Поделиться Поделиться

ПРЕДСТАВНИЦТВО У НОТАРІАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ (НОТАРІАЛЬНЕ ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРЕДСТАВНИЦТВО)

Поняття, зміст та класифікація нотаріального процесуального представництва

Вчені України, які займаються дослідженням нотаріальної діяльності присвячують свої роботи розкриттю правової природи нотаріального процесуального представництва1. Проте до останнього часу існують як теоретичні дискусії, так і проблеми при реалізації положень відносно представництва в нотаріальній практиці. До останнього часу непоодинокими є випадки посвідчення нотаріусами генеральних довіреностей, не дивлячись на незаконність передачі права розпорядження майном представнику, хоча ця тема була висвітлена в багатьох дослідженнях2. Виникали і розглядалися вченими й інші питання відносно поняття "безвідклична довіреність"8, можливості посвідчувати одну довіреність на кількох представників4 тощо. Через те актуальність даної теми не викликає сумніву.

Складність даної теми обумовлюється тим, що базисом для регламентації нотаріального процесуального представництва є норми матеріального права, а для його дослідження традиційно використовували поняття, запозичені із цивільного процесу. Проте нотаріальний процес має певні особливості, які відрізняють його від цивільного, через те в багатьох випадках запозичення понять є неможливим, оскільки призведе до неправильних висновків. Коли до цього додати численні теоретичні дискусії з приводу представництва, які мають місце в цивільному праві, то стане очевидною складність сприйняття надбудови, коли базис не має стабільності.

Додаткова складність сприйняття представництва обумовлюється й тим, що у розд. IV ЦК, котрий називається "представництво", регламентуються не всі аспекти представництва, оскільки його специфіка розкривається і в інших нормах ЦК, СК та інших нормативних актах. Наприклад, згідно із ч. 1 ст. 242 ЦК, батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей, через те згідно до ч. 1 ст. 237 ЦК зобов'язані чи мають право вчинити правочин від імені своїх дітей, і це положення є правомірним у цивільному процесі. Проте у нотаріальному процесі мають застосовуватися й певні обмеження, сформульовані у ч. 2 ст. 32 ЦК, де встановлено право неповнолітніх вчиняти окремі правочини не лише за згодою батьків, а й з дозволу органу опіки та піклування.

Коли до наведеного прикладу додати положення статей 43, 44 Закону України "Про нотаріат", де передбачено, що нотаріус установлює повноваження представника, то вийде, що представники можуть бути повноважними і такими, що не мають відповідних повноважень від суб'єкта, в інтересах якого вони мають намір діяти. За винятком того, при широкому сприйнятті положень ст. 241 ЦК дозволяється припустити, що допускається вчинення правочину з перевищенням повноважень, проте це стосується лише випадків, коли такі повноваження реалізуються поза нотаріальним процесом. У нотаріальному процесі нотаріус перевіряє повноваження представника на вчинення правочину, через те перевищення повноважень є неприпустимим. Таким чином, необхідно сформулювати поняття "уповноважений представник", а його правовими ознаками мають бути: 1) передані належним чином повноваження на вчинення правочину від імені особи, якому він представляє; 2) правочин, котрий вчиняє представник, має входити до його повноважень.

Проаналізований наприклад свідчить про те, що надане у ч. 1 ст. 237 ЦК поняття "представництво", під яким розуміють правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов'язана чи мас право вчинити правочин від імені другої сторони, якому вона представляє, не відповідає особливостям нотаріального процесу. Більше того, навіть з точки зору цивільного права проаналізоване визначення "представництва" некоректне, оскільки у ньому йдеться про потенційне право на вчинення правочину, а не про особливості правовідношення поміж представником та особою, якому він представляє. Хоча терміни "зобов'язана" чи "має право" спонукають до широкого сприйняття представництва, проте ж безпосередньо не кваліфікують відносини поміж представником та особою, права й інтереси якої мають реалізуватися при вчиненні правочину.

