Поделиться Поделиться

Інші заходи забезпечення кримінального провадження

Під час кримінального провадження закон дозволяє застосовувати не лише запобіжні, а й інші заходи забезпечення кримінального провадження, а саме: виклик слідчим, прокурором, судовий виклик і привід, накладення грошового стягнення, тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом, відсторонення від посади, тимчасовий доступ до речей і документів, тимчасове вилучення майна, арешт майна.

Загальні правила застосування всіх заходів забезпечення кримінального провадження визначено в ст. 132 КПК.

Юридичною підставою застосування заходів забезпечення кримінального провадження є ухвала слідчого судді чи суду. У окремих випадках, визначених КПК, заходи забезпечення кримінального провадження можуть застосовуватися і без ухвали слідчого судді, суду, зокрема - виклик слідчим, прокурором, судовий виклик, тимчасове вилучення майна чи тимчасове вилучення документів, які посвідчують користування спеціальним правом.

Клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження подається, як правило, слідчим за погодженням з прокурором, чи прокурором до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування.

В окремих випадках правом звернення до суду з клопотанням про застосування заходів забезпечення кримінального провадження наділені і інші учасники кримінального провадження. Так, з клопотанням про здійснення судового виклику можуть звертатися підозрюваний, його захисник, потерпілий, його представник (ст. 134 КПК); про здійснення приводу - сторона кримінального провадження, потерпілий (ч. 2 ст. 140 КПК); про тимчасовий доступ до речей і документів - сторони кримінального провадження (ч. 1 ст. 160 КПК); з клопотанням про арешт майна - цивільний позивач (ч. 1 ст. 171 КПК).

Слідчий суддя чи суд вправі з власної ініціативи застосувати окремі заходи забезпечення кримінального провадження, а саме: судовий виклик (ст. 134 КПК), накладення грошового стягнення (ч. 2 ст. 144 КПК), привід (ч. 2 ст. 140 КПК).

До клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження додається витяг з Єдиного реєстру досудових розслідувань відносно кримінального провадження, в рамках якого подається клопотання. У випадках, визначених КПК, до клопотання додаються копії матеріалів, якими сторона кримінального провадження, що подала відповідне клопотання, обґрунтовує свої доводи (ст.ст. 141, 145, ч. 2 ст. 150, ч. 2 ст. 157, ч. 2 ст. 171 КПК) та документи, які підтверджують надання підозрюваному, обвинуваченому копій клопотання та матеріалів, що обґрунтовують клопотання (ч. 2 ст. 150, ч. 2 ст. 157 КПК).

Клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження розглядається у визначений законом строк. Зокрема, клопотання про привід розглядається - у день його надходження; про грошове стягнення, тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом, відсторонення від посади - не пізніше 3-х днів із дня надходження клопотання до суду; про арешт майна, яке не було тимчасово вилученим, - не пізніше 2-х днів із дня надходження відповідного клопотання до суду.

Під час розгляду питання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження сторони кримінального провадження повинні надати слідчому судді чи суду докази обставин, на які вони посилаються.

Для оцінки потреб досудового розслідування слідчий суддя чи суд зобов'язаний врахувати можливість без застосованого заходу забезпечення кримінального провадження отримати речі і документи, які можуть бути використані під час судового розгляду для встановлення обставин у кримінальному провадженні.

Згідно до ч. 3 ст. 132 КПК не допускається застосування заходів забезпечення кримінального провадження, коли слідчий, прокурор не доведе, що:

1) існує обґрунтована підозра відносно вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження;

2) потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи, про котрий ідеться в клопотанні слідчого, прокурора;

3) може бути виконане завдання, для виконання якого слідчий, прокурор звертається із клопотанням.

Після розгляду клопотання про застосування заходу забезпечення кримінального провадження слідчий суддя вправі постановити ухвалу про:

- задоволення клопотання;

- відмову у задоволенні клопотання;

- повернення клопотання для усунення недоліків, коли воно подано без додержання вимог, визначених відповідною нормою КПК.

Виклик слідчим, прокурором, судовий виклик (ст.ст. 133-139 КПК) - це захід забезпечення кримінального провадження, котрий полягає у виклику підозрюваного, свідка, потерпілого чи іншого учасника кримінального провадження для участі у процесуальній дії, що здійснюється у встановленому законом порядку слідчим, прокурором, слідчим суддею чи судом у випадках, коли за законом його участь при проведенні певної процесуальної дії є обов'язковою чи її визнали такою слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд.

Хоча під час виклику обмеження прав особи є незначним, даний захід забезпечення кримінального провадження пов'язаний із застосуванням примусу, через те що він примушує особу підкоритися вимозі слідчого, прокурора, слідчого судді, суду про явку, а в разі неприбуття без поважних причин - до особи можуть застосовуватися негативні для неї правові наслідки (накладення грошового стягнення чи здійснення приводу).

Особа може бути викликана слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом при наявності достатніх підстав вважати, що:

- вона може дати показання, які мають значення для кримінального провадження. Такі дані мають прогностичний характер, котрий набуває достовірного характеру при проведенні допиту;

- участь особи у процесуальній дії є обов'язковою, про що має бути пряма вказівка закону.

КПК передбачає різні способи здійснення виклику. Основним з них є повістка про виклик, яка може бути вручена безпосередньо, так і надіслана поштою, електронною поштою чи факсимільним зв'язком. За винятком того, особа може бути викликана по телефону чи телеграмою (ч. 1 ст. 135 КПК).

Найбільш оптимальним способом здійснення виклику є вручення повістки безпосередньо особі, яка викликається. У разі тимчасової відсутності особи за місцем проживання, повістка для передачі їй вручається під розписку дорослому члену сім'ї особи чи іншій особі, яка з нею проживає, житлово-експлуатаційній організації за місцем проживання особи чи адміністрації за місцем її роботи.

