Поделиться Поделиться

Право Німецької держави

До об'єднання Німеччини під верховенством прусської монархії тут не існувало єдиної правової системи. У більшості карликових держав збереглися старі збірники законів чи рецептоване римське право, пристосоване до умов феодалізму. У прикордонних з Францією регіонах діяло наполеонівське законодавство, у північних князівствах - датське право, на сході - прусське право.

Поява Саксонського цивільного уложення 1863-1865 році. була значним кроком вперед у розвитку цивільного права Німеччини. Його автори здійснили спробу наблизити право до підручника, зробивши його доступнішим для населення. Поряд з римським правом Уложення включало інститути чисто німецького характеру (поземельні повинності, верховенство чоловіка у використанні майна жінки тощо). Багато із застарілих феодальних інститутів були відкинуті.

Утворення Німецької імперії поставило на порядок денний подолання строкатості правових систем. Зусиллями депутатів рейхстагу у 1873 р. були внесені поправки до Конституції, які відкривали можливості для створення єдиного загальнонімецького цивільного права. Невдовзі після прийняття поправок рейхстаг створив комісію у складі 11 осіб для розробки проекту цивільного кодексу. А в 1888 р. робота комісії завершилася опублікуванням проекту Цивільного кодексу, котрий через свою складність та архаїчність норм виявився неприйнятним. Створена в 1890 р. друга комісія розробила і подала новий проект Цивільного уложення, котрий 1896 р. був прийнятий рейхстагом і підписаний імператором (вступив у силу з 1 січня 1900 р.).

Цивільне уложення віддзеркалило у своєму змісті сильний вплив римського права. І це закономірно, адже саме римське право впродовж всього періоду феодальної роздрібненості Німеччини стало тим універсальним правом, яке до деякої міри зуміло подолати феодальні перепони поміж окремими князівствами і карликовими державами. Його новизною було запровадження (вперше у кодифікації цивільного права) Загальної частини у вигляді першої книги кодексу. Даний документ продемонстрував високу юридичну техніку, проте стиль викладу статей був досить складним і важким для сприйняття навіть професійними юристами.

Характер кодексу визначався тим, що в його основу були покладені принципи правового позитивізму - напряму у правознавстві, котрий базувався на формально-догматичних підходах до аналізу права і вбачав завдання науковця перш за завжди у дослідженні форми правових норм і конституюванні правових понять. Прихильники даної течії виходили зі змісту безпосередньо діючого права, без урахування інших соціальних регуляторів суспільних відносин (моралі, етики, релігії, традицій тощо). На противагу школі природного права, яка розуміла, що право і справедливість не вичерпуються інтерпретацією закону, правовий позитивізм ставив знак рівності поміж правом і законом. Саме він сприяв формуванню у Німеччині та інших країнах специфічних понять правової держави, яка повинна будувати власну конструкцію правової системи виключно на підставі "букви закону".

Сильний вплив на Цивільне уложення виявила також так звана "історична школа права". її представники намагалися з'ясувати не стільки те, яким має бути право, скільки те, як воно сформувалося. Вони в цілому негативно ставилися до правотворчості і всілякої кодифікації. В той же час заслуги даної школи полягали у поглибленому дослідженні історії німецького права ("германісти") і римського права ("романісти"). Надії на те, що Цивільне уложення стане чисто німецьким правовим документом, котрий би закріплював традиції німецького практичного права, не справдилися. Кодекс 1900 р. став якраз найбільш "романізованим" кодексом з усіх буржуазних уложень. Елементи німецького (чи, точніше, германського) права, яке генетично виросло з племінних прав германських франків, виражені в кодексі досить слабо. І це закономірно. Адже попри бажання авторів створити кодекс чисто німецького права, це зробити було неможливо, оскільки на XIX ст. його просто вже не існувало в природі. Германське право було втрачене у XVI ст., в епоху тотальної рецепції римського права практично в усіх німецьких князівствах. Відтоді римське право стало трактуватися як "загальнонімецьке право".

Перша книга Уложення ("Загальна частина") присвячена загальним інститутам цивільного права. Тут значна увага приділяється юридичним особам (на відміну від Цивільного кодексу Франції, де про них немає і згадки). В параграфах детально регламентуються права і обов'язки різних юридичних осіб.

Уложення не ліквідувало залишки станового устрою. Дворянству залишалося чимало привілеїв, встановлених законодавством земель. Воно поділялося на вище і нижче. Вище володіло автономією у галузі приватного права. Нижче дворянство також зберегло за собою право користування титулами, гербами, дістало низку привілеїв.

Друга книга охоплювала зобов'язальне право. Тут чітко видно вплив римського права, проте водночас мають місце інститути, невідомі римському і французькому праву.