Місце інституту представництва в нотаріальному процесі визначається такими основними факторами. По-перше, за допомогою інституту представництва суб'єкти права отримують можливість здійснювати юридичні дії в нотаріальному процесі за допомогою іншої особи, що розширює сферу їхньої правової активності. По-друге, для малолітніх, недієздатних та інших осіб представництво є єдиним способом участі у правовідносинах. По-третє, нотаріальна діяльність дозволяє не тільки реалізовувати представницькі повноваження гарантовано, а й передбачає можливість враховувати контролюючу функцію органів опіки і піклування, які уповноважені здійснювати нагляд за забезпеченням прав та інтересів тих осіб, які з тих чи інших причин не здатні адекватно висловити своє волевиявлення відносно конкретного правочину.

Таким чином, центральне місце в нотаріальних правовідносинах мають повноваження представника та їх оцінка нотаріусом, яка зумовлює, зокрема, і розуміння таких категорій, як воля і волевиявлення з точки зору норм права, що ускладнюється наявністю матеріально-правових відносин поміж представником як особою, яка безпосередньо вступає у правовідносини з нотаріусом, та особою, яка діє, для забезпечення інтересів іншої особи, що є, по суті, метою правовідносин поміж нотаріусом і представником. Разом з тим, при розгляді вказаних питань обов'язково слід враховувати особливості нотаріального процесу як суспільних відносин, які забезпечуються державою через спеціальну процедуру, що передбачає їх безспірний і непримусовий характер та надає їм визначеного законом змісту, встановлюючи нормативними актами межі дозволеної поведінки суб'єктів нотаріального процесу. При цьому спеціальною процедурою є сукупність визначених законом норм, які регулюють послідовність і можливі варіанти поведінки суб'єктів у нотаріальних правовідносинах, загальні і конкретні умови вчинення нотаріальних дій, а також права та обов'язки суб'єктів при вчиненні тих чи інших дій5.

Оскільки представництво в нотаріальному процесі за своєю суттю є процесуальним, вважаємо за доцільне перейти до аналізу представницьких правовідносин з позицій вчених-процесуалістів.

Так, існує думка про те, що під представництвом в цивільному процесі (процесуальним) слід розуміти виконання процесуальних дій однією особою від імені та в інтересах іншої особи6. Проте у цьому визначенні відсутні головні аспекти представництва, якими мають стати підстави для отримання відповідних повноважень представником для здійснення функцій представництва.

Деякі автори включають інститут представництва лише у позовне провадження і не дають визначення цього поняття7. На наш погляд, представництво не дозволяється розглядатися лише як особливий інститут позовного провадження, він, безумовно, має місце у справах окремого провадження, а також в нотаріальному процесі8. Позитивно вже те в даному висловлюванні, що Я.П. Панталієнко розглядає можливу участь адвоката в нотаріальному процесі і акцентує увагу на особливостях такого правового статусу.

Г.О. Світлична, розглядає представництво як правовідношення, в силу якого одна особа - представник - здійснює в суді у межах наданих йому повноважень процесуальні дії від імені та в інтересах іншої особи з метою надання юридичної допомоги при розгляді цивільної справи та здійснення захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів9. У цьому визначенні відсутня ознака комплексності взаємовідносин поміж представником та судом, представником та особою, інтереси якої представляються. Таким чином, таке визначення спрощує поняття "представництво".

Очевидно, що наведені дефініції мають свої вади, через те доцільно розглядати сутність представництва з множиною можливих варіантів прав та обов'язків суб'єктів цього інституту.

