Поделиться Поделиться

Джерела права на галицьких та волинських землях міжвоєнної Польщі

У зв'язку із входженням Польщі з другої половини XVIII ст. до складу Австрії, Пруссії та Росії з відновленням після Першої світової війни польської державності там деякий час діяли іноземні правові системи (австрійська, німецька і російська). Маючи багато спільного, вони, втім, відрізнялися поміж собою, оскільки відповідали різному рівневі соціально-економічного і політичного розвитку країн - учасниць поділів Польщі. Польська влада визнавала попереднє законодавство тимчасово чинним, скасувавши лише положення, спрямовані проти польського народу.

Для ліквідації таких розбіжностей (партикуляризму) в польській системі права створеною (2 червня 1919 р.) Кодифікаційною комісією Польської республіки спочатку була проведена робота з уніфікації права, а відтак - його кодифікації (1930-ті роки). Так, на території Галичини продовжував діяти з деякими змінами австрійський Цивільний кодекс, затверджений І червня 1811 р. і введений в дію 1 січня 1812 р. Проте в 1933 р. був затверджений обширний за своїм обсягом польський Кодекс зобов'язань, котрий припинив дію значної частини норм австрійського Кодексу 1811 р., проте окремі його положення застосовувалися у Польщі аж до 1946 року.

На Волині до затвердження польського Кодексу зобов'язань 1933 р. діяв X том Зводу законів Російської імперії 1832 р. з наступними змінами та доповненнями. Австрійський кримінальний кодекс 1852 р. застосовувався у Галичині аж до запровадження там польського Кримінального кодексу 1932 р. Тоді ж на Волині перестало діяти Уложення про покарання кримінальні і виправні в редакції 1885 р.

Аналогічно відбувалось з процесуальним законодавством на території Західної України. З 1 січня 1929 р. там введено в дію польський Кримінально-процесуальний кодекс 1928 р., котрий припинив дію австрійського Кримінально-процесуального кодексу 1873 р. ні території Галичини і Статуту кримінального судочинства 1864 р.- на території Волині. З 1 січня 1933 р. почав діяти польський Цивільно-процесуальний кодекс, котрий замінив аналогічний австрійський Кодекс 1895 р. в Галичині і Статут цивільного судочинства 1864 р. на Волині.

Таким чином, увесь державний апарат Польщі був апаратом колоніального гноблення українського населення. На слухняне знаряддя влади у механізмі національного та політичного гноблення національних меншин у Галичині та на Волині були перетворені органи правосуддя Польщі. Антидемократичний характер політичного режиму міжвоєнної Польської держави яскраво виявлявся у недопущенні українців до роботи в державному апараті та в органах правосуддя. Деякий доступ українського населення до участі в органах місцевого самоврядування не змінював його колоніального становища і фактичного безправ'я. Жорстка антиукраїнська політика Польської держави, зокрема впродовж 1920-х - середини 1930-х році., фактично йшла врозріз з нормами конституційного законодавства.

Українці на українських етнічних землях у складі Румунії

Вдало скориставшись політичним хаосом, що розпочався унаслідок розпаду Австро-Угорської і Російської імперій, Румунія захопила більшу територію, ніж ту, якому вона мала до вступу в світову війну. Характерною рисою даної анексії стало збільшення території Румунського королівства, в т. ч. за рахунок великого масиву етнічних українських земель.

Українці в Румунії посідали третє місце за чисельністю після українського населення СРСР і Польщі. Офіційні румунські джерела міжвоєнного періоду обчислювали загальну кількість українців цифрою понад 580 тис. чоловік. Натомість українські демографи того часу (В. Кубійович та ін.) вважали, що кількість їхніх співвітчизників у Румунії наближалася до мільйона. Сучасні дослідники (С. Кульчицький) схильні більше довіряти останнім. Усіх, хто не виявляв наполегливості, під час переписів населення в Румунії записували румунами, а не українцями.

У Румунії проживали три українські громади, які різнилися історичною долею й не були пов'язані одна з одною. Найбільша з них жила на Буковині. Ця історична область з центром у Чернівцях мала змішане, здебільшого українське і румунське населення. Населення Буковини за 1900-1930 році. зросло з 730 тис. чоловік до 853 тис. Питома вага українців за даний час зменшилася з 41 до 33%, а румунів - збільшилася з 31 до 41%. Перепис 1930 р. зафіксував наявність тут 280 тис. українців. У північній частині Буковини з давніх-давен мешкали українці, хоча було й немало румунських сіл. У південній частині румунське населення переважало, однак і тут у попередні століття з'явилися українські села.

Другу за чисельністю громаду становили українці анексованої у Росії в 1918 р. Бессарабської губернії. Північна Бессарабія (Хотинщина) в попередні століття становила одне ціле з Буковиною. Тут переважало автохтонне українське населення - 74% за переписом 1930 р. Частка молдаван не перевищувала 12%, євреїв - 10%. Шість центральних повітів Бессарабії становили етнічну територію молдаван. Українці жили розсіяно, головно, в містах. А Південна Бессарабія (Придунайський край) складалася з двох повітів - Аккерманського та Ізмаїльського. За національним складом населення була надзвичайно строкатою. Перепис 1930 р. зареєстрував 630 тис. жителів. Українці були найчисельнішою національною групою (37%), хоча й не становили більшості. Питома вага другої за чисельністю національної групи (молдавани та румуни) дорівнювала 19%, третьої (болгари) - 17%, четвертої (росіяни-старовіри)-13%, п'ятої (німці) - 9%.

Третю, найменшу в Румунії громаду становили українці Мараморощини (Марамороша від назви річки Мара). Сюди, де проходив кордон із Закарпатською Україною, вклинювалася смуга етнічного розселення українців. Наприкінці 20-х років у Мараморощині проживали 26 тис. чоловік, з них 17 тис. українців (65%), 6 тис. євреїв (23%), близько 1 тис. угорців.

← Предыдущая страница | Следующая страница →