Поделиться Поделиться

Вчинок як рушійна сила розвитку психічних процесів, станів та властивостей особистості

Психологічною основою вчинку є встановлення та розрив зв'язків людини з середовищем. Вчинок є істинне, справжнє творення нових форм, якостей психічного - насамперед тоді, коли він має моральне значення. У вчинку людина змінює себе і змінює ситуацію.

Ні зовнішні умови самі по собі, ні мотив (як спонукання), взяті окремо, не виступають рушійною силою розвитку психічних процесів, станів та властивостей особистості. Лише у зміні взаємовідношень поміж людиною і довколишнім світом, у взаємодії розвиваються ті чи інші психічні процеси (сприймання, мислення, емоції, воля), формуються властивості особистості (вразливість, емоційна стійкість, рішучість), проявляються психічні стани - тривоги, стресу чи монотонії. Проникнення в глибину взаємовідношень, що визначають психіку людини, можливо через вчинок. Вчинок є звершення дії всупереч існуючому станові речей і також усупереч внутрішнім істотним силам індивіда. У вчинку завжди міститься дійсний вираз конфлікту, суперечність поміж правилами, нормами суспільного існування і спрямованістю особистості. Через ставлення до речей людина завжди співвідноситься з іншими людьми. У вчинку це відношення стає провідним і визначає мотиви поведінки та її внутрішній психологічний зміст.

У психологічному аналізі вчинку присутній аналіз спонукань. Спонукання первинно лежать в основі потреб, які пов'язані зі спрямованістю особистості. Аби потреба піднялася над неусвідомленим потягом, її предмет повинен диференційовуватися в своїх чуттєвих якостях і життєво важливих відношеннях (приміром, просторових), що неможливо без відчуття і сприймання. Норми і правила, стан речей повинні впізнаватися, запам'ятовуватися, що з необхідністю вимагає участі пам'яті. Цього вистачає на рівні пристосування.

Вчинок, здійснюючи перетворення реальності шляхом розриву та встановлення взаємозв'язків поміж людиною і світом на основі взаємовідношень поміж людьми, маючи ціль, дану в уяві, визначає перехід від репродуктивного до творчого відображення, від пам'яті до уяви. Необхідне усвідомлення суттєвих для вчинкової дії відношень, зв'язків, залежностей, що визначаються ціллю, вимагає мислення.

З розвитком пізнавальної сфери пов'язаний і розвиток сфери емоційної. Емоції завжди перебувають у через те чи іншому співвідношенні з потребами. Зародки волі у вигляді прагнень, потягів є активною стороною потреб в усвідомленості цілі, що визначає вчинок. У вольовому акті присутня боротьба мотивів. Вчинкова дія передбачає підкорення конфліктних тенденцій головній спрямованості особистості, що залежить від її властивостей - емоційної стійкості, вразливості, рішучості, ініціативності тощо, які індивідуалізують усі прояви людського життя.

Життєвий шлях

Кожна людина є творцем власної історії, "головним режисером" тієї величної та унікальної вистави, якою є життя. Людина залежить від власного минулого, що безпосередньо впливає на сьогодення; вона залежить і від ставлення до майбутнього, від сподівань, бажань, мрій, очікувань. Уявлення про минуле, теперішнє й майбутнє переживаються одночасно і визначають поведінку людини всі разом.

Як частка суспільства, як сучасник епохи, як представник покоління кожен із нас певним чином включає до власної історії сторінки історії людства, великий спектр соціально-історичних ритмів. Традиції, звичаї, обряди, ритуали, що виникають у певному суспільстві та залишаються після Його зміни, стосуються всіх проявів людської діяльності, спілкування, поведінки. Час культури - це час дуже тривалий, і позбавити себе його впливу неможливо, як неможливо й відокремити своє життя від життя держави, народу, генерації.

Життєвий шлях не є лише траєкторією приватного життя окремої особистості. Він окреслює й творчий внесок кожної людини в історію суспільства. Є люди, які віддзеркалюють цінності й ідеали покоління, до якого відносять. Є й такі, шо уособлюють цілу добу, великий історичний період. Людство пам'ятає також невелику кількість своїх найкращих синів, життя яких дозволяється виміряти в масштабах всесвітньої історії.

"... Щоби зрозуміти шлях свого розвитку в його достотній людській сутності, - писав С.Рубінштейн, - людина повинна його розглядати в певному аспекті: чим я був? - що я зробив? - чим я став?... Людина, що зробила щось значне, стає у певному смислі іншою людиною".

Особистість не тільки розвивається, проте й має свою історію. Людська діяльність змінює довкілля, об'єктивуючись у продуктах матеріальної і духовної культури. Кожне покоління спирається на досвід попереднього і має змогу йти вперед. Як історичний діяч особистість активно впливає на хід суспільно-політичних подій. Проте й так звана середня людина, обиватель, будуючи відповідний життєвий шлях, накладає на сучасні історичні події печать власних думок, зацікавлень, рішень, вольових імпульсів. Життєвий шлях завжди поєднує біографічне й історичне. "Життєвий шлях людини, - зазначав Б.Ананьев, - це історія формування і розвитку людини у певному суспільстві, сучасника певної доби і ровесника певного покоління".

Яким є життєвий шлях на різних сходинках історичного розвитку людства? Розгляд динаміки життя особистості в різних історичних умовах, інших цивілізаціях, культурних регіонах дає можливість побачити, як поступово зростає індивідуальна активність людини, її відповідальність, суб'єктність.