В юридичній науці поширеною е так звана концепція сприйняття представництва як правовідношення. Нерідко воно розглядається як сукупність "внутрішніх" і "зовнішніх" правовідносин. При цьому під "внутрішніми" відносинами розуміється відношення поміж представником і особою, якому він представляє, а під "зовнішнім" - відносини поміж представником і третьою особою, зокрема й нотаріусом. Однак така конструкція досі не має свого об'єктивного вираження в нотаріальному процесі, оскільки підстави нотаріального процесуального представництва можуть мати різноманітні форми та підстави, наприклад представництво батьками прав та інтересів своїх дітей. Проблемне питання полягає в через те, що тривалий час у науці представника сприймали як абсолютно незаінтересованого суб'єкта, не беручи до уваги, що він потенційно може мати власні інтереси при здійсненні представництва. Через те непоодинокими є випадки, коли представники юридичних осіб укладають договори відносно відчуження об'єктів, нерухомості, які відносять юридичній особі, за явно низькими цінами, маючи власні інтереси від такого договору. Це має іноді місце і у разі відчуження об'єктів нерухомості, які відносять неповнолітнім чи малолітнім дітям тощо.

Це зумовлює необхідність робити акцент на змісті повноважень представника і важливості правильного їх сприйняття нотаріусом з урахуванням тих правових особливостей, які має певне провадження. Наприклад, коли йдеться про посвідчення заповіту, то представник не вправі його посвідчувати замість заповідача, а підписання заповіту замість особи, яка з об'єктивних причин не спроможна зробити це власноручно, не дозволяється сприймати як представництво. Так само, випадки неможливості виконання повноважень представником лише в загальних рисах сформульовані у ст. 238 ЦК, а конкретизуються вони залежно від реальних умов нотаріального провадження.

Через те важко однозначно погодитися з М.В. Шерстюком, котрий вважає, що в нотаріальному процесі як правовідношенні, що має процесуальну природу з її специфічними ознаками, є те, що дії представника безпосередній правовий результат для особи, якому він представляє, не створюють, його дії мають безпосередні наслідки не для особи, якому він представляє, а для нотаріуса, з яким представник вступає в процесуальні відносини12. Нотаріус, за загальним правилом, не повинен допускати вихід особи за межі наданих представнику повноважень, через те вчинений останнім правочин матиме наслідки саме для такої особи.

Таким чином, правова природа представництва, чи механізм безпосереднього переходу прав і обов'язків, полягає в через те, що представник своїм волевиявленням встановлює певну модель поведінки для особи, якому він представляє, - забезпечує для неї конкретизацію правових норм матеріального та нотаріального процесуального права у правовідношенні. Зокрема, довіритель набуває в результаті реалізації представником своїх функцій в нотаріальному процесі не тільки право оскаржити вчинений ним правочин, а й право оскарження нотаріальних дій чи відмови у їх вчиненні, що випливає зі ст. 50 Закону України "Про нотаріат".

Проте тут постає питання про повноваження, якими наділений представник. Тобто чи вправі сам представник оскаржувати до суду відмову у вчиненні нотаріальної дії чи неправильно вчинену нотаріальну дію? Для звернення до суду він має бути наділений відповідним повноваженням, оскільки це випливає із цивільних процесуальних правовідносин. Хоча у ст. 42 ЦПК згадується лише довіреність, проте у ній має бути вказано повноваження на звернення до суду, інакше суд не прийме відповідних документів без повноважень на такі дії представника.

Через те для висвітлення природи представництва слід здійснити аналіз категорії повноваження в контексті її впливу на представництво як нотаріальне процесуальне правовідношення, оскільки ефект представництва - настання правових наслідків для особи, якому представляють в результаті здійснення відповідних дій представником, - залежить від відповідності цих дій повноваженню.

До того ж у нотаріальному процесі перевірка повноважень представника здійснюється більш ретельно, ніж у цивільному процесі і цивільних правовідносинах. Зокрема, в нотаріальному діловодстві запроваджений Єдиний реєстр довіреностей, положення про котрий затверджене Наказом Міністра юстиції України від 28.12. 2006 року.

Тобто без перевірки відомостей відносно повноважень представника за довіреністю нотаріус їх не прийме. Відтак у нотаріальному процесі не передбачено шляхів реалізації положень цивільного законодавства відносно можливості виходити із обстановки, в якій діє представник, без відповідних повноважень.

