Поделиться Поделиться

Дослідницька діяльність: розумове і предметне експериментування, практичний інтелект

Виникнення потягу до експериментування, власне дослідницької діяльності зумовлене, з одного боку, об'єктивною суперечністю поміж теоретичним і практичним підходами до освоєння дійсності, а з іншого - природною спрямованістю індивіда до безпосереднього, чуттєвого освоєння світу, до практичної взаємодії з дійсністю. Іноді абстрактність початкових теоретичних побудов, відсутність у них ґрунтовних підстав, схематизм і довільність гіпотез відвертають молоду людину від суто теоретичного споглядання і надихають до безпосереднього дослідницького контакту з тим чи іншим явищем світу. Потяг до дослідницької діяльності може спричинюватися індивідуальною природою індивіда, коли чуттєвий, перетворюючий контакт із світом відповідає його природним прагненням до дійового, потім - професійного самовизначення.

Дослідницька діяльність покликана виявити в цілісній події певний аспект зв'язків, залежностей, відносин. Як і в суб'єктивно-розумовому акті (можливо, також більш загострено), він розтинає, проте вже в безпосередньому контакті, цілісне явище. Структурний підхід теорії й експерименту до об'єктивної дійсності один і той самий. їхня відмінність пов'язана не із структурою, а з формою буття, підлягає пізнавальному та практичному перетворенню.

Відтворити багатоманітність події в експериментальній діяльності дозволяється лише на основі комплексного дослідницького діяння. Ця комплексність досить умовна, як і теоретична структура, через те експеримент має внутрішню тенденцію до перманентного розвитку. Логічно потяг до теоретичного відтворення сутності конкретного явища передує потягові до експериментальної дослідницької взаємодії з ним. Проте коли здійснюється експеримент, виникає необхідність його тлумачення, потреба його теоретичного усвідомлення. Теорія повинна обґрунтовувати істинність експерименту, хоча є і зворотна залежність - експеримент має виступати як доказ істинності теорії.

Своєрідний ізоморфізм теорії та експерименту усвідомлюється утрьох типових тлумаченнях стосовно їхнього співвідношення. Перше виявляє теоретико-ідеалізоване ставлення до дійсності, друге віддає перевагу експериментальному діянню, дослідницькій діяльності, а третє виявляє необхідність їхнього змістового сполучення. Проте для індивіда, котрий тільки починає оволодівати своїми можливостями в безпосередній взаємодії зі світом, підхід до експериментування спочатку постає дуже ідеалізованим, абстрактним, він також не уявляється у всій його чуттєво-предметній складності.

В науковій діяльності побудова експерименту є необхідною складовою професійного діяння і виступає методичною складовою цілісного наукового пізнавального акту. Науковцю при організації та проведенні експерименту необхідна професійна уява, яка могла б оперувати образами реальних предметів. Коли об'єктом теорії є "чистий" предмет дослідження, то експеримент повинен і може розкрити даний "чистий" предмет у комбінації реальних елементів ситуації. Техніка експерименту ставить необхідні вимоги до професійних здібностей та навичок науковця.

В експерименті подія ізолюється від інших подій, на неї впливають спеціальними засобами, які спонукають до розгортання послідовності складових даної події в тих їхніх змістових та процесуальних характеристиках, які є суттєвими для предмета дослідницьких пошуків науковця. Проте ця ізоляція значно обмежена, і реальність розгортання події наближена до природних умов і станів складових даної події.

В організації дослідницької діяльності, проведенні експерименту науковець, молодий учений виявляє свої творчі здібності - якості інтуїтивного діяння, творчої уяви, творчого мислення, - які знаходять своє специфічне застосування, зумовлене змістовим та послідовним синтезом теоретичного та практичного діяння.

На основі реального експериментування виникає експериментування уявне. Воно охоплює таке життєве багатство ситуації (ситуацій), яке ніколи не може бути відтворене не тільки в експерименті лабораторному, айв експерименті природному. Разом із цим у такому багатстві ситуації слід відокремити певну провідну лінію, очистити її від другорядних елементів, посилити її значення. Така здібність приходить не відразу, а вимагає поступового й цілеспрямованого формування.

