Поделиться Поделиться

Дія закону у просторі, часі та за колом осіб

Дія закону у часі. Закон починає діяти з моменту набрання ним чинності. З цього моменту закон діє до втрати ним чинності, яка може наступити внаслідок його скасування, заміни його іншим законом, закінчення терміну дії закону чи ухвалення рішення Конституційного Суду України про визнання закону (його окремих положень) неконституційним. Інші названі вище підстави втрати чинності нормативно-правовими актами закону не стосуються.

За загальним правилом дія закону (як і будь-якого іншого нормативно-правового акту) у часі поширюється лише на майбутнє. Це правило було вироблене правовою практикою уже на ранніх етапах розвитку права і зафіксовано у висловлюваннях давньоримських юристів. Зокрема, саме з часів практичного застосування римського права дійшли до нашого часу афоризми "lex prospisit, non respisit" ("закон дивиться вперед, а не назад") та "lex nova ad facta praeterita trahi non potest" ("новий закон не діє відносно фактів, які йому передували").

Закон не повинен мати зворотної сили, тобто не може поширюватись на факти й відносини, що виникли до його прийняття. Інакше кажучи, закон не дозволяється поширювати на минуле. Виняток із цього загального правила становлять закони, які усувають чи пом'якшують відповідальність особи: логічно, щоби такі закони мали зворотну дію, а через те правило відносно надання їм зворотної дії нерідко прямо закріплюється у конституційних положеннях та у відповідних кодексах (зокрема, в Україні це стаття 58 Конституції України та стаття 5 Кримінального кодексу України). Зворотна дія закону має також назву "ретроактивної дії".

Особливості надання закону зворотної дії в Україні зумовлюються офіційним тлумаченням положень частини першої статті 58 Конституції України, яке Конституційний Суд України дав у своєму рішенні від 09.02.1999 р. №1-році/99. Згідно з цим рішенням положенням законів, які поширюються лише на державні органи чи на юридичні особи і не стосуються прав і свобод громадян, може надаватись зворотна дія. Конституційний Суд України визнав це можливим навіть для випадків, коли це погіршуватиме становище відповідних суб'єктів права. Після появи цього рішення можливості надання законам зворотної дії в Україні були значно розширені порівняно з відповідним законодавством та практикою цивілізованих країн світу, і це слід вважати скоріше недоліком, ніж перевагою української правової системи.

При набранні законом чинності нерідко виникає питання про межі його впливу на правові відносини, які виникли до прийняття закону, проте тривають і після набрання ним чинності. Для цих ситуацій існує декілька варіантів можливої дії закону. По-перше, новий закон може поширюватись лише на ті правовідносини, які виникають після набрання ним чинності. У цьому випадку всі відносини, які виникли раніше, регулюються "старими" законами аж до їх остаточного завершення. По-друге, новий закон може після набрання ним чинності поширюватись лише на ті права і обов'язки у відповідних правовідносинах, які виникли після набрання ним чинності – саме таке правило відносно дії нового акту цивільного законодавства передбачене частиною третьою статті 5 ЦК України. Поширеним варіантом законодавчого регулювання для даної ситуації є також включення до тексту нового закону спеціального припису, котрий надає суб'єктам певний "пільговий" період для приведення своїх відносин і взаємних прав та обов'язків у відповідність до вимог цього закону.

Специфічною є дія нового закону відносно правопорушень і правовідносин, які виникають внаслідок їх вчинення. Тут новий закон, як правило, поширюється на ті триваючі правопорушення, які розпочались до набрання ним чинності і завершились після цього.

На практиці питання про застосування відносно триваючих правовідносин того чи іншого положення закону можуть виникнути досить часто. Через те чітке врегулювання відповідних питань у тексті закону є однією з імперативних вимог законодавчої техніки.

Після втрати законом чинності його норми за загальним правилом не підлягають застосуванню. Однак у певних випадках може виникнути так звана "ультраактивна дія" законодавчих норм, під якою розуміють дію закону чи його окремих норм після втрати цим законом чинності. Ультраактивна дія закону можлива лише відносно окремих випадків чи правовідносин, які виникли у той час, коли відповідний закон (положення закону) також був чинним. Для деяких галузей законодавства забезпечення можливості ультраактивної дії закону має під собою конституційну основу. Нею є частина друга статті 58 Конституції України, за якою "ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавались правопорушеннями". Даний припис Конституції зумовлює пов'язування у законах правової оцінки протиправних діянь на предмет відповідальності за них не з часом, коли проводиться така оцінка, а з часом вчинення певного діяння, внаслідок чого й створюється можливість ультраактивної дії закону.