Деякі вчені повноваженням називають юридичний акт, за яким особа наділяється правом здійснювати діяльність представника. При такому розумінні повноваження є лише підставою для права бути представником іншої особи13. Вважаємо, що ця гіпотеза дещо звужує сприйняття повноваження, оскільки в ній акцентується увага на акті, а повноваження мають виражатися у певній формі з певним змістом.

Вживається термін "повноваження" і в іншому значенні: під ним розуміється саме право, здатність представника здійснювати юридичні дії від імені особи, якому представляють, з безпосереднім результатом для остатнього14. В.А. Рясенцев не визнає за повноваженням значення суб'єктивного права виходячи з того, що повноваженню не кореспондується чийсь обов'язок, його не дозволяється порушити як суб'єктивне право, воно не породжує права на позов. Разом з тим, він вважає, що повноваження є саме одним із проявів правоздатності, стверджуючи, що прояви правоздатності різноманітні та багато численні. Кожне з них виникає за наявності чітко визначених фактів. Різні юридичні наслідки реалізації проявів правоздатності16. Наприклад повноваження батьків відносно представництва своїх дітей відноситься до правоздатності батьків, а не дітей, хоча батьки і можуть створювати для них права та обов'язки як представники.

На нашу думку, визначення повноваження через правоздатність - визнаної законом абстрактної можливості мати права та обов'язки - не зовсім вдале. Правоздатність батьків діяти в інтересах своїх дітей виникає з моменту народження дитини, проте відносно інших випадків представництва така модель не буде коректною. Так, у разі укладення договору про представництво представник зобов'язаний діяти певним чином, і у нього виникатиме комплекс прав та обов'язків, обумовлених договором. Таким чином, повноваження виникає тільки у зв'язку з настанням певного юридичного факту - угоди чи іншого вказаного у законі юридичного факту - та ніяк не може бути абстрактною можливість мати права і обов'язки.

Аналізуючи точки зору, що склалися в межах цивілістичної та процесуальної наук, слід констатувати: у нотаріальному процесі представництвом є правовідношення, у якому нотаріус встановлює повноваження представника і дозволяє діяти певним чином в інтересах особи, якому він представляє, зокрема, вступати у правовідносини з іншими особами від імені довірителя для досягнення ефекту представництва.

При цьому, повноваження представника - це комплекс прав та обов'язків, які можуть бути виражені чи в законі, чи встановлюються одностороннім чи багатостороннім правочином, чи договором поміж представником і особою, якому він представляє. Зокрема, до повноважень представника можуть входити право укладати договори від імені особи, права та інтереси якої представляють, отримувати кошти чи майно, передавати їх іншим особам тощо. Підставою для застосування повноважень конкретного представника є певні юридичні факти: для обов'язкового представництва - вказані у законі (факт народження, усиновлення, призначення на посаду тощо), зокрема, рішення уповноважених органів державної влади та місцевого самоврядування, для добровільного представництва підставою повноваження виступають юридичні факти - довіреність, договір.

Для того щоби адекватно сприйняти зміст представництва, порівняємо різні точки зору. У французькій юрисдикції представництво розглядається як технічний прийом, котрий полягає в через те, що для здійснення юридичної дії воля особи, якої стосується дана дія, заміщується волею іншої особи. Як наслідок, воля сторони замінюється волею представника16. Однак таке пояснення видається дещо спрощеним і не враховує того, що в результаті представництва створюється певна модель поведінки для особи, якому представляють, - відбувається рух (динаміка) правовідношення. Представництво як правова конструкція реалізується на етапі конкретизації правової норми, як моделі поведінки, її переходу в конкретне правовідношення.

