Поделиться Поделиться

Державний устрій

У середньовічному Китаї одержали подальший розвиток риси давніх східних деспотій. Традиційні основи системи вищих і місцевих органів управління зміцнювалися й удосконалювалися головним чином за рахунок певного розподілу функцій окремих органів управління: загально-адміністративних, наглядово-контрольних, судових та військово-командних. Ті чи інші ланки даної системи зазнавали перебудови, змінювалися їхні повноваження і назви у зв'язку зі зміною завдань, які поставали перед державою.

Залежно від посилення централізації чи під впливом децентралізаторських тенденцій змінювалося і співвідношення повноважень центральних та місцевих органів влади, як це спостерігалося, наприклад, у VIII столітті у Танському Китаї, коли військові губернатори фактично перетворилися на безконтрольних місцевих правителів.

Фундамент процвітання централізованої імперії в Китаї заклали імператори династії Тан (618-907 роки), коли за рахунок земельної реформи, яка забезпечувала систематичне надходження податків до скарбниці, а також за рахунок використання безкоштовної робочої сили, трудових повинностей в імперії будувалися шляхи, канали, палаци, храми, цілі міста, а разом з тим прискорено розвивалися ремесло та торгівля, які знаходилися під жорстким контролем держави.

На чолі складної, проте досить стрункої системи державного правління у Танській імперії стояв імператор, при якому існувала Державна рада з найвідоміших сановників, серед яких значну частину становили його родичі. Усі важелі правління зосереджувалися в руках двох вищих чинів, канцлерів - лівого (старшого) і правого (молодшого), кожен з яких опікувався трьома з шести відомств (міністерств): чинів (призначень), обрядів, податків (прибутків), військового, судового (покарань) та громадських робіт.

Ця класична конфуціансько-танська модель вищих органів управління існувала в Китаї століттями, одержавши особливо різноманітне втілення в Мінському Китаї після ліквідації монгольського володарювання (1368-1644 роки). Імператор, котрий очолював даний апарат, зосереджував у своїх руках вищу законодавчу і судову гілки влади. Трон переходив за спадковістю старшому синові імператора, інші сини одержували князівства - уділи, землі яких вважалися їхньою власністю. Імператорський двір, котрий налічував значну кількість слуг, дружин, євнухів, відігравав значну роль у державному управлінні. Одночасно розвивався та ускладнювався спеціальний ієрархічно організований центральний апарат чиновників, на верхівці яких знаходилися, як і в Танському Китаї, голови шести відомств, своєрідних міністерств, а також цензорату, вищого наглядово-контрольного органу, і п'яти комісаріатів, вищих військово-командних органів.

З XV століття посилився вплив євнухів, яких правителі залучали на посади державних чиновників, прагнучи тим самим унебезпечити розвиток сепаратизму, створення чиновниками-вельможами власних династій. Євнухи-чиновники наділялися імператорськими повноваженнями, які виходили за межі двірцевих справ, що з часом призвело до створення двох центрів влади - двірцевого ("внутрішнього") та відомчого ("зовнішнього"). їхні суперечності могли використовуватися євнухами у своїх цілях до тих пір, доки один з них не досягав такої могутності, за якої імператор усувався чи ставав маріонеткою новоявленого диктатора-євнуха чи головного радника.

Діяльність шести центральних відомств у Мінському Китаї спочатку координувалася великим секретаріатом, на чолі якого стояли два радники, чиновники 1-го рангу. Секретаріат існував до 1380 року. Загроза концентрації влади в руках головного радника призвела до передачі його функцій безпосередньо до рук імператора.

Центральні органи управління згідно до своїх головних повноважень у той час поділялися на відомства: чинів (призначень), прибутків (податків), обрядів, військових, судових (покарань) та громадських робіт. Відомство чинів відповідало за призначення, переміщення, зняття з посади всіх цивільних чиновників та службовців управлінського апарату. Престиж чиновницької посади в Середньовічному Китаї був настільки значним, що саме це відомство та його начальник вважалися головними серед інших. Відомство прибутків вело облік населення та сільськогосподарських земель, визначало розміри податкових надходжень, відповідало за збирання податків. Кожен відділ цього відомства здійснював свою діяльність у межах однієї з 13 провінцій.

