Поделиться Поделиться

Сутність держави. Теорії сутності держави. Відчуження держави

У відповідності із сучасними філософськими уявленнями сутність, тобто головна характеристика будь-якого предмету, явища, процесу, створеного чи використовуваного людиною, зв'язується з його призначенням, зі здатністю задовольнити ті чи інші потреби людини. Для продовження існування людського суспільства необхідно забезпечити постійне виробництво і продовження суспільного життя, що досягається наявністю соціального управління. Призначення держави як особливої організації влади полягає в управлінні процесами реалізації завдань, що стоять перед суспільством. Державне управління – це цілеспрямований вплив держави на систему суспільних відносин з метою їх упорядкування та планомірного розвитку. Сутність держави – це головне в державі, що визначає її зміст, призначення та функціонування. Таким головним в державі є влада та її належність у суспільстві. Тобто, сутність держави визначає питання про те, кому влада належить, хто її здійснює і в чиїх інтересах.

Держава як історичне явище має подвійну природу. Будучи організацією політичної влади економічно панівного класу, вона в той же час є „організатором суспільних справ”, що виходять із природи будь-якого суспільства. Об'єктивність такого висновку не підлягає сумніву. Яка ж із названих якостей держави є головною? Марксистське вчення про класову сутність держави тривалий час було основним. Особливість історичних типів держав, що передували сучасності, полягає в через те, що вони в основному виражали економічні інтереси меншості. В розвинутих демократичних країнах держава повільно стає ефективним механізмом подолання суспільних протиріч шляхом не насилля і придушення, а досягнення суспільного компромісу.

З точки зору відображення в управлінській діяльності окремих інтересів у сучасній теорії держави і права прийнято відрізняти дві сторони в сутності держави, оскільки управління суспільством може здійснюватися державою як в інтересах всього суспільства, так і в інтересах окремих осіб чи соціальних груп, що знаходяться при владі. Через те сутність держави суперечлива, вона має дві сторони: загальносоціальну і класову. Загальносоціальна сутність обумовлена потребами суспільства в цілому. Класова сторона сутності держави обумовлена класовими протиріччями. З одного боку, держава це особлива організація влади, вона виступає в якості інструменту організації життя суспільства, з другого боку, держава служить знаряддям насилля в руках меншості для придушення більшості населення, є засобом реалізації інтересів відносно нечисленних соціальних груп, яким належить економічна і політична влада. Дані дві сторони сутності у різних співвідношеннях притаманні усім державам: як тим, що існують у наш час, так і тим, які будь-коли існували в історії людства. Саме існування держав у наш час пов'язане не стільки з класами і класовою боротьбою, скільки із загально- соціальними проблемами та інтересами, що передбачає розумну співпрацю різноманітних сил. Через те сучасні держави зосереджують свою діяльність на забезпеченні соціального компромісу і на управлінні справами суспільства.

Наукова думка виробила ряд підходів до розуміння сутності держави.

Теорія еліт була заснована італійськими політологами Г. Моска та В. Парето на початку XX ст. і ґрунтується на ідеї нездатності широких верств населення до управління державою. Моска вважав демократію утопією і твердив, що в усіх цивілізованих суспільствах виникає два класи: правителі і ті, ким управляють. За цією теорією політика – це сфера боротьби двох протилежних груп: панівної меншості (еліти), що оволоділа державою, та підпорядкованої їй

більшості (завжди інше населення країни). Проте кожна панівна еліта рано чи пізно заспокоюється на досягнутому, втрачає свої найкращі якості, творчу енергію і вироджується. У суспільстві з'являється нова потенційна еліта, що прямує до влади. Проте панівна еліта добровільно не віддає владу. Через те „циркуляція” еліт проходить шляхом насильства, переворотів і революцій, що в цілому корисне для суспільства. Парето стверджував, що політичне життя – це постійна боротьба еліт, заміна яких відбувається через насильство, що еліта виникає у найбільш важливих сферах суспільного життя: економічній, політичній, інтелектуальній – шляхом висування індивідів, які досягли у своїй справі найбільших успіхів.

У наш час теорія еліт існує з деякими редакційними поправками. Вона отримала назву неоелітаризм (елітарна демократія) і виходить з наступного. У суспільстві повинна існувати демократія, проте влада народу (народоправство) приречена на невдачу і веде до диктатури. У сучасному суспільстві існує не одна, а декілька еліт, поміж ними є вільна конкуренція, заснована на принципах політичного і партійного плюралізму, вони намагаються у співробітництві здійснювати керівництво державою і суспільством. Еліти не відірвані від народу, а контролюються ним за допомогою загального виборчого права, незалежних засобів масової інформації. Доступ в еліту залишається відкритим для всіх.

Технократична теорія виникла у 20 роках XX ст. і набула поширення у 60- 70 роках. Її прибічниками були Т. Веблен, Г. Саймон, Д. Белл. Це одна із сучасних інтерпретацій теорії еліт. Згідно до неї управляти суспільством повинні (а іноді й управляють) спеціалісти-управлінці, менеджери. Саме вони в змозі визначити дійсні потреби суспільства, шляхи його розвитку, необхідні засоби. Управління стає науковим і забезпечується прогресивний розвиток суспільства.

Демократична теорія виходить з того, що першоджерелом і першоносієм влади є народ. Державна влада за своєю природою і суттю повинна бути народною, здійснюватися в інтересах і під контролем народу.

