Поделиться Поделиться

КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ОСОБИ

3.1. Поняття громадянства, способи набуття і втрати громадянства.

3.2. Загальна характеристика інституту прав і свобод громадян.

3.3. Класифікація прав, свобод і обов'язків громадян.

3.4. Гарантії здійснення прав і свобод громадян, роль омбудсманів у захисті прав людини.

3.5. Правове становище іноземців, осіб без громадянства.

Поняття громадянства, способи набуття і втрати громадянства

Правовий статус особи включає сукупність прав і свобод людини та громадянина, відображених у нормах усіх галузей чинного права.

Основи правового статусу особи – конституційно закріплені права і свободи. Вони становлять відносно невелику частину всіх прав і свобод.

Причини, з яких одні права закріплюються конституційно, а інші – у поточному законодавстві, не довільні. Дозволяється виокремити такі фактори, від яких залежить вибір тієї чи іншої форми закріплення прав і свобод:

1. Значимість цього конституційного права і даної свободи для людини та суспільства.

Конституція закріплює права і свободи, які є життєво важливими й найбільшою мірою соціально значимі як для окремої людини, так. і в цілому для суспільства, для держави, тобто головні права і свободи.

Для людини вони є необхідними передумовами забезпечення: умов гідного і вільного існування; природного права на участь у вирішенні питань устрою та управління тим суспільством, членом якого вона є; економічних і соціальних умов, необхідних їй для задоволення життєвих матеріальних і духовних потреб.

Для держави, суспільства значимість конституційного закріплення прав і свобод виражається в через те, що саме їхня реалізація необхідна для втілення в життя сутнісних властивостей держави як демократичної та правової.

За винятком того, саме існування держави, суспільства забезпечується сукупною діяльністю людей у всіх сферах їхньої життєдіяльності – політичній, економічній, духовній. Так, без реалізації права на свободу підприємництва не могло бути створене економічне середовище, без реалізації виборчих прав громадян – неможливе формування структур управління суспільством.

Через те головні права і свободи не лише визнаються державою, а й захищаються нею як необхідна умова свого існування.

2. Споконвічний чи похідний характер належності людині певного права і свободи. Конституції демократичних держав установлюють, що головні права і свободи людини невідчужувані й відносять кожному від народження. Саме такого роду права і свободи закріплюються конституційно.

3. Основним правам і свободам притаманні особливі юридичні властивості, специфіка їхньої реалізації, а саме:

а) конституційні права і свободи становлять ядро правового статусу особи, лежать в основі всіх інших прав і свобод, що закріплюються в інших галузях права. Наприклад, усі права, що випливають із норм трудового права, ґрунтуються на конституційних положеннях про працю; права, закріплені в нормах галузі права соціального забезпечення, – на відповідному конституційно закріпленому праві. Усі права і свободи громадян у тій чи іншій сфері життя похідні від основних прав і свобод, через те останні є головними в характеристиці правового становища особи;

б) головні права і свободи адресовані найширшому колу суб'єктів. Вони закріплюються за кожною людиною і громадянином чи за кожним громадянином. Усі інші (неосновні) права і свободи, установлювані нормами інших галузей права, узгоджуються з різними статусами особи – робітників та службовців, власників майна, наймачів житлової площі, покупців, позивачів, відповідачів та ін.;

в) характерною рисою основних прав і свобод є їхня загальність. Вони рівні та єдині для всіх без винятку, згідно для кожної людини, для кожного громадянина. Визнаючи те чи інше право основним, держава виходить із можливості здійснення його всіма. Цим обумовлюється процес розширення основних прав і свобод у світі, створення відповідних соціально-економічних передумов;

г) головні права і свободи громадян відрізняються від інших прав і свобод підставою виникнення. Єдиною такою підставою є належність до громадянства певної держави. Вони не пов'язані зі здійсненням громадянином своєї правосуб'єктності і є у кожного громадянина як суб'єкта права. Це свідчить про те, що головні права і свободи виражають головні зв'язки людини з державою, її статус як громадянина;

д) головні права і свободи громадянина не набуваються й не відчужуються за його волевиявлення. Вони відносять йому через громадянство, невіддільні від його правового статусу і можуть бути втрачені тільки разом із втратою громадянства;

е) головні права і свободи характеризуються особливим механізмом реалізації. Усі інші права і свободи можуть стати надбанням людини і громадянина в процесі реалізації його правоздатності через участь у конкретних правовідносинах. Головні ж права і свободи виступають передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері, постійного, невід'ємного права кожного учасника правовідносин;

є) специфічною рисою основних прав і свобод є особлива юридична форма їхнього закріплення. Вони фіксуються в правовому акті держави, що має вищу юридичну силу – у Конституції.