Відомство обрядів займалося церемоніями та обрядами, спрямованими на возвеличення імператорської влади, а також релігійними жертвоприношеннями. Воно складалося з відділів церемоній, жертвоприношень, прийомів та пропозицій, які видавалися з метою уніфікації культово-обрядової діяльності, що було спрямовано на те ж саме зміцнення влади імператора. До ведення військового відомства належали призначення, переміщення та звільнення всіх військових чиновників, постачання армії та поштова служба. Судове відомство, чи відомство покарань, складалося на кшталт відомства прибутків з ІЗ територіальних відділів, контролювало правосуддя по всій імперії. Його діяльність пересікалася з діяльністю цензорату та ревізійно-слідчого столичного суду.

Автономне становище, незалежне від основної адміністративної ієрархії як у центрі, так і в провінціях, посідали цензорські, наглядові органи різноманітних категорій. Цензорат очолювали два головних цензори - чиновники 1-го рангу. До його апарату входило понад 100 інспектуючих цензорів, поділених на групи за провінціями. Жоден з органів мінського державного апарату не мав таких значних повноважень, як цензорат, що тримав під своїм спостереженням усіх чиновників та їхню діяльність і мав право не тільки виявляти їхні зловживання, помилки, а й безпосередньо виправляти їх, застосовувати каральні акції.

Місцеве управління

Імперію Тан було поділено на десять провінцій (дао), які у свою чергу поділялися на області (чжоу) та уїзди (сянь). Усі адміністративні одиниці відрізнялися за розмірами сум податків, які сплачувалися і згідно поділялися на категорії, що позначалося на статусі та кількості чиновників, що працювали у них і призначалися з центру.

Адміністративно-територіальний поділ у Мінському Китаї будувався на тих самих принципах, проте діяльність військово-бюрократичного апарату, його органів (пов'язаних стосунками взаємної відповідальності перед імператором, підпорядкуванням, контролем) на місцевому рівні, як і на рівні загально-імператорському, було значно ускладнено, у через те числі за рахунок посилення військових функцій, що визначило безпосередню реакцію на нещодавнє іноземне господарювання. Місцеве управління у Мінському Китаї будувалося так, аби не допустити сепаратизму, зосередження влади в руках однієї особи, аби діяльність місцевих органів не тільки систематично перевірялася, а й перепровірялася.

У провінції діяла тріада керівних органів: адміністративних, військових та наглядово-контрольних, на чолі яких стояли уповноважені, чиновники високих рангів. Для координації діяльності цих управлінь, а також для контролю за ними з центру в різні частини країни відправлялися спеціальні імператорські уповноважені, яких називали "посланцями миру". З XV століття вони набули звання "великих координаторів", які призначалися імператором у провінції, а також у зони особливої стратегічної важливості на тривалий строк. Раз на рік "великий координатор" повинен був відвідувати столицю для звітування і вирішення поточних справ. У даний же час почав утворюватися інститут "верховних командирів", які координували діяльність низки "великих координаторів" і, головне, деяких провінційних військових управлінь, коли виникала небезпека, пов'язана із зовнішнім нападом чи повстанням.

Адміністративне управління в кожній провінції покладалося на двох уповноважених - "лівого" та "правого", які мали штат помічників, їхніми обов'язками були: облік людей та земель, збирання податків, спостереження за будівельними роботами і розподілом води.

На особливому становищі серед трьох управлінських провінційних служб перебувало наглядове управління, покликане контролювати весь місцевий управлінський апарат, вести боротьбу з корупцією та зловживаннями чиновників. Йому, як й іншим управлінням, надавалися і самостійні судові функції. Це управління контролювало вирішення судових справ в інших управліннях, виконувало роль апеляційного суду. На місцях діяла значна кількість чиновників, які безпосередньо представляли імперські органи. Так, до кожної з провінцій на один рік надсилався спеціальний представник імперського цензорату, від якого вимагалося наглядати за всіма місцевими службами, приймати від населення скарги, призупиняти чи виправляти ті чи інші дії місцевого керівного органу, відсилати імператору повідомлення відносно діяльності місцевих чиновників, надавати поради місцевій владі та "великим координаторам". Зі столиці надсилалися цензори і з вужчою сферою діяльності, наприклад, військовою, які повинні були стежити за рекрутськими наборами, переслідувати дезертирів, а коли розпочиналася воєнна кампанія, - за воєнними операціями, надсилати імператору відповідні звіти.

Протягом середньовічної історії Китаю у низових територіальних одиницях зберігалися органи самоврядування. Громадські старости стежили за порядком обробки землі. Усі мешканці сільської громади були пов'язані круговою порукою внаслідок наявності системи "десяти дворів", створеної для збирання податків, виконання трудових повинностей тощо.

До складу Мінської імперії зараховувалися удільні князівства, закріплені за синами, онуками імператора. Вони не мали ні адміністративної, ні судової влади, проте при деяких мінських імператорах володіли лише військовими повноваженнями, їм надходила певна частина місцевих податків.

