Поделиться Поделиться

Детермінація злочинної шкоди, якому заподіюють працівники ОВС при виконанні службових обов'язків

Причини злочинної поведінки правоохоронців: огляд теоретичних концепцій

Дослідження детермінантів злочинності є однією з найбільш розроблювальних і водночас гострих проблем у кримінології. Її справедливо називають центральним питанням науки про злочинність. Проте історія вітчизняної кримінології ХХ сторіччя, на жаль, не була багатою на теоретичні концепції, що пояснювали причини протиправної поведінки. На перших етапах становлення радянської влади, наприклад, домінував марксистський діалектичний підхід, котрий розглядав злочинність як спадщину капіталістичного устрою. Злочинність, у через те числі й серед працівників міліції, цілком укладалася в марксистсько-ленінську концепцію як результат дії ворожих елементів в умовах продовження класової боротьби поміж пролетаріатом, що одержав перемогу, та представниками скинутих класів. Однак згодом, у процесі розбудови соціалістичної держави та елімінації класів, неспроможність тези відносно класових суперечностей і протистояння різних соціальних груп як виправдання існуючої в СРСР злочинності ставала дедалі очевиднішою. З даної причини у післявоєнні роки відбулося поступове перенесення уваги на недоліки в роботі соціальних інститутів – сім'ї, школи, громадських організацій, трудових колективів. Марксистська ж теорія на той час, за спостереженнями зарубіжних дослідників, використовувалася здебільшого для викриття недоліків капіталістичних держав, ніж для пояснень причин злочинності в Радянському Союзі.

Злочини ж серед працівників правоохоронних органів з міркувань політичного характеру зовсім були виключені з кола відкритого наукового вивчення. В окремих роботах, присвячених службовій дисципліні в силових структурах, містилися лише загальні зауваження, з яких випливало, що причини злочинів серед особового складу слід шукати в наявності пережитків міщанської ідеології, вадах індивідуального світогляду, недоліках правосвідомості, слабкій професійній культурі, прогалинах у роботі органів відомчого контролю. Будь-котрий злочин, учинений працівниками міліції, розглядався як одиничне, випадкове й позбавлене системності явище, що детермінувалося здебільшого особистісними вадами та легко корегувалося органами влади. Подібний підхід потенційно виключав необхідність спеціально-кримінологічного вивчення і прогнозування злочинності в органах внутрішніх справ, що з позицій сьогоднішнього дня дозволяється оцінити як радянський аналог теорії „гнилих яблук”, популярної в поліції США дореформеного періоду.

Нагадаємо, що ця теорія у 50-70-і році. ХХ ст. розглядала злочинність серед чиновників поліції як процес випадковий і хаотичний, для наочності проводячи аналогію з довільним і непередбачуваним загниванням окремих яблук у бочці. Теорія була зручною насамперед для керівників поліції, оскільки дозволяла не заглиблюватися у суть складних процесів криміналізації особового складу, обмежуючись аналізом окремих випадків і проведенням періодичних „чисток” у поліцейських підрозділах. Кінець використанню теорії „гнилих яблук” для пояснення причин корупції та інших злочинів у поліції поклала Комісія Кнаппа, яка вказала у 1972 р., що ця теорія не має під собою жодних підстав, за винятком явного небажання керівників поліцейських підрозділів боротися з корупцією та реформувати свою діяльність. Один з реформаторів поліції США комісар П. Мерфі висловився не менш рішуче: „Теорія „гнилих яблук” не може бути ніяким чином використовуватися надалі. Корумповані офіцери зовсім не є „природженими злочинцями”, з якимись уродженими моральними чи фізичними вадами у порівнянні зі своїми чесними колегами. Завданням контролю над корупцією є перевірка самої бочки, а не яблук у ній, тобто організації в цілому, а не її окремих членів, оскільки корумпованою поліція не народжується, а стає”.

На відміну від американських колег, вітчизняні кримінологи тільки наприкінці 90-х років змогли остаточно відмовитися від подібного підходу та перейти до комплексного розгляду причин злочинів у кількох напрямках. У зарубіжній же кримінології наразі існують декілька теоретичних концепцій, виконаних у рамках позитивістського та радикального підходів, що дозволяють наблизитися до проблеми попередження злочинів серед працівників правоохоронних органів.

