Поделиться Поделиться

Діяльність фракцій бундестагу

Основна політична структура німецького парламенту – фракції, які представляють у ньому партії, що подолали п'ятивідсотковий бар'єр на вибоpax. Завдяки тісному персональному зв'язку центральних партійних органів зі своїми парламентськими представництвами у федеративній республіці практично немає суперечностей поміж партією і фракцією, які також в період Веймарської республіки ускладнювали їх діяльність у парламенті. Як правило (хоч і не завжди), керівники великих партій є главами уряду чи лідерами опозиції.

Ні уряд, ні парламентські представництва партій, тобто фракції, не можуть у своїх політичних діях бути обмежені чи зв'язані партійними рішеннями. Незважаючи на деколи бурхливі дебати, особливо в середовищі лівих, не мали успіху неодноразові зусилля зв'язати фракції, а також окремих депутатів партійними рішеннями, тобто підпорядкувати їх імперативному мандату. Імперативний мандат не є сумісним із самою ідеєю парламентаризму.

Парламентська діяльність депутата і на пленарному засіданні, і в комітеті цілком спрямовується фракцією. Головні пости в парламенті займаються на основі її рішень чи попередніх міжфракційних угод. Президія бундестагу, курйозно названа радою старійшин, насамперед координує інтереси фракцій. Для свого успіху як парламентарія депутату необхідна підтримка своєї фракції. Лише в її рамках і за умови схвалення нею він може знайти власний політичний профіль. Голови фракцій і члени їх правлінь утворюють групу найважливіших за значенням парламентаріїв. Від них перш за завжди залежить функціонування парламентського механізму.

У формальній організації бундестагу теж панує поділ на фракції. Головою німецького бундестагу стає представник сильної фракції. Початковою базою (критерієм) у визначенні складу всіх органів бундестагу, чи то його комітети, чи то президія, є сила фракції.

Комітети бундестагу

Політична активність депутатів найяскравіше виявляється в діяльності комітетів бундестагу. Робота у складі комітетів відкриває як партіям більшості, так і опозиції широкі перспективи для вираження власних інтересів та здійснення впливу. Представники різних парламентських інтересів особливо інтенсивно працюють у тих комітетах, де вирішуються найважливіші економічні та соціальні питання.

Починаючи з періоду шостої легіслатури (1969–1972 pp.) послідовно здійснювться принцип: кожному міністерству мов відповідати певний комітет бундестагу. Проте разом із цими 15 комітетами є також декілька традиційних парламентських комітетів (наприклад петиційний). Кількість членів комітетів різна – від 17 до 33.

За винятком бюджетного комітету, котрий може вирішувати фінансові питання і без дискусії в рамках пленарного засідання, діяльність комітетів формально слугує лише підготовці таких засідань.

Пости голів комітетів розподіляються згідно до чисельності й політичного впливу фракції поміж усіма представленими в бундестагу партіями за певною схемою. Оскільки від голови комітету до певної міри залежить просування парламентських справ, він відіграє важливу роль.

Засідання комітетів, як правило, проходять у закритому режимі.

Бундестаг також має право створювати комітети з розслідування. Для створення такого комітету достатньо голосів лише чверті від загальної кількості депутатів, проте в ньому самому (згідно до співвідношення сил) більшість має найбільша парламентська фракція. Хоча діяльність таких комітетів одержує сильний суспільний резонанс, результати її не ведуть до юридично значущих наслідків.

Депутат бундестагу ФРН офіційно іменується Mitglied des Bundestages (нім. – член німецького бундестагу) і має право ставити перед своїм ім'ям абревіатуру MdB. Фінансове забезпечення депутатів врегульоване законом про оплату та про відшкодування витрат ("закон про дієти"), а також депутатською пенсією, на якому дозволяється претендувати після восьмирічної діяльності в бундестагу. Це дає змогу депутатові, що зазвичай не має інших засобів до існування, підтримувати достатньо високий рівень життя.

← Предыдущая страница | Следующая страница →