Поделиться Поделиться

Правочини з дефектами волі

Одним з видів дефектів волі є тимчасовий стан, за якого людина внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних процесів в організмі чи інших хворобливих явиш не може розуміти значення своїх дій чи керувати ними. Правочин, укладений у такому стані, не відображає справжньої волі особи відносно встановлення, припинення цивільних прав і обов'язків.

Стан, за якого особа не усвідомлює своїх дій, може мати одну з 3 форм вияву:

1) вольову (стан, коли особа, хоча й більш чи менш адекватно оцінює те, що відбувається, проте водночас не може керувати своїми діями);

2) інтелектуальну (особа не розуміє значення своїх дій, хоча може керувати ними);

3) змішану (у людини відсутня здатність як розуміти значення своїх дій, так і керувати ними).

Неспроможність дієздатної особи розуміти значення своїх дій та (чи) керувати ними може бути викликана різними обставинами: нервовим стресом, шоком від фізичної травми, алкогольним чи наркотичним сп'янінням тощо.

Такий правочин може бути визнаний судом недійсним за позовом фізичної особи, котра у момент вчинення правочину перебувала у стані, за якого не могла усвідомлювати значення своїх дій та (чи) не могла керувати ними. У разі смерті згаданої особи правочин може бути визнаний недійсним за позовом інших осіб, чиї цивільні права чи інтереси порушені. Такими заінтересованими особами можуть бути родичі даної особи, її спадкоємці за заповітом, треті особи.

Оскільки тимчасова нездатність фізичної особи усвідомлювати значення своїх дій та (чи) керувати ними може бути початковою стадією важкого психічного захворювання, ч. 2 ст. 225 ЦК передбачає, що у разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун.

Для того, щоби визначити стан фізичної особи у момент укладення правочину, суд призначає судово-психіатричну експертизу і виносить рішення про визнання правочину недійсним, враховуючи при цьому як висновок судово-психіатричної експертизи, так і інші докази, котрі підтверджують перебування фізичної особи у момент укладення правочину в стані, за якого особа не могла усвідомлювати значення своїх дій та (чи) керувати ними.

Правові наслідки визнання такого правочину недійсним дозволяється поділити на головні і додаткові. Основним наслідком є двостороння реституція. Додатковими наслідками є те, що сторона, яка знала про стан фізичної особи у момент вчинення правочину, зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану у зв'язку із вчиненням такого правочину (ст. 23 ЦК).

Стаття 229 визначає правові наслідки правочину, котрий вчинено під впливом помилки.

Помилка - це спотворене уявлення особи про обставини, що дійсно мають місце. Під помилкою треба розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб'єкта, предмета чи інших істотних умов правочину, яке вплинуло на її волевиявлення і за відсутності якої за обставинами справи дозволяється вважати, що правочин не був би укладеним.

Обставини, відносно яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.

Не є помилкою відносно якості речі неможливість її використання чи виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка відносно розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним (п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними").

Для визнання правочину недійсним необхідно, щоби помилка мала істотне значення для сторін правочину. Згідно з ч. 1 ст. 229 ЦК істотне значення має помилка відносно природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність чи можливість використання за цільовим призначенням. При цьому помилка відносно мотивів правочину не має істотного значення, за винятком випадків, встановлених законом. Питання, чи є помилка істотною, вирішується судом з урахуванням конкретних обставин справи, виходячи з того, наскільки помилка є істотною і взагалі, і для учасника правочину.

Слід також враховувати, що на відміну від обману, помилка не є результатом навмисних дій іншого учасника правочину, хоча як і обман зумовлює спотворене формування волі учасника правочину. Помилці може сприяти відсутність належної обачності, переоцінка свого досвіду чи можливостей учасниками правочину, дії третіх осіб тощо.

