Поделиться Поделиться

Об'єднання українського народу в єдиній Українській РСР та юридичне оформлення цього процесу

Радикальні зміни у становищі українців відбулися з початком Другої світової війни. Падіння Польщі призвело до панування на західноукраїнських землях сталінського режиму, а з приходом німецьких окупантів встановився також більш жорстокий – нацистський. Однак повоєнна Україна багато у через що відрізнялася від тієї, якою вона була раніше. Значно розширилися її кордони, зросла аполітична й економічна вага, докорінно змінився склад населення, і (що найважливіше) вперше за багато століть українські землі опинилися у межах однієї держави.

Західна Україна

Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 р., коли Фашистська Німеччина напала на Польщу. 17 вересня, коли німецька армія підходила до Бреста і Львова, штурмувала Варшаву, і польський уряд фактично вже не контролював становище в країні, а воєнна поразка стала очевидною, уряд СРСР вручив послу Польщі в Москві ноту і дав розпорядження військам Червоної армії перейти кордон, взяти під захист життя і майно населення Західної України і Західної Білорусі. Так, принаймні, формально виглядали події.

Через що саме даний процес почався 17 вересня, а не раніше, пояснювалося тим, що поміж СРСР і Польщею також раніше був підписаний договір про ненапад, котрий уряд СРСР в односторонньому порядку не міг порушувати. Тільки після розпаду польської держави Москва заявила, що "вважає своїм священним обов'язком подати руку допомоги своїм братам – українцям і білорусам". Насправді, було дещо інакше. Останнім часом грунтовніше з'ясовано політичні передумови такого розвитку подій. Маємо на увазі Договір про ненапад поміж Радянським Союзом та Німеччиною, укладений, 23 серпня 1939 р. (Пакт Молотова-Ріббентропа) і таємний протокол до нього. Так, у ст. 2 протоколу зазначено: "У випадку територіальних і політичних перетворень на територіях, що відносять польській державі, сфери впливу Німеччини та СРСР будуть розмежовані приблизно по лінії рік Нарев-Вісла- Сян. Питання про те, чи бажане в інтересах обох країн збереження незалежної польської держави, буде остаточно вирішене лише ходом майбутніх політичних подій. У будь-якому випадку обидва уряди вирішать це питання шляхом товариської згоди". У ст. З цього таємного протоколу зазначалося: "Стосовно Південно- Східної Європи радянська сторона вказала на свою зацікавленість у Бессарабії. Німецька сторона ясно заявила про повну політичну незацікавленість у цих територіях".

Історичні події та факти підтверджують, що зазначені у цьому протоколі плани дуже швидко були реалізовані, що відображено у новому радянсько-німецькому Договорі про дружбу і кордон поміж СРСР та Німеччиною від 28 вересня 1939 р. і таємному додатковому протоколі до нього, підписаному знову ж таки Молотовим та Ріббентропом. За цим договором, розмежування території поміж СРСР і Німеччиною було проведене приблизно по так званій лінії Керзона, визначеній країнами Антанти також у 1918 р. як східний кордон поміж польською територією, з одного боку, та українською і білоруською – з другого. Англійський прем'єр-міністр (у 1916– 1922 pp.) Д. Ллойд писав восени 1939 р. польському послу в Лондоні, що СРСР зайняв "... території, які не є польськими і які були силою захоплені нею після І Світової війни... Було б актом злочинного божевілля поставити російське просування на одну дошку з просуванням Німеччини".

Не дозволяється не погодитися з думкою українського історика М. Швагуляка про те, що визволення Західної України Червоною армією відповідало корінним інтересам населення краю, яке впродовж століть наполегливо боролося проти національного і соціального поневолення. Щоправда, почуття задоволення від визволення з-під влади панівних верств Польщі невдовзі були затьмарені масовими репресіями радянської влади проти населення Західної України. Про подальші наміри правителів СРСР та їх закордонних союзників стало відомо значно пізніше, проте тоді факт возз'єднання Західної України з УРСР був сприйнятий у цілому населенням як величезна політична подія.

З розпадом польської держави, коли завжди її керівництво втекло за кордон, та також до приходу Червоної армії народні маси Західної України почали захоплювати владу на місцях і створювати ревкоми. Наприклад, у Бродах, що на Львівщині, зібралися учасники підпільного революційного руху, створили ревком і звернулися до старости із заявою, що вся влада у повіті переходить до цього комітету. Ревком роззброїв поліцію та жандармерію і озброїв бродівських робітників, які підтримували порядок у місті. Подібні події відбувалися й у інших містах і селах Західної України.

Після приходу Червоної армії ревкоми були реорганізовані у тимчасові органи народної влади й управління. У зверненні радянського командування до населення Західної України 29 вересня 1939 р., зокрема, зазначалося, що основою нової влади можуть стати створені на демократичних засадах у містах і повітах краю тимчасові управління, а у волостях і селах – селянські комітети. Визначено, що повітові та міські тимчасові управління мають обиратися на зборах делегатів цих адміністративних одиниць, а волосні й сільські селянські комітети – безпосередньо населенням.