Насамперед, слід назвати оригінальну кримінологічну концепцію Е. Сатерленда, що дістала у 1939 р. назву теорії диференціальної асоціації чи теорії навчання, згідно до якої індивід навчається девіантної поведінки через спілкування з найближчим оточенням. Навчання відбувається не тільки техніки поведінки, проте й мотивів, спонукань, раціоналізацій. Через взаємодію з первинною групою та значимими людьми індивід визначає для себе ту чи іншу поведінку як правильну чи неправильну. Злочинне навчання включає також сприйняття криміногенних поглядів, звичок та умінь. Саме дані негативні якості особистості, що формуються в результаті негативних соціальних впливів, лежать, на думку Сатерленда, в основі злочинної поведінки. Одним з базових є також положення про те, що людина навчається злочинній поведінці не через те, що має до цього особливі злочинні задатки, а через те, що кримінальні зразки частіше потрапляють їй на очі, і в неї встановлюється більш тісний зв'язок з такими людьми, у яких вона може перейняти криміногенні погляди й уміння.

За оцінкою багатьох вчених, ідея Сатерленда про диференційований зв'язок продовжує залишатися головною соціологічною концепцією в кримінології для пояснення систематичної злочинної поведінки. Такий підхід дав могутній імпульс кримінологічним дослідженням, спричинивши серію теорій (теорії контролю, стійкості, соціальних зв'язків, дрейфу, референтної групи), у яких феномен навчання лежав в основі пояснення причин злочинності та розробки заходів профілактики. Детально було проаналізовано процес навчання злочинцями зі стажем своїх помічників з числа молодих правопорушників. Згодом теорія Е. Сатерленда була доповнена біхевіористською концепцією оперантної поведінки Р. Бюргесса та Р. Акерса. На підставі пояснення поведінки за схемою „стимул-реакція” автори висунули тезу про те, що злочинної поведінки навчаються в результаті того, що такі форми поведінки породжують для особи корисні й приємні результати. Навчання злочинної поведінки, таким чином, відбувається тоді, коли така поведінка підкріплюється сильнішими, ніж правослухняна, стимулами.

Викладені ідеї дозволили пізніше сформулювати теорію соціального навчання, розроблену в середині 70-х році. винятково для потреб правоохоронних органів. Її автор, Л. Шерман, розглядає факт моральної деградації поліцейських як результат тривалого, багатоступінчастого процесу соціального навчання з поступовим засвоєнням індивідом негативних групових норм, що існують у через те чи іншому поліцейському підрозділі. На перших стадіях молоді поліцейські під впливом своїх старших колег привчаються до терпимого ставлення до незначних відступів від закону іншими поліцейськими (брутальність, надмірне використання сили, незаконні дії у відношенні підозрюваних). Надалі в них виробляється переконаність у через те, що без „зрізання кутів” та деяких перегинів здійснення ефективної поліцейської діяльності є просто неможливим.

Потім молодий поліцейський проходить стадію, на якій він звикає до різного роду дрібних послуг, що надаються йому власниками магазинів і ресторанів – безкоштовної чашки кави, безкоштовного сніданку та обіду, продажу продуктів чи товарів зі значною знижкою. Виправдуючи свої дії тим, що він просто приймає знаки подяки від громадян за свою нелегку роботу, поліцейський під патронатом знов таки старших колег розширює коло своїх дій, що суперечать закону. За окрему винагороду він починає надавати приватним особам додаткову охорону, сприяє в усуненні торгових конкурентів, закриває очі на деякі правопорушення й у ряді випадків допомагає уникнути певним особам відповідальності перед законом. На цій стадії поліцейський просто приймає незаконні винагороди чи послуги і підпадає під категорію „травоїдних” поліцейських, тобто осіб, які спокійно „пасуться” на своїй території та приймають винагороди від громадян як щось, надане природою. Остання стадія моральної деградації поліцейського характеризується перетворенням його з „травоїдного” на „хижака”, коли він починає активно шукати джерела незаконного збагачення. Саме на цій стадії поліцейський робить свідомий крок назустріч кооперації з організованою злочинністю, зраджує інтереси служби і стає закінченим „продажним поліцейським”.

