Поделиться Поделиться

Великобританія. Виборчі реформи 1918 та 1928 pp. Делеговане законодавство

Завершення Першої світової війни принесло Великобританії розширення її колоніальної імперії, репарації з переможеної Німеччини, усунення в особі Німеччини найважливішого європейського конкурента.

Після війни Великобританія впевнено посідала друге місце в світовому економічному змаганні, відразу ж за Сполученими Штатами Америки. Однак демілітаризація економіки, зовнішній борг, воєнні втрати зумовили ту обставину, що в 1924 р. обсяг промислового виробництва країни становив 90% від довоєнного 1913 р. Значно скоротився експорт. Різко збільшилися втрати робочого часу внаслідок страйків та інших акцій протесту (35 млн робочих днів у 1919 р. проти 2,5 млн у 1917 р.). Загострення протистояння поміж працею і капіталом потягнуло за собою посилення позицій лейбористської партії.

Останнім ліберальним прем'єр-міністром Англії був Д. Ллойд- Джордж (1916-1921), після чого звичне протистояння поміж лібералами і консерваторами змінилося політичною конкуренцією поміж консерваторами і лейбористами.

У 1923 р. уперше був сформований лейбористський уряд Д. Макдональда, щоправда, прийшов він до влади лише через те, що консерватори потерпіли поразку на дострокових виборах (258 місць замість 344 в 1921 р.). Коли взяти до уваги, що лейбористи мали в палаті общин лише 191 місце (майже стільки ж мали ліберали – 159), то стане зрозумілим, що партія трималася при владі лише з милості своїх союзників лібералів. Лейбористи ввели допомогу по безробіттю, 7-годинний робочий день для гірняків, знизили акцизи на цукор і чай. їхній кабінет провів через парламент дипломатичне визнання СРСР.

У листопаді 1924 р. кабінет Макдональда пішов у відставку, по суті добровільно, використавши незначний привід для свого самоусунення. Як пояснював екс-прем'єр: "Ми були в уряді, проте не при владі".

Наступний кабінет консерватора С. Болдуїна протримався 5 років. Консерваторам вдалося перемогти найпотужніший в історії країни страйк – 3 млн армії шахтарів (травень – грудень 1926 р.). Як наслідок, Закон 1927 р. забороняв загальні страйки під загрозою судового переслідування.

У вересні того ж року була створена Національна промислова рада (НПР), що об'єднувала представників Генеральної ради тред-юніонів та підприємців. Примусове примирення робітників з підприємцями дістало назву політики мондизму від прізвища А. Монді, лідера групи промисловців, ініціатора створення НПР.

У 1929-1931 pp. при владі перебував другий лейбористський уряд Макдональда, в основному бездіяльний.

Найважливішими змінами в державотворенні цього періоду слід вважати виборчі реформи 1918 та 1928 pp. плюс посилення ролі уряду, присвоєння ним ряду функцій, які традиційно вважалися прерогативою парламенту.

Виборча реформа 1918 р. вводила загальне виборче право для чоловіків віком від 21 року. Жінки отримували право голосу з 30 років за умови наявності річного доходу, не меншого за 5 фунтів стерлінгів. Причому право голосу надавалося навіть тим жінкам, які не мали самостійних джерел фінансування, проте були замужем за чоловіками з відповідним доходом. Число виборців зросло з 8 млн до 21 млн чол. Була проведена реформа виборчих округів – вони стали рівними, по 70 тис. виборців у кожному. В такому окрузі обирався лише один депутат до палати общин, а не 1–2–3, як це було раніше.

У 1928 р. жіноче виборче право перестало відрізнятися від чоловічого (з 21 року), це принесло також 4-5 млн додаткових виборців.

Єдиний ценз, котрий також зберігався, – це ценз осідлості у 3 місяці.

Посилення ролі уряду у внутрішньополітичному житті було закріплено не лише психологічно, у традиції, проте й законодавчо. Так, у 1920 р. був прийнятий Закон про надзвичайні повноваження уряду, котрий дозволяв виконавчій владі оголошувати надзвичайний стан в країні, здійснювати арешти, оминаючи звичну процедуру, провадити довільні обшуки, вводити попередню цензуру.

Нагадаємо, що з часу прийняття Habeas Corpus Act (травень 1679 р.) і до 1920 р. скасовувати гарантії прав особи міг лише парламент своїм особливим рішенням у кожному конкретному випадку.

Уперше Закон 1920 р. був застосований урядом проти загального шахтарського страйку, коли було заарештовано 6 тис. чоловік. З 1933 р. були розширені права поліції на проведення обшуків, в 1935 р. вона отримала право розганяти будь-котрий політичний мітинг, а також входити в приватне житло для "припинення безпорядків".