На особливому становищі в імперії знаходилися деякі провінції, в яких існувало самоврядування. Вони населялися представниками інших народів. Місцеві вожді цих територій, розташованих уздовж південно-західних кордонів Китаю, залишалися правителями після затвердження їх китайськими імператорами. Вони зараховувалися до особливої групи місцевих чиновників, яким, подібно до китайських чиновників, надавалися ранги, проте не сплачувалося жалування від імператора.

Суд

У середньовічному Китаї судові справи розглядалися як у власне судових органах, так і в органах адміністративних, які виконували судові функції. У мінському Китаї склалася відносно струнка ієрархічна судова сходинка, на вищій ступені якої стояв сам імператор, на нижчій - вибірний старійшина села. Більшість справ вирішувалася в уїзних управах - ямінях, де здійснювався вирок уїзних начальників. На випадок недостатності доказів справа чи відкладалася, чи передавалася спеціальному слідчому судді з карних справ, котрий, згідно до свого чиновницького рангу, дорівнювався до уїзного начальника. Справи, пов'язані з тяжкими злочинами - вбивства, значні крадіжки, привласнення, надходили в область чи в провінцію, де діяли особливі судово-урядові органи: "Управа адміністративних справ", "Управа з військових справ", де розглядалися справи військових; "Управа з розгляду судових справ". Коли справа не була остаточно вирішеною в області чи провінції, вона надсилалася до відповідного столичного судово-слідчого органу. В епоху Мін це були Відомство покарань (син бу), Храм великої істини (даліса), Центральний ревізійно-слідчий карний суд, до якого надходили справи особливої складності. Тут виносилися вироки від імені імператора, якому повідомлялося про смертні вироки. Імператор мав право проголошувати амністії, а також полегшувати покарання.

Армія

Принципи організації армії змінювалися на різних етапах розвитку середньовічної держави в Китаї під впливом як внутрішньополітичних, так і зовнішньополітичних чинників.

У Тан чоловіки до 60 років вважалися військовозобов'язаними і призивалися для служби в армії і виконання інших обов'язків. Дезертирство, ухилення від воєнного походу до місця битви каралися смертною карою.

З VIII століття імператори завжди частіше стали вдаватися до послуг найманої армії, утримувати кінноту, яка комплектувалася з тюрків, уйгурів та ін. Реформами Ван Аньші в XI столітті, головний сенс яких полягав у створенні міцної централізованої держави, замість найманства вводився рекрутський набір до війська, за допомогою якого створювалася регулярна армія, що знаходилася на утриманні держави. Рекрутський набір існував і в більш пізні часи.

У Мінській імперії зберігалася стара система "військ округів" та прикордонних гарнізонів, головний склад яких формувався з військово-поселенців, що мали наділи і несли службу до глибокої старості, а іноді й до самої смерті.

В усі часи регулярні війська спиралися на підтримку місцевих військових загонів, громадських формувань, покликаних охороняти порядок. Дані загони, що складалися в основному із заможних селян, особливо активно діяли під час селянських заворушень. Мінські імператори широко вдавалися до допоміжних військових формувань союзних держав, які вони чи наймали, чи примушували до несення служби у прифронтових районах.

За часів Мін армія безперервно зростала, у XVII столітті вона налічувала 4 млн чоловік. Регіональні військові з'єднання розташовувалися у провінціях та життєво важливих військових областях. З базових військових з'єднань періодично відбиралися і спеціально готувалися особливі війська, які несли службу в столиці, серед котрих виділялися загони особистої імператорської гвардії, покликаної охороняти імператорський палац. Іншу спеціальну категорію військових об'єднань становили війська ескорту, що перебували при кожному принці. Усі військові частини були розподілені поміж п'ятьма військовими округами, які керувалися головними військовими комісаріатами, що знаходилися в столиці. Начальник головних військових комісаріатів, які здійснювали контроль над військово-територаільними округами, входили до складу уряду.

Постійного головнокомандувача в армії не було. На випадок початку воєнних дій один із вищих військових чинів чи сановників призначався генералом чи навіть генералісимусом. Однак поступово розширювалася система постійного тактичного командування. При цьому особовий склад концентрувався уздовж кордонів, портів та інших стратегічних пунктів.

Місцеві командувачі військами в Мінському Китаї контролювалися спеціальними чиновниками, які призначалися на певний строк з центру. У XV столітті було уведено посаду "головного військового координатора", котрий здійснював контроль за місцевими воєначальниками.

← Предыдущая страница | Следующая страница →