Поделиться Поделиться

Румунська політика відносно українців у соціально-економічній сфері

Панівні кола Румунії не мали ні змоги, ні бажання економічно розвивати ново приєднай і території. Навпаки, нерідко наявне з довоєнних часів промислове устаткування вивозилося в центральні регіони Румунії. Зокрема, було демонтовано й вивезено устаткування Аккерманських трамвайних майстерень і прядильної фабрики, а також основна частина обладнання Ізмаїльського й Ренійського портів. Промислові підприємства Північної Буковини та Бессарабії залишалися, як і раніше, дрібними й напівкустарними. Не витримуючи конкуренції на світовому ринку, вони часто зазнавали краху навіть у часи сприятливої кон'юнктури. У 20-х роках на Буковині було закрито 85 підприємств.

У 30-х роках, за умов економічної кризи, кількість промислових підприємств Північної Буковини скоротилася майже наполовину, а в Південній Бессарабії - на чверть. Робітники, яким вдалося зберегти роботу, одержували зарплату в половинному розмірі. Також гіршим виявилося становище безробітних. Мала місце й дискримінація за національною ознакою. Закон "Про захист національної праці" (1938 р.) вимагав витіснення представників корінного населення румунським елементом не лише в установах, а й на підприємствах

Гострою для українців, у своїй переважній масі - хліборобів, була проблема малоземелля та безземелля. Аграрна політика королівського уряду Румунії будувалася згідно до конкретних соціально - і економічних умов різних українських земель. У Бессарабії закон про аграрну реформу вступив у дію з 1920 р., на Буковині - з 1921.

Аграрна реформа в Бессарабії насамперед враховувала інтереси поміщиків, у яких в 1918 р. відібрали землю. Румунські власті після анексії краю не наважилися відразу покінчити з результатами аграрної революції. Замість цього вони встановили високі викупні платежі, щоби селянам було невигідно користуватися поміщицькою землею. Високі податки й несприятлива ринкова кон'юнктура при зводили до розорення селянських господарств. У Бессарабії, зокрема було закладено в банківських установах майже всі господарства Поступово у селян відібрали не менш як половину одержаної в 1918 р. землі, яка повернулася, здебільшого, до колишніх власників

На Буковині, де аграрна революція не відбулася, селянам належало тільки 47% сільськогосподарських угідь. Решта перебувала у володінні поміщиків, Церкви, держави. Земельна реформа короля Фердинанда передбачала залишити у власності кожного поміщика від 100 до 250 га. Надлишок земель вилучавсь у фонд проведення аграрної реформи. Всього у поміщиків було відібрано (із викупом) понад 74 тис. га, тобто третину їхнього земельного фонду.

Середній розмір ділянки, якому одержували українські селяни, не перевищував одного гектара. А переселенці (колоністи), наприклад, з Південної Буковини одержували, як мінімум, півгектара під садибу, гектар пасовищ і 4,5 га ріллі. Верхня норма землезабезпечення дорівнювала в них 10 га. Задля справедливості, зауважимо, що в силу різних причин, як і в Польщі, румунська політика осадництва мала лише частковий успіх (С. Кульчицький). Нерідко румунські колоністи продавали землю своїм сусідам-українцям і поверталися на старе місце проживання.

Політичний устрій міжвоєнної Румунії

За формою правління міжвоєнна "Велика Румунія" була конституційною монархією, устрій якої основувався на двох конституційних актах держави - від 29 березня 1923 р. та 27 лютого 1938 р.

Перша Конституція міжвоєнної Румунської держави, якому дослідники (І. Піддубний) вважають по суті модифікацією Конституції 1866 р. з доповненнями, зробленими в 1879, 1884, 1917 pp., встановлювала у державі режим парламентської демократії. Вона визнавала демократичну структуру влади, з поділом її на законодавчу, виконавчу та судову; зрівняння громадян у правах, незалежно від мови, національності та віросповідання.

Законодавча влада була представлена двопалатним парламентом: Сенатом і Палатою депутатів. Схвалений парламентом шляхом голосування закон набував силу після підписання його королем. Важливе місце у законодавчій діяльності парламенту займав "Закон про організацію Легіслятивної Ради" (26 лютого 1925 p.). Остання складалася з досвідчених юристів і мала завдання перевіряти законопроекти. Після того як Легіслятивна Рада розглянула проект і висловила свою думку про нього, його передавали на розгляд парламенту.

Виконавча влада перебувала в руках короля та Ради Міністрів. Остання в особі Міністерства внутрішніх справ Румунії від 1920-х pp. займалася справами національних меншин (на становищі яких перебували українці). Окремо при Міністерстві освіти й культів існувало також "Управління у справах меншин", однак від реального забезпечення національних прав українців та інших меншин даний орган самоусунувся. Судову владу в міжвоєнній Румунській державі мала забезпечувати недоторканність суддів.