Зазначені вище ознаки характеризують поняття основних прав і свобод людини та громадянина.

Конституційні (головні) права і свободи людини та громадянина – це невід'ємні права і свободи, що відносять людині і громадянину від народження (у належних випадках внаслідок громадянства), захищаються державою і становлять ядро правового статусу особи.

Взаємозв'язок держави і особи передбачає й розкриття змісту понять "людина" і "особа".

Людина – родове поняття, що вживається для характеристики певних біологічних рис homo sapiens, що виокремився на певній стадії розвитку з біологічного середовища. Під "людиною" у цьому випадку також розуміється, що це єдина жива істота, наділена свідомістю.

Особа – це насамперед індивід із власними неповторними властивостями. У деяких випадках особа визначається як людина, що володіє певними типовими соціальними властивостями, які відображають риси того середовища, до якого вона належить. На цій підставі виділяється належність особи до тієї чи іншої соціальної чи національної групи, оскільки належність до неї визначає психологічні риси, й насамперед правосвідомість.

Слово "громадянин" позначає фізичну особу, чий правовий статус обумовлений належністю до тієї чи іншої держави. Громадяни в кожній країні становлять найчисленнішу категорію

населення. Саме вони наділені правами і свободами в найбільш широкому обсязі. Однак коли права людини випливають із самої її природи і не можуть бути чим-небудь обумовлені, то права громадянина визначаються фактом громадянства.

Для зарубіжного конституціоналізму характерний дуалізм правового статусу особи, що виступає у відповідних сферах чи як людина, чи як громадянин. Особа виступає як людина у сфері економічній (громадянське суспільство) і як громадянин – у сфері політичній (політична спільність). Ця дуалістична концепція, що розділяє особу на людину та громадянина і, згідно, наділяє особу правами людини та громадянина, втілена тією чи іншою мірою у всіх конституціях зарубіжних країн, як старих, так і нових.

Найважливішою юридичною передумовою правового становища особи в суспільстві є стан громадянства, тобто політична належність індивідуума до даної держави, що обумовлює характер політико-правових відносин поміж особою та державою. Питання громадянства в зарубіжних країнах, як правило, регулюються на підставі спеціального закону. Із цього погляду житель країни може володіти одним з декількох видів статусу – бути громадянином, іноземцем, особою, що має два чи більше громадянства, особою без громадянства, біженцем.

Громадянство – сталий правовий зв'язок індивіда з конкретною державою. Даний зв'язок набуває втілення в через те, що держава надає особі певний обсяг прав і свобод і забезпечує їхню реалізацію на практиці. Держава також надає своєму громадянинові, що перебуває за кордоном, заступництво, захищає його права у разі порушення (зрозуміло, у рамках, обумовлених нормами міжнародного права). Громадянин зобов'язаний визнавати конституцію, дотримуватися законів, сплачувати податки, дбайливо ставитися до навколишнього середовища й історичної спадщини. Правовідносини, що виникають поміж індивідом і державою в результаті громадянства, є безумовними. Це означає, що жодна зі сторін не може окреслити виконання своїх обов'язків якими-небудь умовами. Держава не може порушувати права громадян на тій підставі, що вони не сплачують податків чи що вони – злочинці.

У державах з монархічною формою правління використовується термін підданство. Однак формально підданство означає правовий зв'язок особи не з державою, а з монархом. У сучасних демократичних монархіях Західної Європи даний нюанс втратив значення, і поняття "громадянство" і "підданство" використовуються як повні синоніми. Проте в монархіях Азії й Африки про подібну синонімічність не йдеться.