Уложення містить докладну регламентацію різних видів договорів (купівлі-продажу, найму, застави, поруки тощо). Всі норми зобов'язального права так чи інакше відображали інтереси обігу капіталу, причому явно проглядається захист прав представників імущих панівних верств. Характерно і те, що найм робочої сили регулювався у невеликій кількості параграфів (близько 20). Це пояснюється намаганням надати підприємцю більше свободи визначати відносини з найманими працівниками на власний розсуд. Через те "свобода договору" дозволяла буржуазії визначати і тривалість робочого часу, і розмір оплати, й інші умови праці.

У третій книзі містилися інститути речового права, серед яких головним був інститут приватної власності. Тут теж помітний вплив римського права. У регулюванні відносин власності на землю вже зустрічаються ознаки, характерні для пізніших часів. Наприклад, коли статті французького цивільного кодексу включали у право власності на землю завжди, що знаходилося над землею і в її надрах, то в німецькому Цивільному уложенні зазначено, що власник не може заперечувати проти проникнення до нього з іншої ділянки газів, пари, запахів, диму, шуму та інших подібних втручань, коли це не заважає йому користуватися своєю ділянкою землі.

Четверта книга містить норми сімейного права. Укладення шлюбу вважалося актом громадянського стану, а шлюб, укладений лише у формі релігійного обряду, не мав юридичної сили. Главою сім'ї був чоловік, за ним залишалося вирішення всіх питань подружнього життя, вибору місця проживання і самого житла. Однак у цьому не повинно бути зловживань з його боку. Дружина була зобов'язана носити прізвище чоловіка, вести домашнє господарство. Діти до досягнення повноліття знаходились під владою батьків. їх влада над дітьми була настільки значною, що вони могли застосовувати до них "відповідні виправні заходи". Батьки могли експлуатувати працю дітей.

Розлучення допускалося лише у визначених законом випадках (перелюб, посягання одного із подружжя на життя іншого, душевна хвороба тощо). Рішення про розлучення виносилося судом після детального і скрупульозного розгляду справи.

П'ята книга містила спадкове право. Успадкування за законом здійснювалося по черзі згідно до ступеня родинних відносин. При успадкуванні за заповітом певна частка (а саме половина того, що одержала б особа при успадкуванні за законом) залишалася для законних спадкоємців.

Таким чином, за своїм змістом і обсягом Цивільне уложення Німеччини є однією з найбільших кодифікацій кінця XIX ст., призначених регулювати буржуазні виробничі відносини. На відміну від класичного кодексу епохи промислового капіталізму - Цивільного кодексу Франції 1804 р., котрий відзначається ясністю і недвозначністю юридичних формулювань, у німецькому Уложенні стиль викладу і формулювання утруднені навіть для юриста-професіонала. Це сприяло довільному тлумаченню закону. Завжди ж Уложення виявилося не менш стійким, ніж французький Цивільний кодекс. Воно справило відповідний вплив на цивільне законодавство багатьох країн і продовжує діяти у ФРН до теперішнього часу.

Важливою пам'яткою права Німеччини є Кримінальне уложення, прийняте в 1870 р. у Північнонімецькому союзі і поширене в наступному році на всю імперію. Воно являло собою обширний звід, що складався із вступних постанов і двох частин. Вступна частина стосувалася розмежування злочинів, проступків і поліцейських порушень, характеристики зворотної дії закону тощо. У першій частині розглядалися загальні питання кримінального права (співучасть, обставини, що скасовували чи пом'якшували покарання, замах та ін.). У другій - містилися норми відносно окремих видів злочинів (своєрідна особлива частина).

Найбільше статей присвячувалося державним злочинам, злочинам проти власності та особи. До числа державних злочинів, за винятком класичних їх видів, належали і такі, як, наприклад, образа імператора, місцевих князів, фальшивомонетництво, опір владі чи заклик до непокори. Покаранням за дані злочини була смертна кара чи тривале тюремне ув'язнення. Також тюремним ув'язненням на різні терміни каралися особи, що здійснили злочини проти власності (крадіжка, розбій, пограбування тощо).

Останній частина Уложення присвячений поліцейським правопорушенням. Штрафом чи тюремним ув'язненням каралися ті, хто порушував поліцейські приписи відносно виїзду за кордон, зберігання зброї, виготовлення печаток і штампів та ін. Спеціальний пункт зобов'язував кожного громадянина надавати допомогу поліцейській владі. Коло обов'язків поліції було досить широким. Вона могла втручатися в усі сфери діяльності і навіть особистого життя підданих імперії.

← Предыдущая страница | Следующая страница →