Поделиться Поделиться

Поняття, ознаки та види норм конституційного права

Конституційно-правова норма - це формально визначене, встановлене чи санкціоноване Українським народом чи державою чи суб'єктами місцевого самоврядування правило поведінки, що регулює суспільні відносини, які є предметом конституційного права, і забезпечується всіма засобами впливу, що передбачені чинним законодавством3.

Маючи загальні ознаки норм права, норми конституційного права характеризуються низкою особливостей.

1. Особливості структури. В юридичній літературі прийнято вважати, що правові норми включають три елементи: гіпотезу (визначення умов, за яких правова норма підлягає застосуванню), диспозицію (власне правило поведінки) та санкцію (вказівка на наслідки, які настають у разі невиконання чи неналежного виконання приписів, що містяться у правовій нормі). Аналіз конституційно-правових норм дає можливість стверджувати, що більшість із них не містить гіпотезу (наприклад, у ст. 1 Конституції України зазначено, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава). Для більшості конституційно-правових норм характерна наявність диспозиції. Однак значна їх кількість не містить чітких вказівок на права та обов'язки учасників правовідносин, тобто в них відсутня диспозиція в через те сенсі, в якому її зазвичай розуміють (наприклад, згідно до ч. 1 ст. 148 Конституції України Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України).

Елементи норм конституційного права України важко виокремити в конкретній нормі права. Як правило, конституцій но-правова норма не містить санкції. Така специфіка конституційно-правових норм зумовлена предметом конституційного права, однак це не виливає на правовий характер цих норм.

2. Особливості змісту полягають у через те, що не всі норми конституційного права встановлюють конкретні права та обов'язки учасників суспільних відносин. Багато норм конституційного права є нормами-принципами, дефініціями тощо (наприклад, ч. 2 ст. 2 Конституції України встановлює, що Україна є унітарною державою), проте це жодною мірою не впливає на ступінь їх обов'язковості для виконання.

Різноманітність конституційно-правових норм зумовлює необхідність їх класифікації. В основу такої класифікації покладаються ті сфери суспільних відносин, що регулюються конституційно-правовими нормами, а також підстави, які б найбільше відображали суттєві властивості конституційно-правових норм.

Конституційно-правові норми класифікуються за кількома ознаками:

І. За об'єктом правового регулювання:

1) норми, що визначають основи конституційного ладу;

2) норми, пов'язані з приналежністю до держави, що регулюють відносини з приводу громадянства;

3) норми, що визначають загальні принципи статусу особи;

4) норми, що визначають форму державного правління та територіальний устрій держави;

5) норми, що визначають головні принципи системи органів державної влади;

6) норми, що визначають головні засади, принципи організації місцевого самоврядування, гарантії та форми здійснення місцевого самоврядування, його місце в системі народовладдя;

II. За роллю в механізмі правового регулювання:

1) норми загального змісту - такі, що встановлюють вихідні засади правового регулювання чи принципи чи структуру органів держави (установчі, відправні норми), та ті норми, що містять легальні визначення тих чи інших правових понять (дефінітивні норми). Норми загального змісту визначають правові принципи, поняття чи категорії, що мають юридичне значення. Через те вони підлягають обов'язковому врахуванню при застосуванні будь-яких відповідних їм конкретних норм права в цілому чи його окремих інститутів;

2) конкретні (регулятивні) норми, що безпосередньо встановлюють права та обов'язки, умови їх реалізації тощо;

III. За характером обов'язковості приписів, що в них містяться:

1) імперативні норми, які характерні для тих норм конституційного права, де сторони відносин перебувають у нерівному становищі;

2) диспозитивні норми, тобто ті, що допускають регулювання відносин за згодою сторін і встановлюють правило лише на випадок відсутності домовленості поміж ними. Так, згідно до ч. 5 ст. 94 Конституції України закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, коли інше не передбачено самим законом, проте не раніше дня його опублікування. Ця норма є диспозитивною і надає парламенту України право обрати той чи інший строк набрання чинності законом;

3) альтернативні норми допускають різні варіанти поведінки учасників відносин залежно від конкретних умов;

IV. За характером основного призначення приписів, що в них містяться:

1) уповноважуючі норми, які визначають права суб'єктів суспільних відносин діяти в той чи інший спосіб;

