Поделиться Поделиться

Методологічні основи психотерапевтичного, впливу

Головний масив психотерапевтичного знання сформувався впродовж XX ст. Спочатку практична діяльність терапевтів ґрунтувалась на положеннях фройдівського психоаналізу, згодом, після Другої світової війни, паралельно з розвитком глибинно-психологічних теорій почали формуватися альтернативні підходи (когнітивний, гуманістичний), які майже не переймались необхідністю методологічного аналізу своєї практики. Особливо нехтувала методологічним аналізом американська психотерапевтична традиція, де особисту харизму терапевта вважали чи не єдиним фактором ефективності підходу і відкидали будь-які зауваження відносно його теоретико-методологічних засад (М. Еріксон, Дж. Хейлі та ін.). До початку 90-х років XX ст. теоретична вседозволеність і еклектика майже офіційно панували у сфері психотерапії. І тільки семіологічна стратегія дослідження механізмів психотерапевтичного впливу допомогла змінити справу на краще.

Методологічна рефлексія у психотерапії

Для психотерапії особливе значення має теоретико-методологічний аналіз, тобто виокремлення основних теоретичних засад дослідження, його об'єкта, предмета та методів пізнання. Це дає змогу відмежувати наукову психотерапію від численних паранаукових форм і методів впливу на особистість та психіку: екстрасенсорного цілительства, чаклунства і ворожби, астрології, магії тощо, які теж позиціонують себе як методи психотерапевтичної допомоги і формують у свідомості людей негативний образ психотерапевта-фахівця. Науковий психотерапевт відрізняється від шахрая тим, що може відрефлексувати і докладно описати механізми свого впливу, не звертаючись при цьому до надприродних явищ і чинників.

Психотерапевт не впливає безпосередньо на факти (властивості, події і процеси в реальності), він може змінити лише їх інтерпретацію, розуміння і ставлення до них, бо має справу з образом чи моделлю навколишньої дійсності, яка визначає життєдіяльність і буття клієнта у світі. Значною мірою це залежить і від ментальності (лат. mentis - розум, мислення) особистості, манери відчувати і думати, стійких способів опису і розуміння речей, явищ та подій. Вона передається від покоління до покоління у лінгвокультурній спільноті, до якої належить людина. Проте, засвоюючи загальноприйняті системи уявлень (групові характеристики, моделі), люди завжди привносять у них індивідуальні, суб'єктивні компоненти. У кожного відповідний образ реальності, своя картина світу і своє розуміння того, як він влаштований і яким у ціннісно-сенсовому плані він є. Образ світу і ставлення людини до нього суто індивідуальні. Такий образ є індивідуально-своєрідною концепцією світу і себе в ньому, тобто суб'єктивною психічною реальністю індивіда. Наприклад, психічна реальність депресивної особи сповнена сумних і загрозливих подій, безвиході і туги; у психотика вона не збігається з реальністю інших, до того ж її практично неможливо змінити. У будь-якому акті людської поведінки і діяльності виражається психічна реальність. Розповідь про себе і своє життя є універсальною формою об'єктивації психічної реальності індивіда.

Більшість людей не розрізняє суб'єктивної психічної реальності і об'єктивної дійсності. Вони приймають за істину те, що думають і відчувають, не відрізняють фактів від інтерпретацій і щиро переконані, що лише одне (власне) трактування подій є правильним. Психотерапевт має вміти змінювати суб'єктивну реальність і внаслідок такого втручання разом з уявленнями змінювати почуття людей, їхні думки і дії.

У процесі терапії відбувається "перегляд" моделі навколишньої дійсності клієнта. Психологічна допомога полягає в зміні уявлень людини про світ і себе, завдяки через що вона може, одержавши нові знання, виробити продуктивніші думки та установки, сформувати ефективніше й адекватніше ставлення до людей, речей і подій. Змінюючи модель дійсності, психотерапевт не тільки впливає на актуальний досвід, а й може досягти більш позитивного осмислення минулого.

Таким чином, дієвий механізм психотерапії - це трансформації моделей, концептів, сенсів і значень, що становлять простір індивідуального досвіду. Активний семіозис (зміна колишніх значень і породження нових) е суттю психотерапевтичної діяльності. Цілеспрямована зміна системи значень і особистісних сенсів, представлених в індивідуальному досвіді клієнта, відбувається завдяки формуванню єдиного семіотичного (значеннєвого) простору, структуру, зовнішню і внутрішню межу якого контролює психотерапевт. Оперуючи значеннями (асоціативними, непрямими), прояснюючи сенс, пропонуючи інтерпретації, він змінює структуру індивідуального ментального простору, вписаного в сумісний простір психотерапевтичної взаємодії.

Наука про значення і сенси - семіотика (грец.semeiotike- учення про знаки) - є природною методологічною основою аналізу психотерапевтичної діяльності. Окремі складові психотерапії представлені різними семіотичними механізмами: семіотичними трансформаціями індивідуального досвіду чи концепту дійсності, семіотизацією - означенням раніше не усвідомлюваних фрагментів досвіду; ампліфікацією - збагаченням його змісту (особистісних сенсів); редукцією травматичних, негативних чи небажаних аспектів досвіду тощо.

Психотерапія як сукупність шкіл і напрямів, об'єднаних метою психологічної допомоги, є специфічною семіосферою. Зв'язна і структурована психотерапевтична семіосфера забезпечує можливість взаєморозуміння терапевтів різних шкіл і традицій із різним досвідом теоретичного і практичного узагальнення. Вона задає "русла можливої мови" про предмет, цілі і завдання терапевтичної діяльності.

Процес створення психікою концепту навколишньої дійсності, котрий має знаково-символічний характер, забезпечують два головні джерела знаків і сенсів - мова і культура. Саме вони надають ресурси для функціонування вищих психічних функцій - мислення, пам'яті, свідомості і мовлення. Мова, забезпечуючи можливість існування і виробництва значень, що створюють семіосферу психотерапії, представлена не тільки унікальністю своїх конкретних складових (семантики, синтаксису і прагматики), а й загальними правилами оформлення актів психотерапевтичного діалогу, котрий відповідає меті психотерапевтичної дії. З допомогою мови люди виражають характеристики і властивості навколишньої дійсності, найтонші відтінки своїх відчуттів і переживань, а також значення і сенси, якими наділяють світ у межах індивідуальної (суб'єктивної) психічної реальності. Культура задає "русла можливої мови" - те, що певна група людей вважає реально існуючим, дійсністю, а також добром чи злом, причиною чи наслідком, схожістю чи відмінністю тощо.

Особлива роль у психотерапії належить мовленню - його статус визначають як "мовлення перед лицем Іншого" (Б. Муньє). Воно є універсальним засобом об'єктивації суб'єктивної психічної реальності індивіда, дає змогу - поки Інший слухає - залучити його до даної реальності, поділити її зі співрозмовником-психотерапевтом.

Психотерапевтична бесіда - не просто мовлення, а дискурс (лат. discursus - міркування) - мовлення в контексті життєвого світу, цінностей і значущих стосунків індивіда. Психотерапевтичний дискурс оформлюється за правилами конкретного виду терапії. Психоаналітичний дискурс відрізняється від роджеріанського чи дискурсу юнгіанства. Власне психотерапевтичну взаємодію дозволяється розглядати як дискурсивну практику - специфічну форму використання мови для мовлення, за допомогою якого здійснюють вплив на клієнта. А завжди розмаїття форм, напрямів, шкіл і підходів утворює систему дискурсивних практик, об'єднаних спорідненими принципами.

← Предыдущая страница | Следующая страница →