй це подобається, то дитині, яка до цього боялася, теж захочеться спробувати.

12. Золоте правило реабілітації: коли дитині важко що-небудь робити чи вона робить це повільно й невміло, для розвитку дитини корисніше, коли дати їй можливість зробити це самостійно, підтримуючи й заохочуючи, проте допомагаючи лише тими способами, які дозволяють дитині в міру сил самій себе обслуговувати.

13. Пам'ятайте! Важливою є якість навчання, терпіння, а не те, скільки часу ви на це витрачаєте [73,46-47].

Таким чином, проблеми сімейного виховання дітей з обмеженими можливостями значною мірою залежать від часу появи та особливостей протікання того чи іншого захворювання, характером сім'ї (повна чи неповна), традицій сімейного виховання, рівня освіти батьків і таке інше.

← Предыдущая страница | Следующая страница →