Типовим прикладом ультраактивної дії закону є випадки дії "скасованого" кримінального закону. Закріплений у ст. 4 КК України принцип, за яким "злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, котрий діяв на час вчинення цього діяння", призводить до того, що у разі видання нової законодавчої норми, яка встановлює жорсткішу, аніж раніше, відповідальність за певний злочин, для особи, яка вчинила даний злочин раніше, фактично діє стара скасована норма кримінального закону, а не чинна нова норма.

Іншим випадком ультраактивної дії було тривале застосування до деяких підприємств з іноземними інвестиціями положень Закону України "Про іноземні інвестиції" від 13 березня 1992 року, котрий втратив чинність також у травні 1993 року. Таке застосування положень скасованого закону стало можливим завдяки спеціальному застереженню, яке містилось у ст. 9 названого Закону і передбачало, що "у через те разі, коли наступне спеціальне законодавство України про іноземні інвестиції змінює умови захисту іноземних інвестицій, зазначені в цьому Законі, до іноземних інвестицій протягом десяти років на вимогу іноземного інвестора застосовується спеціальне законодавство, що діяло на момент реєстрації інвестицій". До 2001 року суди України, як правило, задовольняли вимоги іноземних інвесторів про застосування відповідних положень Закону від 13.03.1992 р., які надавали підприємствам з іноземними інвестиціями значні податкові пільги. Тільки після прийняття 17 лютого 2001 року Верховною Радою Закону України "Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження" і появи згодом рішення Конституційного Суду України №1-році/2002 від 29 січня 2002 року, яким було постановлено, що положення цього Закону є підставою для відмови у наданні та для припинення податкових пільг для іноземних інвесторів, ультраактивна дія положень Закону "Про іноземні інвестиції" від 13.03.1992 р. припинилась.

Певні особливості дії закону у часі виникають у випадках зупинення (призупинення) дії закону на певний час. Технічно можливі принаймні два варіанти такого зупинення. Перший полягає у прийнятті тимчасового закону, котрий замінює собою на певний термін окремі норми відповідного "постійного" закону: у цьому випадку норми постійного закону стають "тимчасово" недіючими, тобто їх дія зупиняється. Після закінчення строку дії тимчасового закону він втрачає чинність, а дія "зупинених" норм постійного закону відновлюється.

Іншим варіантом зупинення дії закону (окремих його положень) є його (їх) зупинення на певний строк шляхом видання спеціального законодавчого припису без заміни його іншим законом.

Конституція України по суті передбачає також одну можливість зупинення дії законів у статті 64, де йдеться про можливість встановлення окремих обмежень прав і свобод громадян "із зазначенням строку дії цих обмежень". Такі обмеження, незалежно від того, в якому вигляді вони сформульовані, фактично зупинятимуть дію тих законодавчих положень, які встановлюють зміст, обсяг, порядок реалізації, гарантії відповідних прав і свобод громадян. Стаття 64 Конституції заслуговує особливого відзначення також й через те, що нею закріплено єдиний в українському праві випадок, коли дія закону може бути легально зупинена підзаконним актом – указом Президента України, котрий, щоправда, потребує затвердження Верховною Радою України.

Дія закону у просторі. Після набрання ним чинності дія закону України, як правило, поширюється на всю територію України.

Дія закону може поширюватись лише на окремі території (місцевості) держави у випадках, коли таким чином територію його дії визначено у самому законі. В Україні прикладом такого роду "регіональних" законів є закони про вільні економічні зони чи про спеціальний режим інвестиційної діяльності на певних територіях. Аналогічні обмеження відносно території, на якій діє закон, дозволяється іноді знайти у законах, які передбачають проведення різноманітних правових чи економічних експериментів. Проте хоча конкретні норми таких законів і справді реалізуються лише на окремих територіях, фактично дія подібного закону до певної міри поширюється за межі відповідної території, зумовлюючи поведінку органів державної влади, самоврядування, посадових осіб, підприємств, установ, організацій та громадян, що знаходяться поза межами відповідної території, у їх відносинах з тими суб'єктами, які знаходяться на цій території.