Не менш вдалою дозволяється вважати загальну теорію злочинності, сформульовану в 1988 р. М. Готтфредсоном та Т. Герші як спробу міждисциплінарного підходу до пояснення причин злочинної поведінки. Базовими категоріями теорії є такі психоаналітичні та соціологічні фактори, як „повсякденна діяльність”, „раціональний вибір” і „самоконтроль”, взаємодія яких на індивідуальному рівні продукує різні види правопорушень. Джерелами слабкого самоконтролю при цьому автори вважають не суто психоаналітичні субстанції, а відсутність належного виховання, дисципліни чи навчання.

З точки зору даної теорії службові злочини поліцейських, наприклад, можуть трактуватися як результат поєднання повсякденної діяльності та раціонального вибору індивіда. Поліцейська діяльність, що включає інтенсивне спілкування зі злочинним світом, знання схем здійснення злочинів у різних сферах та доступ до оперативної інформації, з підвищеною інтенсивністю дає можливість переступити закон. У випадку появи такої можливості індивід оцінює ряд факторів - істотність очікуваної вигоди, імовірність успіху, можливість уникнути покарання, володіння ситуацією та всією необхідною інформацією, після чого робить відповідний раціональний вибір на користь вчинення злочину. У сполученні з достатнім самоконтролем факт зловживання по службі за таких умов стає практично обумовленим. Для індивідів же зі зниженим самоконтролем злочини, що вимагають планування та тривалих приготувань, є малопривабливими, оскільки знижений самоконтроль часто поєднується з імпульсивністю, схильністю до ризику, недалекоглядністю, егоцентричністю й агресивністю. Поліцейські, які мають вказані особливості, при можливості вчинення правопорушення віддають перевагу тим ситуаціям, де присутні небезпека, швидкість, рухливість, почуття влади, продукуючи тим самим численні факти загальнокримінальних насильницьких злочинів.

Також один підхід був розроблений у рамках системної парадигми вченими функціонального напрямку. Його найбільш яскраві представники – Р. Мертон та Л. Козер заклали основи структурного функціоналізму, керуючись історико-порівняльним методом, якому віддавали явну перевагу. Обґрунтовуючи положення про те, що будь-яка соціальна система прагне до рівноваги, що виражається в стабільності та балансі, Р. Мертон і Л. Козер дійшли логічного висновку, що будь-які соціальні зміни в одній сфері суспільних відносин мають певним чином урівноважуватися в інших сферах. Злочинність як частина соціальної системи також має свою функцію, „врівноважуючи” ті відносини, що є не урегульованими в інших соціальних структурах. З позицій структурного функціоналізму, злочинність в органах внутрішніх справ є свого роду спробою розв'язати дисбаланс, що виникає в сфері „правоохоронна система-суспільство”. Коли суспільство вимагає високого рівня розкриття злочинів, не забезпечуючи поліцію (міліцію) новими оперативно-слідчими технологіями, виникає пласт злочинів, пов'язаних з незаконними методами ведення слідства, які в цілому переслідують мету скоротити розрив поміж очікуваннями суспільства та результатами поліцейської діяльності. Недоліки правового регулювання, що часто дозволяють злочинцям уникати заслуженого покарання, породжують з боку поліції (міліції) такі негативні явища, як фальсифікація матеріалів слідства, фабрикування компрометуючих „речових доказів”, лжесвідчення тощо. Дисбаланс у сфері трудових відносин у вигляді низької заробітної плати частина працівників „компенсує” за допомогою хабарів, корупції та неофіційних видів заробітку на ринку вторинної зайнятості.

Окремо європейськими та американськими вченими була здійснена низка досліджень з метою визначення терміну „поліцейська корупція”, проте універсального розуміння обсягу корупційних дій, що вчиняє персонал органів внутрішніх справ, у світовій кримінології також не вироблено.