Представник не повинен виявляти свою волю при здійсненні переданих йому повноважень, а має діяти згідно з волею особи, яка його уповноважила. Ця формула прослідковується у ч. З ст. 238 ЦК, оскільки, виключивши інтереси самого представника та інтереси інших осіб, ми отримаємо те, що представник має вчиняти юридично вагомі дії виключно в інтересах особи, від імені якої він вчиняє правочин. Саме через те він не стає учасником правовідносин, заснованих на такому правочині. Відтак твердження про заміну волі сторони волею представника видається спірним, оскільки представник має діяти згідно з волею та в інтересах особи, яка його уповноважила.

В.Н.Івакін розглядає судове представництво в єдності трьох його проявів: у сфері матеріально-правових відносин, процесуальних правовідносин та сфері процесуальної діяльності, а також формулює поняття повноважень представника з відмежуванням їх від суб'єктивних прав.

Таким чином, сутність нотаріального процесуального представництва коротко дозволяється сформулювати як комплексні юридичні відносини, за якими одна особа (представник) на підставі повноважень, наданих їй законом, статутом, положенням чи договором, виконує процесуальні дії в нотаріальному процесі, спрямовані на охорону та захист безспірних прав і охоронюваних законом інтересів іншої особи (довірителя), державних і громадських інтересів. Як наслідок у особи, якому представляють, виникає комплекс матеріальних і процесуальних прав та обов'язків.

Розглянемо гіпотезу, за якою всі суб'єкти нотаріальних процесуальних правовідносин мають поміж собою процесуальні зв'язки. Наприклад, проаналізуємо нотаріальне провадження з посвідчення договору купівлі-продажу будинку, котрий належить за правом спільної часткової власності декільком суб'єктам. Для відчуження будинку необхідна згода іншого співвласника. Аналізуючи даний випадок дозволяється дійти висновку, що за відсутності такої згоди нотаріус відмовить у посвідченні договору. Наявність самої згоди, її зміст, порядок оформлення перевіряє не зацікавлена особа, а нотаріус. Через те нотаріальний процес не торкає взаємовідносини поміж співвласниками, а необхідна процесуальна дія - співвласник звертається до нотаріуса і висловлює своє волевиявлення відносно цього правочину. Коли така згода не висловлюється, то співвласнику може бути надіслана заява, в якій йому пропонується придбати частку будинку на визначених умовах. Коли протягом встановленого строку від нього не надійде згода, то, згідно ст. 362 ЦК, через місяць нотаріус вправі посвідчувати договір купівлі-продажу частки без згоди співвласника. Аналізуючи інші правові ситуації, дозволяється дійти висновку, що думка про існування поміж суб'єктами нотаріального процесу відповідних процесуальних взаємовідносин, які зобов'язували сторони діяти певним чином, не має під собою правових підстав, коли інше не обумовлено договором. Так, продавець чи покупець можуть відмовитися від посвідчення договору без істотних правових наслідків, коли вони не дійшли згоди з приводу умов договору.

За загальним правилом, нотаріальні процесуальні правовідносини можуть існувати та реалізуватися за схемою нотаріус - клієнти, які в майбутньому можуть трансформуватися у схему нотаріус - представник - клієнт. Проте клієнти вільні у спілкуванні поміж собою і нотаріусом, оскільки не існує чіткої субординації, яка властива цивільному судочинству, де при зверненні до суду необхідно застосовувати вираз "ваша честь". Кожному з учасників надається слово для виступу у визначений процедурою чи судом момент тощо. Через те нотаріальні процесуальні правовідносини є більш демократичними.

На рис. 3.2. зображена схема правовідносин, що властиві для нотаріального процесу, і на якій суб'єкти цих правовідносин конкретизовані, для кращого розуміння, як продавець майна і його покупець. Процесуальні правовідносини зображені жирною лінією. Як бачимо, продавець майна має наділяти свого представника не тільки матеріальними повноваженнями, а й процесуальними. На рис. 3.3 наведена схема, якою автор намагався підкреслити, котрий результат буде досягнутий суб'єктом правовідносин після здійснення представництва, а саме матеріальні наслідки.