Дія закону за колом осіб. Дія закону зазвичай поширюється на всіх фізичних осіб, які перебувають на території України, включаючи іноземних громадян та осіб без громадянства. Проте, існують винятки з цього правила, зумовлені визнаними Україною нормами міжнародного права. Зокрема, дія національного законодавства, у через те числі і законів, не повністю поширюється на осіб, яким міжнародно-правовими актами надані різноманітні імунітети та привілеї. Такими особами є перш за завжди особи, які мають дипломатичний імунітет (глави і члени дипломатичних представництв інших держав, консульські посадові особи, дипломатичні та консульські кур'єри – при виконанні ними своїх обов'язків, члени сімей дипломатичного персоналу, працівники адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу дипломатичних представництв, які не є громадянами України, представники іноземних держав, члени парламентських та урядових делегацій іноземних держав, Генеральний Секретар ООН та його помічники, деякі інші посадові особи ООН, Генеральний секретар Ради Європи та деякі інші посадові особи даної міжнародної організації тощо). Працівники консульських установ іноземних держав за загальним правилом мають значно менший обсяг імунітету, ніж дипломати, однак двосторонніми домовленостями держав може бути встановлено, що працівники їх консульських установ на основі взаємності користуються на території цих держав дипломатичним імунітетом.

Головними міжнародно-правовими актами, які визначають обсяг дипломатичного імунітету та коло осіб, які користуються таким імунітетом, є Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р., Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., Конвенція про привілеї та імунітети об'єднаних націй від 13 лютого 1946 р., Генеральна угода про привілеї та імунітети Ради Європи від 2 вересня 1949 р. і протокол до даної Угоди від 6 листопада 1952 р. та деякі інші акти міжнародного права.

Найважливішою особливістю імунітету від дії українських законів, яким користуються зазначені вище особи, є те, що вони підлягають кримінальній відповідальності за законами України лише у разі згоди на це держави чи міжнародної організації, якому вони представляють. У разі відсутності такої згоди кримінальний закон України не може бути застосований відносно відповідної особи, однак Україна у цьому випадку може оголосити її persona non grata і запропонувати їй залишити Україну у встановлений для цього термін. На осіб, що мають дипломатичний імунітет, не поширюється і дія деяких положень цивільного та адміністративного законодавства.

Не слід ототожнювати з імунітетом недоторканність, яка надається деяким категоріям українських громадян (народним депутатам України, суддям, Президенту України).

Недоторканність цих осіб, яка передбачена Конституцією і регламентується законами України, по суті є не імунітетом від дії українських законів, а лише особливим порядком їх застосування відносно певних посадових осіб і пов'язана з необхідністю забезпечення незалежності у діяльності законодавчої влади, судової влади та глави держави.

Що стосується юридичних осіб, то дія українських законів у повному обсязі поширюється на ті з них (у через те числі засновані чи контрольовані іноземними організаціями чи громадянами), які за законами України є резидентами України. Такими вважаються усі юридичні особи чи їх представництва з місцезнаходженням на території України, за винятком розташованих на території України іноземних дипломатичних, консульських, торговельних та інших офіційних представництв, міжнародних організацій та їх філій, що мають імунітет і певні привілеї, а також представництв інших організацій і фірм, які не здійснюють підприємницької діяльності згідно до законів України.

На організації, які мають імунітети та привілеї, українські закони поширюються зі значними обмеженнями. Зокрема, територія іноземних дипломатичних представництв є недоторканною, приміщення представництва користуються

імунітетом від обшуку, реквізиції, арешту та виконавчих дій. Приміщення дипломатичного представництва звільняється від обкладення будь-якими податками, зборами, митом, що встановлені законами України. Так само звільняються від обкладення податками усі винагороди та збори, які представництво стягує при виконанні своїх офіційних обов'язків. Міжнародними договорами встановлені також певні обмеження відносно застосування у дипломатичних представництвах інших законів України, зокрема, норм трудового законодавства і законодавства про соціальне забезпечення.

Юридичні особи – нерезиденти, що не мають імунітету та дипломатичних привілеїв, як правило знаходяться за межами України, однак на території України можуть відкриватись їх представництва та здійснюватись певна частина їх діяльності. У цих випадках на представництва та діяльність нерезидентів повністю поширюється дія законів України, коли інше не передбачено міжнародними договорами України. Однак конкретні українські закони нерідко враховують специфічний статус цих юридичних осіб і встановлюють особливі правила відносно них чи їх діяльності.

← Предыдущая страница | Следующая страница →