Поделиться Поделиться

Неплатоспроможність

У ЗВБ визначається як неспроможність суб'єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку грошові зобов'язання перед кредиторами не інакше, як через відновлення його платоспроможності.

Термін неплатоспроможність є складним словом, яке утворене з трьох різних термінів 1) "не", 2) "платіж, платити", 3) "могти, спромогтися", кожне з яких має своє значення. Буквально неплатоспроможність означає що боржник "не може сплатити гроші" за своїми боргами. Саме через те центральне місце в ЗВБ посідає грошове зобов'язання, а не будь-яке інше. Порушення строків сплати боргових зобов'язань у цивільних чи фінансових відносинах завжди викликають сумніви у здатності боржника виконати свої зобов'язання перед кредитором. Неплатоспроможність - це стан боржника, котрий підлягає перевірці Господарським судом та підтверджується сторонами в процесі розгляду заяви кредитора певними визначеними законом доказами. Через те неплатоспроможність - це визнана судовим рішенням Господарського суду нездатність боржника після настання встановленого строку виконати повною мірою свої грошові зобов'язання перед кредиторами.

Неплатоспроможність проявляється у двох формах, які прямо випливають із ЗВБ: 1) фінансова неспроможність; 2) банкрутство (неоплатність боргу).

Законодавства інших країн відносно ознак неплатоспроможності, які слугують підставою для порушення провадження у справі про банкрутство, також дозволяється звести до двох варіантів: 1) за неспроможністю боржника платити поточні борги та 2) за абсолютною неоплатністю боргу.

За смислом ЗВБ поняття "неспроможність" використовується в значенні: фінансове положення боржника, що характеризується нездатністю (неспособністю) в строк погасити грошові платіжні зобов'язання. "Неплатоспроможність" являє собою недостатність ліквідностей, які дозволяється швидко перетворити на гроші через їх продаж, відсутність вільних грошових коштів та іншого майна, необхідних для погашення платіжних зобов'язань, положення боржника, що характеризується його нездатністю зібрати в розумний строк фінансові засоби для погашення комерційних та інших заборгованостей.

Фінансова неспроможність - встановлена Господарським судом сукупність обставин, яка в теорії права називається фактичним складом, що передбачає наявність: безспірних вимог кредитора (кредиторів); сукупного розміру вимог не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати; простроченого зобов'язання боржником понад три місяці. При фінансовій неспроможності існує припущення про ймовірність відновлення платоспроможності, що підтверджується чи спростовується у підготовчому засіданні.

Загроза неплатоспроможності. Нормами ЗВБ передбачається, що у разі виникнення загрози неплатоспроможності боржник зобов'язаний звернутися з заявою про порушення справи про банкрутство. Під загрозою неплатоспроможності розуміється такий фінансовий (майновий) стан боржника, коли задоволення вимог одного чи кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов'язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами (ч. 5 ст. 11 ЗВБ). Заява подається і підписується від імені боржника її керівником чи уповноваженою ним особою. Загроза неплатоспроможності у відповідності до ЗВБ виникає тоді, коли дозволяється припустити, що боржник буде не в змозі виконати наявні грошові зобов'язання з настанням строків їх виконання, коли виконає ті, строки яких настали.

Надмірна заборгованість в українському законодавстві не застосовується як окрема підстава для порушення справи про банкрутство. Заборгованість боржника вважається надмірною, коли вартість його майна не покриває грошових зобов'язань боржника. Наявність надмірної заборгованості не може вважатися банкрутством, коли з великою вірогідністю підприємство може продовжувати свою господарську діяльність. Вбачається можливим застосування вказаного критерію при оцінці фактичного фінансового стану боржника і визначенні існування загрози неплатоспроможності, оскільки за наявного значного перевищення розміру зобов'язань боржника над вартістю його активів, ставляться під загрозу розрахунки з усіма кредиторами. Очевидно, що в такій ситуації існує загроза неплатоспроможності, оскільки задоволення вимог одного чи кількох кредиторів ставить боржника під загрозу невиконання грошових зобов'язань перед іншими кредиторами.

Банкрутство - встановлений Господарським судом фактичний стан майнового комплексу боржника та управління його справами (бізнесом), при якому унеможливлюється застосування до боржника процедур санації чи мирової угоди та яким обумовлюється визнання нездатності боржника відновити свою платоспроможність і повністю задовольнити вимоги кредиторів, тобто - неоплатність боргу. Неоплатність боргу як основна ознака банкрутства встановлюється також у разі ліквідації боржника не у зв'язку з процедурою банкрутства, коли виявляється неможливість боржника задовольнити вимоги кредиторів у повному обсязі через недостатність майна.

Неоплатність боргу визначається як недостатність майна (вартості наявного майна) для сплати боргів (за критерієм співвідношення активів та пасивів за балансом боржника чи за оцінкою, що проведена під час провадження у справі). Принцип неоплатності боргу як критерій неплатоспроможності і підстава для порушення справи про банкрутство є складним для практики, оскільки балансова вартість не завжди є дійсною. Встановлення правдивого факту неоплатності передбачає оцінку фінансово-господарського стану боржника в період провадження у справі про банкрутство та встановлення факту неоплатності в процесуальному порядку (в судових засіданнях, через призначення експертизи), що ускладнює діяльність суду та затягує розгляд справи на шкоду інтересам усіх учасників процесу, особливо кредиторів. Даний критерій не дає можливості

Господарському суду та кредиторам застосувати відповідні процедури у разі, коли вартість майнових активів боржника формально (за даними балансу) перевищує загальну суму кредиторської заборгованості, проте вони є неліквідними чи обліковуються за неринковою їх вартістю, чи насправді їх вартість значно менша (чого не встановиш без їх спеціальної оцінки), чи активи фактично відсутні, переховуються боржником тощо. Критерій, котрий ґрунтується на факті неоплатності як ознаці неплатоспроможності, практично в європейських країнах не застосовується, оскільки стимулює шахрайську поведінку боржника та порушує інтереси кредиторів відносно швидкого, в розумний строк, розгляду судом їхньої справи. В попередній редакції ЗВБ існувала норма про банкрутство відсутнього боржника (ст. 52), згідно з якою неоплатним вважався борг у разі відсутності підприємницької діяльності боржника. Підставою для порушення справи про банкрутство відсутнього боржника була не фактична неоплатність, а лише обґрунтоване припущення про неоплатність кредиту. Для визнання боргу неоплатним не треба було доводити відсутність майна, а достатньо було довести за допомогою деяких критеріїв-ознак, що боржник не здійснює підприємницької діяльності, що загрожує неоплатністю боргу. Такими ознаками могли слугувати, наприклад, відсутність керівних органів боржника за місцезнаходженням, неподання боржником протягом року до органів Державної податкової служби податкових декларацій та інші фактичні дані, що вказували на відсутність підприємницької діяльності боржника.

← Предыдущая страница | Следующая страница →