Для певної категорій суб'єктів кримінального провадження, з врахуванням їх специфіки, КПК визначає особливості їх виклику. Зокрема, в частинах 3-5, 7 ст. 135 КПК передбачено, що:

- коли особа перебуває під вартою, то вона викликається через адміністрацію місця ув'язнення;

- повістка про виклик неповнолітньої особи, як правило, вручається її батьку, матері, усиновлювачу чи законному представнику;

- повістка про виклик обмежено дієздатної особи вручається її піклувальнику;

- повістка про виклик особи, яка проживає за кордоном, вручається згідно з міжнародним договором про правову допомогу, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, а за відсутності такого - за допомогою дипломатичного (консульського) представництва.

Повістка про виклик вручається особі працівником органу зв'язку, працівником правоохоронного органу, слідчим, прокурором, а також секретарем судового засідання, коли таке вручення здійснюється в приміщенні суду.

Особа має отримати повістку про виклик чи бути повідомленою про нього іншим шляхом не пізніше ніж за 3 дні до дня, коли вона зобов'язана прибути за викликом (ч. 8 ст. 135 КПК). Винятком із цього правила є випадки, коли КПК встановлено такі строки здійснення процесуальних дій, які не дозволяють здійснити виклик не пізніше ніж за 3 дні. Проте і в цих випадках законодавець вимагає, щоби особі було надано необхідний час для підготовки до участі у процесуальній дії та прибуття за викликом. Зокрема, це стосується випадків запрошення потерпілого, підозрюваного чи захисника взяти участь в обшуку.

Підтвердження отримання особою повістки про виклик чи ознайомлення з її змістом іншим шляхом є важливою складовою частиною здійснення виклику. Адже від наявності такого підтвердження залежить можливість подальшого забезпечення явки особи шляхом її приводу.

Належним підтвердженням отримання особою повістки про виклик чи ознайомлення з її змістом іншим шляхом, згідно до ст. 136 КПК, є:

- розпис особи про отримання повістки, у через те числі на поштовому повідомленні;

- відеозапис вручення особі повістки;

- будь-які інші дані, які підтверджують факт вручення особі повістки про виклик чи ознайомлення з її змістом. Зокрема, це можуть бути дані які містяться в показаннях осіб, які були присутні при врученні повістки;

- отримання листа-підтвердження про отримання електронного листа, коли особа попередньо повідомила слідчого, прокурора, слідчого суддю, суд про адресу своєї електронної пошти і повістка про виклик була надіслана на таку адресу.

Певні трудності становить підтвердження виклику особи по телефону. Адже законом не передбачено способу фіксації такого виклику та підтвердження його отримання.

Зміст повістки про виклик має відповідати вимогам ст. 138 КПК. Визначені в статті положення відносно змісту повістки про виклик поділяють на такі чотири групи: відомості, що стосуються кримінального провадження та особи, яка викликає; відомості, що стосуються особи, якому викликають; відомості, що стосуються дії, для участі у провадженні якої викликається особа; відомості, що стосуються відповідальності особи, яка викликається. Законодавець звертає увагу на те, що наслідки неприбуття особи за викликом мають бути викладені із зазначенням тексту відповідних положень закону.

Коли особа не може з'явитися на виклик, вона має повідомити слідчого, прокурора, слідчого суддю чи суд про поважні причини, що перешкоджають її своєчасному прибуттю. Законодавець визначає такі поважні причини неприбуття особи на виклик:

1) затримання, тримання під вартою чи відбування покарання;

2) обмеження свободи пересування внаслідок дії закону чи судового рішення;

3) обставини непереборної сили (епідемії, військові події, стихійні лиха чи інші подібні обставини);

4) відсутність особи у місці проживання протягом тривалого часу внаслідок відрядження, подорожі тощо;

5) тяжка хвороба чи перебування в закладі охорони здоров'я у зв'язку з лікуванням чи вагітністю за умови неможливості тимчасово залишити даний заклад;

6) смерть близьких родичів, членів сім'ї чи інших близьких осіб чи серйозна загроза їхньому життю;

7) несвоєчасне одержання повістки про виклик;

8) інші обставини, які об'єктивно унеможливлюють з'явлення особи на виклик (ч. 1 ст. 137 КПК).

Законодавець вказав ті обставини, які найбільш часто зустрічаються на практиці. Проте даний перелік поважних причин неприбуття особи на виклик не є вичерпним.

Коли особа, яка була у встановленому КПК порядку викликана не з'явилася без поважних причин та не повідомила про причини свого неприбуття, до неї застосовуються такі заходи юридичної відповідальності:

o на підозрюваного, обвинуваченого, свідка, потерпілого, цивільного відповідача - накладається грошове стягнення згідно з ч. 1 ст. 139 КПК;

o до підозрюваного, обвинуваченого, свідка - застосовується привід (статті 140-143 КПК);

o свідок та потерпілий за злісне ухилення від явки несуть відповідальність, встановлену законом, зокрема - згідно до 1854 КУпАП.

Виклик слід відрізняти від повідомлення у кримінальному провадженні. На відміну від виклику, повідомлення учасників кримінального провадження має інформативне значення, оскільки у такий спосіб доводиться інформація, що стосується руху кримінального провадження та можливості реалізації процесуальних прав при проведенні тієї чи іншої процесуальної дії.

Привід (ст. 140-143 КПК) - це захід забезпечення кримінального провадження, котрий полягає у примусовому супроводженні підозрюваного, обвинуваченого, свідка особою, яка виконує ухвалу про привід, до місця їх виклику у зазначений в ухвалі час.