Загальна декларація прав людини 1948 р. зафіксувала загальний принцип, раніше невідомий: "1. Кожна людина має право на громадянство. 2 Ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства чи права змінити своє громадянство" (ст. 15).

Громадянство набувається двома основними шляхами. Перший спосіб стати громадянином – народження. Такий порядок його набуття також називається філіацією (від лат. filius – син). Це найпоширеніший спосіб набуття громадянства, у будь-якій країні більшість жителів в її уродженими громадянами. Порядок набуття громадянства за народженням регулюється двома правилами – правом крові і правом ґрунту.

Право крові (jus sanguis) означає, що особа наслідує громадянство батьків незалежно від місця появи на світ. Це правило повною мірою діє відносно дітей молодших за 14 років (за законодавством США – 12). Коли батько й мати дитини мають різне громадянство і поміж ними немає згоди про громадянство дитини чи розпочався шлюборозлучний процес, питання про належність дитини до конкретної держави вирішується у рамках міжнародного права за участю органів опіки та піклування країни народження. Часто такі питання виносяться на розгляд суду, що враховує, якою мовою говорить дитина, хто з батьків бере більшу участь у вихованні, а також хто з них здатний надати дитині найбільш сприятливі матеріальні умови. За винятком того, враховується й те, до якої країни має потрапити дитина. Суди, як правило, відмовляють через те з батьків, що має намір повезти дитину в бідну країну з нестабільним режимом. У демократичних країнах після досягнення дитиною повноліття вона сам може вибрати громадянство.

Право ґрунту (jus foli) передбачає, що особа набуває громадянство країни народження незалежно від громадянства батьків. Право ґрунту в чистому вигляді нині діє тільки в державах Латинської Америки. У більшості країн світу діє змішаний принцип.

Слід зазначити, що кожна людина має право на громадянство. Міжнародно-правові норми забороняють застосовувати позбавлення громадянства як покарання. Починаючи з 20-х років минулого століття світове співтовариство прагне максимально скоротити число випадків безгромадянства, що досить часто виникають через війни та революції. Так, відомий полярний мореплавець Фрітьоф Нансен (1861-1930) на посту верховного комісара Ліги націй у справах військовополонених у 1920–1921 pp. вжив низку ряд заходів відносно емігрантів з Росії. Після цього загальновживаним став вислів "нансенівський паспорт", що означає документ змушеного переселенця. У 1961 р. була підписана міжнародна Конвенція про припинення безгромадянства, у якій було зафіксовано, що держава надає своє громадянство особі, яка народжена на її території й інакше не мала б громадянства. Згідно до цього австрійський закон про громадянство (1965) наділяє громадянством даної країни знайд, виявлених на її території.

Уроджені громадяни мають найбільшу повноту прав. Тільки вони можуть претендувати на вищі державні пости (США, Естонія).

Другий спосіб набути громадянство – подати заяву до компетентних органів іншої держави. Даний спосіб прийнято називати натуралізацією. Набуття громадянства приїжджим, як правило, утруднене і супроводжується безліччю умов. Уважається, що в результаті виконання цих умов відбудеться укорінення особи в цій країні. Досить складний порядок процедури натуралізації пов'язаний з тим, що країни з високим рівнем життя та розвинутою системою соціальної допомоги прагнуть закрити свої кордони для вихідців із держав "третього світу".

Найчастіше до тих, хто хоче набути громадянство, ставляться такі умови: перебувати в країні на законних підставах, проживати в ній тривалий строк; володіти офіційною мовою в обсязі, достатньому для спілкування; мати легальний прибуток; бути психічно здоровим і не бути носієм вірусу імунодефіциту людини; не бути зареєстрованим у базах даних Інтерполу як терорист; мати позитивну репутацію і протягом певного часу не вчиняти правопорушень. США, за винятком того, вимагають відмовитися від громадянства інших країн і скласти присягу на вірність американській державі.

Законодавство деяких держав передбачає спрощений порядок набуття громадянства для певних категорій осіб. Як критерій у цьому випадку в Німеччині й Ізраїлі є етнічне походження. У Бразилії таким є мова. Зокрема, громадянство Бразилії може набути виходець із країни, офіційна мова якої – португальська. Релігійний критерій висувають ісламські країни й Ізраїль. У Великобританії підданство набуває кожен, хто вступив на державну службу.

