Поделиться Поделиться

Містобудування як основа оптимізаційного впливу господарсько-правових засобів на сферу капітального будівництва

Історичний розвиток державного регулювання містобудівної діяльності у дореволюційний період

Вже перші поселення на території України були зайняті будівництвом житла, громадських будівель та різноманітних оборонних (охоронних) споруд. Однак, незважаючи на будівництво, яке здійснювалося громадою переважно для задоволення власних, особистих потреб, основними напрямками будівництва на державному рівні у той час виступали облаштування князівських володінь і будівництво оборонних споруд. Окремого органу управління у галузі будівництва в даний період не було, замовником будівель найчастіше виступав сам князь. Відсутність будь-яких публічних органів, сферою діяльності яких би виступало регулювання будівельної діяльності, вплинуло на те, що організацію та управління цими процесами спочатку здійснювала сама громада, а з появою держави і права на різних етапах еволюції - публічні органи загальної та спеціальної компетенції згідно до норм права, що регулюють будівельну діяльність.

За часів становлення та розвитку Київської Русі (IX ст.) типовою формою поселення стає "город", тобто огороджене укріплене місто з групою численних селищ навкруги. Міста набували важливого значення в економічному, політичному, соціальному, культурному й духовному розвитку давньоруської держави. Князь Володимир, а згодом Ярослав значну увагу приділяли забудові головного міста Київської Русі - Києва. Зазвичай будівництво в дані часи здійснювалося за допомогою дерев'яних матеріалів, що дуже часто слугувало осередком виникнення пожеж та стало передумовою затвердження норм та правил з питань пожежної безпеки, яких потрібно було дотримуватися в процесі будівництва. Стрімкий вихід держави на міжнародну арену, тісні контакти з візантійською культурою обумовили виникнення монументальної кам'яної архітектури. Цікавим є той факт, що перші кам'яні будівлі на Русі зводилися під керівництвом візантійських архітекторів. Залучення до будівельної справи осіб зі спеціальним знаннями є твердження того, що держава намагалася певним чином контролювати не тільки хід виконання робіт, а й якість отриманого будівельного продукту.

Також були відомі мостобудівники. Зокрема, перша згадка про будівництво мостів міститься у пам'ятці давньоруського права - "Руській Правді" (ХІ-ХП ст.). Вже коротка редакція Руської Правди містить "Урок мостнікам", де регламентується порядок спорудження чи ремонт мосту. Науковці і дослідники "Руської Правди" вважають, що закон мав на увазі не тільки мости, а й міські вулиці. В ст. 43 вказана оплата праці за збудування містка: "А такова плата мостникам: когда построят мост, то пусть возьмут по окончании своей работы ногату и от каждого устоя моста по ногате, столько же при починке ветхого моста, хотя бы несколькими досками, 3-мя, 4-мя или 5-ю". Тобто, виходячи із вищесказаного, можемо дійти висновку, що були встановлені певні критерії відносно порядку обчислення плати за виконані будівельні роботи. Для порівняння зазначено, що в середині XIX ст. і в Російські імперії затверджувалися довідникові ціни, в яких вказувалися вартість робочої сили, вартість будівельних матеріалів тощо.

У середині XII ст. Київська Русь розпалася на півтора десятки князівств. Як наслідок з посиленням політичної ролі удільних князівств зростали їхні столиці, місто чи замок був одночасно резиденцією князя чи боярина і укріплений на випадок нападу. Кожний князь дбав про зовнішній вигляд, планування, архітектуру, оборонні споруди свого князівства. Через те керування будівельними справами на тій чи іншій території здійснювалося самим князем, була відсутня упорядкована система державних органів та нормативно-правових актів у галузі будівництва.

Після входження українських земель до складу Литви, "Руська Правда" тривалий час була головним джерелом права у Великому князівстві Литовському (ХІУ-ХУІ ст.). Існувала так звана мосткова повинність, яка передбачала обов'язок приймати участь у будівництві мостів. Була запроваджена урядова посада - мостовничий, котрий керував процесом будівництва мостів. Зведення мостів продовжувало регулюватися нормами "Руської правди", яка здійснила відчутний вплив на розвиток литовського і польського законодавства. Регулювання процесу будівництва мостів нормами "Руської правди" є свідченням того, що спорудження мостів певним чином було врегульовано на державному рівні.

