Поделиться Поделиться

Примусове лікування

Примусове лікування як кримінально-правовий захід

Примусове лікування не є новацією чинного кримінального законодавства України, оскільки як кримінально-правовий захід воно передбачалося і раніше. Проблеми протидії алкоголізму, наркоманії, поширенню туберкульозу, венеричних хвороб, СНІДу тощо з часом лише загострювалися. Коли наприкінці 80-х році. значна увага приділялась профілактиці пияцтва та алкоголізму, оскільки зловживання спиртними напоями завдало збитків, які значно перевершували доходи від їх реалізації, то згодом більша увага приділялась іншим захворюванням. Наприклад, за даними МОЗ у 1990 р. в Україні померли від туберкульозу 4212 хворих, а у 2000 р. - вже 10992 хворих. Коли в 1990 р. смертність від туберкульозу становила 8,1 на 100 тис. населення, то у 2000 р. - 22,3 на 100 тис. населення. За останні 11 років захворюваність всіма формами туберкульозу збільшилася з 32,0 до 68,6 на 100 тис. населення. Сьогодні в Україні зареєстровано 675382 хворих на туберкульоз, що дорівнює 1,4% від усієї чисельності населення країни, а число хворих на активні форми туберкульозу дорівнює 144041. Щороку туберкульоз забирає набагато більше життів (80,7%), аніж усі інші інфекційні та паразитарні хвороби разом узяті.

Два останніх десятиліття суспільство та наукова спільнота занепокоєні поширенням СНІДу, венеричних хвороб і проблемами запобігання їм, особливо серед молоді. Водночас, майже половина молодих осіб відчуває високе психоемоційне напруження, у зв'язку з чим значного поширення набули тютюнопаління (частина молоді, яка регулярно палить, становить 75% серед чоловіків і 8% серед жінок), вживання наркотиків. Зазначається, що у загальній структурі злочинності, злочини у сфері обігу наркотичних засобів посідають друге місце і за чисельністю поступаються лише злочинам проти власності.

Туберкульоз, СНІД, наркоманія тощо - це проблеми соціальні, які віддзеркалюють соціально-економічний стан держави, культурно-освітній рівень і рівень благополуччя населення, ступінь розвитку охорони здоров'я та його захисту, в через те числі і шляхом примусового лікування. Оскільки застосування до засуджених примусового лікування є важливим кримінально-правовим заходом запобігання злочинам, чинний КК встановив, що таке лікування може бути застосоване судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.

Поняття та підстави примусового лікування

У теорії кримінального права під примусовим лікуванням розуміють кримінально-правовий захід державного примусу, що застосовується судом поряд із призначеним покаранням до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров я інших осіб, з метою вилікування засуджених, профілактики даної хвороби, а також запобігання вчиненню останніми суспільно небезпечних діянь.

Законодавець встановив підстави застосування примусового лікування, а саме сукупність юридичного та медичного критеріїв: 1) наявність у діянні винного ознак складу злочину;

2) наявність у особи хвороби, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб.

Примусове лікування може бути реалізовано судом за певних умов, а саме: 1) медичний висновок про наявність у суб'єкта злочину хвороби, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб; 2) застосування до особи за вчинений нею злочин певного виду покарання.

Відсутність підстав та умов для примусового лікування автоматично виключає можливість його застосування.

На відміну від КК 1960 року, де передбачалося примусове лікування лише хронічних алкоголіків і наркоманів, КК 2001 року не конкретизує категорії осіб, до яких може бути застосовано примусове лікування. У частині 1 ст. 96 КК вживається узагальнене поняття - "особи, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб". Керуючись положеннями законодавства України про охорону здоров'я, до соціально небезпечних захворювань відносять туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепру, хронічний алкоголізм, наркоманію. Разом з тим, надане законодавцем визначення спричиняє не просто суперечливі тлумачення змісту закону, а й діаметрально протилежні. Наприклад, найбільші дискусії викликає питання, чи дозволяється визнавати алкоголізм і наркоманію хворобами, що становлять небезпеку для здоров'я інших осіб. Частина науковців, у підручниках, навчальних посібниках, коментарях, чи не акцентують увагу на цьому питанні, чи зазначають, що до осіб, які страждають на алкоголізм і наркотичні захворювання, не дозволяється застосовувати примусове лікування. Інші науковці обґрунтовують і підкріплюють свої позиції не лише теоретичними розробками, а й думкою практиків (психіатрів, наркологів, психологів, юристів) і доводять, що примусове лікування необхідно застосовувати до осіб, які вчинили злочин і страждають на такі соціально небезпечні захворювання, як алкоголізм і наркоманія.

Як вбачається, дані та інші питання потребують детального опрацювання та тлумачення, принаймні у роз'ясненнях вищих судових органів України.

Порядок застосування примусових заходів медичного характеру

Закон передбачає, що примусове лікування здійснюється закладами охорони здоров'я чи медичними службами кримінально-виконавчих установ.

Коли особа засуджена до позбавлення волі чи обмеження волі, вона підлягає примусовому лікуванню за місцем відбування покарання. Порядок застосування примусового лікування осіб, засуджених до обмеження волі, кримінально-виконавчим законодавством чітко не врегульований, лише у ст. 63 КВК зазначено, що лікувально-профілактична робота у виправних центрах проводиться на загальних підставах згідно до законодавства про охорону здоров'я. Примусове лікування засуджених до позбавлення волі регламентовано ст. 117 КВК.

Примусове лікування не застосовується до осіб, які страждають на тяжкі психічні розлади чи інші тяжкі хвороби, що перешкоджають лікуванню, до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та інвалідів І і II груп.

У разі призначення інших видів покарання (за винятком позбавлення волі та обмеження волі) закон передбачає застосування примусового лікування у спеціальних лікувальних закладах, проте сьогодні в Україні таких закладів не існує. На практиці таке лікування проводиться у лікувальних установах органів МОЗ.

Стаття 96 КК не містить положень відносно продовження і припинення примусового лікувального процесу. Частково дані питання висвітлюються у постанові Пленуму ВСУ від 3 червня 2005 р. № 7 "Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування", частково вони вирішені у кримінально-процесуальному і кримінально-виконавчому законодавстві.

Вищезазначені проблеми, пов'язані із застосуванням примусових заходів медичного характеру та примусового лікування, є складними і дискусійними у теоретичному аспекті та важливими і значущими у практичному аспекті проблем кримінально-правової науки. Психіатрія, патопсихологія осіб з девіантною поведінкою, а також судова практика переконливо свідчать про те, що часто злочини вчиняють особи з різними психічними аномаліями, за яких здатність усвідомлювати характер своїх дій та керувати ними повністю чи частково втрачається. Таким чином, неосудність та обмежена осудність - це об'єктивні явища, які кримінальне право не може оминути увагою, оскільки неврахування такого психічного стану при призначенні покарання винним особам порушує принципи не тільки індивідуалізації та диференціації відповідальності, а й гуманізму. Багато аспектів проблем застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування і досі залишаються дискусійними як серед вітчизняних, так і серед зарубіжних вчених - криміналістів, психіатрів і психологів. Саме через те при опануванні даної теми варто дослухатися до думки фахівців і вивчати проблему комплексно, з урахуванням юридичних та медичних критеріїв.

← Предыдущая страница | Следующая страница →