Рис. 3.2

Рис. 3.3

Питання віднесення представника до тієї чи іншої категорії осіб, які беруть участь у нотаріальному процесі, також не є однозначним, хоча й має велике практичне значення, оскільки від цього залежить обсяг їх прав та обов'язків у нотаріальному процесі як правовідношенні.

Так, В.В. Комаров, відносячи представників у нотаріальному процесі до зацікавлених осіб, зазначає, що, здійснюючи функцію сприяння особам, яких вони представляють, у досягненні їхніх цілей вони здатні впливати на виникнення і хід нотаріального процесу18.3 цією гіпотезою, незважаючи на зроблені раніше застереження відносно дотримання волі особи, якому представляють, дозволяється погодитися.

Особливість нотаріальних процесуальних правовідносин зумовлена тим, що перед вчиненням нотаріального провадження нотаріус роз'яснює ті правові наслідки, які виникнуть у сторін, проте у випадку представництва інтересів сторони такі роз'яснення спрямовані на представника, котрий і має вирішувати вчиняти правочин чи ні, чи відповідатимуть наслідки його посвідчення нотаріусом інтересам особи, яка його уповноважила.

Дійсно, існують випадки, коли особи надають чіткі повноваження представнику, і йому залишається лише формально підписати договір, що був попередньо узгоджений поміж сторонами в режимі Інтернет і в довіреності відображені всі його умови, які представник змінити вже не може. Такий випадок мав місце на практиці, коли стояло питання про розподіл спільно набутого майна подружжя. Дружина (одна із сторін договору), перебуваючи за кордоном, через мережу Інтернет звернулася до одного із авторів цього посібника з проханням скласти їй проект договору та, згідно, довіреність, у якій відобразити право адвоката на вчинення усіх дій, що передбачені даним договором.

Таким чином, зміст процесуальних правовідносин обумовлюється специфікою діяльності нотаріусів, проте також залежить від дій суб'єктів таких відносин, коли інше не обумовлено у наданих представнику повноваженнях. Чим точніше висловлене волевиявлення при передачі повноважень, тим менше у своїх діях має свободи представник.

Точне визначення волі в нотаріальному процесі має практичне значення, оскільки може бути підставою для визнання посвідченого правочину недійсним (статті 229-233 ЦК). Відтак, враховуючи охоронну функцію нотаріату, саме на нотаріуса покладено обов'язок відносно з'ясування волі сторін при посвідченні правочину. Саме через те вважаємо, що уточненню волі особи необхідно приділяти особливу увагу при посвідченні довіреностей та інших правочинів, які зумовлюють представництво інтересів такої особи у майбутньому.

У законодавстві про нотаріат взагалі відсутні норми, які б визначали права суб'єктів нотаріальних процесуальних правовідносин, а через те в більшості випадків особи самі визначають комплекс прав, які кореспондують своєму представнику в конкретній ситуації. При цьому спеціальних повноважень для звернення до нотаріуса не вимагається. Зазвичай довіритель наділяє представника повноваженнями відносно певної дії та майна. Наприклад: "довіряю продати належну мені будівлю, і для цього наділяю повноваженнями відносно звернення до державних органів" тощо. Однак нотаріальна процедура, тобто у Законі "Про нотаріат", Порядку, відсутні норми, які б регламентували питання представництва в нотаріальному процесі. На наш погляд, така неувага з боку законодавства не відповідає правовому значенню нотаріального процесу та тим реальним і важливим наслідкам, які він здатний викликати для прав суб'єктів цих відносин. При цьому необхідно конкретизувати, які саме процесуальні дії можуть бути вчинені представником. Наприклад, чи може він посвідчувати договір довічного утримання (догляду) через представника, які питання мають бути висвітлені в такому договорі. Така конкретизація представницьких повноважень дозволила б визначити, наприклад, що представник без спеціальних повноважень не має права отримувати від покупця гроші за договором. Дані кошти мають залишатися у депозиті нотаріуса чи перераховуватися на рахунок продавця у банку тощо.