Містобудівна й архітектурна спадщина Київської Русі здійснила відповідний відчутний вплив на формування архітектури та містобудування і в добу Гетьманщини. В. В. Вечерський архітектурну (будівельну) діяльність у період Гетьманщини охарактеризував за такими основними рисами:

- безпрецедентним, у порівнянні з попередніми епохами, розвитком мурованого будівництва у Наддніпрянщині, Лівобережжі й на Слобожанщині;

- домінуючою суспільною роллю державних замовлень у становленні нової архітектурної типології та стилістики, головною роллю замовника у визначенні архітектурної програми;

- формуванням сучасного розуміння професії архітектора .

Таким чином, охарактеризувавши період розвитку будівельної справи та будівельних процесів на території України за часів Київської Русі та в добу Гетьманщини, можемо дійти висновку, що регулювання будівництва публічно-правовими нормами в Україні за часів Київської Русі, за часів Гетьманщини та до моменту входження українських земель до складу Російської та Австрійської імперій не було упорядковано, носило різноманітний та неоднозначний характер, були відсутні публічні органи, сферою діяльності яких би виступало керівництво та регулювання такою галуззю народного господарства, як будівництво. Відсутність публічно-правових механізмів спрямованих на регулювання будівельної діяльності спричиняло певні труднощі у розвитку даної сфери народного господарства.

В ХУІІ-ХУІІІ ст. більшість українських земель стали складовою частиною Російської імперії, що неминуче спричинило вплив російського законодавства на розвиток українського законодавства, в через те числі і законодавства у сфері капітального будівництва. Зокрема, у другій третині XVIII ст. на території колишньої Гетьманщини поширюється в повній мірі законодавство Російської імперії, Указом імператриці Катерини II датованого 1781 року Україну було поділено на губернії і запроваджено загальноросійські адміністрацію і судочинство. Після того архітектура й містобудування земель під російської України розвивалися в загальноімперському річищі, а на західноукраїнських землях відбувались аналогічні процеси тільки в лоні Австрійської імперії.

Кожну губернію в під російській Україні очолював губернатор чи намісник, при цьому органом управління виступало губернське правління, а також палати "домобудівних справ" і казенна палата, яким були передані деякі центральні функції та повноваження. В результаті вищезазначеної реформи завідування публічними і казенним будівлями у всіх містах Росії, за винятком Санкт-Петербурга і Москви, було покладено на новостворені при казенних палатах будівельні експедиції.

Органом, до кола повноважень якого належало здійснення нагляду за будівництвом та благоустроєм населених пунктів, традиційно виступала поліція. Повноваження поліції у сфері будівництва, зокрема, проте не виключно полягали у наступному:

- здійснювати нагляд в містах за казенними будовами, в також за ремонтом та утриманням будівель;

- дбати про безпеку і твердість будівель;

- здійснювати нагляд за зовнішнім виглядом міст, зокрема забезпечити вільний прохід та проїзд вулицями міст;

- дбати про забезпечення пожежної безпеки у містах.

При цьому у містах, де існували гарнізони, поліцейські функції покладалися на комендантів, в інших містах була запроваджена нова посада городничих. На них покладалися завдання в області благоустрою та архітектурно-будівельного контролю. Для обліку всіх дій, що стосувалися нового будівництва, перебудов, виділення і поділ земельних ділянок, була введена посада приватного маклера, до кола обов'язків якого належали ведення обліку та фіксації всіх будівельно-ремонтних та інших операцій, що відносяться до будівництва і поземельної власності.

