Поделиться Поделиться

Застосування норм права і правозастосовні відносини

Застосування права як форма його реалізації – це здійснювана компетентними державними органами чи іншими уповноваженими суб'єктами організаційно-правова діяльність, яка полягає у встановленні формально- обов'язкових правил поведінки індивідуального характеру з метою забезпечення необхідних умов для належної реалізації юридичних норм. Застосування норм права – це владна діяльність уповноважених органів і осіб з підготовки та прийняття індивідуального рішення у юридичній справі на підставі юридичних фактів і конкретних правових норм.

Застосування норм права має такі ознаки: 1) здійснюється органами і посадовими особами, які наділені владними повноваженнями; 2) має індивідуальний характер; 3) спрямоване на встановлення конкретних правових наслідків – суб'єктивних прав, обов'язків, відповідальності; 4) відбувається у спеціально передбачених процесуальних формах; 5) завершується винесенням індивідуального юридичного рішення.

Стадії застосування права: 1) встановлення фактичних обставин юридичної справи, об'єктивної істини. До доказів, за допомогою яких встановлюються обставини у справі, висуваються процесуальні вимоги відносності, допустимості, повноти; 2) вибір і аналіз правової норми, тобто юридична кваліфікація. Орган чи особа, які застосовують норми права, повинні обрати норму, прямо розраховану на встановлені факти. Оцінюються не всі факти, а тільки ті, які передбачені в гіпотезі обраної норми. Спочатку слід визначити галузь права, а потім обрати необхідну норму. Треба звертатися до офіційного тексту нормативно-правового акту, ознайомитися з можливими змінами і доповненнями до нього, з офіційними роз'ясненнями змісту норми, що застосовується; 3) прийняття рішення у юридичній справі та його документальне оформлення. Рішення у справі є документом, в якому закріплюються результати розумової діяльності з вирішення справи та офіційно фіксуються юридичні наслідки для конкретних осіб. Це акт застосування права.

Застосування права здійснюється в межах конкретних правових відносин, що отримали назву „правозастосовні відносини". Активна роль у цих відносинах належить суб'єктам, наділеним владними повноваженнями; вони зобов'язані використовувати дані повноваження на задоволення інтересів інших осіб з метою вирішення конкретних життєвих ситуацій. Завдання цих суб'єктів – підтримати, змусити до реалізації правових норм, накласти відповідальність у випадку їх порушення тощо. Таким чином, суб'єкт правозастосування – це наділений відповідною компетенцією активний учасник правозастосовних відносин, якому належить головна роль у розвитку і просуванні цих відносин в напрямку вирішення конкретних життєвих ситуацій за допомогою актів застосування права. Суб'єкти правозастосування видають індивідуальні правові акти.

Існування правозастосовних відносин обумовлено об'єктивними факторами – існуванням правозастосування як правової форми діяльності держави і правовою (нормативною) основою її здійснення. Дані відносини носять надгалузевий характер. Обов'язковою стороною їх виступають компетентні органи і особи, які уповноважені вирішувати питання юридичного характеру.

Правозастосовні відносини мають особливий суб'єктний склад: учасники, які зацікавлені у ході справи (позивач, відповідач тощо), та особи, які наділені повноваженнями з розгляду справ, проте не мають особистого інтересу у справі (суддя). Правозастосовні відносини – це специфічний зв'язок поміж правозастосовними органами і безпосередніми носіями юридичних прав та обов'язків. Особливістю цих відносин є те, що вони виступають як владні відносини – через них і за допомогою їх проводиться державна воля з метою вирішення конкретних правових ситуацій. Правозастосовні відносини виникають, змінюються і припиняються у зв'язку з настанням певних юридичних фактів.

У загальнотеоретичному плані у складі правозастосовних відносин розрізняють матеріальні і процесуальні елементи. До матеріально-правових відносять ті, які зв'язані з розробкою і прийняттям правозастосовного акту, а до процесуальних – ті, що забезпечують здійснення матеріально-правових. Матеріально-правові і процедурно-процесуальні елементи в цілому складають єдине, комплексне правозастосовне відношення.

Така подвійна природа правозастосовних відносин обумовлюється не тільки тим, що вони регулюються нормами матеріальними і процедурно- процесуальними, проте й тим, що здійснення правозастосовних відносин завершується прийняттям індивідуальних актів, які також характеризуються своїм матеріально-процесуальним змістом. Матеріальним через те, що проводять в життя норми матеріального закону, а процесуальним через те, що застосовуються як акти, що завершують процес правозастосування.

Таким чином правозастосовні відносини обумовлюються: І) метою правового регулювання – потребами реалізації матеріально-правових норм, вирішення конкретних справ і впорядкування суспільних відносин; 2) подвійною природою правозастосовної діяльності; 3) подвійною структурою самих правозастосовних відносин (матеріально-правовим змістом і метою, процедурно- процесуальною формою свого здійснення).

У теорії права виділяють правоохоронну і оперативно-виконавчу форми правозастосування. Під правоохоронною формою розуміють діяльність суб'єктів правозастосування, спрямовану на охорону норм права від будь-яких порушень, застосування заходів державного примусу до правопорушників, забезпечення виконання призначених мір покарання. Під оперативно-виконавчою формою розуміється діяльність суб'єктів правозастосування, спрямована на організацію виконання приписів правових норм. Це позитивне регулювання за допомогою індивідуальних актів (наказ про прийняття на роботу тощо).

← Предыдущая страница | Следующая страница →