Безумовно, на характер і, згідно, зміст представництва впливають ті наслідки, які виникнуть у представника у разі неналежного виконання повноважень. Відносно правових наслідків, то вони істотно різняться поміж собою залежно від виду процесу і стосуються питань відповідальності за несумлінне здійснення представництва. Так, в цивільному процесі представник особи, згідно ч. З ст. 27 ЦПК, зобов'язаний добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов'язки, бо представники, коли вони є службовими особами, а також члени колегії адвокатів за несумлінне ведення справи відповідають у дисциплінарному порядку чи у порядку громадського впливу (Закон України "Про адвокатуру").

Відносно відповідальності за наслідками діяльності представника в нотаріальному процесі, то вони мають визначатися за видом представництва: обов'язкові - межами наданих повноважень та чіткою відповідальністю за неналежне виконання. Зокрема, представник має нести матеріальну відповідальність.

Більш складним є питання відповідальності представника, котрий діє на підставі довіреності (добровільне представництво). Воно має регулюватися загальними нормами, що визначають відповідальність за заподіяння шкоди. Проте представник має нести відповідальність лише за навмисне заподіяння шкоди. Коли він доведе, що шкода заподіяна не з його вини, він звільняється від її відшкодування. Коли не буде визначено підстав для її скасування, угода має набрати юридичної сили. Таким чином, можливі негативні правові наслідки мають наставати не для представника, а для довірителя, коли представник діяв добросовісно. При цьому добровільне представництво не передбачає можливості бути представником, одночасно зберігаючи відповідний інший правовий статус. Так, адвокат чи прокурор {наприклад, як батьки), які діятимуть за довіреністю, втрачають відповідний статус посадових осіб на момент вчинення нотаріального провадження, а вважатимуться лише пересічними громадянами.

Підстави для припинення представництва у цивільному праві та процесі є різними. При цьому у процесі вони значно ширші, ніж у цивільному праві. Поряд із матеріально-правовими фактами в цивільному процесі підставами для припинення представництва можуть бути і процесуальні факти (закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду тощо).

Представництво у цивільному праві припиняється із припиненням дії довіреності (доручення) та в інших випадках, передбачених ст. 248 ЦК. Проте представництво має припинятися також одночасно з виконанням наданих повноважень. Останній аспект має особливе значення для нотаріального процесу, оскільки у разі посвідчення правочину, наприклад договору, на посвідчення якого особі були надані повноваження, можливість для представником вносити до нього зміни, доповнення викликає істотні сумніви. Це положення дозволяється підтвердити використанням особою наданих повноважень на вчинення правочину та неможливістю повторної участі в нотаріальному процесі відносно внесення змін та доповнень до договору без спеціальних повноважень. Відтак, необхідно доповнити випадки, при яких припиняється дія довіреності, викладені у ст. 248 ЦК України, пунктом 8, у якому підставою припинення довіреності зазначити - результат реалізації особою повноважень, які кореспондовані їй довіреністю.

Класифікація видів представництва має умовний характер, через те вчені намагаються кваліфікувати види представництва за різними критеріями. На наш погляд, заслуговує на увагу класифікація за юридичними фактами, з яких виникає представництво19:

- представництво, яке ґрунтується на законі (законне представництво);

- представництво, яке ґрунтується на договорі (договірне чи добровільне представництво);

- представництво, яке ґрунтується на адміністративному акті. Досить часто представництво, яке виникає на підставі закону, ототожнюється з представництвом недієздатних осіб та відсутність дієздатності чи її обмеження в особи, якому представляють, вказується як невід'ємна ознака даного виду представництва. Такий підхід підтримується і законодавцем. Зокрема, ст. 242 ЦК передбачена можливість законного представництва малолітніх, неповнолітніх та недієздатних. Разом з тим, таке обмежене тлумачення законного представництва не є правильним, оскільки в багатьох випадках представництво в силу закону виникає і тоді, коли особа, якому представляють, є дієздатною. Наприклад, представництво видавцем автора у разі опублікування твору анонімно чи під псевдонімом до тих пір, поки автор не розкриє свою особу та не заявить про своє авторство, виникає в силу закону (ст. 11 Закону України "Про авторське право і суміжні права"). Аналогічним прикладом може бути представництво консулом громадян своєї країни за кордоном.