Привід може застосовуватися лише відносно підозрюваного, обвинуваченого, свідка, а через те особи, які беруть участь у кримінальному провадженні в іншому процесуальному статусі, не можуть бути доставлені приводом.

Привід свідка не може бути застосований до неповнолітніх, вагітних жінок, інвалідів першої і другої груп, осіб, які одноосібно виховують дітей віком до 6 років чи дітей-інвалідів, а також осіб, які згідно із КПК не можуть бути допитані як свідки.

Привід співробітника кадрового складу розвідувального органу України при виконанні ним своїх службових обов'язків здійснюється тільки в присутності офіційних представників цього органу (ч. 3 ст. 140 КПК).

Фактичною підставою для застосування приводу є те, що:

- особа була викликана у порядку, встановленому КПК України;

- наявне підтвердження отримання повістки про виклик чи ознайомлення з її змістом іншим шляхом;

- особа не з'явилася без поважних причин чи не повідомила про причини свого неприбуття.

Причини неявки мають бути встановлені до прийняття рішення про застосування приводу. Слідчий суддя чи суд мають впевнитися, що особа була викликана у визначеному законом порядку та не повідомила про наявність поважних причин її неприбуття за викликом.

Юридичною підставою здійснення приводу є ухвала слідчого судді, суду, яка виноситься за клопотанням слідчого, прокурора чи з власної ініціативи, а під час судового провадження - також за клопотанням сторони кримінального провадження, потерпілого.

Під час досудового розслідування слідчий суддя розглядає клопотання про привід у день надходження до суду, під час судового провадження - негайно після його ініціювання. Терміновість розгляду клопотання про здійснення приводу дозволяє оперативно вирішити питання про привід особи для забезпечення її участі у процесуальних діях.

Розглядаючи питання про застосування приводу, слідчий суддя чи суд повинен упевнитися в наявності фактичних підстав для прийняття такого рішення. Слідчий суддя, суд не зв'язаний доводами клопотання, а через те, безпосередньо дослідивши та надавши оцінку всім важливим для вирішення даного питання обставинам, постановляє ухвалу про здійснення приводу, а за відсутності законних підстав - про відмову у задоволенні клопотання.

Копія ухвали про здійснення приводу, завірена печаткою суду, негайно надсилається органу, на котрий покладено її виконання.

Виконання ухвали про здійснення приводу може бути доручене відповідним підрозділам ОВС, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства чи органів державного бюро розслідувань (ч. 1 ст. 143 КПК).

Співробітник органу, котрий виконує ухвалу про здійснення приводу, зобов'язаний достовірно встановити особу, яка піддається приводу, на підставі даних, що містяться в ухвалі слідчого судді чи суду.

Після цього, працівник органу, котрий виконує ухвалу, має оголосити зміст ухвали та роз'яснити підозрюваному, обвинуваченому чи свідку, відносно яких прийняте рішення про здійснення приводу, обов'язок прибути до місця виклику в зазначений час у супроводі особи, яка виконує ухвалу.

У випадку невиконання особою, що підлягає приводу, законних вимог відносно виконання ухвали про здійснення приводу, до неї можуть бути застосовані заходи фізичного впливу, які дозволяють здійснити її супроводження до місця виклику (ч. 3 ст. 143 КПК). Застосуванню заходів фізичного впливу повинно передувати попередження про намір їх застосування. У разі неможливості уникнути застосування заходів фізичного впливу вони не повинні перевищувати міри, необхідної для виконання ухвали про здійснення приводу, і мають зводитися до мінімального впливу на особу.

Забороняється застосування заходів впливу, які можуть завдати шкоди здоров'ю особи, а також примушення особи перебувати в умовах, що перешкоджають її вільному пересуванню, протягом часу більшого, ніж необхідно для негайного доставляння особи до місця виклику. Перевищення повноважень відносно застосування заходів фізичного впливу тягне за собою відповідальність, встановлену законом, зокрема - у ст. 365 чи 371 КК.

В окремих випадках здійснення приводу є неможливим з причин об'єктивного чи суб'єктивного характеру, якими можуть бути хвороба, стихійне лихо тощо. У разі неможливості здійснення приводу особа, яка виконує ухвалу про здійснення приводу, повертає її до суду з письмовим поясненням причин невиконання.

Накладення грошового стягнення (ст. 144-147 КПК) - це захід забезпечення кримінального провадження, котрий полягає у грошовому стягненні, що накладається на учасників кримінального провадження за невиконання процесуальних обов'язків у випадках та розмірах, визначених КПК.

Кримінально-процесуальне законодавство передбачає такі випадки накладення грошового стягнення:

- у разі неприбуття підозрюваного, обвинуваченого, свідка, потерпілого, цивільного відповідача на виклик (ч. 1 ст. 139 КПК);

- у разі невиконання покладених на підозрюваного, обвинуваченого зобов'язань, передбачених ст. 194 КПК (ч. 2 ст. 179 КПК);

- у разі невиконання поручителем взятих на себе зобов'язань (ч. 5 ст. 180 КПК).

При цьому потрібно відмежовувати грошове стягнення як захід забезпечення кримінального провадження від штрафу, котрий застосовується за ухилення від явки чи злісну неповагу до суду та передбачений ст. 1853 КУпАП.

Грошове стягнення накладається за ухвалою слідчого судді, суду, винесеною на підставі клопотання слідчого, прокурора чи з власної ініціативи. Клопотання слідчого, прокурора розглядається слідчим суддею не пізніше 3-х днів із дня його надходження до суду, а коли таке клопотання заявлене під час судового засідання - негайно після його ініціювання прокурором чи судом з власної ініціативи в межах того самого провадження.

Слідчий суддя, суд накладає на особу грошове стягнення коли встановить, що особа не виконала покладений на неї процесуальний обов'язок при відсутності поважних причин невиконання. Розмір стягнення слідчий суддя, суд визначає виходячи із зазначених у законі сум стягнень за невиконання конкретних обов'язків та покладає його виконання на конкретного учасника кримінального провадження.