Проте, незважаючи на губернську реформу відносно адміністративно-територіального поділу Російської імперії, губернії не наділялися повною самостійністю відносно вирішення питань у сфері містобудування, архітектурної і будівельної діяльності. Зокрема, в результаті великомасштабної роботи по переплануванню міст, кожне місто отримало уже розроблений і затверджений вищими органами управління проект міста. Позитивним було те, що значний обсяг проектних робіт в самих містах і необхідність архітектурно-будівельного контролю на місцях спричинило призначення фахівців з архітектурною чи технічною освітою у відповідні губернські та міські органи управління. Катерина II своїми указами узаконила знаходження архітекторів на державній службі в губернії. Дані фахівці були відповідальними за ведення проектів, складання їх кошторисів та здійснення нагляду за будівлями в губерніях.

У 1796 році, за царювання Імператора Павла 1-го будівельні експедиції уповноважені були здійснювати також контроль і за цивільними будівлями. Тобто будівельні експедиції здійснювали нагляд не лише за казенними, а й за цивільними будівлями, що свідчить насамперед про розвиток та удосконалення цивільного будівництва. У царювання Імператора Олександра 1-го в 1802 році вищий нагляд за благоустроєм міст і селищ був доручений відомству Міністерства Поліції. У 1810 році управління будівельної частини в Росії було доручено Міністерству Внутрішніх Справ. Уже в 1812 році при Міністерстві Внутрішніх справ був заснований будівельний комітет, до кола повноважень якого належали як обов'язки відносно спостереження за будівлями в Російській імперії (за винятком палацових), так і обов'язки відносно нагляду за правильною розбудовою міст і селищ. За винятком того, даному комітету були підпорядковані всі будівельні експедиції при губернських правліннях.

Стосовно складу будівельного комітету, то до нього входили 9 архітекторів (5 постійних і 4 тимчасових), Канцелярія й Креслярська. Основними завданнями будівельного комітету були: розгляд та виправлення "на підставі правил Архітектури" і згідно з відповідними постановами, планів, фасадів і кошторисів казенних будівель і споруд по всій Російській імперії. Члени будівельного комітету повинні були здійснювати нагляд за казенними будівлями на всіх стадіях проектування, будівництва та ремонту, а також їх огляд у процесі експлуатації.

Розвиток казенного і цивільного будівництва спричинив прийняття різноманітних правил відносно безпосереднього здійснення будівництва - зведення будівель залежного від місця розташування, залежного від виду будівництва: казенне чи цивільне тощо. Так, наприклад, 15 травня 1810 року був прийнятий наказ "Про забору будівель без плану", а 23 листопада 1811 року вийшли правила про будівництво в містах приватних будівель. Через численні скарги на незручності при будівництві приватних будинків за типовими фасадам, було дозволено зводити будинки з нетиповими розмірами, із зменшенням чи збільшенням кількості вікон і їх розмірів, дотримуючись при цьому загальних встановлених норм та правил будівництва.

13 грудня 1817 року указом Імператора Олександра 1-го були встановлені правила відносно будівництва будівель в селищах та селах, а саме:

1) щоби вулиці в селах і селищах були шириною принаймні 10 - 15 сажнів;

2) суцільного будівництва не дозволяти, а розташовувати будинки так, щоби поміж двома будинками був належний проїзд і щоби всяке таке домоволодіння поділялося городом, чи порожнім місцем, в 12 - 16 сажнів, засадженим зі сторін деревами, які швидко виростають;

3) у селищах мати, принаймні, одну площу, а у великих - і більше;

4) дотримуватися чистоти на вулицях;

5) церкви будувати на площах;

6) цвинтарів серед селищ не відкривати, а існуючі переводити, поволі, за межі селищ.

Що стосується будівництва у містах, то у 1827 році Імператором Миколою були прийняті правила відносно того, що споруди (будинки) у містах повинні зводитися на земельних ділянках не менше 10 сажнів; маломірні ж місця власники зобов'язані були продати протягом двох років одному з сусідів; в іншому випадку, земельна ділянка повинна була бути оцінена через присяжних, і кинувши жереб, надати землю через те із сусідів, кому вона дістанеться, стягнувши на користь іншого грошову суму; коли ж існували вже будови, побудовані на маломірних ділянках, близько одне від одного без належного проміжку, то в попередження пожеж зобов'язувати домовласників робити поміж будівлями брандмаузери; а коли такі будинки прийдуть у ветхість, то ні на виправлення їх, ні на нову споруду дозволу не давати інакше, як за умови, щоби кожен господар мав по лінії вулиці не менше 10 сажнів.