Певні особливості мало формування парламенту Румунської держави. По-перше, парламент обирався на неоднакових відносно різних регіонів засадах представництва. Так, вибори 1919, 1920 та 1922 році. в етнічно румунських регіонах та у Бессарабії були проведені за системою пропорційного представництва, тобто один депутат обирався від 30 тис. громадян. А на Буковині та в Трансільванії (у складі якої перебувала заселена переважно українцями Мараморощина) у дані роки діяла система абсолютної більшості, за якої наявність єдиного кандидата давала право голові виборчої комісії проголосити депутата обраним без голосування. Це до певної міри влаштовувало представників правлячої партії, бо створювало умови успішного зайняття парламентських місць.

По-друге, певною проблемою формування законодавчої влади була кількість сенаторів та депутатів, яких обирали до парламент)' від різних провінцій. Так, збереження поділу Буковини на 11 повітів та виділення Чернівців як окремого виборчого округу були причинами того, що на парламентських виборах 1919 р. Буковина була представлена 12 виборчими округами, від яких обрали 26депутатів при загальній їх кількості по Румунії 568 (І. Піддубний). За цих обставин скорочення числа парламентських представників від приєднаних провінцій було вигідним для центру і з політичної, і з фінансової точок зору. Прийняття офіційної постанови про скорочення числа депутатів (до 387) також створювало умови для зменшення числа виборчих округів. Наприклад, з 1926 р. на Буковині діяли замість 12 лише п'ять виборчих округів, від яких було обрано того року 18 депутатів, хоча спершу планувалося обирати 17 депутатів та шість сенаторів від всієї Буковини.

Нову румунську Конституцію (27 лютого 1938 р.) було прийнято шляхом всенародного голосування (плебісциту). Вона анулювала усі положення загальнодемократичного характеру попередньої Конституції, що означало завершення режиму парламентської демократії, і встановлювала диктатуру короля Карла її. Парламент як інститут зберігався, проте змінювалися принципи його формування: половину сенаторів призначав король, іншу половину депутатів обирали. Королівським декретом (жовтень 1938 р.) було роз-1 пущено робітничі профспілки, а на їх місці створено робітничі корпорації. Також розпускалися всі політичні організації, створено було єдину дозволену партію - "Фронт національного відродження" (з червня 1940 р - "Партія нації").

Водночас у виконавчій сфері на новий рівень виводилися стосунки влади з національними меншинами. Так, згідно до Закону "Про організацію Управління у справах меншостей" (4 травня 1938 р.), останнє під назвою "Генеральний комісаріат для національних меншостей" підпорядковують безпосередньо Раді Міністрів. Зважаючи на це, українська делегація, починаючи від весни 1939 р., вживала заходів перед комісаром у справах меншостей відносно визнання національних прав українців і, зокрема, принципового визнання українців у Румунії як окремої національної меншини.

Першим визнанням українців на державному рівні стала пропозиція комісара у справах меншостей (квітень 1940 р.) перед Палатою депутатів відносно прийняття української меншості до політичної формації "Фронт національного відродження". Одночасно було дозволено у школах українських громад на Буковині, у Бессарабії та Мараморощині запровадити навчання української мови (4 години щотижня і дві години релігії українською мовою). Єдиною репрезентацією українців перед владними державними органами мала стати заснована тоді ж (квітень 1940 р.) "Українська національна громада". Проте всі дані заходи так і не були реалізовані.

Вважаємо, що наступ реакції і фашизму в Румунії у 1930-х роках здійснювався, зокрема, і під впливом "українського фактора". Посилювались маневри румунських правлячих кіл на світовій арені: приєднання до фашистського блоку уявлялося румунському урядові гарантією проти претензій хортистської Угорщини на Трансільванію та надійним засобом закріплення за собою захоплених (1918 р.) українських земель, а також загарбання нових територій.

З 1940 р. (6 вересня) по 1944 р. (23 серпня) одноосібним правителем ("кондукеторулом") Румунії став генерал (з 21 серпня 1941 р.~ маршал) Іон Антонеску. Ідеологією його фашистського режиму був радикальний румунський націоналізм, істотно посилений теорією расової боротьби гітлерівського ґатунку. Наприкінці січня 1941 р. І. Антонеску сконцентрував у своїх руках цивільну та військово-політичну владу в державі, обіймаючи посади і голови Ради міністрів, і міністра закордонних справ та національної оборони. Саме тоді він чітко заявив: "Ми стали на той шлях, яким має йти румунський рід: тотальний націоналізм" (В. Волошин).

← Предыдущая страница | Следующая страница →