Одне з перших визначень терміну „поліцейська корупція” належить МакМалену, котрий на початку 1960-х році. вважав, що офіційна особа є корумпованою, коли одержує грошову винагороду чи матеріальні цінності за навмисне невиконання своїх службових обов'язків, а також надає необґрунтовану (несправедливу) перевагу одній зі сторін. На той момент це було досить вдалою конструкцією, яка практично повністю відповідала потребам державної превентивної політики. Єдиним дискусійним моментом при цьому залишався спосіб, у котрий поліцейський міг незаконно одержувати матеріальні цінності. На думку першої групи вчених, коли хабарництво цілком дозволяється було розглядати як прототип корумпованої поведінки, то крадіжку, вчинену під час несення служби (наприклад, під час огляду місця пригоди), необхідно кваліфікувати лише як протиправну, проте аж ніяк не корумповану поведінку. Інші вчені пропонували розглядати цю проблему дещо інакше: коли поліцейський вчиняє крадіжку з місця здійснення злочину, його варто вважати корумпованим. Однак, коли він краде що-небудь у своїх родичів, друзів та інших громадян, не прикриваючись при цьому статусом поліцейського, то його слід уважати звичайним загальнокримінальним злочинцем, оскільки корупція завжди припускає факт зловживання службовими повноваженнями.

Незважаючи на зазначені дискусії, визначення МакМалена використовувалося кримінологами майже 25 років, поки у 1985 р. Панч не запропонував розширене трактування терміну „корупція”. Це, насамперед, було продиктовано появою більш складних і завуальованих форм корупції, що вимагало відповідного вдосконалення нормативно-правової бази. Згідно до визначення Панча, дозволяється говорити про наявність факту корупції у випадку, коли офіційна особа одержує чи їй обіцяють певні переваги чи винагороду (для неї особисто, для групи чи організації) в обмін за невиконання нею своїх службових обов'язків, за надання необґрунтованої переваги одній зі сторін, а також за використання незаконних засобів для досягнення законної мети. Дана редакція, безсумнівно, може вважатися найбільш вдалої з оглядом на практичне її використання.

Паралельно з конкретизацією та деталізацією поняття „корупція” у кримінологічній літературі здійснювалися спроби створення універсального варіанту даного терміну. Одна з перших таких спроб була розпочата Д. Рубаком і Т. Беркером у 1974 р., котрі розглядали корупцію, як проблему насамперед етичного плану, яка лише згодом сягає рівня правової й адміністративної проблеми. У рамках даного етичного контексту корупція визначалася як „... девіантна, безчесна, неналежна, неетична чи кримінальна поведінка з боку поліцейського”. Однак подібне визначення не давало можливості відокремити безпосередньо корумповану поведінку від інших видів службових правопорушень. Цілком очевидно, що сон на робочому місці, симуляція хвороби, вживання алкоголю (наркотиків), водіння автомобіля з порушенням встановлених правил і ряд інших незначних порушень дисципліни не можуть підпадати під перелік корупційних дій, оскільки у них відсутній мотив одержання матеріальних винагород і вигод.

Можливо, більш вдалою була спроба Д. Клейнінга, котрий зробив акцент на мотивації, що, на його думку, є ключем до розуміння феномена корупції: „Поліцейські офіцери діють корумповано, коли при виконанні (чи при навмисному невиконанні) своїх службових обов'язків вони діють у першу чергу з наміром одержати надалі особисту вигоду чи вигоду для свого підрозділу”.

Через те, що наведені визначення терміна „поліцейська корупція” охоплюють досить широке коло діянь: хабарництво, брутальність і насильство, підтасування і знищення речовинних доказів, расизм і фаворитизм, у західних кримінологічних школах існує певне розмаїття класифікації корупційних дій. Однак кращою класифікацією, за визнанням більшості кримінологів, є ієрархічна типологія корупційних дій, розроблена тими ж Д. Рубаком і Т. Беркером, що включає дев'ять наступних типів (табл.5):

Таблиця 5. Типи поліцейської корупції

Тип корупції

Зміст

1

Корупція службових повноважень

Офіцер поліції одержує матеріальні цінності й переваги (безкоштовні пригощання, різні види послуг), не порушуючи при цьому вимог закону

2

Прийом подачок

Прийняття товарів, сервісу чи грошей від приватних осіб чи компаній за створення сприятливих умов для їхнього бізнесу

3

Ситуаційні крадіжки

Крадіжка речей у заарештованих, жертв ДТП, а також загиблих громадян

4

Хабарництво

Прийняття хабара за невиконання службових обов'язків (відмова у реєстрації заяви потерпілого, неповна реєстрація зниклого майна й т.п.)