З вищесказаного слідує, що на державному рівні були запровадженні правила забудови різних населених пунктів, порядок будівництва казенних та приватних будівель тощо.

У 1828 році були складені будівельним комітетом при Міністерстві Внутрішніх Справ особливі правила відносно будівництва дахів. У 1827 році був прийнятий наказ про затвердження Імператором всіх планів казенних будівель. Однак такий обов'язок проіснував недовго, і уже в 1828 році в результатів доповіді Міністра Внутрішніх Справ відносно відсутності необхідності затрудняти Імператора планами, які не мають особливого значення ані по роботах, ані по цінності та матеріальних затратах, наказано було Імператору подавати на затвердження тільки такі плани, які складені з деяким відступом від виданих зразків, плани на важливі будівлі, що вимагають значних витрат (особливо ж на будівлі, які мали бути розташовані близько площ і головних вулиць міста). Всі ж інші плани розглядалися в будівельному комітеті і подавалися на затвердження Міністру Внутрішніх Справ.

Узагальнені правила, які стосувалися різних видів будівельних робіт, таких як земляні, теслярські, столярні, кам'яні, пічні, штукатурні, малярні, покрівельні роботи, роботи з влаштування і лагодження доріг і деякі інші містили "урочні Положення".

Першим систематизованим збірником законів з цивільного будівництва став Статут будівельний 1832 року. Даний Статут був основоположним законодавчим актом у сфері цивільної архітектури і будівництва, а також благоустрою населених пунктів. У документі були викладені головні положення, які стосувалися управління процесами проектування та будівництва, взаємодія відомств і приватних осіб з центральними та місцевими органами Внутрішніх Справ та інших погоджувальних структур в галузі будівництва, благоустрою, Статут також розкривав фінансову політику сфери будівництва. За винятком того, у Будівельному Статуті були передбачені технічно-будівельні та загальні планувальні правила для містечок, селищ та сіл. Урядом були розроблені плани різного типу селищ і плани садиб і дворів тощо .

Стосовно безпосереднього виконання будівельних робіт на місцевому рівні, то з початку будівництва губернське керівництво повинно було доповідати в Міністерство Внутрішніх справ про хід будівельних робіт. При цьому архітектори та їх помічники повинні були спостерігати за якістю використаних під час будівництва матеріалів, кваліфікацією будівельників, забезпеченням пожежної безпеки майбутньої споруди. Після закінчення будівництва спорудження проходило огляд. Будівельна Комісія оцінювала, чи завжди виконано за проектом, чи відповідають витрати узгодженому кошторису, чи відповідає кількість витрачених матеріалів звітним даним, належної якості і міцності споруди. Звіти про закінчення будівництва чи ремонту споруд Начальник Губернії направляв до Міністерства Внутрішніх Справ.

Таким чином, у першій третині 19 століття цивільне будівництво було підконтрольне Міністерству Внутрішніх справ, як органу, котрий забезпечував благоустрій і добробут у державі. Міністерство Внутрішніх справ здійснювало два напрямки в області цивільного будівництва - законотворчу діяльність, поєднану з контролем законності при проектуванні та будівництві будівель і споруд, і безпосереднє забезпечення ефективної роботи архітектурно-будівельного комплексу, тобто технічний і архітектурний контроль. Однак уже у 30-х роках 19 ст. будівельна частина цивільного відомства перейшла з Міністерства Внутрішніх справ в Головне управління шляхів сполучення і публічних будівель. 29 вересня 1832 року було прийняте положення про перехід будівельної частини цивільного відомства у підпорядкування єдиного "Головного Управління Шляхів сполучення і публічних будівель". Суть даного положення полягала в наступному:

1) Будівельна частина, що була у підпорядкуванні Міністерства Внутрішніх Справ була приєднана до Головного управління шляхами сполучення, утворивши таким чином "Головне Управління Шляхів сполучення і публічних будівель".