Експериментування реальне, чи предметне, полягає у безпосередньому, перетворюючому впливі на досліджуване явище з метою викликати ті чи інші зміни в його існуванні, ініціювати ту чи іншу лінію розвитку, забезпечити конкретний рівень проявів досліджуваної сутності. Експериментування уявне, чи розумове, спрямоване до феноменологічних, ідеальних за формою перетворюючих впливів на сутність явища, що досліджується, коли ті чи інші зміни в його існуванні лише передбачаються, "спрямовано уявляються" та досліджуються у феноменологічній (чи онтологічній) послідовності їхнього розгортання. Гіпотетичне бачення сутності явищ, можливість змістового та формального прогнозу виявлення даної сутності є професійною ознакою дослідницького діяння науковця.

У відношенні "гіпотеза - експеримент - теорія" розвиток здійснюється таким чином: 1) гіпотеза домінує над експериментом і майже прирівнюється до теорії; 2) перехід до експериментування відбувається з утратою гіпотези (невідповідність експерименту гіпотезі). Експериментування стає "повзучим", так що навіть утрачається предмет експерименту; 3) в реальній єдності гіпотези та експерименту виникає дійсна теорія.

Експериментальний аспект науки пов'язується також з інтуїтивною здатністю, як найпрактичнішою. А перехід від експерименту до теорії здійснюється на основі переходу від інтуїції до уяви (мова йде, звичайно, про наукову інтуїцію та наукову уяву). Експеримент - цілеспрямоване здобування фактів. Здобутий експериментальний факт є по суті фактом зв'язку, причому - безпосереднього зв'язку, і поза цим зв'язком факт не існує.

У процесі становлення наукової свідомості виникають такі її форми, як гіпотезуюча, експериментуюча і теоретизуюча. В першій формі свідомості постає уявний експеримент як перехід до експерименту реального. Уявний експеримент ніби розкриває функціональну анатомію досліджуваної події, він конкретизує гіпотезу, він, зрештою, наближається до гіпотези, проте не тотожний їй. Він стає інтерпретацією. Остання має спочатку певну вірогідність, відтворюючи можливий хід події.

За вірогідною інтерпретацією йде експеримент реальний, предметний. Він абстрагується від багатоманітності зв'язків, прагнучи до встановлення провідного. Проте те, від чого абстрагується експеримент, залишається для людини проблемою, нерозв'язаним питанням, від якого тимчасово абстрагувалися, щоби почати реальне вивчення. Нерозв'язане питання викликає наступний експериментальний крок. Експеримент стає перманентним, через те що на його основі виникає теорія. Певний виток спіралі завершується, здійснено необхідну кількість експериментів, певних дослідницьких дій. Вірогідна інтерпретація приймається як єдино правильна. Це і є нова, скеровано створена теорія. Проте попереду також етап установлення закономірностей, які об'єднуються в теорію, додаються до основних її положень. Закономірність і є виявленням в експерименті тісного (безпосереднього) зв'язку поміж конкретними явищами, способами їхнього існування, формами взаємодії тощо. Таким є шлях розгортання наукових форм свідомості, котрий у процесуальному вигляді постає як: продукування гіпотези, уявний експеримент, вірогідна інтерпретація, реальний експеримент, установлення закономірностей, створення теорії.

Експериментуюча свідомість уже є свідомістю практичною, через те що має справу з численними зв'язками досліджуваного факту. Проте експеримент також не дає змоги розкрити єдність множинних зв'язків, необхідне узагальнення реальних виявів (характеристик, параметрів, ознак) цих фактів і застосування при цьому навичок практичного інтелекту. Вважають, що людина, яка має розвинутий практичний інтелект, є найбільш соціальною істотою.