Законодавець визначає можливість скасування ухвали про накладення грошового стягнення. Клопотання про скасування ухвали про накладення грошового стягнення подається особою, на якому воно було накладено, за умови, що ця особа не була присутня під час розгляду питання про накладення грошового стягнення (ст. 147 КПК).

Тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом (ст. 148-153 КПК) - захід забезпечення кримінального провадження, котрий полягає у тимчасовому вилучені слідчим, прокурором, іншою уповноваженою службовою особою у затриманої ними особи документів, які посвідчують користування спеціальним правом, та у тимчасовому обмеженні підозрюваного у користуванні цим правом.

Тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом згідно з своєю процедурою є новелою КПК 2012 року. Під час дії КПК 1960 року подібний захід застосовувався лише судом під час винесення відповідної постанови чи вироку.

Метою тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом, згідно до ч. 1 ст. 148 КПК є:

- припинення кримінального правопорушення;

- запобігання вчиненню іншого правопорушення;

- припинення чи запобігання протиправній поведінці підозрюваного відносно перешкоджання кримінальному провадженню;

- забезпечення відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням. Тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом передбачає здійснення таких дій:

o тимчасове вилучення документів, які посвідчують користування спеціальним правом, що здійснюється під час затримання в порядку, передбаченому ст. 208 КПК. Дана дія є факультативною, так як обмеженню у користування спеціальним правом не завжди має передувати затримання особи та вилучення документів;

o тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом.

Тимчасово вилученими можуть бути документи, які посвідчують користування таким спеціальним правом:

- право керування транспортним засобом чи судном (посвідчення водія);

- право полювання (посвідчення мисливця, дозвіл на право користування вогнепальною зброєю у разі її використання тощо);

- право на здійснення підприємницької діяльності (свідоцтво про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців).

Вилучення вказаних документів може здійснюватися під час затримання. Через те особа, яка здійснила затримання та тимчасово вилучила документи, що посвідчують користування спеціальним правом, зобов'язана одночасно із доставлянням затриманого передати і вилучені документи.

Під час затримання та тимчасового вилучення документів, які посвідчують користування спеціальним правом, чи негайно після їх здійснення слідчий, прокурор чи інша уповноважена службова особа зобов'язані скласти відповідний протокол та забезпечити зберігання тимчасово вилучених документів.

Згідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 19 листопада 2012 р. № 1104, якою затверджено Порядок передачі на зберігання тимчасово вилучених під час кримінального провадження документів, які посвідчують користування спеціальним правом, вилучені документи зберігаються разом з матеріалами кримінального провадження в індивідуальному сейфі слідчого, котрий здійснює таке провадження до постановления слідчим суддею відповідної ухвали.

З метою обмеження у користуванні спеціальним правом прокурор, слідчий за погодженням з прокурором під час досудового розслідування має право звернутися до слідчого судді із клопотанням про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом.

Коли з клопотанням про тимчасове обмеження у користування спеціальним правом слідчий чи прокурор звертаються після тимчасового вилучення документів, то законодавець визначив 2-х денний строк для такого звернення. Пропуск зазначеного строку тягне за собою необхідність повернення тимчасово вилучених документів.

Клопотання про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом розглядається слідчим суддею не пізніше 3-х днів з дня його надходження до суду.

За результатами розгляду клопотання слідчий суддя:

o постановляє ухвалу про повернення клопотання прокурору, коли встановить, що клопотання подано без додержання вимог статті 150 КПК;

o відмовляє у задоволенні клопотання про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом;

o постановляє ухвалу про тимчасове обмеження у користуванні спеціальним правом, в якій має бути зазначено мотиви застосування, перелік документів, які посвідчують користування спеціальним правом та які підлягають вилученню, строк тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом та порядок виконання ухвали.

Копія ухвали надсилається особі, яка звернулася з відповідним клопотанням, підозрюваному, іншим заінтересованим особам та підлягає негайному виконанню в порядку, передбаченому для виконання судових рішень. Так, у разі відмови в задоволенні клопотання вилучені документи підлягають поверненню володільцю не пізніше наступного робочого дня після отримання слідчим, прокурором відповідної ухвали слідчого судді. У разі задоволення клопотання - документи в даний же строк надсилаються разом з копією ухвали рекомендованим листом на зберігання центральному органові виконавчої влади, що здійснює контроль (нагляд) у відповідній сфері (п. 4, 5 Постанови Кабінету Міністрів України № 1104).

Строк тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом під час досудового розслідування - не більше 2-х місяців. Даний строк може бути продовжений коли прокурор доведе, що:

- обставини, які стали підставою для тимчасового обмеження у користуванні спеціальним правом, продовжують існувати;

- сторона обвинувачення не мала можливості забезпечити досягнення цілей, заради яких було обмежено користування спеціальним правом, іншими способами протягом дії попередньої ухвали (ст. 153 КПК).

Відсторонення від посади (ст. 154-158 КПК) - захід забезпечення кримінального провадження, котрий полягає у тимчасовому, вимушеному недопущенні посадової особи до виконання своїх функціональних обов'язків та застосовується відносно особи, яка підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину.

Відсторонення від посади застосовується лише відносно посадової особи, яка:

o підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину середньої тяжкості, тяжкого чи особливо тяжкого злочину. Іншими словами, відсторонення від посади не може застосовуватись до особи, яка підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину невеликої тяжкості чи у вчиненні кримінального проступку;

o є службовою особою правоохоронного органу - незалежно від тяжкості злочину. Буквальне тлумачення формулювання "незалежно від тяжкості злочину" дозволяє стверджувати, що вчинення службовою особою правоохоронного органу кримінального проступку не є підставою для відсторонення її від посади.