2) Будівельний комітет при Міністерстві Внутрішніх Справ був скасований, а замість нього утворено Відділення для штучної частини цивільних будівель. На відділення покладалося розгляд проектів та перевірка кошторисів усіх цивільних споруд.

3) Замість будівельних експедицій при губернських правліннях були засновані будівельні комісії.

4) Губернії, у відношенні до цивільних будов, були розподілені на округи.

5) У кожному окрузі, під веденням окружного начальника засновано технічне відділення для розгляду проектів і кошторисів, огляду будівель.

6) Будівельні комісії в губерніях складалися, під головуванням губернаторів, з трьох членів: асесора, губернського архітектора і його помічника; за винятком того - одного чи двох офіцерів корпусу шляхів сполучення.

Будівельна Комісія була виконавчим органом Головного Управління на місцях і працювала в тісному зв'язку з Начальником Губернії. Будівельна Комісія спільно з Начальником Губернії утверджувала першочергові заходи з нового будівництва, капітального ремонту, утримання підвідомчих будівель і споруд. Для цього складала план робіт, забезпечувала проектами і кошторисами на різні види будівельних заходів. Потім даний попередній план з підписом начальника Губернії представлявся головному керуючому Шляхів сполучення і публічних будівель. Ревізія технічних звітів була передана до Центральної ревізійної комісії. Також були утворені комісії для ревізії звітів минулих років, для проектів і кошторисів. Плани та креслення будівельного комітету були передані в Депо карт і планів Головного управління. Контроль за виконанням робіт на об'єктах здійснювали губернські архітектори, їхні помічники, Офіцери Управління чи тимчасові Комісії.

Таким чином, перехід цивільного будівництва до складу Головного Управління Шляхів сполучення і публічних будівель призвів до реформування всієї системи публічних органів у сфері будівництва.

Розкриваючи основоположні засади розвитку будівельної діяльності, доцільно звернутися до суспільних відносин, які виникають в процесі залучення третіх осіб до виконання тих чи інших будівельних робіт. Так як не кожна особа (фізична, юридична) має змогу самостійно реалізувати весь передбачений законодавством обсяг прав без допомоги інших осіб, особливо коли мова йде про будівельну діяльність, яка вимагає значних матеріальних та людських затрат. Саме договір на виконання робіт (підряду) задовольняє потреби суспільства у висококваліфікованих матеріальних результатах (роботах).

До прийняття Зводу законів Російської імперії 1835 року договір підряду не набув належного правового регулювання в Російській імперії та згідно на під російській території України. В статті 1737 частини 1 частини X Зводу законів Російської імперії вперше було закріплене поняття договору підряду, згідно з якою договір підряду - це договір, згідно до якого одна особа зобов'язана за відому винагороду виконати підприємство своїм коштом, а інша сторона, на користь якої було здійснене таке виконання, зобов'язана здійснити оплату. Стаття 1738 Зводу законів Російської імперії передбачала перелік робіт, які могли виступати предметом договору підряду. Такими роботами могли бути: будівництво, ремонт, переробка і зруйнування будівель тощо. Об'єктами робіт могли бути казенні будівлі, дороги, мости та інше. При цьому договір підряду залежно від суб'єктивного складу був поділений на договір підряду поміж приватними особами та договір підряду для казенних потреб, замовником якого виступала держава (казна). Тобто договір підряду носив як приватноправовий, так і публічно-правовий характер.

Договір підряду згідно до Зводу законів Російської імперії повинен був укладатися в письмовій формі (заперечення однієї з сторін факту укладення договору підряду не могло ґрунтуватися на свідченнях свідків) і містити наступні істотні умови: предмет договору підряду, перелік будівельних матеріалів, їх якість, особа, яка буде поставляти матеріали (замовник чи підрядчик), інструмент, котрий необхідний для проведення робіт, строк виконання робіт, вид оплати і порядок здійснення розрахунків, контроль за проведенням робіт, порядок перевірки виконаних робіт та їх приймання. При цьому загальний строк виконання робіт не повинен був перевищувати 4 роки.

