Поделиться Поделиться

Відмова прокурора від обвинувачення

Проблемою інституту підтримання державного обвинувачення у суді є відмова прокурора від обвинувачення. Чинним законодавством майже не врегульовано питання наслідків відмови прокурора від обвинувачення. А воно повинно бути врегульовано, оскільки має важливе значення для правосуддя. Як зазначає В. Т. Маляренко, "прокурор повинен виголосити обвинувальну промову лише в через те разі, коли в результаті судового розгляду справи він повністю переконається у винності підсудного. В іншому випадку згідно із КПК України та Законом України "Про прокуратуру" він повинен відмовитися від обвинувачення, пояснивши суду, через що він вважає пред'явлене підсудному обвинувачення необґрунтованим" [85, с 177]. Відмова прокурора від державного обвинувачення є одним з можливих елементів у структурі обвинувальної діяльності, якому він проводить у кримінальному процесі при розгляді справи. За даними М. О. Чельцова, "законодавчий почин належить Норвегії. Тут у статуті кримінального судочинства 1887 р. прокуророві було надано право відмовлятися у судовому засіданні від обвинувачення у всіх випадках, коли він визнає недоцільним застосування покарання" [149, с. 315].

Очевидно, з суб'єктивної сторони відмова прокурора від обвинувачення у його вихідній правовій регламентації мотивувалася недоцільністю застосування покарання до особи, в діях якої встановлено склад злочину. Таким чином, природа цього інституту багато в через що зумовлювалася розсудом органу обвинувачення за наявності законних підстав і приводу до порушення справи відмовитись від переслідування, враховуючи особливості даної справи, які, на думку прокурора, роблять недоцільним застосування покарання.

Таким чином, щоби зрозуміти істотні ознаки відмови прокурора від обвинувачення у кримінальному процесі, треба не забувати, що до відмови від обвинувачення прокурор проводить обвинувальну діяльність, у ході якої стверджує про винність особи, яка притягнута до кримінальної відповідальності, доказує її у встановленому законом порядку, бажаючи добитися засудження підсудного і його покарання.

Відмова прокурора від обвинувачення має й інше призначення. Вона означає виявлення незгоди з обвинуваченням, інкримінованим конкретній особі, шляхом заперечення його законності й обґрунтованості. А негативне ставлення прокурора до обвинувачення, його заперечення у суді і є першою істотною ознакою, яка характеризує поняття відмови прокурора від державного обвинувачення. Без заперечення обвинувачення немає і не може бути відмови від обвинувачення. Це означає, що без вказівки на заперечення обвинувачення неможливо розкрити поняття відмови прокурора від державного обвинувачення. Негативне ставлення прокурора до обвинувачення, що інкримінується конкретній особі, зовнішньо виявляється у його негативному висловлюванні, тобто сформульоване раніше обвинувачення визнається прокурором неправдивим, а його заперечення робить обвинувачення не існуючим для нього особисто і через те виключає можливість продовження ним обвинувальної діяльності у конкретній справі. Тож, негативне висловлювання, зміст якого являє негативне ставлення прокурора до обвинувачення, є другою істотною ознакою, що характеризує відмову прокурора від державного обвинувачення. При цьому відмова від державного обвинувачення є публічним виявленням прикінцевого ставлення прокурора до обвинувачення, яке розглядається у суді. І врешті, фактичне припинення прокурором обвинувальної діяльності, якому раніше він проводив, тобто припинення функції обвинувачення, дозволяється назвати третьою істотною ознакою, що характеризує поняття відмови прокурора від державного обвинувачення. Висловлена в заяві прокурора відмова запобігає розвитку обвинувальної діяльності і виступає як специфічний правовий засіб самоусунення прокурора від здійснення функції обвинувачення [85, с. 178, 179,180].

Слід зауважити, що названі ознаки є основними, без них не може бути відмови прокурора від державного обвинувачення, їх виділення зумовлено існуванням обвинувачення у матеріально-правовому та кримінально-процесуальному значеннях. У цьому плані відмова від обвинувачення означає, по-перше, заперечення обвинувачення у матеріально-правовому аспекті і, по-друге, фактичне припинення обвинувачення у кримінально-процесуальному аспекті. Це дві сторони однієї процесуальної дії, яка називається відмовою прокурора від державного обвинувачення. Своїм змістом вона виражає негативне розв'язання прокурором для себе питання про винність підсудного. Тут необхідно підкреслити, що відмова від обвинувачення відображає певний аспект - процесуальної самостійності прокурора в суді, реалізує вимогу п. 2.5 Наказу Генерального прокурора України від 4 квітня І992 р. № 5 Про неприпустимість нав'язування прокурорам - учасникам судового розгляду - позиції, з якою вони не згодні. Інша річ, що самостійність прокурора не може бути довільною, нічим не зумовленою. Вона має базуватися на сукупності таких обставин, які виступають як основа відмови від державного обвинувачення, що визначає об'єктивно-правовий характер такої відмови. Це означає, що заперечення обвинувачення для прокурора є пізнаною ним правовою необхідністю, реалізація якої вимагає втілення у конкретній практичній дії - заяві прокурора про відмову його від державного обвинувачення. Як зазначає В. Т. Маляренко, "відмова від державного обвинувачення не тільки право, а й обов'язок прокурора" [85, с.182].

