Поделиться Поделиться

Винятки для людей з обмеженими фізичними можливостями

Положення Директиви 2001/29/EC дозволяють некомерційне застосування винятків у випадках, безпосередньо пов'язаних з фізичними вадами людей, і в обсязі, що відповідає фізичним вадам, та наголошують, що країни-члени Європейського союзу повинні вжити всіх заходів для полегшення доступу людей з обмеженими фізичними можливостями до інформації і звернути особливу увагу на форму подання інформації (наприклад з використанням шрифту Брайля, великого шрифту, звукозаписів книг, книг в електронному вигляді).

Зазначені винятки запроваджені всіма країнами-членами Європейського союзу, проте в деяких національних законах дані винятки обмежені таким чином, що вони поширюються тільки на певні категорії людей з обмеженими фізичними можливостями (наприклад, у Великобританії і Болгарії винятки поширюються тільки на людей з вадами зору, у Латвії, Литві і Греції - на людей з вадами зору і вадами слуху). У Литві винятки додатково обмежуються таким чином, що їх застосування можливе тільки для цілей наукових досліджень. У Греції винятки поширюються лише на відтворення інформації і на поширюються на передачу інформації.

У Данії книги в електронному форматі чи у вигляді звукозаписів, які випускаються бібліотекою для людей з вадами зору, супроводжуються індивідуальними ідентифікаційними кодами, які дозволяють контролювати використання книг і виявляти можливі порушення авторських прав. У Франції поміж неприбутковою організацією BrailleNet і видавництвами укладаються договори про надання копій творів на електронних носіях інформації, які зберігаються в запам'ятовувальному пристрої комп'ютера, доступ до якого дозволений тільки визначеним організаціям.

Шрифт Брайля - рельєфно-крапковий тактильний шрифт для письма и читання незрячими людьми, розроблений у 1821 р. французом Луї Брайлем (фр. Louis Braille), сином шевця. Луї у віці трьох років втратив зір в результаті запалення очей, спричиненого тим, що хлопчик поранився ножем в майстерні батька. В 15 років він створив відповідний рельєфно-крапковий шрифт (як альтернативу рельєфно-лінійному шрифту Валентина Гаюї) на основі"нічного шрифту" капітана артилерії Шарля Барб'є, котрий використовувався військовими того часу для читання донесень у темряві.

Для зображення букв шрифтом Брайля використовуються 6 крапок, розташованих у 2 стовпці, по 3 у кожному. Однією з особливостей шрифту Брайля є те, що текст пишеться з права наліво, потім сторінка перевертається, і текст читається зліва направо. У традиційному шестикрапковому шрифті Брайля існує 64 символи (63 інформативних і пробіл), а в розширеному восьмикрапковому 256 (255 інформативних і пробіл). Граматичними особливостями письма за Брайлем є ігнорування заголовних букв, відсутність знака пробілу після коми та перед тире, відсутність пробілу поміж знаком номера і числом.

Розповсюдження інформації у зв'язку з навчанням і науковими дослідженнями

Положення Директиви 2001/29/EC дозволяють країнам-членам Європейського союзу запроваджувати винятки з прав чи обмеження прав на відтворення і передачу інформаційних матеріалів, коли інформаційні матеріали призначені виключно для навчання чи наукових досліджень і супроводжуються даними про походження інформаційних матеріалів, в т. ч. даних про авторів.

Використання інформаційних матеріалів як ілюстративних матеріалів у процесі навчання чи наукових досліджень відрізняється у різних країнах-членах Європейського союзу. У деяких країнах, наприклад Данії, Фінляндії, Швеції і Франції, використання інформаційних матеріалів для навчання чи наукових досліджень здійснюється на підставі колективних договорів поміж творчими організаціями і навчальними закладами. Незважаючи на переваги системи надання розширених колективних дозволів (організації можуть укладати договори, які найбільшою мірою відповідають вимогам організацій), у такій системі можливі ризики, пов'язані з можливістю відсутності договору чи укладення обмеженого договору, внаслідок чого створюється юридична невизначеність відносно навчальних закладів.