5

Протегування незаконної діяльності

Прикриття і протегування осіб, без яких той чи інший вид нелегального бізнесу не може функціонувати стабільно (захист повій, охорона наркопритонів та порноіндустрії)

6

„Вирішення

питань”

Закриття кримінальної справи, припинення кримінально-процесуальних дій, анулювання штрафних квитанцій

7

Безпосередня кримінальна активність

Здійснення злочинів проти особистості чи власності за корисливими мотивами

8

Система внутрішнього хабарництва

Купівля-продаж службових привілеїв (відпустка влітку, зручний графік роботи, просування по службі, позачергове отримання звання)

9

Підтасування

Фальсифікація й підтасування доказів, підкидання речових доказів під час обшуку.

Кожний із наведених типів пропонується, у свою чергу, оцінювати за п'ятьма кваліфікаційними ознаками: зміст дій і роль виконавців; перелік норм, що порушуються; груповий характер вчинення; ступінь організованості скоєних правопорушень; реакція керівництва.

Практичний розгляд конкретних дій поліцейських виявив існування значної „сірої зони”, тобто переліку ситуацій, коли вчинки поліцейських не можуть бути оцінені однозначно за шкалою „корупція - правослухняна поведінка”. Переважна більшість ситуацій пов'язана з прийняттям таких знаків уваги, як чашка кави чи гамбургер; подарунки на Різдво, подарунки за виняткове виконання службових обов'язків; подарунки від службової особи, якому поліцейський охороняє персонально. Керівники більшості поліцейських агентств завжди займали досить тверду і безкомпромісну позицію стосовно подібних ситуацій. Вілсон, один з найвідоміших реформаторів поліції США, був категорично проти навіть безкоштовної чашки кави, що звичайно пропонується торговцями патрульним офіцерам. Комісар поліції Нью-Йорка П. Мерфі, не менш рішучий реформатор, заявляв, що „... найчистішими грішми для поліцейського може бути тільки його зарплата”. Одне з найостанніших рішень стосовно оцінки поведінки поліцейських належить британському кримінологу Д. Клейнігу, котрий указав на суттєву різницю поміж хабаром і „знаками подяки”. Хабар завжди має конкретний розмір, прямо пропорційний розміру очікуваної послуги з боку поліцейського, у той час як „подяка” носить символічний характер. Однак остаточне рішення: чи вважати прийняття „знаків подяки” ознакою корупції, залишається питанням відкритим і вкрай дискусійним у законодавчій і правозастосовчій практиці Європи та США.

Радикалізація соціологічної кримінології на початку 60-х році. призвела не тільки до критичного перегляду взаємозв'язку науки і практики, проте й викрила серйозні вади правоохоронної системи. Створена, на думку вчених-радикалів, не для того, щоби знижувати рівень злочинності, а для того, щоби керувати нею, кримінальна юстиція постійно працює в тісному контакті з організованою злочинністю з тим, щоби контролювати тих, чиї злочини є нетяжкими та незначними. Вона захищає власні цінності й інтереси та засуджує тих, хто загрожує цим цінностям. Злочинність у поліції, тим самим, розумілася соціологами-радикалами як продукт такого застосування права, коли сила закону спрямовується проти представників нижчих соціальних прошарків. Остання категорія трактувалася досить широко та мала на увазі ту частину населення, що зазнає на собі впливу соціальної, гендерної чи етнічної нерівності. Більшість випадків упередженого та відкрито расистського ставлення поліції до представників малозабезпечених категорій населення, дійсно, цілком пояснюється в рамках даного підходу. Однак частина злочинів, що вчиняються поліцейськими в силу індивідуальних, а не соціально-системних чинників, залишається поза розглядом носіїв радикальних теорій.

Огляд основних концепцій демонструє однаковою мірою як накопичений теоретико-кримінологічний досвід, так і недоліки зазначених підходів, що виявилися у процесі пізнання природи злочинів, які вчиняються у такій специфічній сфері, якою є правоохоронна діяльність. На наш погляд, правильною буде констатація того факту, що кожна з розглянутих теорій здатна надати пояснення стосовно природи досить обмеженого виду злочинних діянь.

← Предыдущая страница | Следующая страница →