Теоретичний інтелект, прагнучи до ідеальної повноти знань, за певних умов потрапляє у безвихідь, реалізуючи свої наміри до неосяжності в ідеалізованому відображенні предмета, дійсності. Грунтуючись на певному принципі, теоретичний інтелект не може пояснити безмежну повноту своєрідних та індивідуалізованих явищ. Ідеалізованих принципів може бути безмежна кількість. Виникаючи, вони можуть відкидатися один за одним, як такі, що не відповідають усій повноті дійсності. Шлях побудови теорії завжди пов'язаний з такою пошуковою роботою.

Справжнє подолання недоліків теоретичного інтелекту відбувається в практичному підході до дійсності. Такий підхід є також певною інтелектуальною настановою, а не тільки практично-речовою зміною, у зв'язку з чим доцільно вживати поняття практичного інтелекту. Перехід від одного типу інтелекту до другого, коли зачі-паєься вся людська істота, знаменує рубіж поміж молодістю та зрілістю. З відношення поміж теоретичним і практичним інтелектом виникає найгрунтовніша база для творчості. Теоретичний інтелект, виявляючи недосконалість дійсності, ставить ідеалізовані вимоги до життя і цим спонукає людину до перетворення дійсності.

Практичний інтелект не слід розуміти тільки як такий, що діє в моральній сфері. Він охоплює живу багатоманітність життя, перед якою теоретичний інтелект виявляє певну розгубленість. Практичний інтелект зароджується вже на базі предметно-практичної інтуїції, яка ігнорує визнані форми та зміст речей, руйнує і перетворює предметний світ без будь-якої упередженості. В молодості практичний інтелект є інтелектом індивідуалізації, що пов'язана з певною інтегративною схемою. Це має аналогію з процесом виникнення характерологічних рис, які у своїй сукупності створюють повноцінний характер. У сфері цього виду інтелекту інтуїція пов'язується з відчуттям індивідуалізованості події, бере її відразу інтегративно й комплексно з іншими індивідуалізованими подіями. І дитина сприймає світ цілісно, проте вона не зважає на його своєрідність. У юності настає час для пильної уваги до своєрідності явищ.

Індивідуалізований підхід свідчить про вичерпне розуміння зв'язків даної події з оточенням, ситуацією, що визначає подію та визначається нею. Постає новий предмет пізнання - характерологія об'єктивності. Зріла творчість ураховує характерологію об'єктивності, що означає максимальну інтеграцію об'єктивних ознак при максимальному збереженні індивідуалізованих рис. Такий перший зміст дії практичного інтелекту. Це водночас і перша вимога до його виховання.

Завдання практичного інтелекту полягає в через те, щоби змінювати саму індивідуалізовану силу речей, зважаючи на її індивідуалізовані риси. При повній недоторканності індивідуалізованих явищ інтеграція неможлива. Проте нищити своєрідне означає ніколи не здійснити інтеграцію: своєрідне має залишатись як база, основа буття. Проте на нього слід накласти таку інтегративну схему, яка сповнила б єдиним змістом і єдиною метою дані індивідуалізовані події. Творчий принцип на рівні практичного інтелекту - "інтеграція через своєрідність та своєрідність через інтеграцію".

Індивідуалізоване має спонтанно, вільно "повертатись" до інтегративної структури. Це означає, що практичний інтелект стає переважно етичним, моральним інтелектом у широкому розумінні цього слова. Він надає єдино можливий, справжній сенс існуванню теоретичного інтелекту. В переході від теоретичного до практичного інтелекту виявляються такі форми світоглядної свідомості, як оптимізм, песимізм, догматизм, скептицизм та ін. В цілому ж головними ознаками практичного інтелекту є моральність, індивідуалізація, творчість, він породжується першими спробами молодої людини самостійно "протистояти" світові, виявляти властиві саме їй способи та засоби взаємодії зі світом, обираючи поступово той чи інший шлях розгортання своєї індивідуальної сутності в пізнавальному та дійовому контакті зі світом. Основними ознаками мотивації діяння індивіда при цьому є:

1) мотивація дослідницької діяльності виявляє себе у змісті та інтенції визначення індивідом "індивідуалізованого простору" реальної, практичної взаємодії зі світом (об'єктивним та суб'єктивним) через освоєння різноманітних форм дослідницьких дій;