У цілому, підтримуючи наведену класифікацію, варто доповнити її такими тезами. По-перше, корисним для нотаріального процесу є твердження В.А. Рясенцева , що представниками, за законом, слід вважати лише тих осіб, які стають представниками безпосередньо за прямою вказівкою правової норми (батьки, усиновителі). Значна частина представників, які визначені як "законні", насправді є представниками за призначенням, їх призначають державні чи інші уповноважені органи. Такі представники отримують повноваження не безпосередньо із закону, а лише в силу факту їх призначення адміністративним актом чи обранням на певну посаду20. По-друге, реалізація юридичною особою своєї правоздатності через свої органи та представництво - це два різних правових інститути, оскільки орган, котрий представляє юридичну особу, не має достатньої самостійності для визнання його особою. Це положення втілене, зокрема, у ст. 92 ЦК. Лише у випадку, коли юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків та здійснює їх через своїх учасників, застосовуються норми інституту представництва, оскільки такі учасники діють за довіреністю. Наприклад, згідно до ст. 122 ЦК, коли ведення справ доручено окремим учасникам повного товариства, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства. Через те волевиявлення органу юридичної особи не є самостійним, а є волевиявленням безпосередньо юридичної особи.

Коли нотаріальна дія вчиняється за участю юридичної особи, нотаріус зобов'язаний перевірити її правоздатність та дієздатність, а також право- та дієздатність представника і його повноваження. Натомість, коли до нотаріуса звертається представник фізичної особи, нотаріус перевіряє право- та дієздатність тільки представника, а також обсяг його повноважень.

Необхідно звернути увагу і на те, що у ЦК та Законі України "Про нотаріат" відсутні норми, що визначають осіб, які можуть бути представниками, а які - ні. У Цивільному кодексі в різних нормах йдеться про застереження відносно представника. У ст. 237 ЦК мають місце такі положення, які потребують коментарів, оскільки вони сформульовані для фахівців, а саме:

- не є (не може бути. - С.Ф.) представником особа, яка хоча й діє в чужих інтересах, проте від власного імені. З точки зору нотаріального процесу, дане положення не зовсім коректне, оскільки представник діє від власного імені і саме особу, представника встановлює нотаріус, а особу, яка уповноважила представника, з'ясовують лише за документами і відносно власних повноважень, які перевіряє нотаріус. Наприклад, довіритель на підставі довіреності уповноважив представника посвідчити договір купівлі-продажу належного йому будинку, через те право власності на даний будинок буде з'ясовуватися на підставі правовстановлювального документу, а також у цьому документі і в довіреності як власник має фігурувати одна й та сама особа. Таким чином, застосований у ст. 237 ЦК вираз є фігуральним, оскільки в ньому акцентується увага на через те, що в договорі має використовуватися ім'я уповноваженої особи як сторони. У той же час, в нотаріально посвідченому договорі обов'язково має зазначатися й представник з ідентифікуючими його відомостями.

- не є (не може бути. - С.Ф.) представником особа, уповноважена на ведення переговорів відносно можливих у майбутньому правочинів. Дане положення так само слід сприймати для розмежування правочинів і дій, які не мають істотних правових наслідків. Для ведення переговорів так само мають надаватися відповідні повноваження представника, з не уповноваженою особою контрагенти не будуть вести переговори.

Вважається також, що зміст ст. 9 Закону України "Про нотаріат" відносно обмеження у вчиненні нотаріального провадження може бути поширений і на випадок, коли близькі родичі та члени сім'ї виступають як представники інших осіб. Тобто у противному разі дозволяється буде говорити про порушення принципу неупередженості нотаріуса.

← Предыдущая страница | Следующая страница →