У другій половині XIX століття також відбулися значні зміни у регулюванні будівельною діяльності. Так у 1864 році управління будівельної частини в Російській Імперії знову передається Міністерству внутрішніх справ, при цьому замість Будівельних і Дорожніх комісій були засновані при губернських і обласних правліннях Будівельні відділення. Здійснення технічно-поліцейського нагляду за цивільними будівлями і спорудами було покладено на Технічно-Будівельний комітет. До нього входили: головуючий (за фахом цивільний інженер), 2 штатних члени, 3 понадштатних, 1 діловод, 1 помічник діловода, кресляр (по найму), канцелярські служителі. До кола обов'язків даного Комітету належали: складання планів та проектів на споруди, підвідомчі Міністерству, які є особливо складними в технічному відношенні, чи мають загальне значення для кількох губерній чи для цілої Імперії; розгляд проектів і планів, які подаються на затвердження Міністерству з губернських правлінь; розгляд планів міст тощо.

За винятком того, Технічно-будівельний комітет видавав дозволи особам для здійснення самостійної діяльності в якості інженерів та архітекторів. Задля цього Комітетом були складені Правила і програми для складання іспиту особами, які мали намір здійснювати нагляд за роботами в сфері цивільно-будівельної та дорожньої частини будівництва. Іспити в Технічно-Будівельному комітеті проводилися щорічно з 1 вересня по 15 березня. Згідно з "Правилами" до іспиту допускалися всі дорослі особи лише чоловічої статі без різниці, якого вони були звання і походження, і без будь-яких підтверджень про закінчення відповідних курсів будь-якого навчального закладу.

Іспит складався з двох частин: практичної та усної. Вимоги практичної частини полягали в виконанні ескізу невеликої споруди. Після успішного виконання практичного завдання екзаменованих допускали до усного іспиту. Усний іспит передбачав відповіді на питання і вирішення задач, що стосуються будівельних матеріалів та їх застосування, складу ґрунтів та їх властивостей, здійснення різного роду будівельних робіт. Після успішного складання екзамену, особи мали право не тільки виконувати креслення за власним підписом, а й мали право вести нагляд за здійсненням будівельних робіт і могли служити на посаді архітектора і техніків в дорожньому відомстві. Таким чином, складання іспиту на право зайняття такими видами діяльності як інженер, архітектор не потребувало взагалі від особи наявності відповідної освіти, результати іспиту залежали лише від практичних навичок та фактично набутих знань такими особами.

Розгляд та затвердження проектів чи кошторисів для цивільних будівель і споруд попередньо проходив в Будівельному відділенні Губернського Правління. Розгляд і затвердження проектів і кошторисів для будівель інших відомств також попередньо здійснювали відповідні місцеві відділення, наділені технічно-будівельними функціями. В залежності від вартості робіт, вони могли бути затверджені на місцях, представлені в Технічно-будівельний комітет відповідного відомства чи передані на найвище затвердження .

До робіт із складеним і затвердженим проектом і кошторисом приступали після відповідного дозволу начальства на здійснення робіт. Варто звернути увагу на те, що казенні роботи проводилися чи самими відомствами (своїми робітниками) чи віддавалися з торгів.

Реалізація державної політики на місцях була покладена на губернаторів, які були представниками виконавчої влади в рамках адміністративно-територіальних утворень. До складу губернських установ входили Губернське правління, Казенна палата, управління державних маєтностей, повітове і міське поліцейське управління. Стосовно регулювання будівельної діяльності, то губернська влада наділялася наступними повноваженнями: затвердження змін, внесених у плани повітових міст, видача дозволів на влаштування фабрик, заводів та інших промислових підприємств, нагляд за проведенням будівельних робіт на підвідомчій території, забезпечення пожежної безпеки тощо.

Таким чином, в 60-х році. XIX століття вирішення основних питань в частині контролю та нагляду за різними галузями господарської діяльності були остаточно переведені на місця - в губернії і області. При цьому Будівельні відділення, які знаходилися в структурі загальних губернських установ, були головними місцевими органами у сфері регулювання будівельної діяльності та управління дорожнім господарством. Будівельні відділення очолював губернський інженер, при якому служив губернський архітектор з правом дорадчого голосу.