2) мотивація дослідницької діяльності формується згідно до певного етапу онтогенезу індивіда, пов'язаного не тільки з власне спеціалізацією практичних його дій, а й із формуванням світоглядної свідомості, що поєднує в собі спрямованість індивіда до певних ідеальних, феноменологічних та дійсних форм відображення індивідом явищ і закономірностей світу;

3) мотивація дослідницької діяльності є динамічним утворенням, змістовою основою змінювання якого є діалектика конкретних форм

та реальної форм взаємодії зі світом звуків, здібність до їх симфонічного, гармонійного оформлення викликають появу музичного образу (чи іншого звукового упорядкування символів світу). Індивідуальна обдарованість до пластичного бачення та зображення ритмів і рухів життя складає основу для створення пластичного образу світу - зовнішнього, об'єктивного чи внутрішнього, суб'єктивного. Дозволяється продовжувати перелік змістових форм художнього творення образу, і даний перелік буде досить широким, хоча "чистих мистецтв" у сучасному світі не так вже й багато, залишились і продовжують відтворюватися їхні класичні форми; проте досить активно розвиваються синтезовані форми мистецького бачення та відтворення світу, що приводить до появи великої кількості нових форм мистецтва. Наприклад, художня фотографія як синтетична зображувальна форма мистецтва поєднує декілька елементів класичного характеру і використовує новітні здобутки сучасної технічної думки. До таких синтезованих форм можуть бути віднесені і сучасне театральне мистецтво, і деякі так звані прикладні форми скульптури, архітектури тощо.

Мистецтво розуміють як певний вияв душі художника, її внутрішнього динамізму, енергії, "вітальної здібності", яка має особливу природу "передчуття життя", його змістовного, комплексного бачення та вияву. Це - здібність осягати час життя і зображати його в окремому моменті, фрагменті, елементі існування. "Вітальна здібність" існує у внутрішній природі людини і виявляє себе разом із прикладними здібностями у процесі творення: "людина пускає в дію не тільки свої руки, - писав Ж.Марітен, - а й це внутрішнє і специфічне джерело діяльності, яке розвивається в її дусі За Арістотелем та Фомою Аквінським, мистецтво є певна потенція практичного інтелекту, а саме потенція до створення тих предметів, "які мають бути створеними". Мистецький образ - це відображена у своїй складній та неповторній природі сутність, певне самостійне буття, узагальнена ідея, матеріалізований сенс. У мистецькому образі поєднуються всі рівні існування сутнього: і природний, матеріальний, і духовно-смисловий, і індивідуально-психологічний, і культурно-історичний тощо. Мистецький образ - це відтворена на найвищому рівні людського духу реальність, що "перетинає" межі власного існування у часі, просторі, дусі. Це найвища форма відображення індивідуальної природи людського "Я" у його трансцендентній сутності.

Мистецьке відтворення світу іноді розуміють як специфічний спосіб пізнання світу, де предметом пізнання постає вже не окремий предмет цього світу, а власне уособлення будь-якого явища, що сприймається, переживається, емоційно відображується людиною. Глибинні переживання індивіда здатні поєднуватися поміж собою і утворювати синтезовану та енергомістку спонуку діяння індивіда.

реалізації власне дослідницької діяльності: експериментування році ального та уявного, цілеспрямованого діяння тощо;

4) мотивація дослідницької діяльності виявляє прагнення людині до зняття суперечності поміж ідеалізованою (теоретичною) формок відтворення сутності явищ світу та необхідністю здійснювати реальні безпосередні перетворюючі впливи на дані явища і спрямована де побудови ідеалізованої системи перетворюючих дій індивіда, також стверджують його неповторну індивідуальність у здійснених продуктах діяння;

5) мотивація дослідницької діяльності актуалізує процес індивідуального зростання людини до формування основ практичної свідомості та навичок практичного інтелекту, що стануть базовими j подальшому розгортанні її перетворюючих ставлень до явищ світу

← Предыдущая страница | Следующая страница →