2) зобов'язувальні норми, які покладають на суб'єктів обов'язки вчиняти певні дії, передбачені цими нормами, обирати той варіант поведінки, що відповідає їх вимогам;

3) забороняючі норми, які містять заборони на вчинення передбачених у них дій;

V. За територією дії:

1) загальнодержавні норми, що діють на території всієї держави і є загальнообов'язковими для всіх суб'єктів права;

2) місцеві (чи локальні) норми, які мають імперативну силу на території певного регіону. Такі норми закріплені в актах суб'єктів місцевого самоврядування (територіальних громад, органів і посадових осіб місцевого самоврядування). Особливим різновидом місцевих норм є ті, що видані суб'єктами правотворчості Автономної Республіки Крим;

VI. За дією в часі:

1) норми конституційного права, що діють протягом невизначеного часу, - це більшість норм конституційного права;

2) норми з обмеженим строком дії - це норми, дія яких обмежується певними хронологічними межами чи нехронологічними умовами;

VII. За сферою застосування:

1) загальні норми, тобто ті, дія яких поширюється на всі відносини, що регулюються конституційним правом (це норми-принципи);

2) спеціальні норми, що регулюють обмежене коло суспільних відносин, пов'язаних з певною сферою суспільного життя чи певним органом, тощо;

3) виняткові норми конституційного права, що видаються як доповнення до загальних чи спеціальних норм і встановлюють різноманітні винятки з правил, що містяться в них (наприклад, згідно до ч. 1 ст. 70 Конституції України право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років. Частина 2 даної ж статті встановлює, що не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними. Ця норма є такою, що містить виняток відносно першої норми);

VIII. За призначенням у механізмі правового регулювання:

1) матеріальні норми, які вказують на те, що потрібно робити для їх здійснення;

2) процесуальні норми визначають як, яким чином, в якому порядку їх потрібно реалізовувати.

Існує пропозиція за наведеним критерієм виділяти також методичні норми, що визначають правила застосування матеріальних та процесуальних норм, і техніко-юридичні, що відображають опис документів та параметрів деяких дій, які мають конституційно-правове значення1. На нашу думку, і методичні, і техніко-юридичні норми за своїм призначенням у механізмі правового регулювання є різновидом процесуальних норм, через те їх виокремлення не є виправданим.

Слід наголосити на відмінності поміж матеріальними та процесуальними нормами конституційного права та зазначеними нормами інших галузей права (наприклад, кримінального та кримінально-процесуального, цивільного та цивільно-процесуального тощо). Так, конституційно-правові процесуальні норми обслуговують не конституційно-правові матеріальні норми взагалі, а конкретні матеріальні норми1. Наприклад, процесуальні норми, що визначають порядок набуття громадянства України, неможливо застосувати до виборчого процесу.

Призначенням конституційно-процесуальних норм є встановлення процедури реалізації визначених нормами конституційного права повноважень чи, згідно, конституційних прав та обов'язків, а також процедури притягнення до конституцій по-правової відповідальності належних суб'єктів.

У фаховій літературі вживаються терміни "процесуальні" та "процедурні" конституційно-правові норми. Стосовно співвідношення цих понять існують два погляди:

1) вони ототожнюються, оскільки будь-яка юридична процедура є юридичним процесом (даної думки дотримується більшість вчених);

2) конституційно-правовими процесуальними є лише ті норми, які регулюють провадження в конституційних чи інших прирівняних до них судах; провадження в інших державних органах регулюється процедурними нормами5.

Науковці пропонують також розрізняти терміни "конституційні процесуальні норми" та "конституційно-процесуальні норми" ("норми конституційного процесуального права"). Під першим терміном слід розуміти процесуальні норми, що містяться у тексті Конституції України, а під другим - усі ті, що відносять до галузі конституційного процесуального права, незважаючи на те, де вони наявні - у конституції, в законі чи підзаконному акті.

Зауважимо, що таке розмежування зазначених термінів не має практичної необхідності, оскільки через подібність назв може виникнути плутанина. На наше переконання, для характеристики особливого призначення процесуальних норм у масиві норм конституційного права достатньо виокремлювати конституцій по-процесуальні норми (чи норми конституційного процесуального права), що визначають порядок реалізації матеріальних конституційно-правових норм, які містяться у джерелах конституційного права України.

Похожие статьи