Губернські інженери і архітектори при Будівельних відділеннях здійснювали технічно-поліцейський нагляд за будівництвом і згідно відносилися до структури установ поліцейського управління. Основна діяльність Будівельних відділень була спрямована на розробку проектів і кошторисів казенних будівель і споруд, збір відомостей про ціни на будівельні матеріали та робочу силу, здійснення будівництва і проведення ремонтних робіт будівель та споруд, які належали до їх компетенції, з наступним їх оглядом і перевіркою технічних і фінансових звітів.

Технічно-поліцейський нагляд за громадськими та приватними будівлями був організований при "градоначальствах" в містах, в яких діяли Городові Положення. Такими містами, наприклад, були Одеса, Миколаїв, Севастополь. До кола повноважень градоначальника по будівельній частині належали нагляд за казенними будівлями і спорудами, за винятком будівель, що відносилися до певних управлінь, нагляд за утриманням в належному стані громадських, приватних будинків і споруд, а також технічно-поліцейський нагляд в процесі будівництва. Для виконання вищезазначених функцій, наприклад, при Одеському градоначальнику були інженер і архітектор, при Севастопольському - по одному архітектору.

Також на місцевому рівні розроблялися правила будівництва населеного пункту. Правила про будівлі в селах, про заходи забезпечення пожежної безпеки утверджувалися обов'язковими постановами губернських земських зборів, які після затвердження їх губернатором вступали в силу.

З середини 60-х році. закон регулював відносини поміж міським управлінням, поліцією, губернськими будівельними відділеннями і вищою інстанцією - Технічно-Будівельним Комітетом Міністерства Внутрішніх Справ. Для ефективного ведення господарської діяльністю у відповідності зі ст. 73 Міського Положення при міських управах організовувалися виконавчі комісії, що організовували різні сфери діяльності громадського управління. Технічно-будівельний нагляд Міська управа здійснювала через Будівельні відділення Міської Управи. Дозволи для здійснення будівельних робіт могли видаватися техніками міської управи без затвердження Міською управою, інші дозволи на здійснення будівельних робіт видавалися тільки після затвердження Міською Управою. Однак, були роботи, для яких не потрібно було отримувати дозволи. До таких, наприклад, належали:

- Зовні будов - незначні роботи, такі як фарбування фасадів, вставка вікон, заміна дверних полотен тощо.

- Всередині будівель: всі виправлення, не пов'язані зі зміною зовнішнього вигляду будівлі, за винятком кам'яних стін, склепінь і сходів.

- Проводка і переробка в будовах газо-і водопровідних труб, коли дані роботи не пов'язані з прокладанням підземних труб.

Техніками Міської Управи видавалися свідоцтва на незначні будівельні роботи, а саме:

- Ремонт дерев'яних дахів, заміна балок, зняття обшивки стін.

- Установка над вхідними дверима металевих парасольок.

- Прокладка підземних труб.

- Влаштування тимчасових огорож і сараїв для складу будівельних матеріалів.

Дозвіл на виконання будівельних робіт приватних будинків і споруд, а також на їх капітальний ремонт видавався Міською Управою. Для поліпшення роботи у сфері міського господарства та благоустрою при міських управах згідно з приміткою 2 ст. 114 Міського Положення була утворена посада городових архітекторів .

Також одним результатом реформ другої половини 19 століття стало надання міським органам, згідно зі ст. 55 Міського положення 1870 р. можливості (за погодженням з органами влади) виробляти норми в різних галузях міського господарства, в через те числі і в області архітектурно-будівельної діяльності та благоустрою (які набували чинності після Найвищого затвердження). Таким чином, коли Статути Будівельні визначали загальну політику держави у сфері архітектурно-будівельної діяльності та благоустрою, то постанови по будівельній частині міст враховували статус поселення, особливості місцевості, в якій ті чи інші міста розташовувалися. У деяких випадках верховна влада давала рекомендації громадському управлінню по складанню тих чи інших постанов.