До правоохоронних органів відносять органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, митні органи, органи охорони державного кордону, органи державної податкової служби, органи й установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державної контрольно-ревізійної служби, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні чи правоохоронні функції (ст. 2 Закону України "Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів"). Відсторонення від посади здійснюється з метою:

- припинення кримінального правопорушення. Це спричинено передусім тим, що підозрюваний, обвинувачений, перебуваючи на посаді, використав своє службове становище для сприяння вчиненню кримінального правопорушення;

- припинення чи запобігання протиправній поведінці підозрюваного чи обвинуваченого. Така протиправна поведінка пов'язана з тим, що особа, перебуваючи на посаді, може знищити чи підробити речі і документи, які мають значення для досудового розслідування, незаконними засобами впливати на свідків та інших учасників кримінального провадження.

Юридичною підставою застосування відсторонення від посади є рішення слідчого судді, суду, винесеного на підставі клопотання прокурора, слідчого за погодженням з прокурором. Дане клопотання має бути розглянуте слідчим суддею, судом не пізніше 3-х днів з дня його надходження до суду за участю слідчого і/чи прокурора та підозрюваного чи обвинуваченого, його захисника.

Винятком з цього правила є те, що питання про відсторонення від посади осіб, що призначаються Президентом України, вирішується Президентом України, а відсторонення судді здійснюється Вищою кваліфікаційною комісією суддів України. Із клопотанням про відсторонення від посади осіб, що призначаються Президентом України, має право звертатися лише прокурор, а із клопотанням про відсторонення від посади судді - до Вищої кваліфікаційної комісії суддів може звернутися Генеральний прокурор України.

За результатами розгляду клопотання слідчий суддя, суд приймає одне з таких рішень:

o відмовляє у задоволенні клопотання про відсторонення від посади, коли слідчий, прокурор не доведе наявність достатніх підстав вважати, що такий захід є необхідним;

o постановляє ухвалу про відсторонення від посади;

o повертає клопотання, коли воно подано без додержання вимог ст. 155 КПК (відносно суб'єкта звернення, змісту клопотання, додатків до нього).

Копія ухвали надсилається особі, яка звернулася з відповідним клопотанням, підозрюваному чи обвинуваченому, іншим заінтересованим особам не пізніше дня, наступного за днем її постановления, та підлягає негайному виконанню в порядку, передбаченому для виконання судових рішень.

Строк відсторонення від посади - не більше 2-х місяців. Даний строк може бути продовжено за рішенням слідчого судді, суду (в окремих випадках - Президента України, Вищої кваліфікаційної комісії суддів) за умови, що :

- клопотання подано прокурором (у випадку продовження строку відсторонення від посади судді - Генеральним прокурором України);

- клопотання подано не пізніше ніж за 5 днів до закінчення дії попереднього рішення (ухвали слідчого судді, суду, рішення Президента України тощо);

- обставини, які були підставою для відсторонення від посади, продовжують існувати і сторона обвинувачення не мала можливості забезпечити досягнення цілей, заради яких було здійснено відсторонення від посади, іншими способами протягом дії попередньої ухвали (п. 15 Інформаційного листа Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 05 квітня 2013 р. № 223-558/0/4-13).

Відсторонення від посади може бути скасовано, коли в подальшому застосуванні цього заходу забезпечення кримінального провадження відпала потреба. З клопотанням про скасування відсторонення від посади до слідчого судді, суду можуть звернутися прокурор чи підозрюваний чи обвинувачений, якого було відсторонено від посади.

Відсторонення особи від посади, як захід забезпечення кримінального провадження, необхідно відрізняти від позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, чи від звільнення з роботи. Так, відсторонення від посади є заходом забезпечення кримінального провадження, а позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю є видом покарання, що застосовується за вироком суду до осіб, визнаних винними у вчиненні кримінального правопорушення. Звільнення з роботи, на відміну від відсторонення особи від посади, здійснюється згідно до вимог трудового законодавства керівництвом підприємства, установи чи організації та не має тимчасового характеру.

Тимчасовий доступ до речей і документів (ст. 159-166 КПК) полягає у наданні стороні кримінального провадження особою, у володінні якої знаходяться такі речі і документи, можливості ознайомитися з ними, зробити їх копії та, у разі прийняття відповідного рішення слідчим суддею, судом, вилучити їх (здійснити їх виїмку).

Суть цього заходу забезпечення кримінального провадження полягає в через те, що сторони кримінального провадження можуть:

- ознайомитися з певними речами та документами, які мають значення для встановлення обставин у кримінальному провадженні;

- виготовити їх копії;

- здійснити виїмку цих речей та документів.

Сторони кримінального провадження мають право звернутися із клопотанням про тимчасовий доступ до будь-яких речей і документів. Однак законодавець визначає певні винятки - перелік речей і документів, до яких доступ чи взагалі заборонений, чи здійснюється лише у окремих випадках.

Доступ заборонено до таких речей і документів (ст. 161 КПК):

- листування чи інші форми обміну інформацією поміж захисником та його клієнтом чи будь-якою особою, яка представляє його клієнта, у зв'язку з наданням правової допомоги;

- об'єкти, які додані до такого листування чи інших форм обміну інформацією. Дане положення обумовлено принципом конфіденційності як основним принципом

діяльності адвокатури. ЄСПЛ також звертає увагу на необхідність неухильного забезпечення таємниці спілкування адвоката зі своїм клієнтом на будь-які способи такого спілкування - листування, телефонні розмови тощо. Це було підтверджено у справі "Кемпбелл проти Сполученого Королівства" (1991 р.), у якій заявник скаржився, що листи до і від його адвоката були розкриті та перечитані персоналом в'язниці.

До речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю, доступ здійснюється за умови, що сторона кримінального провадження доведе можливість використання як доказів відомостей, що містяться в цих речах і документах, та неможливість іншими способами довести обставини, які передбачається довести за допомогою цих речей і документів.

До речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю відносяться (ст. 162 КПК):

- інформація, що знаходиться у володінні засобу масової інформації чи журналіста і надана за умови нерозголошення авторства чи джерела інформації;

- відомості, які можуть становити лікарську таємницю;

- відомості, які можуть становити таємницю вчинення нотаріальних дій;

- конфіденційна інформація, у через те числі така, що містить комерційну таємницю;

- відомості, які можуть становити банківську таємницю;

- особисте листування особи та інші записи особистого характеру;

- інформація, яка знаходиться в операторів та провайдерів телекомунікацій, про зв'язок, абонента, надання телекомунікаційних послуг, у через те числі отримання послуг, їх тривалості, змісту, маршрутів передавання тощо;

- персональні дані особи, що знаходяться в її особистому володінні чи в базі персональних даних, яка знаходиться у володільця персональних даних;

- державна таємниця.

Порядок доступу особи до речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю здійснюється в порядку, визначеному відповідними Законами України, а саме: "Про державну таємницю", "Про нотаріат", "Про банки і банківську діяльність", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" тощо.

Доступ до речей і документів, що містять відомості, які становлять державну таємницю, не може надаватися особі, що не має до неї допуску згідно до вимог закону.

З клопотанням про тимчасовий доступ до речей і документів до слідчого судді, суду мають право звернутися сторони кримінального провадження.

Існує два порядки розгляду слідчим суддею, судом клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів.

Перший полягає у через те, що після отримання клопотання про тимчасовий доступ до речей і документів слідчий суддя, суд здійснює судовий виклик особи, у володінні якої знаходяться такі речі і документи. У повістці про судовий виклик, що слідчий суддя, суд надсилає особі, у володінні якої знаходяться речі і документи, зазначається про обов'язок збереження речей і документів у через те вигляді, у якому вони перебувають на момент отримання виклику. Слідчий суддя, суд розглядає клопотання за участю сторони, яка його подала, та особи, у володінні якої знаходяться речі і документи. Неприбуття за судовим викликом особи, у володінні якої знаходяться речі і документи, без поважних причин чи неповідомлення нею про причини неприбуття не є перешкодою для розгляду клопотання.

Другий порядок застосовується, коли сторона, яка звернулася з клопотанням, доведе наявність достатніх підстав вважати, що існує реальна загроза зміни чи знищення речей чи документів. У такому випадку клопотання розглядається слідчим суддею, судом без виклику особи, у володінні якої вони знаходяться.

За результатами розгляду клопотання слідчий суддя, суд постановляє ухвалу про надання тимчасового доступу до речей і документів, коли сторона кримінального провадження доведе наявність достатніх підстав вважати, що дані речі чи документи:

- перебувають чи можуть перебувати у володінні відповідної фізичної чи юридичної особи;

- самі по собі чи в сукупності з іншими речами і документами кримінального провадження, у зв'язку з яким подається клопотання, мають суттєве значення для встановлення важливих обставин у кримінальному провадженні;

- не становлять собою чи не включають речей і документів, які містять охоронювану законом таємницю.

Слідчий суддя, суд в ухвалі про надання доступу до речей і документів може дати розпорядження про надання можливості вилучення речей і документів (ч. 7 ст. 163 КПК).

Вилучення речей чи документів може здійснюватися у випадках, коли:

1) особа, у володінні якої знаходяться речі чи документи, не бажає добровільно передати їх стороні кримінального провадження чи є підстави вважати, що вона не здійснить таку передачу добровільно після отримання відповідного запиту чи намагатиметься змінити чи знищити відповідні речі чи документи;

2) речі та документи містять охоронювану законом таємницю і таке вилучення необхідне для досягнення мети застосування цього заходу забезпечення.

В тих випадках, коли сторона кримінального провадження може витребувати та отримати речі чи документи за умови їх добровільного надання володільцем, не має необхідності застосовувати процедуру тимчасового доступу до речей і документів.

Строк дії ухвали не може перевищувати 1-го місяця з дня її постановлення (п. 7 ч. 1 ст. 164 КПК).

Оскільки ухвала слідчого судді, суду є обов'язковою для виконання, через те особа, яка зазначена в ухвалі про тимчасовий доступ до речей і документів як володілець зобов'язана надати тимчасовий доступ до вказаних в ухвалі речей і документів. Коли володілець відмовляється виконати ухвалу слідчого судді, суду про надання доступу до речей та документів, йому роз'яснюється, що це спричиняє для нього негативні правові наслідки у вигляді проведення за судовим рішенням обшуку з метою відшукання та вилучення зазначених речей і документів згідно до вимог ст. 166 КПК.

Зазначена в ухвалі слідчого судді, суду особа, якій надано дозвіл на тимчасовий доступ до речей і документів зобов'язана:

- пред'явити володільцю оригінал ухвали про тимчасовий доступ до речей і документів та вручити її копію;

- залишити володільцю опис речей і документів, які були вилучені;

- на вимогу володільця залишити копію вилучених документів.

Тимчасовий доступ до документів, які знаходиться в операторів та провайдерів телекомунікацій, про зв'язок, абонента, надання телекомунікаційних послуг, у через те числі отримання послуг, їх тривалості, змісту, маршрутів передавання тощо (п. 7 ч. 1 ст. 162 КПК) як захід забезпечення кримінального провадження слід відрізняти від таких негласних слідчих (розшукових) дій як зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263 КПК) та установлення місцезнаходження радіоелектронного засобу (ст. 268 КПК). Дані процесуальні дії відрізняються тим, що тимчасовий доступ до документів, які знаходяться в операторів та провайдерів телекомунікацій, полягає в отриманні слідчим (прокурором) інформації про зв'язок, що відбувся в минулому (постфактум), а під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій здійснюється моніторинг місцезнаходження радіоелектронного засобу в режимі реального часу, тобто отримується інформація про те, де перебуває відповідний засіб на момент спостереження за ним, визначається маршрут його перебування.