У деяких країнах винятки поширюються на права на передачу інформації і на доступ до інформації, наприклад у Бельгії, Люксембурзі, Мальті і Франції. В інших країнах винятки поширюються тільки на права на відтворення інформації (Греція, Словенія) чи дозволяють доступ до інформації тільки за умови, що інформація повинна прийматися тільки в межах навчального закладу (Великобританія). Законодавство ФРН розрізняє навчальну і наукову діяльність. Дозволяється використання захищеної інформації тільки для навчання в межах навчального закладу чи за допомогою засобів внутрішньої інформаційної мережі, тобто в умовах, коли доступ до інформації має група студентів протягом певного курсу навчання.

Відносно копіювання, то більшість країн-членів Європейського союзу не розрізняють паперові копії і електронні копії інформаційних матеріалів. Винятки поширюються на обидві категорії копій. Закон Угорщини про авторські права поширює винятки тільки на паперові копії. У Данії відсутні договори про копіювання інформації в електронному вигляді, укладені поміж колективними власниками авторських прав і навчальними закладами.

У країнах-членах Європейського союзу, також, прийняті різні рішення відносно організацій, які можуть користуватися винятками. Закон ФРН про інтелектуальну власність визначає школи, університети, заклади післядипломної освіти і некомерційні навчальні заклади для підвищення кваліфікації спеціалістів. У Великобританії використовується загальний термін "навчальні заклади" без конкретизації. Закон Франції про інтелектуальну власність не називає будь-які навчальні заклади, на які поширюються винятки, і повторює положення директиви про застосування винятків для цілей навчання і наукових досліджень. В Іспанії і Греції винятки поширюються тільки на навчання і не поширюються на наукові дослідження.

За винятком певної юридичної невизначеності, спричиненої недостатньою узгодженістю положень законів, вищезгадані розбіжності можуть призвести до труднощів у випадках, коли студенти обирають курси заочного навчання в інших країнах, чи коли викладачі чи наукові працівники працюють у різних установах, розташованих у різних країнах. Залежно від країни, однакові дії можуть розглядатися як законні чи як незаконні.

Цікаве положення існує в ст. 5 Директиви 2001/29/ЕС, згідно з яким державам - членам Європейського союзу надається можливість (хоча і не вимагається) включати у свої закони про авторське право пункт про "свободу панорами" чи "свободу для вуличних споруд". Свобода панорами обмежує права власника авторського права вживати заходів у зв'язку з порушенням авторських прав відносно фотографа чи будь-кого, хто поширює зображення будівель та скульптур, які постійно знаходяться в громадському місці. Свобода панорами є винятком із загального правила, за яким власник авторського права має виключне право дозволяти репродукування та розповсюдження твору.

В законі про авторське право Німеччини є положення, яке дозволяє зйомки чи створення інших зображень (наприклад, картин), будівель та скульптур, які постійно знаходяться в громадському місці, і публікувати такі зображення. При цьому авторські права не вважаються порушеними. Багато країн мають аналогічні норми, що обмежують сферу дії авторського права і дозволяють вільно фотографувати будівлі і скульптури, розташовані в громадських місцях {Великобританія і Північна Ірландія). У деяких країнах, наприклад у Франції і Бельгії, такого загального дозволу немає, а дозволяються лише так звані випадкові включення.

Сфера охоплення дозволом, котрий дозволяє робити і публікувати знімки в громадських місцях, не турбуючись, що твори охороняються авторським правом, теж відрізняється поміж країнами. У більшості країн, дані дозволи застосовуються тільки для зображень тривимірних (об'ємних) архітектурних та скульптурних творів, що розташовані постійно в громадських (доступних для широкої публіки) місцях. "Постійно" зазвичай означає "на час природного життя твору". У Швейцарії, навіть, дозволяється фотографування та публікація двовимірних робіт, таких як фрески та графіті, за умови, що зображення не можуть бути використані для тих же цілей, що й оригінали.