Для об'єднання діяльності та керівництва місцевими органами народної влади Військова рада Українського фронту постановою З жовтня 1939 р. утворила в колишніх воєводствах Західної України обласні тимчасові управління в складі чотирьох осіб кожне, з центрами у Львові, Станіславі, Тернополі і Луцьку. Львівське обласне тимчасове управління 4 жовтня 1939 р. звернулося з відозвою до Станіславського, Тернопільського та Луцького тимчасових управлінь з пропозицією про створення комітету для організації виборів до Українських Народних Зборів Західної України, які б у законодавчому порядку вирішили питання про долю, систему влади і державний лад краю. На цю відозву відгукнулися вказані тимчасові управління, виділивши на паритетних засадах своїх представників. Комітет був створений у Львові, а склад його затверджений Військовою радою Українського фронту.

Вибори до Народних Зборів призначено на 22 жовтня, а день їх скликання – на 26 жовтня 1939 р. Військова рада затвердила також "Положення про вибори до Українських Народних Зборів Західної України", опубліковане у пресі Західної України. В його основу покладено принцип загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Активним і пасивним виборчим правом користувалися всі громадяни після досягнення 18 років, незалежно від расової та національної приналежності, віросповідання, статі, освітнього і майнового цензу, соціального становища, цензу осілості тощо. Було затверджено 1495 виборчих округів, а 22 жовтня обрано 1 484 депутати, серед яких – 28 % робітників, 52 % селян, 18 % інтелігенції.

У приміщенні Львівського оперного театру 26 жовтня 1939 р. в урочистій обстановці відкрилися Народні Збори Західної України. Був затверджений такий порядок денний Народних Зборів:

1) Про державну владу в Західній Україні;

2) Про входження Західної України до складу УРСР;

3) Про конфіскацію поміщицьких земель;

4) Про націоналізацію банків і великої промисловості.

Народні Збори прийняли чотири Декларації. 27 жовтня вони затвердили Декларацію, в якій зазначалося: "Віднині вся влада в Західній Україні належить трудящим міста і села в особі Рад депутатів трудящих". Того ж дня Народні Збори обговорили питання про входження Західної України до складу Української РСР. У прийнятій Декларації було записано: "Просити Верховну Раду Союзу РСР прийняти Західну Україну до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік, включити Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки і тим з'єднати український народ в єдиній державі, покласти край віковому роз'єднанню українського народу".

Чільне місце у роботі Народних Зборів належало обговоренню аграрного питання, що завершилося прийняттям Народними Зборами 28 жовтня Декларації про конфіскацію земель поміщицьких, монастирських і великих державних урядовців. "Віднині вся земля Західної України з її надрами, всі ліси та ріки оголошуються всенародним добром, тобто державною власністю", – зазначалося у ній.

Делегати Народних Зборів обговорили також питання про націоналізацію банків і великої промисловості Західної України. В одноголосно прийнятій Декларації підкреслювалось: "Українські Народні Збори проголошують націоналізацію банків і великої промисловості на Західній Україні. Віднині всі цінності банків, всі великі фабрики, заводи, всі копальні та залізниці оголошуються всенародним добром, тобто державною власністю".

На заключному засіданні депутати обрали Повноважну комісію, якій доручено від імені Народних Зборів вручити декларації Верховній Раді СРСР і Верховній Раді УРСР і просити їх ввести Західну Україну до складу СРСР з входженням її до УРСР.

У Москві 31 жовтня 1939 р. зібралася позачергова п'ята сесія Верховної Ради СРСР і заслухала заяву Повноважної комісії Народних Зборів, де йшлося про введення західноукраїнських земель до складу УРСР. Наступного дня (1 листопада) Верховна Рада СРСР ухвалила відповідний закон: задовольнити прохання Народних Зборів Західної України і включити її до складу Союзу РСР із з'єднанням з Українською РСР. Верховній Раді УРСР було запропоновано прийняти Західну Україну до складу Української РСР. На позачерговій третій сесії Верховної Ради Української РСР 13–15 листопада 1939 р. розглянуто і обговорено заяву Повноважної Комісії Народних Зборів. 14 листопада було прийнято закон, в якому писалось: "... прийняти Західну Україну до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки". Відтак на територію Західної України поширилося чинне законодавство СРСР і УРСР.

Указом Президії Верховної Ради СРСР 4 грудня 1939 р. замість колишніх польських воєводств на території Західної України було створено 6 областей: Волинську, Дрогобицьку, Львівську, Рівненську, Станіславську і Тернопільську області у складі УРСР.

Указ Президії Верховної Ради УРСР 17 січня 1940 р. повністю скасував старий адміністративний поділ на повіти і волості. Натомість створювалися райони. Всього у західних областях УРСР налічувалося 202 сільські райони і, за винятком цього, у Львові – чотири міські райони. Адміністративно-територіальний поділ завершився наприкінці січня – початку лютого 1940 р. Таким чином, були організовані 83 міськради, 199 райрад, 89 селищних та 4 944 сільських Рад.