Підсумовуючи вищевикладене варто зазначити, що розвиток державного регулювання сфери капітального будівництва після входження частини українських земель до складу Російської імперії був неоднозначним та нестабільним. До 60-х років XIX століття всі питання будівництва вирішувалися на найвищому рівні. Кожне місто отримувало уже розроблений і затверджений вищими органами управління проект міста, також були затверджені правила будівництва будівель в селищах та селах, затверджені правила будівництва приватних будинків у містах за типовими фасадами тощо. При цьому державні органи у сфері капітального будівництва входили до складу Міністерства Внутрішніх Справ.

У 30-х роках XIX ст. будівельна частина цивільного відомства перейшла з Міністерства Внутрішніх справ в Головне управління шляхів сполучення і публічних будівель. Однак уже у 1864 році управління будівельної частини в Російській Імперії знову перейшло до складу Міністерства Внутрішніх Справ. В даний час значними повноваженнями в області будівництва наділялися місцеві органи влади, які вправі були приймати власні правили забудови, які в першу чергу враховували місце розташування населеного пункту, кількість жителів, кліматичні умови тощо. При міських управах організовувалися виконавчі комісії, які керували різними сферами діяльності громадського управління, в через те числі і управляли будівництвом. Були затверджені будівельні роботи які потребували отримання дозволу для їх безпосереднього виконання та роботи, для яких не потрібно було отримувати відповідний дозвіл. Вищезазначене було значним кроком у розвитку будівельної галузі, оскільки значно була удосконалена та упорядкована процедура будівництва як казенних, так і приватних будівель.

Стосовно Західної частини України, яка була у складі Австрійської імперії, то Декретом австрійського уряду від 13 травня 1784 року було затверджено, що влада у містах повинна будуватися на принципах магдебурзького права, основою якого виступало юридичне оформлення економічної значимості і визнання суспільної ролі міщан. Магдебурзьке право узаконювало стан міського населення як самостійного прошарку, визначало норми самоврядування та ін. Внаслідок дій закону 1 грудня 1787 року у 56 містах Східної Галичини запрацювали міські органи самоврядування - магістрати.

Наприклад, магістрат Львова, створений на основі декрету від 31 серпня 1786 року, за винятком бургомістра і 16 засідателів-радників, мав відділення і підпорядковані установи, до яких зокрема належали будівельне відділення та конскрипційно-житлове відділення, яке займалося обліком житлових приміщень управлінь міста, чиновники, які призначалися центральним урядом. Таким чином, будівельне відділення магістрату Львова керувало будівельними справами та будівельною діяльністю на даній території.

Згодом у Львові була організована Галицька крайова будівельна дирекція, до складу якої входило 40 штатних одиниць. Серед них директор цивільного будівництва, його заступник, 4 інженери-будівельники, 6 архітекторів, юрист, кошторисна група із 8 спеціалістів-економістів, бухгалтер, фінансист, 4 креслярі, протоколіст, 3 землевпорядники, експедитор та обслуговуючий персонал. Дирекція ділилася на комісаріати (відділення), які осідали у містах-округах та окремих містах. Комісаріати мали свої окремі фахові штатні одиниці, безпосередньо підпорядковані крайовій дирекції.

Займалась крайова дирекція виконанням різних державних будівельних робіт: спорудженням доріг, мостів і будівель, регулюванням русел рік, здійснювала контроль над приватним будівництвом, зокрема, житловим. Складалася з трьох відділів: архітектурного, навігаційного і будови доріг.

У 1837 р. дані установи об'єднано в одну під назвою Об'єднана Галицька провінціальна будівельна дирекція У 1853 р. знову була перейменована у Крайову будівельну дирекцію у Львові, а в 1854 р. на підставі міністерського розпорядження було створено Будівельну дирекцію у м. Кракові для західних земель Галичини. У 1862 р. обидві дирекції ліквідовано, а їх компетенції передано новоствореному технічному департаментові Намісництва у Львові для східних земель, а для західних - Комісії Намісництва у Кракові.

Таким чином, регулювання будівельної діяльності в Західній частині України, яка була у складі Австрійської імперії здійснювалося місцевими органами державної влади, оскільки влада у містах була побудована на принципах магдебурзького права, місцевими органи самоврядування виступали магістрати, в яких утворювалися спеціальні будівельні відділення.

Похожие статьи