Тимчасове вилучення майна (ст. 167-169 КПК) - захід забезпечення кримінального провадження, котрий полягає у фактичному позбавленні підозрюваного можливості володіти, користуватися та розпоряджатися певним його майном до вирішення питання про арешт майна чи про його повернення.

Тимчасово вилученим може бути майно у вигляді речей, документів, грошей тощо, відносно яких є достатні підстави вважати, що вони:

1) підшукані, виготовлені, пристосовані чи використані як засоби чи знаряддя вчинення кримінального правопорушення і/чи зберегли на собі його сліди;

2) надані особі з метою схилити її до вчинення кримінального правопорушення, фінансування і/чи матеріального забезпечення кримінального правопорушення чи як винагорода за його вчинення;

3) є предметом кримінального правопорушення, пов'язаного з їх незаконним обігом;

4) набуті в результаті вчинення кримінального правопорушення, доходи від них, чи на які було спрямоване кримінальне правопорушення.

Тимчасове вилучення майна здійснюється при затримані особи у порядку, передбаченому ст. 207, 208 КПК чи під час обшуку, огляду.

Слідчий, прокурор, інша уповноважена службова особа під час затримання чи обшуку і тимчасового вилучення майна чи негайно після їх здійснення зобов'язана скласти відповідний протокол.

Після тимчасового вилучення майна уповноважена службова особа зобов'язана забезпечити схоронність такого майна згідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 19 листопада 2012 р. № 1104, якою затверджено Порядок зберігання речових доказів стороною обвинувачення, їх реалізації, технологічної переробки, знищення, здійснення витрат, пов'язаних з їх зберіганням і пересиланням, схоронності тимчасово вилученого майна під час кримінального провадження. Порядок зберігання залежить від характеристики вилученого майна.

Зокрема, речові докази зберігаються разом з матеріалами кримінального провадження в індивідуальному сейфі слідчого, котрий здійснює таке провадження; документи, які є речовими доказами, зберігаються вкладеними поміж чистими аркушами паперу в конвертах; речові докази, які за своїми властивостями (габаритами, кількістю, вагою, об'ємом) не можуть зберігатися разом з матеріалами кримінального провадження, зберігаються у спеціальних приміщеннях органу, у складі якого функціонує слідчий підрозділ.

Тимчасовість вилучення майна обумовлена тим, що таке вилучення може тривати до постановлення рішення про арешт цього майна чи до його повернення. Тимчасово вилученим майно може бути не більше 4-х днів (клопотання про арешт має бути подано до суду не пізніше наступного робочого дня після вилучення (ч. 5 ст. 171 КПК), а ухвала про арешт тимчасово вилученого майна - має бути постановлена не пізніше 72 годин з дня надходження до суду (ч. 6 ст. 173 КПК).

Тимчасово вилучене майно повертається особі, у якої воно було вилучено:

- за постановою прокурора, коли він визнає таке вилучення безпідставним;

- за ухвалою слідчого судді чи суду, у разі відмови у задоволенні клопотання прокурора про арешт цього майна;

- у разі пропуску строків відносно подачі клопотання до суду чи прийняття ухвали про арешт тимчасово вилученого майна.

Арешт майна (ст. 170-175 КПК) - це захід забезпечення кримінального провадження, котрий полягає у тимчасовому позбавленні підозрюваного, обвинуваченого та інших осіб, визначених законом, можливості відчужувати певне його майно, чи передбачає заборону використовувати чи розпоряджатися таким майном.

Арешт може бути накладено на майно:

- підозрюваного, обвинуваченого;

- осіб, які в силу закону несуть цивільну відповідальність за шкоду, завдану кримінально-протиправними діяннями підозрюваного, обвинуваченого чи неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. Такими особами можуть бути: батьки чи опікуни малолітньої особи, батьки чи піклувальники неповнолітньої особи, опікуни чи заклади, які зобов'язані здійснювати нагляд за недієздатною фізичною особою тощо.

Майно, на яке накладається арешт, може перебувати як у вказаних вище осіб, так і в інших фізичних чи юридичних осіб. Арешт може бути накладено на:

- нерухоме і рухоме майно;

- майнові права інтелектуальної власності;

- гроші у будь-якій валюті готівкою чи у безготівковому вигляді;

- цінні папери;

- корпоративні права;

- майно у вигляді речей, документів, грошей, коли вони відповідають критеріям, зазначеним у ч. 2 ст. 167 КПК.

Арешт майна здебільшого відбувається шляхом позбавлення можливості особи відчужувати майно, що полягає у позбавленні можливості розпоряджатися майном шляхом його передачі у власність іншій особі. Заборона ж на використання майна чи заборона розпоряджатись майном можуть бути застосовані лише у випадках, коли їх незастосування може призвести до зникнення, втрати, пошкодження майна чи настання інших негативних наслідків, що можуть перешкодити кримінальному провадженню. Не допускається заборона використання житлового приміщення, в якому на законних підставах проживають будь-які особи (ч. 4 і ч. 5 ст. 170 КПК).

Арешт майна застосовується з метою забезпечення:

- виконання вироку в частині цивільного позову до набрання судовим рішенням законної сили;

- можливої конфіскації майна в справах про кримінальні правопорушення за які може бути застосовано додаткове покарання у вигляді конфіскації майна (ч. 3 ст. 170 КПК).