Основним наслідком визнання недійсним правочину, укладеного внаслідок помилки, є двостороння реституція. Додаткові наслідки полягають у розподілі збитків, які виникли при укладенні такого правочину, поміж його учасниками залежно від наявності їхньої вини. Коли у визнанні правочину недійсним винна особа, яка помилилася (проявила недбальство), то вона зобов'язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки. Коли помилці своєю необережною поведінкою сприяла інша сторона, то остання зобов'язана відшкодувати тій стороні, що помилилася, завдані їй збитки.

Обман має місце тоді, коли одна сторона навмисне вводить в оману іншу сторону правочину стосовно природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність чи можливість використання за цільовим призначенням. За винятком того, обман має місце тоді, коли сторона правочину заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, чи замовчує їхнє існування. Таким чином, для визнання правочину недійсним байдуже, чи здійснюються обманні дії в активній формі (повідомлення неправдивих відомостей) чи ж виражаються у бездіяльності (навмисне замовчування обставин, знання яких може перешкодити здійсненню правочину). Обман має місце і тоді, коли неправильні відомості про обставини, що мають значення для укладення правочину, повідомляються третіми особами з відома чи на прохання сторони правочину. Таким чином, на відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, відносно яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман відносно мотивів правочину не має істотного значення (п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними").

Основним наслідком правочину, визнаного недійсним внаслідок обману, є двостороння реституція. Додаткові наслідки для винної сторони передбачені ч. 2 ст. 230 ЦК, котра встановлює, що сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку зі вчиненням цього правочину (ст.ст. 22, 23 ЦК).

Правочин, укладений під впливом насильства, є оспорюваним, оскільки воля учасника формувалася не вільно. Насильство - це психічний чи фізичний тиск на особистість контрагента чи його близьких з метою спонукання до вчинення правочину (побиття, катування, загроза вчинення таких дій у майбутньому). При цьому не обов'язково, щоби насильство здійснювалося іншою стороною правочину. Достатньо, щоби вона знала про насильство з боку інших осіб і використала цю обставину в своїх інтересах. Згідно до п. 21 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними") при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства, судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як відносно іншої сторони правочину, так і відносно членів її сім'ї, родичів тощо чи їх майна.

Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.

Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція. Додатковими наслідками є те, що винна сторона, яка застосувала фізичний чи психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину (ст.ст. 22, 23 ЦК). Такі самі наслідки настають для винної у застосуванні насильства особи, коли результатами насильства скористалася не вона, а контрагент потерпілого від такого правочину.

Правочин, укладений особою під впливом тяжких для неї обставин на вкрай невигідних умовах, є оспорюваним (ст. 233 ЦК).

Для того, щоби суд задовольнив позов про визнання такого правочину недійсним, необхідна наявність 2 умов:

1) особа вчиняє правочин під впливом тяжкої для неї обставини. Під тяжкими обставинами розуміють важке майнове становище особи, яке виражається у відсутності засобів, необхідних для нормального існування людини, наприклад, для придбання предметів першої необхідності (продуктів харчування, ліків тощо). Це може бути зумовлене не тільки станом самої фізичної особи, проте і становищем його близьких (наприклад, хвороба дружини, батьків, дітей тощо);

2) умови правочину вкрай невигідні для даної особи. При цьому поняття вкрай невигідних умов правочину охоплює 2 моменти: об'єктивний і суб'єктивний. Перший з них відображає нееквівалентність передачі майна (наприклад, квартира продана за половину її реальної вартості), другий - очевидність даної обставини для сторін правочину (хоча умисел другої сторони не є обов'язковим). Чи був ініціатором такого правочину сам потерпілий, чи друга сторона правочину, значення не має.

Основним наслідком визнання такого правочину недійсним є двостороння реституція. Додаткові наслідки полягають в через те, що на особу, яка скористалася тяжкою обставиною, покладається обов'язок відшкодувати другій стороні правочину збитки і моральну шкоду, що завдані їй у зв'язку з вчиненням цього правочину (ст.ст. 22, 23 ЦК).

← Предыдущая страница | Следующая страница →