Уряд активно втручався в законодавчу діяльність, пропонуючи депутатам власні законопроекти для наступного затвердження їх парламентом. А. Дженнігс, відомий юрист першої половини XX ст., навіть стверджував: "Функції парламенту – не управляти, а критикувати. Його критицизм спрямований не так на фундаментальну зміну урядової політики, як на виховання суспільної думки". Як не дивно, така переоцінка цінностей не викликала опору самих депутатів.

Проблема будь-якої парламентської республіки полягає у через те, що її закони приймають в основному "дилетанти". Депутат парламенту може буди відомим юристом (варіант – військовим, діячем культури тощо), проте слабо розбиратися у питання освіти, спорту, зовнішньої торгівлі чи економіки в цілому. Натомість закони, що будуть стосуватися цих галузей, прийматимуться звичайною більшістю голосів не

спеціалістів. Англійський парламент 20-30-х років минулого століття спробував зняти це питання.

У міжвоєнний період надзвичайного поширення набула практика т. зв. делегованого законодавства, тобто наступного видання урядового акта за дорученням парламенту. Парламент лише накреслював головні контури закону, передаючи питання його конкретизації у компетенцію уряду. Відтак на один прийнятий парламентом акт припадали 15-20 урядових розпоряджень, що мали силу закону.

Підраховано, що у 1920-1937 pp. парламент річно приймав до 70 статутів, урядові органи видавали їх приблизно у 20 раз більше. Тим самим де-факто уряд додав собі до виконавчої влади законодавчу, а, враховуючи Закон 1920 р., частково – і судову владу.

Стрімко зріс державний апарат. Коли у 1914 р. Англія мала 21 міністерство, то у 1924 р,- 35. До речі, даний процес особливо прискорився у роки Другої світової війни, коли на доповнення до вже існуючих з'явилися міністерства інформації, економічної війни, паливної й енергетичної промисловості, цивільної авіації тощо. Чиновницький апарат економічних міністерств поповнився вихідцями з буржуазії, в меншій мірі ця тенденція поширювалася на армію та зовнішньополітичне відомство.

Відбулися зміни у стосунках з домініонами, що вело до переродження колишньої Британської імперії.

У 1926 р. Австралія поставила вимогу про призначення губернаторів штатів урядами самих штатів з числа місцевих громадян. Того ж року Канада самовільно встановила дипломатичні відносини з США, ставлячи решту суб'єктів Британської імперії перед доконаним фактом.

Перед Лондоном постала дилема: спробувати придушити дані прагнення до більшої самостійності силою зброї (відверто самовбивчий шлях) чи опустити руки і мовчки спостерігати за тим, як колишні домініони виборюють повну незалежність. І те й інше було неприйнятним з багатьох міркувань.

Намагаючись згладити виникаючі суперечності поміж метрополією і домініонами, запобігти розпаду імперії, міністр у справах колоній Емері висунув гасло: "Співдружності заради спільної експлуатації колоній". Домініони взяли активну участь у виробленні нового документа, що встановлював принципи їхніх взаємовідносин з Лондоном. 11 грудня 1931 р. парламент Великобританії схвалив Вестмінстерський акт, згідно з яким на майбутнє генерал-губернатор домініону мав призначатися з місцевих громадян.

Хоча саме призначення формально виходило від англійської Корони, губернатор був зобов'язаний дотримуватися рекомендацій уряду домініону. По суті, функції губернатора зводилися до представницьких, його становище стало аналогічним становищу англійського монарха в його власній державі.

Домініони "суть автономні одиниці Британської імперії", рівні за

статусом, в жодному випадку не підпорядковані одна одній у будь- якому розумінні в їхніх внутрішніх та міжнародних справах, хоча й об'єднані спільним підданством і вільно об'єднані як члени Британської співдружності націй.

Вестмінстерський акт 1931 р. скасовував дію Акта про дійсність колоніальних законів 1865 р. Парламенти домініонів отримали право скасовувати будь-котрий акт британського уряду, навіть спеціально прийнятий для цього домініону.

Основною з'єднувальною ланкою метрополії з домініонами стало спільне громадянство Британської співдружності націй (British Commonwealth). Кожний домініон самостійно визначає умови набуття громадянства домініону, проте громадянин домініону є одночасно громадянином Співдружності. Тим самим австралієць має у Канаді чи Англії ті ж цивільні права, що й місцевий підданий, і навпаки. Щорічно скликалися імперські конференції. В домініони призначалися посли Великобританії, що іменувалися високими комісарами.

За договором 1921 р. Англія визнала державну самостійність Ірландії в межах Об'єднаного Королівства (за винятком Ольстеру). Ірландія у 1937 р. офіційно відмовилася від статусу домініону. Нова конституція проголосила її республікою. Такий цивілізований розвід теж був ознакою часу.

← Предыдущая страница | Следующая страница →