Шлюб із громадянином країни не тягне автоматичного набуття громадянства даної держави. Винятком із цього правила є деякі мусульманські країни, зокрема Саудівська Аравія.

Натуралізовані громадяни для набуття всієї повноти прав повинні прожити в статусі громадян певний час. Так, у США кандидат у конгресмени зобов'язаний набути громадянство не менш ніж за 7–9 років (залежно від штату) до висування своєї кандидатури.

За винятком наведених вище, є також кілька способів набуття громадянства. У разі переходу території від однієї держави до іншої застосовується вибір громадянства, коли жителі повинні визначитися протягом певного часу, чи трансферт – автоматична зміна громадянства жителів, які в цьому випадку позбавлені права вибору. Коли громадянство знову набуває особа, яка раніше його втратила, то говорять про відновлення громадянства.

Утрата громадянства можлива в результаті виходу з громадянства відповідної країни (наприклад, у разі натуралізації в іншій країні) чи позбавлення громадянства внаслідок вчинення певних кримінальних чи політичних злочинів. Правда, останнє стало в сучасному світі рідкістю. Екстрадицію громадян як основне чи додаткове кримінальне покарання за злочин політичного характеру застосовують лише диктаторські режими Південної Америки. Разом із тим фізична особа має право на зміну громадянства, що пов'язане з правами на свободу переміщення й на вибір місця проживання.

Політична правоздатність громадянина – це здатність бути суб'єктом державно-правових відносин, тобто здатність мати права й обов'язки, передбачені нормами державного права. Реалізація цих можливостей у разі настання певних обставин є політичною дієздатністю. Суб'єктом як політичної правоздатності, так і дієздатності може бути лише громадянин даної держави.

Конституційні гарантії прав особи дійсні тоді, коли вони закріплені не тільки в тексті основного закону, а й у розгорнутій системі процедурних правил. Конституційне забезпечення прав людини складається з тексту самої конституції, системи конституційно-застосовних нормативних актів, а також рішень судів. У тексті Конституції Французької Республіки 1958 р. нічого не йдеться про права особи, а тільки підтверджені Декларація людини і громадянина 1789 р. і преамбула попередньої Конституції 1946 р. За цією відсильною нормою стоять документи з найбагатшим конституційно-правовим змістом. Досить процитувати ст. 16 Декларації прав людини і громадянина 1789 р.: "Будь-яке суспільство, у якому не забезпечене користування правами і не проведений поділ влади, не є конституційним". Права особи в Конституції США гарантуються Біллем про права та іншими наступними поправками, а не змістом базового тексту Основного Закону. Конституція Італії докладно визначає права, у через те числі економічні, проте в цілому італійський громадянин не має більшого обсягу прав, німе американець чи француз. Головною гарантією прав і свобод людини в демократичній державі є струнка, чітко розроблена система конституційно застосовних нормативних актів усіх рівнів. У будь-якій державі правове становище особи багато в через що визначається економічною основою відповідної держави. Надання рівних можливостей кожному громадянинові передбачає згідно до принципів конституціоналізму самостійну реалізацію їх у дійсності. Згідно до класичних концепцій лібералізму особа розглядається автономною стосовно держави, коли виконує перед останньою всі свої обов'язки (сплата податків, військова повинність, дотримання законів). В індустріальному суспільстві становище значною мірою змінюється, через те що держава, з одного боку, регулює певні сфери діяльності громадянського суспільства, а з іншого – починає здійснювати окремі соціальні функції (страхування на випадок безробіття, безкоштовна початкова освіта, пенсійне забезпечення, безкоштовне медичне обслуговування), що створює для особи можливість домогтися здійснення своїх окремих інтересів через державу. Кожна особа вважається незалежною стосовно іншої особи. Це у свою чергу визначає індивідуалізм суспільства, в основі якого лежить свобода володіння та розпорядження власністю. Практичним застосуванням права людини на свободу нині визнається право людини на приватну власність.

← Предыдущая страница | Следующая страница →