Президія Верховної Ради УРСР 9 грудня 1939 р. затвердила склад облвиконкомів усіх західних областей, а останні затвердили склад їх низових органів влади й управління. Справа в через те, що представницькі органи влади на цій території не були організовані. Тільки на 15 грудня 1940 р. були вперше призначені вибори до місцевих Рад депутатів трудящих західних областей УРСР, а з 27 грудня 1940 р. до 8 січня 1941 р. проведені перші сесії першого скликання всіх рівнів Рад. Таким чином, тільки через рік завершилося формування місцевих Рад.

Наркомюст України 26 грудня 1939 р. видав наказ про початок роботи обласних управлінь НКЮ, обласних та народних судів у західних областях УРСР. Суддівський корпус призначався відповідними виконкомами за рахунок осіб, скерованих Наркомюстом з інших областей УРСР, а народні засідателі обиралися колективами підприємств, установ та організацій. У січні 1940 р. Наркомюст УРСР призначив в усіх західних областях оргбюро колегій адвокатів у складі п'яти осіб кожне, до складу якого увійшли представники колегій східних областей (50 були відряджені сюди на 2–3 місяці, а 86 – на постійну роботу) та місцеві адвокати. На дані органи покладалося завдання організації колегій адвокатів усіх західних областей. У вересні–жовтні 1940 р. завершилося формування колегій адвокатів. Були проведені їх загальні збори, обрані президії та ревізійні комісії, а також створені органи державного нотаріату, органи міліції призначені прокурори всіх рівнів тощо.

Таким чином, процес становлення радянської влади у західних областях УРСР пройшов два періоди: період діяльності тимчасових органів народної влади (з вересня по грудень 1939 р.) і період діяльності органів радянської влади, тобто з початку грудня 1939 р. до початку війни з Німеччиною (22 червня 1940 р.).

Приєднання західноукраїнських земель до складу УРСР у 1939–1945 pp. без сумніву було подією великої ваги, оскільки вперше за багато століть український народ об'єднався в межах однієї державної структури. Було зроблено серйозний крок до консолідації української нації. Проте це не могло компенсувати негативних явищ більшовицької політики на західноукраїнських землях. Соціально-економічне і культурне оновлення регіону супроводжувалось планомірною русифікацією всіх сторін життя, заохочуванням радянським урядом до переселення сюди сотень тисяч росіян, а також застосування командно-репресивних заходів при проведенні колективізації сільського господарства, масовими арештами за будь-якою підозрою, грубим порушенням тоталітарним режимом законності, ліквідацією Греко-католицької церкви. В сувору зиму 1940 р. почалися масові депортації місцевого населення до Сибіру.

Західні дослідники називають чотири етапи депортації. Зокрема, – польський дослідник А. Щендак вказує, що перший етап депортацій розпочався 10 лютого 1940 р. і охопив 220 тис. осіб. Другий – розпочався 13 квітня 1940 р. і його жертвами стали переважно жінки і діти, тобто члени сімей заарештованих і депортованих громадян. Він охопив 320 тис. осіб. Третій етап тривав протягом червня–липня 1940 р. і в глибинні райони СРСР було примусово вивезено близько 240 тис. осіб. Останній, четвертий, етап депортацій відбувся у червні 1940 р. Жертвами його стали приблизно 300 тис. осіб.

Кількість репресованого населення швидко зростала. Основним аргументом і доказом "вини" західноукраїнського населення перед радянською державою були приналежність до волелюбної української нації та прагнення бути господарем на своїй землі. Водночас із поширенням репресій було створено широку мережу в'язниць. Так, на території Західної України було організовано 19 загальних в'язниць і одна внутрішня тюремна камера у Львові. На території Північної Буковини було організовано шість загальних в'язниць і одна внутрішня камера у Чернівцях. З нападом гітлерівської Німеччини на Радянський Союз майже всіх в'язнів згідно з розпорядженням тодішнього наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берія, розстріляно. Так, у в'язницях Львівської області було розстріляно 2 464 в'язнів. У двох в'язницях Дрогобицької області, в містах Самборі і Стрию, розстріляно 1 101 в'язня. У в'язницях Станіславської області розстріляно 1 000 в'язнів, міста Луцька – 2000, у Ковелі – 194, у Дубні – 260, з Чорткова було евакуйовано 954 в'язнів, по дорозі розстріляно 123, а в місті Умані – 767 в'язнів. У Перемишлянській в'язниці розстріляно 267 в'язнів.

Після вигнання німецьких загарбників з української землі радянська репресивна машина запрацювала з новою силою. За виявленими доктором історичних наук І. Біласом архівних матеріалів, протягом 1944–1956 pp. із західних областей УРСР було депортовано 50 453 родин у складі 143 141 осіб.

← Предыдущая страница | Следующая страница →