Існують і більш тонкі відмінності. Так у Німеччині важливо, щоби фотограф також знаходився в момент фотографування у публічному місці. Розташування фотографа не має ніякого значення в Австрії. У багатьох східноєвропейських країнах законодавство обмежує даний дозвіл тільки на не комерційне використання зображень. За винятком того, існують міжнародні відмінності у визначенні "громадське місце". У більшості країн, це поняття включає в себе тільки зовнішній простір (Німеччина), тоді як деякі інші країни відносять до громадських місць громадські (не приватні) музеї (Великобританія).

В Італії, не дивлячись на численні офіційні протести та національні ініціативи, публікація фоторепродукцій без дозволу автора завжди також повністю заборонена, згідно із старим італійським - законом про авторське право.

В період дії охорони виключних прав автор, а після його смерті особи чи установи, уповноважені національним законодавством, користуються правом слідування - невідчужуваним правом часткової участі у кожному продажу твору (оригіналу твору мистецтва, оригіналу рукопису письменника чи композитора), що слідує за першою його уступкою, здійсненою автором твору.

Право слідування має змішану правову природу - йому притаманні як елементи охорони, що характерні як для майнових прав інтелектуальної власності на твір, так і елементи, що визначають специфіку правового режиму особистих немайнових прав автора твору. Так, з одного боку - право слідування є невідчужуваним, що властиво особистим немайновим правам авторів творів. Законодавче закріплення невідчужуваності права є правовою гарантією запобігання вимушеній відмові автора від свого права. З іншого боку - право слідування за своєю природою є майновим правом і строк його дії встановлений такий же, як і для майнових прав інтелектуальної власності на твір.

Право слідування вперше було введено у Франції в законі про авторське право у 1920 р. Пізніше право слідування було передбачено Бернською конвенцією про охорону літературних та художніх творів (Паризьким Актом) від 24 липня 1971 р. У зв'язку з факультативністю положень Паризького Акта, країни-члени Співтовариства поділилися на дві групи ті, що застосовують право слідування, і ті, що не застосовують.

У таких державах, як Австрія, Ірландія, Велика Британія, Нідерланди право слідування не було передбачене законодавством. Відсутність закріплення права слідування у національних законодавствах зазначених країн була пов'язана з рішенням суду ЄС в об'єднаних справах С-92/92 та С-326/92 "Філ Колінз та інші" від 20 жовтня 1993 р. У цьому рішенні зазначалось, що виключні права, які надаються відносно літературної та художньої власності, впливають на торгівлю товарами і послугами, а також на конкурентні взаємовідносини у Співтоваристві.

У США перешкодою для закріплення на законодавчому рівні права слідування стала система права, а також економічна невигідність впровадження права слідування. Виключення становило законодавство штату Каліфорнія, у якому також в 1976 р. був прийнятий Закон про пропорційні відрахування при перепродажу.

У Фінляндії право слідування не поширювалось на твори архітектури, фотографічні твори, предмети народної творчості та серійного індустріального дизайну. Аналогічну сферу застосування мало і право слідування у Швеції.

Причиною такого становища є те, що право слідування породжує більш витратні умови для продавців творів мистецтва. Відповідне ставлення призвело до того, що головний обсяг торговельного обороту розподілявся поміж країнами, де право слідування чи взагалі не передбачалось національним законодавством, чи його правовий статус був фікцією.

З метою вирішення питання гармонізації правового регулювання права слідування 27 вересня 2001 р. Європейським парламентом і Радою Європейського Союзу була прийнята Директива 2001/84 ЄС "Право слідування на користь авторів оригіналів творів мистецтва", яка набрала чинності у день її опублікування. Директива мала на меті створення юридичної основи для забезпечення функціонування спільного ринку творів мистецтва, впровадження єдиних ставок відрахувань і підходів до їх визначення, закріплення державами-членами права слідування на рівні своїх національних законодавств.

За діючим законодавством України автор має невідчужуване право на одержання грошової суми в розмірі 5% від суми кожного продажу оригіналу художнього твору чи оригіналу рукопису літературного твору, наступного за відчуженням оригіналу, здійсненим автором. Зазначену суму сплачує продавець оригіналу твору.

Після завершення строку чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір його може вільно та безоплатно використовувати будь-яка особа, за винятком винятків, встановлених законом.

← Предыдущая страница | Следующая страница →