Виходячи з викладеного, під відмовою прокурора від державного обвинувачення слід розуміти заяву прокурора, звернену до суду, в якій він повністю чи частково заперечує обґрунтованість обвинувачення і мотивує неможливість його підтримання відносно особи, відданої до суду, фактично припиняючи в цілому чи в якійсь частині продовження обвинувальної діяльності проти даної особи.

Зважаючи, що обсяг діяльності, котрий становить зміст відмови прокурора від державного обвинувачення, може бути різним, уявляється необхідним виділити два різновиди відмови прокурора від державного обвинувачення - повну і часткову. На об'єктивне існування таких форм звертає увагу В. С. Зеленецький: "Виділення цих двох різновидів відмови прокурора від обвинувачення цілком закономірне, оскільки воно цілком точно відображає якісну визначеність об'єктів, які заперечуються, і повністю відповідає існуючій практиці" [46, с. 73].

Практика доводить, варіанти заперечення прокурором державного обвинувачення можуть бути різні, проте у будь-якому випадку вони виражають повну чи часткову відмову прокурора від обвинувачення, інкримінованого конкретній особі. Кожний з цих різновидів відмов має свою специфіку.

Повна відмова від обвинувачення - це пропозиція виправдати особу чи закрити справу у повному обсязі обвинувачення. Таким чином, відмова від обвинувачення - це виправлення помилки, що була допущена при порушенні кримінальної справи, затвердженні обвинувального висновку чи відданні обвинуваченого до суду, якому дозволяється було в цих стадіях процесу виправити за наявності більш глибокої перевірки справи, більш глибокого аналізу обставин справи шляхом відмови у порушенні кримінальної справи чи закриття порушеної.

Юридична література можливість часткової відмови прокурора від державного обвинувачення не подає. Автори, які досліджували це питання, зазначають, що у процесі розгляду кримінальної справи в суді прокурор має право відмовитися від обвинувачення повністю чи в якійсь частині. Діяльність прокурора, спрямована на заперечення конкретної частини обвинувачення, і створює зміст часткової відмови прокурора у стадії судового розгляду. У силу того, що часткова відмова прокурора від обвинувачення відображає зміну попередньої позиції державного обвинувача по суті інкримінованого підсудному обвинувачення, в літературі висловлено думку про єдину сутність часткової відмови прокурора від державного обвинувачення і зміну обвинувачення у кримінальному процесі. Часткова відмова від обвинувачення можлива у разі відмови від обвинувачення у вчиненні окремого злочину, котрий входить до сукупності злочинів, тобто пропозиція закрити справу чи виправдати особу за однією чи кількома статтями КК, залишивши обвинувачення в інших злочинах.

На думку Ф. Н. Фаткулліна, "під зміною обвинувачення слід розуміти внесення до нього офіційними особами тих чи інших поправок, які відбиваються на сутності, обсязі чи характері обвинувачення у справі і через те вимагають додержання встановленого законом порядку" [138, с.86]. Згідно з цим порядком будь-яка зміна обвинувачення здійснюється у конкретному процесуальному акті, котрий відображає рішення компетентного органу про зміну обвинувачення. Таке рішення, як юридичний факт, тягне за собою певні правові наслідки, які визначають межі судового розгляду. Таким чином, під зміною обвинувачення дозволяється розуміти зміну кваліфікації злочинного діяння, пом'якшення окремих формулювань, виключення деяких епізодів багатоепізодного злочину, зменшення обсягу обвинувачення у часі, просторі, розмірах, наслідках, виключення кваліфікуючих ознак, обтяжуючих відповідальність обставин, судимостей, посилань на можливість визнання особливо небезпечним рецидивістом і т. д. Тут варто сказати, що згідно до чинного закону така зміна обвинувачення у суді можлива лише у сторону пом'якшення становища підсудного.

Коли відмова прокурора від державного обвинувачення може тільки поліпшити стан обвинуваченого та коли її розглядати як особливий різновид зміни обвинувачення в суді, то вона мала б звузити межі судового розгляду. Це означало б, що рішення прокурора про відмову від обвинувачення має бути обов'язковим для суду і в усіх випадках тягнути за собою зміну меж судового розгляду. Та законодавство не містить підстав для таких змін. Прокурор, як державний обвинувач, коли він і дійшов такого висновку, не може внести такі корективи до обвинувачення всупереч волі суду. З іншого боку, він не може, незважаючи на переконання у необхідності зміни обвинувачення, продовжувати обвинувальну діяльність на підставі попереднього обвинувачення, всупереч фактам, здобутим під час судового розгляду. У такому разі згідно з принципом незалежності прокурора в судовому розгляді, на підставі внутрішньої переконаності він може коригувати обвинувачення лише у формі відмови від конкретних елементів, які складають його структуру. Досить слушно з цього зауважує В. С. Зеленецький, що "зміна прокурором свого ставлення до одного з елементів обвинувачення чи до якоїсь частини кожного з них становить зміст його діяльності, характерної для часткової відмови прокурора від державного обвинувачення, і не може розглядатись як особливий випадок зміни прокурором обвинувачення у стадії судового розгляду" [46, с. 97].

З цього дозволяється стверджувати, що сутність часткової відмови прокурора від державного обвинувачення полягає у запереченні ним спростованих у суді елементів обвинувачення та у збереженні інших, доведених елементів для часткової реабілітації підсудного і здійснення проти нього законної і обґрунтованої обвинувальної діяльності. Часткова відмова від державного обвинувачення має конструктивний характер, вона не руйнує обвинувачення повністю, а коригує його згідно з фактами реальності та вимогами закону.

← Предыдущая страница | Следующая страница →