Поделиться Поделиться

Статус суб'єктів федеративних держав

Державні утворення, що складають федеративну державу, є суб'єктами федерації і, маючи відповідний адміністративно-територіальний поділ, володіють певною самостійністю. Водночас самостійність суб'єктів федерації не досягає того рівня, щоби вони могли визнаватися суб'єктами міжнародного права. Це пояснюється тим, що суб'єкти федерації не є державами у власному розумінні слова:

- вони не мають суверенітету;

- не наділені правом сецесії - правом одностороннього виходу з федерації;

- юридично позбавлені права самостійної участі в міжнародних відносинах.

Міжнародна діяльність суб'єктів федерації розвивається в таких основних напрямках укладання міжнародних угод: відкриття представництв в інших державах; участь у діяльності міжнародних міжурядових організацій макро- і субрегіонального характеру.

Обсяг міжнародної правосуб'єктності суб'єктів сучасних федерацій залежить від виду федерації.

Міжнародна правосуб'єктність нації

Прийняття Статуту ООН значно вплинуло на розвиток міжнародного права. Закріплені цілі даної організації вимагають від її членів "розвивати дружні відносини поміж націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів" (ст. 1). Право народів і націй на самовизначення стало загальновизнаною нормою міжнародного права, що неодноразово підтверджувалося й у наступних резолюціях Генеральної Асамблеї ООН.

Водночас, визнаючи і стверджуючи право кожного народу і нації на самовизначення аж до відокремлення й утворення самостійної держави, сучасне міжнародне право не зумовлює питання про політичний і юридичний статус того чи іншого народу чи нації, а лише наділяє їх суб'єктивним правом на самовизначення. Народ чи нація стають суб'єктами певних міжнародних правовідносин і тим самим суб'єктами міжнародного права.

Декларація ООН про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р. відобразила загальне прагнення економічно і політично залежних націй і народів у другій половині XX ст. до свого суверенітету. Згідно до сформованої доктрини сучасного міжнародного права визнання міжнародної правосуб'єктності народів і націй, які борються за своє визволення, означає потенційне визнання міжнародної правосуб'єктності держави, що створюється.

У міжнародно-правовій практиці після Другої світової війни проблема визнання народу, котрий бореться за самовизначення і утворення незалежної держави, більше належала до проблем територій і народів, які перебували під колоніальним володарюванням. Наприклад Югославії показав, що ця проблема може стосуватися і сучасних не колоніальних територій.

У наш час першорядного значення набуває їхнє право вільно, на відповідний розсуд, без втручання ззовні здійснювати відповідний політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток. Коли при цьому виходити з того, що суб'єкт права - це сторона, що не тільки бере участь, а й здатна брати участь у правовідносинах, то нація як носій права на самовизначення є суб'єктом міжнародного права незалежно від того, чи домагається вона самостійної державності чи ні. Ця міжнародна правосуб'єктність народів переконливо реалізувалася в серпні 1991 р. шляхом проголошення незалежності, наприклад, пострадянських республік. В Україні таке рішення було підтверджено всенародним референдумом 1 грудня 1991 р.

Міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права Суб'єктами міжнародного права є фактично тільки міжурядові міжнародні організації (на відміну від неурядових організацій, які об'єднують не держави, а фізичних та юридичних осіб з різних країн). До них відносять ООН, ЮНЕСКО, Інтерпол, Міжнародний валютний фонд, Рада Європи та ін. Міжнародна правосуб'єктність таких міжнародних організацій випливає з їх суті.

Нині налічується близько 500 міжнародних організацій, створених державами для співробітництва у певній галузі, забезпечення й охорони їхніх спільних інтересів у міжнародному спілкуванні. Найбільшим обсягом міжнародної правоздатності володіє, безумовно, Організація Об'єднаних Націй завдяки широкому колу її повноважень, установлених Статутом ООН з урахуванням мети і завдань даної важливої міжнародної організації сучасності.

Основою процесу кодифікації і прогресивного розвитку норм як засіб зміцнення правової основи відносин поміж державами (основними суб'єктами) і міжнародними організаціями (вторинними суб'єктами міжнародного права) стала Віденська конвенція про право договорів поміж державами і міжнародними організаціями чи поміж міжнародними організаціями 1986 р. Уже в її преамбулі міжнародні організації згадуються "як суб'єкти міжнародного права, відмінні від держав. Така правосуб'єктність є для міжнародної організації цілком достатньою "для виконання нею функцій і досягнення нею цілей". У статті 3 конвенції також більш виразно держави і міжнародні організації визначаються як суб'єкти міжнародного права.

Подальша робота з розвитку відповідного міжнародно-правового регулювання міжнародного спілкування за участю вторинних суб'єктів ведеться інтенсивніше. На порядку денному Комісії міжнародного права постало питання про розробку проекту Конвенції про юридичний статус, привілеї та імунітети міжнародних організацій та їхнього персоналу тощо.

← Предыдущая страница | Следующая страница →