Індивід первісного суспільства відчуває себе часткою роду, що переживається ним як невід'ємність власної долі від долі одноплемінників. Значення зовнішніх детермінант світоутворення важко переоцінити. Людина є скоріш об'єктом впливу різних міфічних сил, ніж самостійною істотою, що будує себе і свою історію. Регламентація життєвого шляху відбувається дуже жорстко: всі однолітки одночасно минають певні вікові етапи, змінюючи соціальне положення групи в цілому. Велику роль відіграють предки, ставлення до колективного минулого є регулятором життя особи.

Пізніше, з появою патріархальної родини, людина поступово починає відокремлюватися від роду і сприймає власний життєвий шлях як шлях цілого клану, великої сім'ї, до якої входять численні предки й нащадки. Свої надбання вже дозволяється зберегти, передати дітям. Не тільки минуле, а й майбутнє набувають певного значення, суб'єктивного забарвлення.

Зростання індивідуальної самосвідомості з переходом до античності сприяє звільненню від родових інстинктів. Зростає цінність індивідуального життя як такого. Життєвий шлях стає більш самостійним, незалежним. Разом із тим вчинкову активність людини зумовлює "мойра" - доля, котра не передбачає індивідуальної відповідальності за завжди, що трапляється. Мікрокосмос як замкнений у собі світ є тільки зрізом макрокосмосу - великого світу, досконалішого та самодостатнішого, ніж людська природа. Реальне життя і міф не мають чітких меж, логіка казкового безпосередньо впливає на сприйняття власного часу й простору. Саме тут, у ритуалі, міфі, казці людина починає створювати свої сценарії існування. Вона будує кілька варіантів життєвого шляху, починає відхилятися від неминучого року.

Середньовіччя з його рухом від нижчого, тваринного світу до вищого, ідеального ніби надає людині можливості також більш вільного вибору життєвого шляху. Божий промисел не визначає цілком людське життя, а тільки накреслює істинний шлях розвитку. Подорожній сам повинен вирішувати, чи може він рухатися до угодного Богові буття. Християнське світоутворення є драматичним чеканням великої події, пришестя Месії. Доля людини залежить від гріховності її помислів і вчинків, тобто особистість, а не антична мойра є головним регулятором світобудови.

Життєвий світ людини епохи Відродження визначається завжди виразнішою індивідуальною активністю, квапливістю, жадобою якнайповнішої самореалізації, розкриття власних можливостей і обдарувань. Індивідуальність визнається як споконвічне, дещо первісне, і через те людині не потрібно докладати зусиль для її створення. Кожна людина унікальна, не схожа на інших, через те й її життєвий шлях теж є неповторним. Воля і розум позбавляють людину від впливу Фортуни, її фатальної ролі у житті. Час життя сприймається як всепоглинаючий, всесильний, тема захоплення сьогоденням набуває особливого значення. Перемога над часом стає безкінечним борінням людини із собою.

Нові часи - це доба, коли людина яскраво усвідомлює, що ЇЇ життя від початку до кінця не може бути їй підпорядковане. Моделлю функціонування світу стає обертання примхливого колеса Фортуни: буття сприймається як гра, в якій завжди може трапитись, випадково змінитися. Своєрідним регулятором життя стає девіз "Пам'ятай про смерть". Реформація розробляє різні форми індивідуального порятунку, наполягає на необхідності наповнення кожної години значущою, відповідальною діяльністю.

Епоха Просвітництва стає також одним кроком до розвинутої суб'єк-тності, хоча на перший погляд вона сприймається поверхово-гедоністично. Власне життя людина повинна перетворити на прекрасну виставу, де немає нічого таємного, прихованого від стороннього ока. "Життя, - пише В.Роменець, - всуціль стає екстатичною втіхою. Люди кокетують навіть перед смертю. їхні вчинки позбавлені зворотного зв'язку, осмисленості результатів. Є тільки сьогодення".

З XVIII ст. починає оволодівати умами ідея можливого, реального вдосконалення людини, довколишньої природи, соціуму. Життєвий шлях слід будувати таким чином, щоби у недалекому майбутньому знайти щастя. Допомоги ні від кого чекати не треба, людина відчуває, що її доля залежить тільки від неї, стаючи більш самотньою та самодостатньою. Натуральне, природне сприймається як істинне, а культура ніби заважає безпосередньому розкриттю доброї "в собі" людської природи.

Людина епохи романтизму шукає відповідний життєвий шлях, звертаючись до себе, до власних бажань, прагнень, настроїв, мрій. Час життя розглядається як історичне становлення, одухотворяється, міфологізується. Поетика даної доби надихається злетами та падіннями чи то захопленого, чи зовсім розчарованого буття з його сумними чварами, буденністю, мінливостями підступної долі. Рівень індивідуальної відповідальності за завжди, що трапляється, дуже високий. Розуміння грішності - праведності, добра - зла стає набагато тоншим, припускає безліч нюансів, відтінків, різночитань кожної норми.

Сучасник доби модернізму дуже уважно ставиться до часу життя, його загадкового плину, його незбагненного поринання у нескінченність, небуття. Детермінантами побудови життєвого шляху стають глибинні переживання, ірраціональні потяги, почуття, суб'єктивна сваволя. Внутрішні складності й дисгармонії нав'язуються зовнішній дійсності, яка стає завжди релятивнішою, зникаючою, нестійкою. Людські переживання, згадки чи прожекти не менш значущі, ніж реальні події.

Так людина поступово починає усвідомлювати власну роль у побудові життя в цілому, стає завжди більш свободною і відповідальною.

← Предыдущая страница | Следующая страница →