Поделиться Поделиться

Класифікація конституцій

У науці конституційного (державного) права є кілька класифікацій конституцій зарубіжних країн. У їхній основі лежать різні підстави. Насамперед прийнято виокремлювати конституції юридичні та фактичні.

У науці конституційного (державного) права поняття "конституція" застосовується у двох значеннях. У формальному розумінні – це юридична конституція, тобто головний закон держави, що закріплює суспільно-економічний лад, форму правління та форму державного устрою, а також правове становище особи. Юридична конституція є документом, котрий пропонує те, що має бути. Однак під час практичного застосування приписів юридичної конституції обстановка змінюється. З'являються нові установи, приймаються конституційні, органічні та звичайні закони, що суттєво змінюють і доповнюють норми юридичної конституції. Іншими словами, на практиці складається такий порядок здійснення державної влади, що може значно відрізнятися від порядку, запропонованого юридичною конституцією. Даний реальний порядок здійснення державної влади називається фактичною конституцією, чи конституцією в матеріальному значенні слова. Фактична і юридична конституції можуть як збігатися, так і відрізнятися одна від одної.

У деяких країнах політична еліта прагне правити незважаючи на конституцію. Даний процес супроводжується як офіційним культом конституції, так і теоретичним обґрунтуванням необхідності та доцільності позаконституційного правління. Показовим є вислів американських професорів Д. Коррі й Г. Ебрегема: "Конституція – це рама чи шасі, на якому встановлений працюючий двигун уряду. У межах певної терпимості тип і система двигуна можуть бути модифіковані без зміни самої рами. Конституція взагалі повинна пристосовуватися до відомих змін працюючих механізмів уряду". Виходить, що, з одного боку, конституція потрібна, через те що без неї не може обійтися жодна демократична держава. З іншого боку, конституція вступає в суперечність із діями політичної еліти. Історична колізія поміж законністю та доцільністю щоразу вирішується залежно від впливу політичних сил у суспільстві.

Найбільш стійкою виявилася найстаріша класифікація, яка була запропонована також в минулому столітті і застосовується дотепер. Даний спосіб поділу конституцій на групи як головний критерій виокремлює спосіб об'єктивування основного закону. Залежно від того, як об'єктивно виражена воля законодавця, розрізняються дві групи конституцій: писані й неписані.

Писані конституції складено у вигляді єдиного документа, побудованого за певною системою. Як правило, писана конституція складається із преамбули, основного тексту та перехідних положень чи супровідних додатків.

Писані конституції дозволяється поділити на два підвиди – кодифіковані та некодифіковані. Кодифіковані конституції – це єдині акти, які мають усі ознаки основного закону та містять нормативний матеріал у систематизованій формі. До такого типу відносять конституції Греції 1975 p., Індії 1960 p., Росії 1998 р. Ступінь кодифікованості конституцій різний. До "розгорнутих" відносять конституції, які містять детальну регламентацію питань зі сфери державного права. Більш короткі конституції, що містять лише загальні принципи регулювання, відносять до категорії "нерозгорнутих". Прикладами їх є конституції Франції 1968 р. і Японії 1947 р.

Некодифіковані конституції – це сукупність кількох документів, які мають всі ознаки основного закону. Разом вони містять положення, що стосуються всього обсягу конституційно-правових питань, однак пропонують матеріал у несистематизованій формі. Яскравим прикладом може слугувати Конституція Держави Ізраїль, що складається з восьми основних законів, прийнятих у період з 1950 по 1980 р. Складним утворенням є Конституція Швеції. У її основі лежить конституційний акт, що називається "Форма правління", виданий у 1974 р. Даний документ включає декілька законів, як конституційних, так і звичайних, з питань, що стосуються сфери конституційного права. На сьогодні шведську конституцію утворюють три закони: Акт про риксдаг (парламент), Акт про престолонаслідування і Закон про свободу друку. До Конституції Фінляндії, за винятком Акта про форму правління, прийнятого у 1919 p., входять Парламентський статут від 13 січня 1928 р. і Регламент роботи парламенту від 19 грудня 1927 р.

Неписані конституції становлять рідкісний виняток. Нині вони застосовуються лише у Великобританії та Новій Зеландії. Хоча говорити про неписаний характер британської конституції повною мірою навряд чи можливо. У Великобританії історично сформувалися кілька документів, які регулюють правове становище індивіда, що одержали назву "Біблія англійської Конституції". З огляду на важливість інституту прав людини для конституційного права легко зрозуміти сумніви з приводу неписаного характеру конституції Англії. Швидше за завжди, віднесення її до розряду неписаних – данина історичній традиції, з урахуванням досить складної структури конституції в Британській монархії.

Неписана конституція має той самий обсяг предметів правового регулювання, що й писана. Іншими словами, неписана конституція закріплює форму правління, форму державного устрою, структуру вищих органів державної влади, правове становище особи тощо, проте її приписи зібрано не в єдиному документі, а у багатьох джерелах права. Таким чином, форма об'єктивування неписаної конституції не визначена. Розберемо це на прикладі Великобританії. У Британії короткий час (1653–1660 pp.) діяла писана конституція. Сучасна британська неписана конституція є досить складним конгломератом різноманітних джерел. Ця конституція постійно доповнюється та змінюється. Вона складається з декількох частин.

До першої належить статутне право. До даної групи джерел включають деякі давні акти та низку найважливіших парламентських законів конституційного характеру: Велику хартію вільностей 1215 p., Петицію про право 1628 p., Білль про права 1689 р.

Другою частиною є британське загальне право (судове, прецедентне право), що сформувалось після норманського завоювання, – загальне для всієї Англії право, яке було створене королівськими судами й спочатку протиставлялося місцевому звичаєвому праву. Воно ґрунтувалося не на законі, а на загальних принципах справедливості та розуму, здорового глузду. Юридичною базою загального права є прецедент.

Третя частина – конституційні угоди. Це правила політичної практики, які вважаються обов'язковими й неухильно дотримуються тими, кого вони безпосередньо стосуються. Конституційні угоди становлять найважливішу частину британської неписаної конституції. Доктринальні джерела – думки відомих учених, до яких звертаються тоді, коли прогалина у конституційному праві не може бути заповнена статутом чи зареєстрованим рішенням суду. До доктринальних джерел належить праця В. Бректона "Трактат про закони Англії" (1250) і Коментарі законів Англії У. Блекстона (1565) та ін.

У літературі часто трапляються й інші типології конституцій зарубіжних держав. Так, залежно від форми державного устрою виокремлюють унітарні та федеративні конституції. Залежно від характеру політичного режиму – демократичні та реакційні. Залежно від тривалості застосування – постійні й тимчасові. За способом зміни – жорсткі та гнучкі.

← Предыдущая страница | Следующая страница →