Фактичною підставою накладення арешту на майно є сукупність фактичних даних, що вказують на завдання кримінальним правопорушенням матеріальної чи моральної шкоди, заявлення чи можливість заявлення цивільного позову про відшкодування шкоди чи можливість конфіскації майна за вироком суду. Необхідність накладення арешту на майно зумовлюється обґрунтованою підозрою вважати, що незастосування цього заходу спричинить труднощі чи унеможливить виконання вироку в частині забезпечення цивільного позову чи можливої конфіскації майна.

Правовою підставою накладення арешту є ухвала слідчого судді, суду. Дане положення обумовлено вимогою ст. 41 Конституції України, яка передбачає виключно судовий порядок позбавлення права власності.

З клопотанням про арешт майна до слідчого судді, суду має право звернутися прокурор, слідчий за погодженням з прокурором, а з метою забезпечення цивільного позову - також цивільний позивач.

Клопотання слідчого, прокурора про арешт тимчасово вилученого майна повинно бути подано не пізніше наступного робочого дня після вилучення майна та розглядається не пізніше 72-х годин з дня його надходження до суду за участю слідчого і/чи прокурора, цивільного позивача (коли клопотання подано ним), підозрюваного, обвинуваченого, іншого власника майна, і за наявності - також захисника, законного представника.

Втім, клопотання слідчого, прокурора, цивільного позивача про арешт майна, яке не було тимчасово вилучене, може розглядатися без повідомлення підозрюваного, обвинуваченого, іншого власника майна, їх захисника, представника чи законного представника, коли це є необхідним з метою забезпечення арешту майна. Така необхідність може обумовлюватися наявністю обґрунтованої підозри вважати, що в разі повідомлення підозрюваного, обвинуваченого, іншого власника майна про наміри накласти арешт на їхнє майно, вони можуть його сховати, знищити, пошкодити тощо.

За результатами розгляду клопотання слідчий суддя, суд приймають одне з таких рішень:

- відмовляє у задоволенні клопотання про арешт майна. Відмова у задоволенні чи часткове задоволення клопотання про арешт майна тягне за собою негайне повернення особі згідно всього чи частини тимчасово вилученого майна;

- постановляє ухвалу про арешт майна, в якій зазначає: перелік майна, яке підлягає арешту, підстави застосування арешту майна, перелік тимчасово вилученого майна, яке підлягає поверненню особі, заборону розпоряджатися чи користуватися майном у разі її передбачення та вказівку на таке майно, порядок виконання ухвали;

У разі задоволення клопотання слідчий суддя, суд застосовує найменш обтяжливий спосіб арешту майна, котрий, зокрема, не призведе до зупинення чи надмірного обмеження правомірної підприємницької діяльності особи. Не підлягають арешту предмети першої необхідності, що використовуються особою і членами її родини.

При визначенні обсягу майна, на яке накладається арешт, необхідно враховувати розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, та наявність санкції у вигляді конфіскації майна. На нерухомість, грошові кошти та інші цінності, нажиті злочинним шляхом, арешт накладається у повному обсязі. Такий же виняток стосується і випадків, коли арешт на майно накладається з метою забезпечення його конфіскації. Для встановлення вартості майна, на яке накладається арешт, дозволяється запросити спеціаліста, яким може бути товарознавець чи оцінщик.

Вартість майна, яке належить арештувати з метою забезпечення цивільного позову, повинна бути співмірною із розміром шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, тобто має відповідати розміру цивільного позову. У разі заподіяння особі шкоди неправомірно вчиненими діями кількох осіб, розмір відшкодування визначається з урахуванням ступеня вини кожної з них. Солідарну відповідальність по відшкодуванню шкоди несуть особи, діяння яких були об'єднані спільним злочинним наміром, а заподіяна ними шкода стала наслідком їх спільних дій.

Арешт майна має бути скасованим повністю чи частково, коли відпали підстави його застосування чи арешт було накладено необґрунтовано. Необхідність скасування арешту майна обумовлюють такі обставини: відшкодування підозрюваним, обвинуваченим завданої ним шкоди (коли арешт був накладений з метою забезпечення відшкодування даної шкоди), зміна кваліфікації дій підозрюваного, обвинуваченого на статтю КК, санкція якої не передбачає додаткового виду покарання у вигляді конфіскації майна (коли арешт майна був накладений саме з метою її забезпечення), встановлення обставин, які свідчать, що майно, на яке накладено арешт, не відповідає критеріям, зазначеним у ч. 2 ст. 167 КПК чи помилкове накладення арешту на майно осіб, які не мають статусу підозрюваного чи обвинуваченого та не несуть за законом матеріальну відповідальність за їх дії.

Правовою підставою скасування арешту майна є:

- ухвала слідчого судді чи суду винесена за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, їх захисника чи законного представника, іншого власника чи володільця майна, які не були присутні при розгляді питання про арешт майна;

- винесення прокурором постанови про закриття кримінального провадження;

- ухвалення судового рішення, яким закінчується судовий розгляд.

Суд скасовує арешт майна, зокрема, у випадку виправдання обвинуваченого, закриття кримінального провадження судом, непризначення судом покарання у вигляді конфіскації майна, залишення цивільного позову без розгляду чи відмови в цивільному позові.

Ухвала слідчого судді чи суду про арешт майна виконується слідчим, прокурором негайно в порядку, визначеному в цій ухвалі. Властивості, якими наділене певне майно, впливають на специфіку процедури накладення арешту. Це стосується накладення арешту на нерухоме майно, грошові кошти, що знаходяться у банках чи кредитних установах, цінні папери. Умови і порядок виконання рішень судів, що підлягають примусовому виконанню, у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначено в Законі України "Про виконавче провадження".

← Предыдущая страница | Следующая страница →