Теорія плюралістичної демократії. Згідно до неї сучасне суспільство являє собою сукупність соціальних груп, шарів, прошарків, які виникають внаслідок різних інтересів, за різними ознаками (професія, місце проживання тощо). На їх основі створюються різноманітні політичні і громадські організації, які здійснюють тиск на органи держави і направляють цим самим державну політику. Таким чином, кожна людина, кожне об'єднання володіють „часткою” державної влади, беруть участь в управлінні державою, а держава стає виразником волі загальних інтересів всього суспільства. Позитивна сторона даної теорії полягає в її дійсно демократичному характері.

Плебісцитарна теорія демократії. Парадокс демократизації полягає в через те, що бюрократизовані інститути вступають у суспільстві в конкурентні відносини, підсумком яких виявляються компроміс та монополія на прийняття всіх важливих рішень. Бюрократизація і корпоративізм відповідають теоріям демократичного елітаризму. Коли еліти приймають рішення, маси не втручаються в політичний процес чи пасивно підтримують відповідні еліти. Демократія (за М. Вебером) – спосіб вибору лідерів, засіб для надання їх правлінню законності, залучення значної маси населення до політичних справ нації. Теорія плебісцитарної демократії, на думку М. Вебера, допоможе уникнути тиранії бюрократів.

Згідно до даної теорії народу надається роль пасивного учасника політичного процесу. Єдина форма політичної участі для мас – це участь у виборах і реалізація права на голосування. Головною фігурою теорії виступає харизматичний лідер, котрий стоїть над бюрократичною адміністрацією, і якому громадяни делегують функції контролю над бюрократією. Такий лідер, що знаходиться за межами класів, статусів і демагогічної політики, маючи незалежне від бюрократії джерело легітимації своєї влади і не будучи сильно інтегрованим у бюрократичну ієрархічну структуру, за думкою Вебера, зміг би об'єднати навколо себе націю і захистити індивіда перед загрозою наступу бюрократії і „соціалістичного колективізму”. Обраний в результаті прямої участі всього народу в голосуванні харизматичний лідер з незалежною від парламенту базою влади, зміг би перебороти роздробленість класових інтересів, представлених в парламенті, і бути об'єднувальним фактором нації. Вебер вважав, що для ролі плебісцитарних лідерів найбільш підходять представники економічно достатньо забезпеченого шару, це визначає незалежність суджень і дистанційність від групових інтересів.

Разом з тим історія показала, що відсутність у Німеччині демократичних традицій і звичаїв, які могли би стримати харизматичного лідера, призвели до кровавої диктатури Гітлера. Веберу не вдалося чітко розпізнати харизматичне управління і харизматичне домінування, що дало можливість появи тирана. Авторитет потребує повного контролю над органами насильства і засобами масової інформації. Там де лідер цього не має, він не може стати тираном. У цьому полягає відмінність англосаксонської політичної системи від німецької: перша затвердила владу закону, в той час як друга – владу волі. Іституціональна система та англо-американська політична культура стоять на перепоні через те, щоби президент перетворився на самодержця чи тирана.

Марксистська теорія доводить, що політична влада належить економічно панівному класу та здійснюється в його інтересах. Звідси вбачається класова сутність держави як машини, за допомогою якої економічно панівний клас стає політично панівним, здійснює свою диктатуру – владу, не обмежену законом, спирається на силу, на примус. Згідно до даної теорії сутність держави як суспільного явища пов'язується зі зміною суспільно-економічних формацій.

Анархістська теорія. Анархізм виник одночасно з марксизмом. Сутність його зводиться до заперечення державності. Сучасний анархізм розділяється на анархокомунізм та анархосиндикалізм. При цьому анархокомунізм повністю заперечує будь-якому політичну владу. Анархосиндикалізм виходить з наявності політичної влади в руках профспілок.

Теорія етатизму обгрунтовує одержавлення всіх сфер суспільного життя. Етатизм означає підпорядкування державі життя суспільства, проникнення її в усі його шпарини, на всі рівні, повне і цілковите підпорядкування його тотальному впливу держави. Як тип політичної свідомості людей етатизм полягає у схильності вважати державу найважливішим і єдиним чинником інтеграції суспільства. Етатизація веде до диктатури.

Теорія солідаризму була поширена у 2-й половині XX ст. Л. Дюгі (1859- 1928 pp.), критикуючи марксизм на основі ідей французького соціолога О. Конта, розвинув концепцію соціальної солідарності. Він вважав забезпечення соціальної солідарності класів організованою силою суспільства, яка встановлює взаємозалежність і спільність інтересів різних соціальних груп і класів. Ця концепція була альтернативою революційному шляху розвитку суспільства і зорієнтована на реформістські, ненасильницькі методи вирішення соціальних конфліктів.

Характеризуючи сутність держави, вважається важливим відзначити й такий аспект, як відчуження держави. Суть такого відчуження полягає в через те, що держава як продукт діяльності людини і співтовариства людей відокремлюється від них і починає виступати як фактор соціальних і духовних процесів, що функціонує самостійно. Відчуження притаманне державі органічно, генетично. Повністю подолати відчуження неможливо. Проте коли негативну природу відчуження не дозволяється перебороти, необхідно хоча б мінімізувати його негативні наслідки, ввести у цивілізовані форми (етичні, правові). І подолати це потрібно шляхом гуманізації і гармонізації. Поняття „суспільство-держава” приховує природу відчуження держави.

Проблема відчуження держави зв'язана з відчуженням людини. Відчуження людини полягає в через те, що в жодному місці докладання своїх зусиль (держава, право, робота, сім'я, мораль, мистецтво тощо) людина не розкривається як цілісна істота. В цьому полягає драматизм відчуження людини, котрий не дозволяється усунути. Можливо, такий підхід дозволяється застосувати і до проблеми відчуження держави, яка в конкретному місці і в конкретний час людині не потрібна вся в цілому.

← Предыдущая страница | Следующая страница →